Періодизація розвитку економіки та економічної думки

У всіх науках важливе місце займає з'ясування питань періодизації того чи іншого курсу. Повною мірою це стосується і курсу історії економіки та економічної думки. Проте тут вирішення цього питання як загального підґрунтя усвідомлення структурної еволюції економічних знань в історико-культурному та просторовому контексті відзначається певними особливостями. По-перше, за образним висловом Й. Шумпетера, періодизація розглядається як неминуче зло: конкретні її способи та стан не можуть задовольнити представників різних напрямів і водночас відмова від періодизації свідчила б про безсилля науковців у будь-яких варіантах вирішення проблеми. По-друге, внаслідок плюралізму економічної теорії, економічної історії та історії економічної думки існувала в минулому та існує нині велика кількість різноманітних періодизацій соціально-економічного розвитку та його відображення в теоріях, жодна з яких не є загальноприйнятою. Навколо питання про періодизацію точиться особливо гостра боротьба. По-третє, кожна з періодизацій має свої достоїнства та недоліки, але так чи інакше відбиває реальний рух економіки та економічних знань. По-четверте, вирішення проблеми періодизації у курсі історії економіки та економічної думки значно ускладнено тим, що йдеться про необхідність розробки, яка б відображала органічну єдність двох наукових і навчальних дисциплін. До цього часу спроби періодизації розвитку економічної науки здійснюються окремо для економічної теорії, економічної історії та історії економічних учень.

В історії економіки учені виокремлюють різні види періодизації: за історичними ерами та епохами, за суспільно-економічними формаціями, за стадіями економічного розвитку, за етапами науково-технічного процесу та ін. Щодо історії економічних учень, то виокремлені та проаналізовані такі підходи до періодизації: формаційний, історико-хронологічний, періодизація економічного аналізу Й. Шумпетера, парадигмальний. Водночас справедливо підкреслюється, що наведені підходи стосуються окремих важливих аспектів багатогранного розвитку економічного знання і, як правило, доповнюють один одного.

Взаємодоповнюючий підхід, з позицій якого у навчальному посібнику викладаються питання, дає можливість поєднати сильні сторони кожного з окремих зазначених підходів. Звичайно, при цьому потрібно уникати тих положень, які за різних підходів суперечать і навіть взаємовиключають один одного.

Визначальною є періодизація реального соціально-економічного розвитку. Залежно від такої періодизації і в межах її визначається періодизація розвитку економічного знання. За основу взято формаційно-цивілізаційний підхід, в межах якого розкриття питань здійснено з позицій парадигмального підходу, сутність котрого докладно розкрита в п. 1.5. У додатках 1—2 подані періодизації становлення та розвитку політичної економії (економічної теорії) XIX — початку XXI ст. і класифікація її шкіл та напрямів.

Цілком правомірно стверджувати, що у другій половині XX ст. численні розробки різних періодизацій та класифікацій стали особливими важливими розділами економічної історії та історії економічної думки, невід'ємними складовими їх предмета і методології.

Отже, введення у навчальний процес нового курсу "Історія економіки та економічної думки" свідчить про можливості шляхом інтеграції посилити вивчення історико-економічних наук у їх найтісніших взаємозв'язках. Проте це не означає ліквідацію чи зникнення історії економіки (економічної історії) та історії економічної думки як наукових дисциплін, окремих самостійних видів економічного знання. Вони, як і раніше, розвиваються диференційовано, хоч і у тісних зв'язках між собою та з політичною економією (економічною теорією). Розвиток усіх цих наукових дисциплін відбувається не лише під впливом соціально-економічного розвитку та необхідності задоволення його вимог, але й. внутрішнього саморозвитку власне економічної науки. Для економічної науки характерні закони кумулятивно-парадигмального розвитку. Тому варто з'ясовувати і застосовувати до аналізу історії економіки та економічної думки на всіх їх етапах наукові парадигми, конкуруючі науково-дослідні програми та новітній інструментарій дослідження. Вивчення навчального курсу здійснюється з урахуванням єдності простору та часу, складників економічної науки (позитивної та нормативної її частин) і структурних рівнів економіки та відповідно економічної теорії (мікро-, мезо-, макро- і глобоекономік).

Предмет нового інтерактивного курсу — вивчення історії становлення і розвитку суспільного виробництва у національному та світовому масштабах, а також історичного процесу виникнення, розвитку і зміни економічних поглядів, теорій, шкіл і напрямів економічної думки у процесі еволюції людського суспільства, його різних цивілізацій. При цьому правомірність та обґрунтованість вивчення нового нормативного курсу з позицій розвитку світового господарства особливо помітні у контексті економічної, політичної і культурної інтеграції та глобалізації.

Методологія курсу

У дослідженні та вивченні історії економіки й економічної думки важливе і специфічне місце посідає методологія економічної науки (економічна методологія). Це один із найважливіших розділів економічного знання та напрямів у дослідженні економічного життя суспільства.

Методологію економічної науки становлять: 1) вчення про основні методи економічної науки; 2) сукупність методів економічної науки.

Необхідно розрізняти методологію як сукупність методів економічних досліджень і методологію як об'єкт вивчення в історії економіки та економічної думки. На цю відмінність звертає увагу відомий методолог економічної науки М. Блауг: "Мета вивчення економічної науки полягає саме у тому, щоб виявити правила та положення, які ми постійно використовуємо з метою захисту власних теорій і критики теорій опонента... При застосуванні терміна "економічна методологія" йдеться не про методи і техніку економічних досліджень, а вже про методологію у безпосередньому розумінні слова і вивчення принципів, що регулярно використовуються у процесі формулювання й обґрунтування економічних теорій"1. Дослідження питань методології в історії економіки та економічної думки передбачає як з'ясування розробки їх у працях визнаних у світі методологів науки, так і у роботах провідних учених — представників різних напрямів власне економічної науки. Вчені акцентують увагу на тому, що для методологічної ситуації у сучасній економічній науці характерні надзвичайне різноманіття позицій і, разом з тим, наполегливе дотримання кожною з наукових шкіл своїх уявлень. Діалог тут дуже ускладнений, оскільки неминуче торкається базових передумов теоретичних позицій, що примушує учених залишити звичний світ "нормальної науки".

Специфіка місця економічної методології в інтегральному курсі історії економіки і економічної думки така:

1) методологію як сукупність методів економічної науки використовують з метою дослідження позитивної та нормативної складових усіх історико-економічних наук, включаючи економічну історію та історію економічної думки;

2) водночас сама методологія є об'єктом наукового історичного дослідження і викладення у спеціальних навчальних курсах.

Насправді обидва процеси (застосування методів наукових досліджень і вивчення історії цього застосування в економічних теоріях) переплітаються. Особливо це помітно у випадку дослідження і вивчення науково-дослідних програм (парадигм). Кожна з таких парадигм є одночасно й особливим методом дослідження історичного процесу розвитку економіки та економічної думки, і певним трактуванням змісту історії, й об'єктом вивчення власне економічної історії та історії економічної думки.

В економічній науці виокремлюють та розглядають, як мінімум, чотири головні школи економічної методології XVIII—XIX ст.: 1) англійську і французьку класичні політекономії; 2) марксистську політекономію; 3) маржиналізм; 4) кембриджську школу. Водночас звертають увагу на розвиток економічної методології у XX ст. в економічній теорії, в результаті якого сформувалися нові школи методологічного аналізу. Серед них вирізняють: 1) австрійську методологічну школу (Л. фон Мізес, Ф. фон Хайєк, К. Поппер); 2) кейнсіанство в його різних варіантах (Дж. Кейнс, Дж. Хікс, Дж. Робінсон); 3) неокласичну школу (М. Фрідмен, Р. Лукас, М. Блауг); 4) інституціоналізм і неоінституціоналізм (Дж. Гелбрейт, Д. Норт, Р. Томас, О. Вільямсон, Дж. Б'юкенен). Інколи як окремий методологічний напрям виділяють російську методологічну школу філософії господарства (С.М. Булгаков, Ю.М. Осіпов та ін.).

Неважко помітити, що у такому випадку сучасними методологічними напрямами або школами в економічній науці є, по суті, школи (напрями) власне економічної теорії. Очевидно, на цій підставі наведений вище перелік можна доповнити такими впливовими методологічними школами, як німецький лібералізм (В. Ойкен, А. Мюллер-Армак, Л. Ерхард та ін.), неомарксизм (А. Райт, О. Бузгалін, О. Колганов та ін.), постіндустріалізм (Д. Белл, П. Дракер, А. Іноземцев, А. Чухно та ін.).

Проблему здійснення наукових революцій в економічній науці (відповідно наявність основних парадигм, дослідницьких програм) різні вчені вирішують неоднаково. Наприклад, О.І. Ананьїн визначає чотири головні парадигми в економічному знанні: 1) класичної політичної економії (вивчення "світу багатства"); 2) історико-інституціональної теорії (вивчення інститутів та їх історії); 3) маржиналізму (вивчення "світу господарських суб'єктів"); 4) еклектики (заснована на незрозумілій, "різнорідній" методології).

П.М. Леоненко звертає увагу на множинність моделей розвитку економічної теорії (фактично — методологічних парадигм) і вирізняє серед них такі моделі: кумулятивну (П. Дюгем, Р. Барр та ін.); циклічного розвитку (Ш. Жід, Ш. Ріст та ін.); фальсифікаційну (К. Поппер); наукових революцій (Т. Кун); програм дослідження, що конкурують (І. Лакатош); класичних ситуацій (Й. Шумпетер) та ін.1

На думку A.M. Орєхова, відбулося, як мінімум, п'ять революцій в історії економічної науки: 1) сміторікардіанська (кінець XVIII — початок XIX ст.); 2) марксистська (кінець XIX—XX ст.); 3) маржиналістська (приблизно той самий період); 4) кейнсіанська (30—60-ті роки XX ст.); 5) консервативно-монетаристська (80—90-ті роки XX ст.). Учений зазначає, що таке виокремлення є досить умовним, але власне ці наукові революції найчастіше "фігурують" у сучасній економічній літературі.

Американський методолог науки Т. Кун (1922—1995) концепцію наукових революцій і парадигм виклав у монографії "Структура наукових революцій" (1962, рос. пер. 1974, 2002). Ключовими її положеннями є: парадигма, її пізнавальна і нормативна функції, допарадигмальний період розвитку науки, або "нормальна наука", аномалія парадигми, криза, наукова революція.

Вчений подав різні визначення парадигми, серед яких найбільш уживане таке: "визнані всіма наукові досягнення, які протягом певного часу дають науковому співтовариству модель формулювання проблем і їх розв'язання". Іншими словами, це певні наукові стереотипи, шаблони мислення, за допомогою яких учені у певний період у межах наукового співтовариства вирішують дослідницькі проблеми.

На думку Т. Куна, парадигма виконує дві функції: пізнавальну і нормативну. Суть першої полягає в отриманні нових знань, другої — у встановленні нових норм для наукового співтовариства. Поняття "норм" розглядають як методи наукового дослідження, ідеали (оцінні настанови), що впливають на вибір того чи іншого напряму пізнавальної діяльності, і схеми вирішення "стандартних головоломок" у науці. "Парадигми дають ученим не лише план діяльності, але й вказують певні напрями, суттєві для його реалізації, — зазначав Т. Кун. — Освоюючи парадигму, вчений оволодіває одразу теорією, методами і стандартами (ідеалами та схемами рішення. — Лет.), які звичайно найтісніше переплітаються. Тому, коли парадигма змінюється, відбуваються значні зміни у критеріях, що визначають правильність як вибору проблем, так і пропонованих рішень".

Допарадигмальний період розвитку науки — це період суперництва різних теорій, шкіл і напрямів у науці, методологічних дискусій стосовно вибору парадигми із пропонованих дослідницьких програм. Після прийняття науковим співтовариством однієї з програм як парадигми у розвитку науки настає період "нормальної науки". Т. Кун звернув особливу увагу на вирішальне значення прийняття парадигми: "Як тільки вихідна парадигма, що була засобом розгляду природи, знайдена, жодне дослідження вже неможливе, якщо немає парадигми, і відмова від будь-якої парадигми без заміни її іншою означає відмову від науки взагалі". Це свідчить про настання "нормальної науки" — такого періоду в розвиткові науки, коли в ній переважає одна дослідницька програма, прийнята як парадигма для наукового співтовариства загалом.

Період "нормальної науки" може тривати від кількох десятків до сотень і навіть тисяч років. Наприклад, панування геоцентричної системи Птоломея — Арістотеля в астрономії продовжувалось приблизно 2000 років — доти, доки її внаслідок наукової революції замінила геліоцентрична система М. Коперника. Парадигма класичної механіки І. Ньютона у фізиці панувала майже 230 років — з кінця XVII ст. до 20—30-х років XX ст., доки під час нової наукової революції її не замінила парадигма теорії відносності А. Ейнштейна.

Щодо економічної теорії, то переважання в ній певної парадигми менш тривале, порівняно з природничими науками. До того ж із плином часу в XX ст. воно "стискується", стає коротшим. Варто порівняти, наприклад, період домінування парадигми класичної політекономії (80-ті роки XVIII ст. — 60-ті роки XIX ст.), неокласики (70-ті роки XIX ст. — 20-ті роки XX ст.) і кейнсіанства (30—60-ті роки XX ст.).

У межах "нормальної науки" розв'язується переважна більшість теоретичних і практичних проблем. "Доти, доки засоби, надані парадигмою, дають змогу успішно вирішувати проблеми, породжувані нею, наука просувається успішно і проникає на найглибший рівень явищ, впевнено використовуючи ці засоби, — констатує Т, Кун. — Причина цього зрозуміла. Як і у виробництві, у науці зміна інструментів — крайній захід, до якого вдаються лише за нагальної потреби. Значення криз полягає у тому, що вони свідчать про своєчасність зміни інструментів".

Проте, зазначає Т. Кун, із часом у парадигмі неминуче виникають "аномалії", тобто накопичуються наукові факти, які не мають пояснення у межах панівних теорій, методів і стандартів. Учені наполегливо намагаються вирішити "аномалії" у межах наявної парадигми і виникнення кризи науки. Вона охоплює позитивну і нормативну складові економічної теорії.

"Усі кризи завершуються одним із трьох можливих наслідків, — вважає американський учений. — Іноді нормальна наука доводить свою спроможність розв'язати проблему, що зумовлює кризу, не дивлячись на розпач тих, хто розглядає її як кінець існуючої парадигми. В інших випадках не виправляють становища навіть радикальні підходи. Тоді вчені можуть прийти до висновку, що за існуючого в їх галузі дослідження стану речей вирішення питання не передбачається. Проблемі надають відповідну етикетку і залишають осторонь у спадщину майбутньому поколінню з надією на її розв'язання за допомогою досконаліших методів. Нарешті, можливий випадок, який нас особливо цікавитиме, коли криза розв'язується унаслідок виникнення нового претендента на місце парадигми і наступної боротьби за її прийняття"1.

Останній випадок — це і є, за термінологією вченого, "наукова революція". Вона, як правило, розпочинається з відмови певної групи вчених усередині наукового співтовариства від "старої" парадигми і прийняття за основу сукупності інших теорій, гіпотез і стандартів. Потім нову парадигму приймають й інші представники науки. Отже, звершення наукової революції означає переворот у свідомості членів наукового співтовариства і початок нової наукової традиції. "Традиція нормальної науки, що виникає після наукової революції, не тільки не сумісна, але й часто фактично не співмірна з попередньою традицією", тобто знаходиться у принципово іншій площині розгляду.

В аналізі змісту і розвитку економічної думки поряд із моделлю наукових парадигм і революцій Т. Куна широко використовується також модель науково-дослідних програм, які конкурують, відомого вченого І. Лакатоша (1922—1974).

Центральне поняття моделі — "науково-дослідна програма" (або "дослідна програма") як певна сукупність теорій, що розвиваються на основі єдиних методологічних і дослідницьких принципів. До складу програми входять:

1) "жорстке ядро" — фундаментальні принципи всіх теорій програми, завдяки яким зберігається її цілісність;

2) "захисний пояс" — допоміжні гіпотези програми, що забезпечують збереження "жорсткого ядра".

Функції та специфіку цих складових І. Лакатош формулює так: "Захисний пояс має витримати головний удар з боку перевірок; захищаючи таким чином закостеніле ядро, він повинен пристосовуватися, перероблятися чи навіть повністю замінюватися, якщо цього вимагають інтереси оборони. Коли у результаті цього відбувається прогресивне зрушення проблем, дослідна програма вважається успішною. Вона не успішна, якщо це приводить до регресивного зрушення проблем"8;

3) методологічні принципи, які визначають перспективи застосування цієї програми ("позитивна" чи "негативна евристика").

На думку І. Лакатоша, позитивна евристика — сукупність правил, що дають змогу модифікувати програму з метою її збереження або покращання.

Негативна евристика означає наявність деяких обмежувачів у формі певних методологічних правил, за допомогою котрих можна уникнути хибних шляхів пізнання.

"Якщо негативна евристика визначає "тверде ядро" програми, яке згідно з рішенням його прихильників вважається "неспроможним", то позитивна евристика складається із ряду доказів, більш або менш зрозумілих, і припущень, більш або менш вірогідних, спрямованих на те, щоб змінювати і розвивати "спростовані варіанти" дослідної програми, як модифікувати, уточнювати "спростований" захисний пояс"1.

На відміну від моделі Т. Куна, у моделі І. Лакатоша передбачається, що періоди "нормальної науки", як панування однієї дослідної програми (парадигми), вкрай рідкісні. Типовим явищем є існування періодів з багатьма дослідними програмами, що конкурують між собою.

"Історія науки була і буде історією суперництва дослідних програм (або "парадигм"), — вважає І. Лакатош. Він водночас наголошує: "Але вона не була і не має бути чергуванням періодів нормальної науки: чим швидше розпочинається суперництво, тим ліпше для прогресу"2.

Щоб правильно розуміти процес розвитку науки, особливо історико-економічної, важливе значення має виокремлення вченим двох головних типів науки: "зріла" і "незріла". їх можна співвіднести з двома періодами у розвитку науки. Згідно з І. Лакатошем, "зріла наука" — це той тип науки, де має місце суперництво, конкуренція різних дослідних програм, йому протистоїть "незріла наука", в якій дослідження здійснюється "за заяложеним зразком проб і помилок".

"До складу зрілої науки, — вважає І. Лакатош, — входять дослідні програми, які передбачають не лише раніше невідомі факти, але й (що особливо важливо) нові дослідні теорії; зріла наука на відміну від нудної послідовності намагань і помилок має "евристичну силу". Позитивна евристика потужної програми з самого початку задає загальну схему захисного поясу. Ця евристична сила зумовлює автономію теоретичної науки".

Між парадигмою і науковим співтовариством існує складна взаємодія: співтовариство виробляє та відбирає парадигми, а ті, у свою чергу, формують співтовариство. З одного боку, відбувається конкуренція між кількома парадигмами (іноді встановлюється повне переважання однієї), з іншого — між відповідними науковими групами.

Неминучий консерватизм наукового співтовариства приводить до того, що якийсь час невдачі при розв'язанні "наукових головоломок" класичними засобами сприймаються насамперед як невдачі окремих учених, а не загальноприйнятої теорії. Доти, доки такий стан зберігатиметься, наукове співтовариство не готове відмовитися від старої парадигми і сприйняти нову.

Постсоціалізм

У курсі історії економіки та економічної думки значний інтерес становить з'ясування процесів, що відбувалися в економічній науці на теренах постсоціалістичних країн протягом 90-х років XX ст. Є багато різних поглядів учених на це питання.

На думку професора H.A. Макашової, ці процеси свідчать про потребу коректування еволюційної моделі зростання знання.

По-перше, підтвердилася важливість "позанаукових" чинників: радикальна зміна парадигм відбулася під безпосереднім впливом політичних обставин, які відобразилися на науковому співтоваристві та сприяли тому, що воно відмовилося від старої парадигми. Подібна ситуація спостерігалася і в процесі перебудови вітчизняної економічної науки в 1920-ті роки.

По-друге, процес відмови від попередньої парадигми та прийняття нової виявився досить тривалим, і його учасники діяли спочатку переважно намагаючись покращити стару парадигму, звертаючись до просвітницької діяльності та ін. Проте в міру того, як раніше панівний науковий істеблішмент втрачав свій вплив, а невдачі у вирішенні "головоломок" почали сприймати, як невдачі старої системи знання загалом, визнали, що потрібно переходити до нової парадигми. У суспільстві сформувались умови для сприйняття нових ідей.

По-третє, оскільки марксистська політична економія була не лише парадигмою у наукознавчому розумінні, але й світоглядом, відмова від неї означала руйнування старого наукового співтовариства і загального простору наукової діяльності.

По-четверте, в результаті відмови від марксизму спостерігалася суперечлива ситуація руху наукової думки у двох різних напрямах. Одна частина наукового співтовариства орієнтувалась на пошук "нової картини світу" (нової парадигми у специфічному тлумаченні цього терміна), а інша — на якнайшвидше засвоєння нової для цього співтовариства, але вже існуючої за його межами парадигми — західної економічної теорії.

По-п'яте, особливе значення у боротьбі цих двох напрямів мала галузь освіти, оскільки власне через освіту інституціонально розв'язується проблема демаркації наукового і ненаукового знання та формується уявлення про "нормального" члена наукового співтовариства1.

Виокремлюють два види синтезу в економічних дослідженнях: внутрішньо-дисциплінарний і міждисциплінарний. При застосуванні першого відбувається традиційне поєднання та комбінування економічного знання у межах дисциплінарної матриці економічної науки, а в процесі використання другого — поєднання і комбінування економічного знання з іншими видами соціального знання — соціологічного, психологічного, філософського, історичного, політологічного, екологічного та ін.2

Міждисциплінарний синтез — поєднання теорій, методів і методологій різних дисциплін з метою отримання нового знання у межах однієї дисципліни або на стиках між різними дисциплінами. Міждисциплінарний синтез на межі XX і XXI ст. — один із найефективніших способів одержання нового знання, у тому числі й економічного.

Вважають, що міждисциплінарний синтез виникає на основі міждисциплінарної взаємодії, яка може відбуватися" "починаючи з обміну ідеями і закінчуючи взаємною інтеграцією концепцій, методологій, процедур, епістемологій, термінологій для певних організацій дослідницької та освітньої діяльності у досить широкому обсязі”.

Російський дослідник А.М. Орехов визначив три основні способи міждисциплінарного синтезу в економічній науці, умовно названі "економічний імперіалізм", "економічна васальність” та "рівноправне співробітництво". Охарактеризуємо їх детальніше.

1. Економічний імперіалізм — метод дослідження і тип міждисциплінарної взаємодії в соціальних науках, за якого відтворюється головний принцип економічної науки: ефективне досягнення цілей за обмеженості засобів. Цілі при цьому можуть відрізнятися і формулюються іншими соціальними науками — соціологією, психологією, політологією та ін.

2. Економічна васальність — метод міждисциплінарної взаємодії між економічною наукою та іншою наукою (або науками), коли економічне дослідження здійснюється відповідно до теоретико-методологічних засад іншої науки (наук).

3. Рівноправне співробітництво — тип міждисциплінарної взаємодії, коли економічна та інша соціальна науки однаковою мірою чинять вплив на розробку певних дослідницьких проблем на стиках між ними, збагачуючи і поглиблюючи як власну, так і чужі теорії та методологію2.

Всі три види міждисциплінарного синтезу, результатом яких е низка новітніх економічних теорій, наведені у додатках. Вони охоплюють ортодоксальну і неортодоксальну економічну теорію, а також деякі напрями соціальних наук про економіку. Методи

Представники інституціоналізму (О. Іншаков, Д. Фролов та ін.) перспективним методом аналізу еволюції економічної науки вважають методологічний інституціоналізм, що ґрунтується на концептуальній основі некласичного суспільствознавства сучасного типу й евристично розвиває цінні ідеї конвенціонізму.

Методологічний інституціоналізм — метод інституціонально-еволюційного дослідження наукових напрямів, що відображається у таких головних принципах:

1) відмова від постулату про соціальну нейтральність суб'єктів наукового пізнання і визнання їх глибокого втягнений в систему професійного поділу праці, внутрішньо-наукових зв'язків та відносин, статусних інтересів, неофіційних ієрархій і мереж;

2) розуміння наукових напрямів як специфічних інститутів, що втілюються у цільових і "пов'язаних" групах агентів, їх взаємній довірі та репутаційному капіталі, дослідних конвенціях (угодах) і стратегіях, впливі на ідеологію та державну політику;

3) увага до системного впливу суперечностей між когнітивними і статусними інтересами агентів наукових напрямів на розвиток цих напрямів; причому передбачається, що протиріччя розв'язуються позитивно — у вигляді ефективних наукових конвенцій і негативно — як інституціональні пастки методології1.

З позицій методологічного інституціоналізму його прихильники намагаються подолати, на їх думку, домінуюче ідеалістичне уявлення про логіку наукового прогресу, яке зводить його винятково до конкуренції дослідних програм (парадигм). Останні латентно мають "онтологічний статус, незалежний від людської діяльності" (за висловом П. Бергера, Т. Лукмана) і видаються автономними від чинників, унаслідок яких виникають, а також наукової кооперації, комунікації та контрактації2.

З позиції методологічного інституціоналізму спосіб діяльності наукових співтовариств і загальна структура сучасної економічної науки такі: конкуренція дослідників за публікації в авторитетних виданнях, гранти і нагороди, вплив на економічну політику тощо відображає мста конкурси ц і ю наукових напрямів як соціальних інституцій. У процесі розвитку економічної науки як комплексу взаємодіючих науково-ідеологічних інституцій відбувається їх диференціація за чисельністю агентів і масштабами впливу на суспільну свідомість, у тому числі на економічну політику держави. Науковий напрям, що лідирує (mainstream), формує генеральний тренд розвитку економічної думки. Зростаючі альтернативні напрями (upstream) утворюють "висхідний потік” наукової інформації, зміцнюють власний статус, залучають до свого складу нових послідовників і розпочинають грати активну роль у формуванні економічної парадигми суспільства і створенні державної політики. У свою чергу, у наукових течіях, що втрачають значення (downstream), як вимираючих генераціях наукового знання, зменшується кількість прихильників та наукове значення, і вони поступово стають елементами історії економічної думки. Об'єктивно існує боротьба між науковими напрямами за нових агентів, репутаційний капітал і фінансові ресурси.

Проблема використання кількісного (включаючи статистичний) підходу у дослідженні історико-економічних процесів та явищ.

У цій сфері спостерігаються дві крайнощі:

1) виключення кількісного аналізу із історико-економічних досліджень і акцент на вивченні особистісних, унікальних явищ в економічній історії;

2) розгляд економічної історії шляхом використання фактичних і статистичних даних, кількісних і статистичних описів, математичних рівнянь та ін.

Переважна більшість економістів-істориків плідно використовує обидва підходи в єдності, хоч низка учених віддає перевагу одному з них. Наприклад, видатний англійський учений, лауреат Нобелівської премії (1972 р.) з економіки Дж. Хікс у своїх дослідженнях економічної історії дотримується другого підходу, хоча водночас віддає належне і працям представників першої ("вербальної") групи: "Історичні явища, для узагальнення яких служить теорія історії, — це явища, які у світлі нашого інтересу до них можна вважати такими, що мають статистичну однорідність. Більша частина явищ економічної історії (хоч як би широко її не розглядали) має таку якість, і питання, що цікавлять нас в економічній історії, пов'язані головним чином з групуваннями з явною статистичною однорідністю...",

Теорія історії, "подібна до тієї, яку я намагаюсь побудувати, матиме справу з такими загальними явищами, тому саме до історії у такому її розумінні і потрібно звертатися..." Потім Дж. Хікс зауважує: "Існує інша історія — вона не займається вивченням загальних питань, її відмітні риси — зосередження на особах, їх вчинках, характерах, взаємовідносинах між ними. Такій історії доводиться мати справу зі знаменитостями, адже тільки вони залишили досить багато свідчень, що дають змогу нам "познайомитися” з цими людьми... Впевнений, що подібну історію не можна недооцінювати"2.

У галузі історії економічної думки як першу ключову методологічну проблему дослідники визначали проблему класифікації економічних учень і доктрин. Проте її однозначно не розв'язали. На думку A.M. Орєхова, найефективнішим вирішенням буде групування всіх критеріїв класифікації на два основні типи — історичні та теоретичні.

Історичні критерії (їх також можна визначити як зовнішні або випадкові) класифікують економічні вчення за історичними (зовнішніми, випадковими) критеріями; тут немає зв'язку між назвою вчення і його базовими теоретичними положеннями. Наприклад, назва тих чи інших економічних учень: а) за іменем основоположника; б) назвою місцевості або міста, де жили представники цього учення; в) прізвиськом, даним представникам тієї чи іншої економічної школи або доктрини: мальтузіанство, марксизм, кейнсіанство та ін.

Теоретичні критерії класифікації (внутрішні або сутнісні) апелюють до головної ідеї економічного учення або доктрини, і саме вона виражена у назві цього вчення3. Наприклад, такі назви економічних шкіл, як інституціоналізм і неоінституціоналізм (основна ідея — провідна роль економічних інститутів), монетаризм (ключова ідея — роль грошового обігу), історична школа (головна думка — пріоритет історичних методів над теоретичними методами), еволюційна економіка (основна ідея — еволюція в економіці) та ін.

Визначення інституцій або інститутів як обмежень, що їх люди накладають на себе, доповнює теорію вибору в неокласичній економічній науці. Побудова теорії інституцій (інститутів) на ґрунті індивідуального вибору — крок до примирення між економічною наукою та іншими суспільними науками4.

Д. Норт вважає науково-дослідницький підхід з використанням теорії вибору слушним, адже логічно послідовна, придатна для перевірки сукупність гіпотез має формуватися на теорії людської поведінки. Сила мікроекономічної теорії полягає в її побудові на припущеннях щодо індивідуальної людської поведінки. Проте неоінституціоналісти застосовують історичний, еволюційний підходи до людини та її поведінки в економіці. Інституції — творіння людей, підкреслює Д. Норт. їх розвивають і змінюють також люди, отже, наша теорія має розпочинатися від індивіда. Водночас обмеження, накладені інституціями на індивідуальні варіанти вибору, всюдисущі. Тобто ці обмеження поширюються і на того, хто творить і змінює інститути, — власне індивіда. На думку Д. Норта та інших представників неоінституціоналізму, такий підхід має велике теоретико-методологічне значення. "Поєднання індивідуального вибору з обмеженнями, які інституції накладають на сукупність варіантів вибору, — значний крок до синтезу досліджень у суспільних науках", — зазначає він.

Неоінституціоналісти роблять критичні закиди на адресу неокласичної економічної теорії також за її применшення (недооцінювання) чинників "колективного" і "соціального" у розвитку людини і перебільшення впливу "теперішнього" з применшенням впливу "минулого".

Представники неоінституціоналізму зважають на те, що стабільність інституцій у жодному разі не суперечить фактам їх змін. Як зазначає Д. Норт, усі інституції — від звичаїв, кодексів і норм поведінки до статутного і загального права та контрактів між індивідами — поступово змінюються, а тому безперервно змінюють доступні людині варіанти вибору. У сучасному світі швидкість інституційної зміни цілком очевидна. Сутність неоінституціонального розуміння інституціональних змін така: це складний процес, наростання змін може бути наслідком зміни офіційних правил, неофіційних обмежень, характеру та ефективності їхнього дотримання. Процес змін інституцій поступовий, а не раптовий, що пояснюється прив'язаністю неофіційних обмежень до суспільства. На відміну від офіційних правил, що можуть змінюватися раптово ("за одну ніч унаслідок політичних або юридичних рішень"), неофіційні обмеження, пов'язані зі звичаями, традиціями та кодексами поведінки, набагато менше піддаються впливу цілеспрямованої політики. Ці культурні обмеження не лише пов'язують минуле із сучасним та майбутнім, але й дають, на думку неоінституціоналістів, ключ до пояснення шляху історичної зміни.

Поиск по сайту: