Класифікація країн третього світу

У сучасній класифікації цих країн використано якісні та кількісні характеристики: за рівнем економічного потенціалу, спеціалізації у світовому господарстві, забезпеченості паливно-енергетичними ресурсами, залежності від розвинутих капіталістичних країн тощо. Ми вважаємо, що передусім слід звернути увагу на рівень соціально-економічного розвитку, ступінь забезпеченості ресурсами, місце і роль у міжнародному поділі праці, показники валового внутрішнього продукту та його частки в загальносвітовому обсязі.

За класифікацією ООН виокремлюють країни — експортери і неекспортери нафти, держави і території, що спеціалізуються на експорті готової продукції, і три категорії країн залежно від рівня доходу на душу населення. Взявши ці показники за основу, всі країни третього світу поділяють на три групи.

І. За класифікацією ООН, до неї належать нові індустріальні країни (НІК): Аргентина, Бразилія, Мексика, Південна Корея, Тайвань, Гонконг (з 1 червня 1997 р. — Сянган, що перейшов під юрисдикцію КНР), Сінгапур і країни створеної у 1960 р. Організації країн — експортерів нафти (ОПБК): Алжир, Еквадор, Габон, Венесуела, Індонезія, Ірак, Іран, Кувейт, Лівія, Нігерія, Саудівська Аравія, Катар, Об'єднані Арабські Емірати. ОПЕК намагається протистояти владі гігантських нафтових монополій і збільшити свої доходи.

У країнах першої групи щораз більших масштабів набуває розпочатий ще в 30-х роках процес імпортозамінної індустріалізації — заміна імпорту багатьох промислових товарів їх виробництвом на місці. Внаслідок значно ширшої індустріалізації розвинулися галузі легкої та харчової промисловості, а також цементної, нафтової та будівельної. У нових індустріальних країнах Латинської Америки відбулося становлення нових галузей (металургійної, нафтопереробної, енергетичної, хімічної), що сприяло різкому збільшенню випуску промислової продукції в регіоні (у 1958 р. він перевищив утричі довоєнний рівень). Протягом 1970—1980 рр. вони демонстрували високі темпи зростання ВВП — від 5 до 10 % на рік. У 90-ті роки XX ст. темпи розвитку дещо знизилися у результаті фінансово-економічних криз, проте "тигри" і "дракони" нової генерації не втратили унікального становища у групі країн, що розвиваються.

Визначають такі головні причини швидкого економічного зростання окремих країн Південно-Східної Азії:

- національні особливості народів цих країн: загострене почуття національної гідності, командно-общинний дух, працелюбність і дисциплінованість, чому сприяло конфуціанство, поширене в цих країнах. Під впливом досягнень Японії держави Південно-Східної Азії поставили завдання досягти високих освітніх стандартів свого населення, грамотність якого уже в 50-ті роки була 100 %;

— традиційна багатовікова роль держави у модернізації та індустріалізації економіки: протекціоністські перешкоди для імпорту і стимулювання для експорту; значні державні інвестиції в реальний сектор, що спричинював мультиплікаційний ефект зростання ефективного попиту в країні; податкові засоби стимулювання приватних інвестицій; державна підтримка інноваційних сфер економіки;

— реалізація концепції "двох стратегій", або "подвійного індустріального зростання": спочатку розвивалися експортно орієнтовані працемісткі галузі легкої промисловості, що стимулювало попит на напівфабрикати капіталомістких галузей і викликало бум у цій сфері. Використовуючи протекціонізм, уряд поступово переходив до політики імпортозаміщення із втягуванням у експортну орієнтацію уже капіталомістких галузей;

— залучення іноземного капіталу. Держава спрямовувала його у нові галузі економіки, стимулювала імпорт передових технологій, завдяки чому з'явилося конкурентоспроможне виробництво.

Недолік у такому активному втручанні держави в економіку полягав у формуванні кланового олігархічного капіталізму. У 90-ті роки кланова керівна частина суспільства не змогла перебудувати дії держави з урахуванням нових умов зростаючої глобалізації економіки.

II. До складу другої входять 33 держави, дохід у яких на одного жителя в 1978 р. перевищив 415 дол. США: країни Південно-Західної, Південної та Південно-Східної Азії (Індія, Пакистан, Іран, Сирія, Ірак, Ліван та ін.). Як і в інших країнах третього світу, після здобуття незалежності перед ними постала проблема здобуття економічної самостійності.

Найбільших успіхів у розвитку економіки серед цих країн досягла Індія, яку в 1948 р. проголосили незалежною. Головну увагу уряд приділяв аграрним перетворенням. Скасували сформований ще в XIX ст. інститут посередників — заміндарів. Обмежували поміщицьке землеволодіння, лихварство. Держава надавала підтримку селянським господарствам. Розвивалася кооперація, впроваджували передові агротехнічні технології. Проте на плани модернізації економіки Індії негативно впливали високі темпи зростання чисельності населення, національно-релігійні суперечності, проблеми каст. Разом із тим "зелена революція” дала змогу країні в 70-х роках відмовитися від імпорту продовольчого зерна. Маючи промисловий потенціал, у 1986 р. запустили супутника зв'язку на власному ракетоносії.

За прикладом країн НІК у 80-х роках в Індії почали здійснювати ринкові реформи. Країна від імпортозамінної індустрії перейшла до розвитку експортних галузей добувної промисловості. Держава стимулювала становлення державного сектору в базових галузях приватного підприємництва, залучення іноземного капіталу транснаціональних корпорацій у прогресивні галузі виробництва. Однак вийти на заплановані економічні межі країні не вдалося. У період сьомого п'ятирічного плану (1985—1990) середньорічні темпи економічного зростання становили 3,5 %. Проте темпи розвитку народного господарства країни значно підвищилися в 90-х роках і на початку XXI ст.

Індія одна із тих країн, для якої характерний серединний шлях розвитку, який досить далекий як від суто колективістського, так і від індивідуалістського векторів (подібний вектор розвитку властивий — кожен по-своєму — українському та японському напрямам розвитку). Разом із тим за всіх суттєвих відмінностей від західної моделі громадянського суспільства саме визначена наближеність до неї дала змогу Індії, порівняно з іншими країнами Півдня, створити економічну систему, що найбільше відповідає західним параметрам.

Основою формування сучасних економічних концепцій є індуїзм (це значно ширше поняття, ніж релігія), в якому співіснують найрізноманітніші ознаки, що іноді становлять крайні протилежності. Релігійно-політичні передумови індійської модернізації доповнюються їх значною амбівалентністю:

1) наявність місцевого, котрий ґрунтується на кастових зв'язках, торговельного капіталу полегшує процес проникнення в країну капіталізму і становлення на субконтиненті сучасної буржуазії та інших суспільних класів. Проте такий новий соціально-економічний зміст поєднується із традиційними і посередницькими формами розпорядження владою, власністю і процесами розподілу та перерозподілу матеріальних і статусних благ (за усієї жорсткості регламентації різних аспектів життя кастовій структурі індійського суспільства характерна гнучкість, що давала змогу їй реагувати на нові види господарської діяльності, культурного нововведення, політичні зміни, вторгнення іновірців);

2) наявність традиційного прошарку громадян-мусульман і брахманів-керівників дала Індії можливість виховати сучасну інтелектуальну еліту, хоча й з характерними властивостями корпоративної замкнутості, снобізму;

3) релігійний досвід бхакті (екстатичного і суто особистісного або колективного поклоніння Єдиному Світопорядку) в особі певного конкурентного бога (майже в кожному регіоні є свої священна річка Ганга (Ганг) і святе місто Варанасі (Бекарес), особливо шанобливі міфи та культ богів і боговтілень) дав мільйонам індійців внутрішню силу пристосування до труднощів модернізації. Але зворотним аспектом такого емоційного пристосування виявились колективні пристрасті ксенофобії та групівщини. Пристрасті, що відіграли і продовжують відігравати сумну роль в індійсько-мусульманських, а з кінця XX ст., разом зі збільшенням впливу коммуніалізму, в індусько-християнських відносинах.

В умовах низького рівня соціально-економічного розвитку в Індії не змогли б утвердитися складові західної демократії, якби вони не були закладені в цивілізаційній моделі. Зазначимо найважливіші з них:

— свідома здібність до просвітництва, яка тисячоліттями культивується в індійській цивілізації (в крайньому випадку серед її "ритуально-чистих" каст) -здібність, що передається нині новим середнім суспільним класам і частково навіть численним групам серед соціальних і ритуальних низів;

— подолання у свідомості індійської еліти комплексу цивілізаційної та етнічної вищості: таким був нелегкий досвід від часів британського Радж (система британського колоніального володіння за індійською термінологією). Британські методи сприяли поступовому становленню індійської політичної еліти, котра звикла до демократичних правил і норм. Саме з них вийшли найвидатніші модернізатори індуїзму і діячі руху за звільнення. Завдяки їм нині індійці розуміють і з готовністю сприймають потребу адаптації різних типів світового досвіду до своїх умов;

— формування посередницьких груп в економіці, управлінні та політиці, а отже, створення передумов культури демократичного консенсусу. Навички компромісу вироблялися віками. Відкрита для багатьох етнодемографічних (у країні тільки до індоарійської групи належить дев'ять народів, чисельність кожного становить понад 10 млн осіб, до дравіндійської групи (тобто расово відмінної) — чотири близькі за чисельністю народи, а ще є австро-індійська і сино-тибетська сім'ї, чисельність кожної з яких дорівнює населенню середньої європейської держави), лінгвістичних, культурних і релігійних (індуїзм, іслам, християнство) потоків Індія з найдавніших часів мала приймати і співвідносити ці потоки, упорядковувати процеси їх взаємного нашарування, взаємодії, ієрархізації — "плюралізм усього";

— методи і практика ненасильницьких політичних дій, що виникли у межах національно-визвольного руху в кінці XIX — першій половині XX ст.;

— завдяки зазначеним чинникам політична еліта країни в більшості вестернізована в колоніальний період і належить до вищого кастового суспільного класу — брахманів, після здобуття незалежності вона сформувала інститут національної згоди (консенсус), що дав змогу відносно м'яко розв'язувати головні політичні й економічні проблеми.

Індійському суспільству більшою мірою (порівняно з Україною) вдалося об'єднати погляди на головні внутрішньо- та зовнішньополітичні макропроблеми. Національна згода в Індії — не тільки звід правил політичного спілкування, але й невід'ємна частина національної традиції та культури. Сучасна індійська політична традиція спирається на потребу "соціальної самосвідомості" для всіх громадян суспільства.

Зрозуміло, що не слід ідеалізувати сформовану в країні продуктивну модель національної згоди. Але так чи інакше, протягом останніх років XX і на початку XXI ст. спостерігалися високі показники не тільки економічного і соціального розвитку (включаючи досить значну групову соціальну мобільність, пов'язану із навичками самореалізації населення, а також міжкастових блоків і угод), але і політизації населення.

Вихована в європейському дусі місцева еліта сприяла встановленню західної системи цінностей. Але в міру її оновлення вплив традиційних цивілізаційних цінностей на владу збільшувався. Проте "відхід" в Індії виявися значно меншим, ніж у більшості країн, що розвиваються, і багато складових "забігання вперед" міцно утвердилися на індійському ґрунті, що є особливістю цивілізаційного розвитку і вплинуло на розвиток економічної думки країни.

Усе це пов'язано з техніко-економічними реальностями нинішнього світу, який глобалізуються. Індії, порівняно з переважною більшістю країн третього світу, характерний якісно вищий ступінь сприйняття досягнень новітньої технології, вміння населення користуватися ними. Це забезпечило здатність країни здійснювати анклавну економічну модернізацію і не тільки освоювати імпортні високі технології, але й самостійно розвивати наукові дослідження, включаючи і галузь економічної теорії. З іншого боку, безграмотність і некваліфікованість значної частини населення перешкоджають втілювати новітні технології, не дають змоги республіці застосовувати ефективні моделі розвинутих країн.

Наявність достатньої чисельності висококваліфікованих спеціалістів впливає на культурну економічну динаміку і науково-технічний розвиток Індії, забезпечуючи їй автономність. За темпами зростання такого показника, як середній термін навчання дорослого населення у другій половині XX ст., країна (як і Китай) суттєво випередила розвинуті країни і держави Південної Європи та Латинської Америки. Хоча, на відміну від Китаю, де більше уваги приділяють базовій освіті (80 % грамотного населення), Індія — розвитку вищої освіти (майже 50 % населення безграмотні).

У таких умовах одна з найпоширеніших теорій оптимального компромісу пропонує розвивати народногосподарський комплекс на основі збалансованої змішаної економіки, в якій неекономічна влада не повинна концентруватися ні в приватному, ні в державному секторах. її автори вважають, що потрібно створити конкурентні економічні умови і розширити підприємницьку базу. Щоб зменшити негативний вияв монополістичних об'єднань, що зростають, прихильники оптимального компромісу допускають антимонопольні заходи, але за умови, що останні не впливатимуть негативно на ефективність виробництва, а приватним підприємствам — не заважатимуть досягти оптимальних величин. Для забезпечення конкурентної економіки автори концепції пропонують на державному рівні сприяти розвиткові середніх підприємств, особливо в тих галузях, де великі монополії посідають провідні позиції. Проте, розуміючи слабкість середнього бізнесу в галузях, котрі потребують застосування новітніх технологій і виробництва продукції на експорт, держава має заохочувати утворення великих монополій з метою концентрації капіталу й організації технополісів.

Держава в такій економічній моделі формує соціальну базу підприємництва шляхом підтримки незначних і середніх підприємців. Державна власність, на думку Р. Хазарі, має протистояти монополіям або врівноважувати сили в умовах вільного ринку. Перевагу надають непрямим методам державного регулювання.

Концепція децентралізованої економіки ґрунтується на економічних поглядах М. Ганді (1869—1948). її прихильники виступають за гандістський шлях розвитку — як проти капіталізму, так і проти соціалізму. Соціальною базою концепції є середній і невеликий бізнес. Різні асоціації підприємців утілюють ідеї концепції в своїх документах і вимогах:

1) заклик будувати відсталу економіку на основі трудомістких технологій незначного виробництва, що розв'язує проблему надлишку робочої сили і нестачу великого капіталу;

2) потрібно децентралізувати економіку й обмежити велике виробництво. На думку представників партії невеликого бізнесу (втілена в Маніфесті "Бхаратія Кратідал" (1977)), велика промисловість має з'явитися пізніше, як вершина промислової структури, основу якої б становили домашня і дрібна промисловість;

3) пропонують відмовитись від експорту промислових товарів, залучення іноземного капіталу та здійснення політики жорсткого імпортного протекціонізму;

4) звертають увагу на потребу встановити обмеження на обсяги власності, доходів і споживання.

З економічного погляду такі вимоги суперечать загальним економічним законам і спрямовані на стагнацію внутрішнього виробництва та зовнішньоекономічну ізоляцію. Більше того, забезпечити ці заходи могла б тільки держава, проти регулювання економіки якої виступали прихильники цієї концепції. Головним принципом економічної політики має бути, на думку авторів концепції децентралізованої економіки, конкуренція. Проте за такої економічної програми навряд чи можна було б зменшити соціально-економічну нерівномірність. Незважаючи на зазначені недоліки концепції, суперечливість і утопічність окремих вимог, її підтримують не тільки прихильники малого та середнього підприємництва, але й великого бізнесу, оскільки вона не перешкоджає розширенню його впливу.

Життєвість цієї концепції посилюється зростанням етнонаціонального сепаратизму в Індії. Штати країни створені за лінгвістичним принципом без серйозного врахування інших параметрів, що може призвести до політичних суперечностей. Між штатами є також відмінність: і у структурі економіки, і в частці промисловості, сільського господарства та послуг у ВВП; і в пропорції бідних і безграмотних, високо - і низько кастових людей у загальній чисельності населення та ін. Хоча міжрегіональна відмінність у країні значна лише під час порівняння з розвинутими країнами: найбагатший штат (Пенджаб) переважає за ВВІ! у розрахунку на одну особу "найбідніший" (Біхар) у 4 рази, але для країни, що розвивається, подібні диспропорції не є чимось особливим. Проте такі відмінності призводять до появи незбіжних вимог регіонів до центру.

V нинішніх умовах розвитку Індії радикально-демократичні економісти визначають соціальний ідеал у теорії вільного підприємництва. її прихильниками є А. Шрофф і Н. Палкхівала — голови Форуму вільного підприємництва, діяльність якого пов'язана з великим бізнесом Індії. Не заперечуючи гасла побудови суспільства соціалістичного зразка, вони вважають, що нове суспільство має розвиватись на основі вільної ринкової економіки з вільною конкуренцією, де багатство збільшується так само, як у високорозвинутих країнах світу. Держави має підтримувати великий приватний капітал загалом і бізнес у промисловості. Вважають, що така політика забезпечить високі темпи зростання, підвищення ефективності економіки, тим самим немовби само собою і якнайкраще вирішить всі економічні й соціальні питання країни. Отже, економічна нерівність — об'єктивна потреба, обов'язкова умова виробничого нагромадження і економічного зростання. Стан і перспективу невеликого підприємництва, яке в концепції відіграє роль додатка великої фабрики, мають найраціональніше вирішити ринкові сили. Це саме стосується і сільського господарства, де встановлення меж обсягів приватної власності може зруйнувати діяльність ефективно діючих і вміло керованих господарств.

Прихильники такої теорії до кінця 80-х років виступали з вимогою не допустити використання іноземного капіталу в національне виробництво. Розуміння глобалізації виробничих процесів зумовило перегляд цих вимог, і нині вони підтримують ідею скасувати обмеження для іноземного капіталу й створити для нього сприятливий клімат. Головним аргументом на користь такого погляду було те, що технології й ресурси іноземного інвестора обмежені, і він шукатиме галузь найменшої протидії. Водночас Захід зацікавлений у забезпеченні успіху реформ, насамперед у Центральній та Східній Європі, тому значна частина капіталу автоматично спрямовується в цей регіон.

Основні ідеї цієї концепції втілені в документах Федерації індійських торговельних палат (ИССІ). її програма як мінімум передбачала реалізацію вимоги щодо поєднання державної системи з приватним управлінням, запропонувала розширити участь приватного сектору в акціонерному капіталі державних компаній, а державні підприємства передавати під управління приватних фірм. У міру зростання приватного підприємництва має зменшуватися державний сектор шляхом повної або часткової денаціоналізації. Потрібно було також сприяти розвитку приватного підприємництва в усіх галузях, включаючи й оборонну промисловість.

В останнє десятиріччя XX ст. спостерігалася парадоксальна ситуація: частка Індії у світовому ВВП збільшувалася, а у світовій торгівлі та рухові капіталу скорочувалася (частка країни у світовій торгівлі у середині 90-х років XX ст. становила 0,6 %, а в 2000 р. навіть менше). Республіка сподівається на експорт програмного забезпечення, що підкреслює можливості оволодівати новітніми технологіями. Темпи зростання експорту даної продукції не опускалися нижче 25 % за останні 10 років, і якщо у 1995—1996 фінансовому році її обсяг становив 666 млн дол. США, то у 2000—2001 — 6,2 млрд дол.

В Індії, як і в деяких інших державах, є проблеми в інтелектуальній сфері. Унаслідок щорічного від'їзду десятків тисяч найкваліфікованіших спеціалістів в найближчий час можуть суттєво послабитися позиції країни у високотехнологічній сфері, а в перспективі це може призвести до різкого погіршення культурної динаміки. Проте повернення цих фахівців в Індію сприяло б її економічному зростанню.

Під час реформ 90-х років XX ст. республіка не погодилася повністю "відкрити" свою економіку. Політика лібералізації, яку здійснювали поступово, привела до різних пільг приватного й іноземного капіталу в галузі фінансів і страхування, діяльності спільних підприємств і відкриття суто іноземних фірм, конвертації рупії, проте значні обмеження залишаються. Влада розуміє, що нині індійська економіка не може стати повністю відкритою, і при вступі у Світову організацію торгівлі країні надано 10 пільгових років для адаптації до нових умов.

Отже, індійський варіант концепції вільного підприємництва відображає інтереси великого капіталу і поєднує ідеї вільного підприємництва із фразеологією про "соціалістичне суспільство", вимоги об'єднання державної системи з приватним управлінням.

На основі зазначених вище концепцій і змін соціально-класової структури суспільства сформувалась офіційна соціально-економічна доктрина — "курс Неру". В середині 50-х років її визнали на державному рівні й Індія взяла курс на побудову соціалістичного суспільства шляхом розширення державного сектору, що посідатиме командні позиції в економіці й відіграватиме антиімперіалістичну роль.

Враховуючи значущість національних традицій і життєвість принципів індуїзму в Індії, Дж. Неру (1889—1964) з метою запобігання соціальним і класовим конфліктам на практиці здійснив політику компромісів, а не корінної реорганізації. Державний сектор мав значення стимулятора у нагромадженні національного капіталу й переливанні його зі сфери обігу у виробництво. Сформувалась змішана економіка, котра ґрунтувалась на взаємодії державного і приватного секторів.

Починаючи із середини 60х років, коли в Індії завершився етап імпортозамінної індустріалізації та відчувалася вузькість внутрішнього ринку, перші позиції посіли ідеї концепції вільного підприємництва. Держава сприяла розвитку великого приватного підприємництва, посиленню експортної орієнтації економіки. Водночас здійснювалася політика обмеження державного регулювання. Індія взяла курс на перехід від командної економіки до вільного ринку і підприємництва, що стало основою посилення буржуазно-реформістських ідей та послаблення радикально-демократичних в еволюції офіційної соціально-економічної доктрини. Зміна пріоритетів в економічному розвиткові сприяла перегляду "курсу Неру" стосовно питань контролю, ліцензійної політики й захисту невеликої промисловості. Державний сектор із головного знаряддя зменшення соціальної нерівності й побудови соціалістичного суспільства перетворився на відповідальний за створення основи інфраструктури. Держава забезпечує єдині умови розвитку державного й приватного секторів, що становлять єдиний народногосподарський організм — індійську економіку.

У 90-ті роки XX ст. у процесі лібералізації спільні витрати держави і штатів у ВВП знову зменшилися (1990 р. — 38 %, 1998 р. — 26,8 %). У період реформ приватний капітал суттєво розширив свої позиції, вже наприкінці 90-х років частка приватного сектору у ВВП збільшилася до 75 % (порівняно з 1981 р., коли вона становила 41 %). Поступово відмовилися від ліцензування (раніше потрібно було отримати згоду бюрократії навіть на розширення виробництва). V республіці уже створили більш тонкі механізми державного регулювання. Подібна інституціоналізація дає змогу зберігати контроль держави за поточними макропроцесами.

Послаблення ролі держави в економічній галузі можна трактувати як повернення до традиційних цінностей. Парадоксально, але "курс Неру", в крайньому разі, в галузі економіки спрямовувався не тільки на модернізацію, але і на вестернізацію країни. Значення держави у західних країнах безперервно зростало протягом останнього століття (частка державних витрат у ВВП/ВНП збільшилася з 1913 до 1990 р. у США з 6,5 % до 36, у Великій Британії — з 10 до 44, у Франції — з 12 до 61,4, Німеччині — з 10 до 43,7, Італії — з 9,5 до 49,3 %). Напевно, у сучасному світі вражаючих соціально-економічних успіхів країна може досягти тільки у випадку, якщо у ній реалізують стратегію розвитку, яка застосовує досягнення і досвід Півночі, але при використанні й суворому врахуванні цивілізаційних особливостей цієї країни.

Отже, в Індії сформувалася своєрідна модель економічного розвитку, для котрої характерним є досить вагомий капіталістичний сектор із його структурними складовими (багатопартійна система, демократичні процедури, судочинство європейського зразка та ін.), але при цьому ще не перебудували традиційну внутрішню структуру суспільства. Значна частина населення країни дотримується звичного способу життя, нововведення і зміни відбуваються лише частково. І хоча обидві частини населення активно контактують одна з другою, водночас вони залишаються уособленими і діють кожна за своїми законами, становлячи в той же час єдиний організм.

Причини такої межі, яку не вдається швидко подолати, полягають у традиціях, їх релігійно-цивілізацій ній основі. /Для її ліквідації потрібен час і сприятливі умови. Чинна в Індії система, котра продовжує охоплювати більшість населення країни, — характерна ознака моделі соціально-економічного розвитку. Вона має місце і в інших країнах Південно-Східної Азії, від Таїланду до Індонезії, а також у низці країн ісламу (Туреччина, частково Пакистан, Єгипет та ін.). У будь-якій з них активно відбувається процес економічного зростання, утверджується значна частина структури європейського типу, але водночас є певні перешкоди, пов'язані як з економічною відсталістю сільського населення, так і з соціопсихологічними стереотипами масової свідомості, жорсткими формами соціального буття, що особливо спостерігається в країнах ісламу.

Для такої моделі характерний помітний поступальний рух, спрямований на зближення із західним капіталістичним стандартом. Особливо це простежується у зміні ролі держави, яка в країнах ісламу традиційно найсильніша. Зростання впливу капіталістичного сектору економіки і зміцнення позицій політичної, правової та іншої культури європейського типу зумовлюють зменшення значущості командно-адміністративних і бюрократичних методів управління. Європейська культура поступово перетворюється на провідну ідейно-інституціональну основу успішного розвитку. В результаті у країні виникає нова ситуація, що послаблює приховані можливості попередньої структури і силу її опору, включаючи вибух націоналізму і тим більше екстремізму в формі насамперед фундаменталізму.

Історичний досвід розвитку Індії свідчить про цінність диверсифікованою розвитку, який передбачає підтримку наукової думки і високих технологій, зокрема підтримку, пов'язану з урахуванням місцевих потреб і необхідністю діяти в умовах глобалізації. У цьому полягає один із позитивних уроків Індії для інших країн світу, зокрема України, де внаслідок складних історичних змін протягом останніх десятиріч важливе для національно-державного і цивілізованого виживання питання державного розвитку перебуває поза увагою держави.

Серед країн цієї моделі увагу привертають арабські нафтодобувні монархії. Як і в Індії, тут діють два сектори господарства, дві частини населення в межах кожної із держав, але немає помітних ознак руху в бік цивілізаційного капіталістичного стандарту з боку основної частини місцевого населення на чолі з його апаратом влади. Симбіоз побудований не просто на контрасті, а ніби на сепарації, свідомому відокремленні корінного населення від сучасного сектору господарства і відповідної йому інфраструктури (вони функціонують за допомогою зусиль мігрантів, тоді як місцеве населення є переважно отримувачем ренти). Така ситуація уповільнює зміни.

Загальним для цієї моделі є стан визначеної рівноваги, стабільності. Економіка якщо і не процвітає, то у будь-якому разі може забезпечити існування країни, народу. Регулярної допомоги ці країни не потребують, вони мають потенціал економічного зростання. У більшості країн цієї моделі спостерігається політична стабільність. Проблемною є демографічна ситуація, особливо відчутна в Індії, найбільшій з усіх країн цієї групи. Поки що "зелена революція" в Пенджабі та деяких інших районах, які розвиваються за західним капіталістичним зразком, дає змогу компенсувати різке збільшення чисельності населення, хоча мільйони осіб все ще перебувають у цій країні на межі голоду.

На перший погляд будь-яких внутрішніх можливостей економічної моделі Індії недостатньо. Проте це тільки зовнішній аспект. Могутню силу общинно-кастової структури майже не порушили англійська адміністрація і колоніальний капітал. Але її інертність дала змогу англійцям практично без особливих зусиль збільшувати промисловий капітал і розширювати відповідну інфраструктуру, таким чином створюючи промислово розвинуті анклави. Англійська за своєю сутністю капіталістична економіка поступово залучала до сфери впливу індійців, свого роду аутсайдерів, які послаблювали зв'язки з традицією, особливо кастовими нормами, на них впливав колоніальний капітал, англійська адміністрація і взагалі принципи західної цивілізації.

Створений протягом тривалих років колоніального панування Англії потенціал для внутрішньої еволюції та капіталістичної трансформації мав низку особливостей:

1) його могли реалізувати тільки у процесі тривалого, постійного і силового впливу зовнішніх чинників;

2) він був надто обмеженим, зачіпаючи інтереси лише незначної частини населення і, головне, формувався строго під впливом і в напрямі англійських стандартів. Вестмінстерська парламентська демократія, англійські принципи судочинства й адміністрації загалом були сприятливими для Індії з її традиційно незначною роллю бюрократичної державності, терпимістю і схильністю до плюралізму орієнтирів і думок;

3) можливість еволюції та трансформації утворювались шляхом синтезу власного і чужого. Вся інституційна основа була чужою, своїми були лише ті традиційні норми життя, включаючи і закони каст, що потім суттєво відобразилися на запозичених в англійців інститутах і процедурах, а також на парламенті, суді, виборах та ін. Стосовно економіки Індії, то і її сучасний тип — сектор приватного підприємництва — активно функціонує за допомогою англійських та індійських фірм поряд із традиційними секторами, які охоплюють сільське господарство, промисли, традиційне ремесло і торгівлю.

Третього, державного, сектору в колоніальній Індії майже не було, якщо не враховувати підприємства, які обслуговували потреби колоніальної адміністрації. Цей сектор створений за роки незалежності і нині відіграє значну роль у загальній структурі загальногосподарського комплексу.

Отже, недостатньо інтегрована у світову економіку, напівзакрита і неприваблива для іноземних інвесторів Індія показує високі і досить стабільні темпи економічного зростання. Величезний внутрішній ринок, збільшення чисельності населення та його платоспроможності дають змогу республіці досягти значних успіхів без широкої інтеграції у світове господарство. За великої кількості населення (майже 1 млрд осіб), неповністю освоєних внутрішніх ресурсів і значної кількості незайнятих (у 1998 р. офіційно зареєстровано 38 млн безробітних) є можливість розширити внутрішній ринок, лише екстремальні обставини можуть призвести до уповільнення зростання країни.

Приклад Індії свідчить, що, спираючись на внутрішній ринок (не важливо, під час збільшення експортної квоти чи її зменшення), можна забезпечити стійкий економічний розвиток великої держави. В Індії добре усвідомлюють, що світовий гігант не здатен вирішити головні питання розвитку, спираючись переважно на зовнішні чинники. Швидкий прогрес країни особливо помітний на тлі кризових явищ низки розвинутих, нових індустріальних і транзитивних країв (насамперед Росії та України).

Разом із тим значна частина економістів зазначає, що Індія навряд чи зможе перейти на постіндустріальний етап розвитку (велика кількість бідного населення не дає змоги застосовувати більшість моделей розвинутих країн: зокрема, немає сенсу втілювати нові ресурсозберігаючі технології, оскільки зовсім не зрозуміло, куди влаштувати робітників, яких звільнятимуть; не випадково технологічні досягнення мають експорто-орієнтований характер), а розвиток індустріальним шляхом має жорсткі екологічні обмеження.

Важливу роль в економічному розвитку Індії, як і Китаю, відіграють емігранти, особливо так званої третьої хвилі (третя (сучасна) хвиля індійської міграції почалася у 60-х роках XX ст.). У 1991—1996 рр. вони дали 30,76 % від усіх іноземних прямих капіталовкладень. Разом із тим економісти звертають увагу, що емігрантам варто суттєво збільшити вливання в економіку за прикладом етнічних китайців. Патріотизм індійської общини за кордоном продемонстрували літом 1998 р., коли світове товариство погрожувало країні економічними санкціями після випробувань нею ядерних установок. Після уряду республіки на початку серпня 1998 р. до індійців-нерезидентів з проханням купувати облігації відродження Індії вже наприкінці місяця представники індійської общини вклали в облігації 4 млрд дол. США.

Загалом сучасна індійська діаспора, як правило, не мас загальної організації, не функціонує як єдина група. Важливу роль відіграє культурологічний чинник: індійці традиційно орієнтуються на сім'ю, а не на великі групи, що заважає їм брати активну участь у політичному житті. По суті характер і становище діаспори визначаються специфікою індійської цивілізації. Діаспора Індії посідає проміжне становище між китайською (має особливе значення у розвитку своєї прабатьківщини) та українською (практично повністю розсіяна на "новій" батьківщині) діаспорами.

Моделі економічного і політичного розвитку країни властиві такі специфічні характеристики:

1) соціально-економічний розвиток країни після здобуття незалежності більше прогресував ринковим шляхом, що стало основою досягнення успіху у процесі подальшого економічного розвитку;

2) особлива державна політика неприєднання до будь-якого блоку и умовах "холодної війни" зміцнила лідируючі позиції Індії. Країна отримувала допомогу як від соціалістичних, так і від капіталістичних країн, майже не витрачала коштів на озброєння;

3) життєвість історично зумовлених особливостей: роль сільської общини; поділ суспільства на касти; функціонування разом із високо розвинутими підприємствами і різноманітних ремесел, продукція яких успішно продається. Як і століття тому, Індія не втратила привабливість та славетність у виробництві виробів із бавовни і вовни;

4) особливість менталітету народу, сформованого на основі індуїзму (працелюбність, релігійність, скромність в особистих потребах, прагнення отримати знання).

Індійську модель, яка сформувалася в процесі розвитку цивілізації, намагалися втілити Таїланд, Індонезія, Пакистан, Єгипет.

Зазначені особливості зумовили стійкий господарський розвиток у кінці XX ст. На початку XXI ст. Індія посіла 10-те місце у світі за обсягами ВВП і 16-те за обсягами промислового виробництва. Протягом періоду незалежності створили могутній багатогалузевий промисловий комплекс, до складу якого входила низка високотехнологічних галузей — аерокосмічна, електронна, виробництво нових матеріалів та ін. Галузева структура у виробництві ВВП на початку XXI ст. становила: сільське господарство — 31%, промисловість і будівництво — 28, транспорт і зв'язок — 7, сфера послуг — 34 %. Національний дохід 8а одну особу досяг понад 300дол. США на рік. Чисельність середнього класу-260 млн осіб. Проте 25 % (2002) населення живе за офіційною межею бідності.

Важливу роль у розвитку національної економіки продовжує відігравати державний сектор: забезпечує 28 % ВВП і 39 % — промислової продукції. Частка підприємств сектору становить 100% добування і переробки нафти, 98-кам'яного вугілля, 94 — виробництво електроенергії, 80 % — виробництво сталі. Особливе значення державний сектор має в оборонній та залізничній промисловостях, атомній енергетиці, авіа - і морському транспорті, зв'язку. Водночас активізувався процес реалізації програми часткової приватизації державного сектору шляхом продажу 49 % акцій фінансово-кредитним установам, а також приватним особам.

Приватний сектор переважає в сільському господарстві, машинобудуванні, хімічній, харчовій і медичній промисловостях, будівництві, торгівлі, автомобільному транспорті. Успіхів у економіці країни досягли індійські монополії "Бірла", "Тата", "Тхапар", "Сінгханія" та ін. їх назви походять від прізвищ власників; це династії підприємців. Окремі з них вийшли за національні межі та належать до найбагатших світових монополій. Зокрема, компанія "Тата" із річним оборотом в 14 млрд дол. США і щорічним прибутком не менше 10 млрд, що становить 2,4 % ВВП Індії. Частка такої групи — 6 % експортного потенціалу країни. Це багатопрофільна компанія, діяльність якої сконцентрована в таких галузях, як важке машинобудування, хімія та електроенергетика, інформатика і телекомунікації, автомобілебудування, готельний бізнес, виробництво чаю, кави, споживчих товарів, у тому числі і шкіряних виробів.

Дешева праця і значні природні ресурси в останні десятиріччя особливо приваблюють іноземних інвесторів. Цьому сприяє і відносна політична стабільність країни. Іноземні компанії вкладають кошти у розвиток різноманітних галузей промисловості країни. Проте початок XXI ст. характеризується активізацією індійського капіталу. Компанії активно беруть участь в інвестуванні підприємств як у країнах Азії, так і в деяких країнах Європи. Валютний резерв Індії становить понад 86 млрд дол. СІНА. Значно поліпшилося співвідношення зовнішнього боргу країни (у 2005 р. він дорівнював 113 млрд дол.) до ВВП.

За темпами виробництва у XXI ст. Індія разом із Китаєм посідає провідні позиції. В економічній літературі все частіше розглядають її розвиток як "нове диво".

У новітній економічній літературі модель розвитку Китаю, В'єтнаму, Індії часто розглядають як планово-ринкову. Зростання ВВП цих країн у 1990— 2005 рр. відображено у табл. 10.4.

Отже, ВВП кожної з трьох країн у 1990—2005 рр. вражаюче збільшився: у Китаї в 3,5 разу, В'єтнамі — у 3,0, Індії — у 2,4 разу. Розвиток за планово-ринковою моделлю відкриває перед країнами можливість швидко долати колишнє відставання і виходити на передові позиції науково-технічного прогресу.

На Африканському континенті деколонізація відбувалася майже протягом усіх післявоєнних років. Першими здобули незалежність арабські країни Північної Африки. Частина з них (Марокко і Туніс) стабільно дотримувалися курсу.

Таблиця 10.4. Зростання ВВП країн, які розвиваються за планово-ринковою моделлю (млн дол. США у цінах 1990 р.)

прозахідної орієнтації та курсу на модернізацію країни, спрямованого зокрема на ринкову економіку. Алжир і Лівія намагалися побудувати арабський соціалізм.

Країни, які входять до складу другої групи, мають достатні можливості для економічного зростання, проте їх реалізація ускладнюється унаслідок багатьох причин, у тому числі гострих структурних диспропорцій.

III. До третьої групи належать країни, в яких ВВП на одну особу становить менше ніж 350 дол. США, рівень освіченості — 20 %, частка переробної промисловості — майже 10 %. Із 48 країн, які належать до слаборозвинутих, 25 розміщені на Африканському континенті. Це держави Центральної та Південно! Африки (десятки слабосформованих держав, військово-племінних утворень). Більша частина країн Тропічної Африки (17) здобули незалежність у 1960 р. Цей рік названо роком Африки. У 1974 р. незалежними стали португальські колонії — Ангола, Мозамбік, Гвінея-Бісау. Останньою здобула незалежність у 1989 р. Намібія.

Африка — економічно найбільш відсталий регіон світу. Серед чинників відсталості і низького рівня життя слід звернути увагу на значний приріст населення, політичну нестабільність, етнічні та міждержавні конфлікти, трайбалізм (трибус — плем'я).

У країнах Тропічної Африки за багатоукладності економіки переважає дрібнотоварний уклад. Значна частина населення до здобуття незалежності зосереджувалася в районах традиційного сільськогосподарського і сировинного виробництва. Намагання лідерів нових незалежних країн створити власний економічний потенціал не тільки не мали успіху, а ще більше посилили залежність їхньої економіки від розвинутих капіталістичних країн. Практично для усіх африканських країн характерним є іноземне капіталістичне підприємництво, представлене переважно дочірніми компаніями ТНК розвинутих країн колишніх метрополій, особливо Англії та Франції.

Найменш динамічною галуззю в багатьох країнах залишається сільське господарство. Така ситуація пояснюється техніко-економічною відсталістю, погіршенням природно-кліматичних умов у країнах, наближених до Сахари (країни Сахелю). Зростає хронічне відставання виробництва продовольства від збільшення чисельності населення. В основному проблему голоду розв'язують тільки за допомогою міжнародних організацій. Відповідно до світової класифікації бідними вважають тих, хто отримує менше ніж 275 дол. США на рік. На початку XXI ст. налічувалось майже 20 країн з меншим рівнем доходу.

Економічна думка

У становленні й розвитку ісламських цивілізацій принципове значення має не стільки економічна теорія, скільки релігія. Загальною у надто різноманітній картині суспільно-політичного устрою ісламських країн є тенденція до відродження й утвердження тих самих духовних початків і традиційних цінностей, що формують основу ісламської цивілізації. Причини так званого ісламського відродження (підйому, політизації, радикалізації та ін.) по лягають у розчаруванні та фрустрації, яка випливає з того, що спілка прихильників єдиного "правильного" вчення опинилася у сучасному світі на узбіччі світової цивілізації, переживає занепад, вимушена безсило дивитися, як "невірні" правлять людством і світом загалом. Насамперед це стосується арабського світу, який втратив славу і могутність. Нині серед учених у світі лише 1 % мусульман. Вважають, що тільки в Ірані більше вчених, ніж у всьому мусульманському світі, а ВВП усіх арабських країн на кінець XX ст. був меншим (531 млрд дол. США), ніж в Іспанії (595,6 млрд).

Ідея "регіонального ісламського проекту" найліпше відображена в "лівійській альтернативі", сутність якої виклав лідер Лівійської Джамахірії Муамар Каддафі у праці "Зелена книга" (1976—1979) (укр. пер. 2002 р.). Суспільний аспект розробленої ним Третьої світової теорії, про що йдеться в останній частині книги, автор характеризує як єдину можливу універсальну модель розвитку, котру може використовувати все людство.

"Лівійська альтернатива" ґрунтується на двох глобальних положеннях: ісламі та ідеї відтворення общинно-племінного суспільства. Основою політичного устрою суспільства, де живе "коранна" людина, є істинна влада народу, яку М. Каддафі розглядає як народний самоконтроль. Його здійснюють через народні конгреси і комітети, котрі вільно обирають всі громадяни. Природна демократія розвиває традиції общинної, племінної організації і не потребує широкого спектра суспільних інституцій (крім профспілок і професійних об'єднань).

Основою формування стосунків між людьми автор вважає плем'я, оскільки: 1) у ньому створюються ліпші умови для виховання духовних, моральних і соціальних цінностей в людині, воно забезпечує своїх членів тими самими матеріальними потребами та соціальними перевагами, що й сім'я; 2) надійно контролюється поведінка індивіда. Людина за межами родини іноді може поводитися невідповідно, чого вона не зробить у родинному колі; 3) у племені, порівняно з сім'єю, більші можливості реалізуватися як особистість. На рівні нації такі можливості ще більші, але контроль недостатній; 4) плем'я — це природний соціальний захист людини, що забезпечує її соціальні потреби. Порівнюючи націю з племенем, М. Каддафі зауважив, що історичною основою утворення будь-яких націй залишається спільне походження і доля, останнє має істотне значення для становлення нації.

В економічній моделі М. Каддафі власності фактично немає. Взаємини формуються на партнерстві, безпосередньому обміні працею або виробленим продуктом: "хто виробляє, той і споживає". Жоден не має права займатися економічною діяльністю з метою присвоєння багатства в тій кількості, що перевищує потреби людини; якщо не сама людина контролює власні потреби, то виникає боротьба. Розв'язати цю проблему можна не шляхом зміни власності, а ліквідувавши найману працю і заробітну плату, що позбавляє працівника будь-якого права на вироблений ним продукт, незалежно від того, на користь держави чи приватного підприємця. Тільки праця на себе робить людину самостійною.

Подібні ідеї М. Каддафі схожі з лассальянською концепцією "неурізаного продукту праці", проте суттєва відмінність полягає в тому, що вони відповідають новій концепції: нація — велике плем'я, нею керує вождь, який консолідується з общинною радою. На відміну від ринкової економіки, господарські зв'язки всередині такої общини мають характер відносин між конкретними виробниками, які залежать один від одного. Такі стосунки скріплені родинністю й освячені релігією.

Вони є центром уваги і сучасних дискусій серед учених економістів світу. Окремі ідеї економічної теорії М. Каддафі у світі сучасних ринкових трансформацій життєздатні. Головна ідея теорії викладена у підрозділі "Вирішення економічної проблеми (соціалізм)", де в аспекті історичного процесу розвитку суспільства автор розглянув насамперед науково-технічний розвиток, який становить основу соціальних та економічних перетворень. Автор "Зеленої книги" показав кількісні та якісні зміни в головних складових виробничого процесу в період переходу до науково-технічної революції у галузі матеріального виробництва — засобах праці, предметах праці й робочій силі, його організації. Водночас М. Каддафі особливу увагу приділив історично важливим змінам у відносинах між працівниками і роботодавцями, господарями і виробниками, відносинах власності, розкрив суть і наслідки цих змін. З одного боку, вони призвели до поліпшення становища виробників, порівняно з попереднім часом, наприклад, напередодні промислової революції. Робітники, технічні спеціалісти й адміністративні службовці домоглися прав, які раніше здавалися нездійсненними. Відбулися також суттєві кількісні та якісні зміни в робочій силі суспільства. Найважливіші серед них: зменшення чисельності робітничого класу у міру розвитку науки і техніки, зростання продуктивності праці робітників, їх загальної й технічної освіченості.

З другого боку, автор "Зеленої книги" зазначав, що "економічна проблема продовжує існувати, вона все ще чекає радикальних вирішень"1.

Проте сутність економічної проблеми трактується специфічно: це не проблема рідкісності (обмеженості) економічних ресурсів, типова для сучасних підручників з економіки, і не проблема докорінних змін відносин власності на засоби виробництва, характерна для ортодоксальних марксистів. На думку М. Каддафі, це проблема існування найманої праці ("тимчасового рабства"), коли виробники є не партнерами, а найманцями. "Заходи, що здійснювалися у галузі заробітної плати, жодним чином не вирішили проблему. Не дивлячись на відмінність форм власності, починаючи від консервативних і закінчуючи прогресивними, робітники у своїх відносинах із власниками або виробниками, підприємствами з погляду власних інтересів, залишаються найманими за всіх нинішніх форм власності"2. Тому остаточне розв'язання проблеми полягає в тому, що наймані працівники стають партнерами, які самі виробляють і використовують результати праці. У цьому разі судження М. Каддафі докорінно відрізняється від поглядів як західних економістів, так і уявлень марксистів.

Водночас він неодноразово звертав увагу на органічну незмінність складових виробництва з погляду їх значення та ролі у виробничому процесі. Не зважаючи на колосальні зміни, природні фактори виробництва залишились по суті такими самими. На його думку, така незмінність переконливо свідчить про потребу звернутися до природних правил з метою остаточного вирішення економічного питання, оскільки всі попередні спроби, коли нехтували цими правилами, були невдалими.

Отже, теоретичне розв'язання економічної проблеми, вважає автор "Зеленої книги", ґрунтується на природних, тобто об'єктивних, економічних законах. Вони лежать в основі пропонованого нового соціалістичного ладу. Саме опора на об'єктивні економічні закони є сильним аспектом Третьої світової теорії.

При цьому М. Каддафі зважав на рівнонеобхідність, рівноправність і рівноцінність усіх складових виробничого процесу. Тому кожному елементу він надає певну частку у продукті, виробленому підприємством. Звичайно, це відступ від трудової теорії вартості. Проте завдяки йому відкривається шлях до створення нового соціалістичного суспільства, в якому задоволення матеріальних і духовних потреб людей здійснюватиметься без експлуатації або закабалення інших. Остаточне вирішення проблеми — це знищення прибутку, — стверджує Каддафі, — але оскільки прибуток є рушієм економічного розвитку, то його не можна усунути адміністративним шляхом, вів зникне в процесі розвитку соціалістичного виробництва і задоволення матеріальних потреб суспільства в цілому і кожного його члена зокрема. В кінцевому підсумку до зникнення прибутку веде праця з метою збільшення прибутку. Очевидно, що лідер Лівійської Джамахірії у своїх діалектичних судженнях щодо товарно-грошових відносин враховує позитивний і негативний досвід їх використання в умовах колишнього державного соціалізму. Водночас розкривається перспектива їх використання в межах ринкового соціалізму.

Оригінальністю ісламської моделі розвитку економіки є гармонія поєднання моралі й бізнесу. Саме через етику з'ясовується сутність економіки по-ісламськи.

Комерційна й етична поведінка економічних агентів визначається заповідями, описаними в багатьох сурах Корану, вони мають соціальну орієнтацію. Тобто основа ісламської моделі соціально-економічного розвитку — не виключно економічна доцільність, а забезпечення соціальної справедливості результатів господарської діяльності, з одного боку, і моральність її методів з іншого. Принципи соціальної спрямованості економічних відносин і справедливого розподілу доходів у суспільстві покладено в основу "Зеленої книги" М. Каддафі.

У сучасних умовах світового економічного розвитку модель, яка ґрунтується на принципах ісламського права, все більше привертає увагу своєю соціальною орієнтацією економіки. Проблему соціального забезпечення населення активно обговорюють як наслідок розвитку процесів глобалізації економічних відносин, які, на думку багатьох учених, є причиною зменшення соціальних зобов'язань і віддалення урядів від їх виконання. Прикладом цього може бути одна з найбільш соціально орієнтованих країн — Швеція. У 2000 р. країна у вигляді податків отримала 57 % ВВП, що на 3 % менше, ніж у 1990 р. В умовах необхідності зростання соціальних витрат з боку уряду це розглядають як негативний чинник. У Данії, навпаки, ВВП у вигляді податків становив у 2000 р. 53 %, що більше, ніж у 1990 р. За свідченням економістів, пік держави добробуту в країнах Заходу припадав на 70-ті роки XIX ст.

Підвищений інтерес до ісламської моделі розвитку зумовлений і суперечностями, які збільшуються між західним і східним світами, що в міру глобалізації і розвитку соціально-економічних відносин набуває особливої принциповості. Ісламська альтернативна модель соціально-економічного розвитку в таких умовах захоплює своїм гуманізмом, який фокусує увагу на розгляді процесів економічного зростання з погляду розвитку людини, її особистості, інтелекту.

У цій моделі гуманний характер має і підприємництво, котре на тлі соціальної орієнтації відіграє не менш важливу роль. Його головна складова — прибуток як двигун економічного розвитку. Особливе значення в ученні М. Каддафі має праця, спрямована на збільшення прибутку. Одним із факторів розвитку економіки є людина. Причому людина — істота соціальна, в економіці ісламу відіграє роль основного економічного агента, який має намагатися заробити гроші, займатися продуктивною діяльністю з метою досягнення власного матеріального добробуту, добробуту сім'ї, а потім і суспільства. Економічні відносини між людьми в процесі трудової діяльності мають ґрунтуватися на партнерстві, а не експлуатації один одного. Природне правило рівності залишається єдиною принципово важливою і правильною умовою для трудової діяльності у моделі економічного розвитку М. Каддафі. Тільки його дотримання забезпечує позитивний ефект, що визначається ступенем задоволення особистих потреб людей, незалежно від наявної в кожній конкретній економіці системи прав власності, чи то монополія держави, чи приватна власність. На думку М. Каддафі, ступінь задоволення особистих потреб по суті нічим не відрізняється від того, де люди зайняті — у приватному чи державному секторі. Головне — дотримуватись правила рівності в економічних відносинах.

Отже, із деяким застереженням можна стверджувати, що в економічній теорії М. Каддафі рух нового соціалістичного суспільства пропонується здійснювати на основі ринкового соціалізму. Автор ''Зеленої книги" чітко фіксує вихідний, проміжний і кінцевий ступені розвитку економіки суспільства. Вихідний ступінь — це докласове суспільство з переважанням натурального виробництва й обігу, проміжний — використання товарно-грошових відносин і категорій товарного виробництва (товару, грошей, заробітної плати, прибутку тощо). Кінцевий ступінь розвитку в межах нового соціалістичного суспільства характеризується подоланням товарного виробництва й обігу, їх категорій.

Розглянемо два положення із "Зеленої книги", що підтверджують сказане вище. "Остаточне вирішення проблеми полягає у скасуванні заробітної плати і звільненні людини від її пут, поверненні до природних правил, що визначають ці відносини до появи класів, різних форм правління і законодавства, створеного людиною. Завершальним кроком стане досягнення новим соціалістичним суспільством стадії, на якій зникнуть прибуток і гроші, коли суспільство стане цілком продуктивним, а виробництво буде повністю задовольняти матеріальні потреби всіх членів суспільства. На цьому етапі прибуток зникне сам по собі, а отже, перестануть існувати й гроші".

Очевидно, обидва положення стосуються сформованого соціалістичного суспільства на якомусь із вищих етапів його соціально-економічного розвитку.

Специфіка поглядів М. Каддафі на зазначені вище проблеми полягає у тому, що досягти нового соціалістичного ладу пропонується на основі активного використання товарного виробництва й обігу, їх категорій. Щоправда, одночасно стверджується, що визнання цих категорій свідчить про експлуатацію людини людиною. Отже, її остаточне подолання відбудеться шляхом відмирання товарно-грошових відносин під час їх використання.

Характер економічного розвитку в ісламській моделі економіки здебільшого визначається формами регулювання економічних відносин між економічними агентами. Найпоказовіша форма такого регулювання — заборона банківського (позикового) процента, того, без чого неможливе функціонування економіки всіх розвинутих країн. Теоретичне обґрунтування механізму функціонування економіки в умовах подібної заборони випливає з ісламської загальної теорії процента й грошей.

В ісламі гроші — засіб платежу, що вважається їх єдиною допустимою функцією. У своїй теорії мусульманські вчені розглядають гроші як "капітал у собі", який розкривається тільки за умови проходження грошей через цикл виробничого вкладення. Гроші не можна використовувати для створення засобів платежу з більшою купівельною спроможністю, не пройшовши попередньо проміжні етапи перетворення на товари і послуги, які купують. Якщо застосовувати політ-економічний категоріальний апарат, то відношення за формулою Г — Т — Г в ісламській моделі визнається і стимулюється, тоді як відношення Г — Г' засуджується і забороняється. З позицій ісламського права щодо інвестування на умовах платності грошові засоби стають для економічного агента боргом, а не капіталом, тому їх не можна повернути з приростом. Із подібним твердженням можна не погодитись, проте навряд чи хто заперечуватиме його гуманність.

Процент в ісламському світі називають ріба і, на відміну від грошей, його не визнають. Закономірно виникає питання, що тоді в межах економіки ісламу виконує його регулювальну функцію. Серед усієї багатогранності проблемних питань, коли діє заборона ріба, найважливішими для макрорівня економіки є проблеми обмеженого арсеналу засобів управління бюджетним дефіцитом. Важко уявити дію держави, яка має дотримуватися рекомендації стримувати свої витрати й зобов'язання і підтримувати соціальний комплекс. Водночас у крайніх випадках допускають зовнішні процентні позики, хоча б з умовою про наміри формувати зв'язки з іноземним капіталом на основі прямих інвестицій.

Ісламська модель економічного зростання має ще одне обмеження практичного застосування в галузі реальної економіки. Це насамперед середовище, в якому вона реалізується — ісламська держава. Економічна активність, побудована на ісламських принципах, може виявитися тільки в адекватному середовищі, але її немає за його межами, цю модель визначають не за ознаками релігійної належності уряду і більшості населення, а за складом усіх галузей життя. В умовах розвитку процесів глобалізації, що переважно виходять за ісламські принципи, формування соціально-економічних відносив, коли вони уже не обмежені національністю виконавця певної умови, виглядає надто проблематичним.

Тому правомірніше говорити про можливість застосування ісламської моделі економічного розвитку на мікро-, а не на макрорівні в межах глобальної економіки. Таке положення підтверджується швидким розвитком ісламських банків, які нині працюють у понад 30 країнах. їх кількість перевищила 150, і вони володіють капіталом більше 7 млрд дол. США й активами, що становлять 140 млрд дол. За оцінками "Citibank", сукупний обсяг грошових коштів, управління якими здійснюють за ісламськими принципами, щорічно збільшується на 15—20 %. Фінансові інноваційні послуги вони надають у найбільших міжнародних фінансових центрах: Великій Британії — 20 банків, США— 15, Люксембурзі — 4, Швейцарії — 4, на Кайманових островах — 3, на островах Джерсі — 2, Канаді, Данії, Франції, Німеччині, Ірландії та Італії по одному.

На важливості розвитку банківської системи для діяльності ісламської економіки наголошують мусульманські теоретики. Сам факт примноження і поширення ісламських банків — результат не стільки ідеологічних, скільки фінансово-економічних властивостей пропонованих ними продуктів. їх популярність пояснюється тим, що за збереження нормативних доктринних вимог банки водночас не відмовляються отримувати прибуток, створюючи і розробляючи насамперед конкурентні продукти і послуги, які б приваблювали клієнтів. Життєвість продуктів ісламської економіки підтверджується тим, що такі відомі організації, як "ABN —Атго" та інші, протягом останніх 4—5 років вийшли на ринок із пропозицією ісламських банківсько-фінансових послуг (перший ісламський банк "Islamic Banking System", нині "Islamic Finance House", з'явився на Заході в 1978 p.). Це свідчить про високий комерційний потенціал ісламської моделі та її орієнтацію на економічний розвиток.

Із формуванням ісламських фінансових установ незмінними залишаються дві опори ісламської банківської системи — мудараба і мушарака. Мудараба - форма відносин між власником грошей і користувачем, яка згідно з шаріатом визначає їх не як кредитора й боржника, а як інвестора й керуючого інвестиційними ресурсами. Для банку це, з одного боку, порядок взаємозв'язків з його вкладниками, а з іншого — з клієнтами-позичальниками. Стосовно перших банк діє як мудараб, або трастовий керуючий, який докладає всі зусилля для отримання прибутку на довірену йому суму. Для позичальника вій рабб-уль-маль ("господар фінансів"), і вже одержувач позики виконує функцію мудараба.

У мікросистемі банку "вкладник — банк — позичальник" ці відносини є контрактом про участь у капіталі, прибутках і збитках, що розглядають як мушарака (партнерство, участь). Мушарака визначає структуру капіталу банку, вона схожа із організаційно-правовими формами об'єднання й акціонерного товариства. Прибуток визначає величину доходу не тільки акціонера, але й утримувача вкладів, що виокремлює ісламські банки від стандартних ситуацій у кредитних інститутах західного зразка. Така сама схема визначена шаріатом при задоволенні заявки позичальника, тільки банк і клієнт начебто міняються місцями.

Порівняно з традиційною, ісламська система дещо обтяжлива, але вона має низку переваг для клієнтів: 1) відносини між банками й клієнтом набувають майже сімейного характеру; 2) ісламський бенкінг зменшує ризик клієнтів. Метою банку як комерційної установи є отримання прибутку не будь-якою ціною, у тому числі не шляхом розорення клієнта, який не зумів виконати свої зобов'язання щодо повернення позики. Він зобов'язаний дати боржнику відстрочення і можливість відповідати за свою платоспроможність. Тільки після виконання морального обов'язку банк має право претендувати на повернення авансованої суми. При цьому йому, можливо, доведеться ділити з клієнтом не прибуток, а збиток, без права на компенсацію втрат.

На думку теоретиків, будь-які претензії з боку банку на компенсацію за прострочення виплати позики не сумісні з мораллю ісламу. Оскільки марнотратство ресурсів, їх непродуктивне використання шаріат засуджує, економіка через етичні імперативи впливає на вклади й інвестиції, де вирішальну технічну роль відіграють банки.

Характерна особливість ісламського бенкінгу, на що вказують мусульманські теоретики, полягає в тому, що фінансування відбувається за допомогою не позикового капіталу, а ринкового. З метою збільшення останній має взяти на себе частину ризику втрат, "нагородою" за інвестування в цьому разі буде не процент, а частка прибутку. Таким чином, шаріат фіксує свою позицію з приводу соціальної значущості праці та справедливої винагороди активному (не спекулятивному і не рантьєрському) капіталові. При цьому людський капітал, що розглядають як поданий підприємницький та управлінський талант і зусилля, затрачені у процесі реалізації проекту або угоди, прирівнюється за значенням до фінансового капіталу як монетизованої в минулому праці.

Отже, ісламська модель економічного розвитку на прикладі функціонування ісламських банків засвідчує наявність у ній життєвих форм бізнесу, здатних забезпечити ефективний розподіл і споживання ресурсів тих суспільств, де реалізується така модель. Враховуючи високий комерційний потенціал ісламської моделі, а також гуманність і соціальну орієнтацію, можна стверджувати про її цілісність і життєвість. Вона має змогу нормально функціонувати в адекватному для неї середовищі. Хоча в мусульманському світі 1,2 млрд населення, але араби в ньому посідають не останнє місце. Ісламська цивілізація нині протистоїть глобальному диктатові євро-американської політики і культури. Водночас, маючи логічну модель, "лівійська альтернатива" не дає чітких ознак соціального устрою. Намагання її реалізувати не розв'язало багатьох проблем. У середині 80-х років Лівійська Джамахірія зазвала значних економічних потрясінь, що призвело до критичної оцінки "Зеленої книги".

Поиск по сайту: