Стратегія розвитку

Після краху колоніальної системи ООН сформулювала міжнародну стратегію на 60-ті роки (перше десятиріччя) як концепцію розвитку навздогін. Практичні рекомендації її представників (В. Ростоу, Р. Нурксе та ін.) передбачали на перше десятиліття зростання економіки країн, що розвиваються, щорічними темпами на рівні 5. Проте ця концепція не враховувала специфіки країн, що розвиваються, а тому не мала продовження.

На друге десятиліття теоретичне обґрунтування стратегії розвитку запропонували в концепції основних потреб (X. Ченері, Р. Робінсон, І. Адельман). У ній передбачалося збільшення інвестицій в економіку, державної допомоги найбіднішим суспільним класам населення, підвищення зайнятості в традиційних секторах господарства. Такі положення концепції втілили в планах економічного розвитку країн, що розвиваються, але найслабшою ланкою стратегії виявився її зовнішньоекономічний аспект. Країни, які здобули незалежність, уже не погоджувалися зі становищем відсталої і залежної периферії в системі міжнародного капіталістичного поділу праці.

У 80-х роках XX ст. теоретичні обґрунтування стратегії розвитку третього світу мали три концепції — основних потреб, колективної опори на власні сили і нового міжнародного економічного порядку. Вони орієнтують "периферію" на прискорену інтеграцію з промислово розвинутими країнами, в якій країни третього світу відіграють роль постачальника ресурсів та амортизатора в кризові періоди. Однак жодна із запропонованих концепцій не давала теоретичної відповіді на запитання про способи швидкого подолання відсталості, що робило їх мало-привабливими вже з самого початку їх реалізації. Склалася кризова ситуація у сфері зовнішнього фінансування розвитку, зростав державний борг, посилилася диференціація країн, що перебували на шляху самостійного розвитку. З'ясуємо, які проблеми не розв'язані донині.

1. У багатьох постколоніальних країнах не вирішили питання ліквідації бідності й голоду. Протягом 60-х років, коли у них розпочалася "зелена революція", яку спричинили нова агрокультура, технологія і селекційна робота, спостерігалися неоднозначні результати. За підтримки фонду Рокфеллера створили Міжнародний центр маїсу і пшениці, який розпочав реалізацію програми з Мексики і поширив її на багато азіатських країн, що призвело до подвоєння виробництва злакових, бобових культур і кукурудзи. Найліпший результат "зелена революція" дала в Індії, котра практично стала самозабезпеченою країною. Проте у зв'язку з браком значних інвестицій для її втілення у багатьох африканських країнах вона не мала таких результатів, залишивши нерозв'язаною проблему голоду.

По-своєму сприйняли "зелену революцію" в Китаї, доповнюючи її програму великими державними інвестиціями (до 10 % бюджету) у будівництво системи водопостачання полів — спорудження каналів, дамб, дренажних систем. Унаслідок цього Китай і Тайвань також досягли продовольчого самозабезпечення, а в більшості країн Азії (крім Індії) у 70-ті роки XX ст. революція не мала значного економічного ефекту: збереження низьких цін на зерно негативно відображалося на фінансовому становищі селянських господарств і кооперативів; монокультура і масове застосування гербіцидів та міндобрив порушили екологічний баланс; у степових зонах Азії почалася ерозія ґрунтів. Це призвело до того, що замість вирішення питання голоду країни, які перебували у сприятливих сільськогосподарських зонах, змушені були звертатися до міжнародних організацій і фондів за допомогою.

2. Для країн Сходу характерна демографічна проблема, яка в нових умовах економічного розвитку ще більше поглибилася. Найчастіше заселені території Землі не могли забезпечити себе високим рівнем медичного обслуговування. До цього додаються екологічні проблеми і насамперед нестача якісної питної води, унаслідок чого і нині серед народів Азії й Африки виникають різноманітні епідемії. Тільки країни арабського світу, багаті на нафту і газ, розв'язують ці проблеми шляхом застосування ядерних опріснювачів.

3. Молоді країни після звільнення зіштовхнулися із глобалізацією, її високими вимогами до міжнародного поділу праці, розвитку глобальних фінансових і товарних ринків, тенденціями до лібералізації міжнародних економічних відносин (за безсумнівного панування країн "золотого мільярда"), з підвищеною увагою до інформаційних технологій і НТП. Ні рівень освіченості, ні інвестиційні можливості для розвитку наукомістких секторів економіки, ні структурна одноаспектність реального сектору як наслідок колоніальних відносин не давали змоги органічно приєднатися до сучасного постіндустріального світу, відмінність між колишніми країнами-метрополіями і новоутвореними бідними — колишніми колоніями не тільки не зменшувалася, а й ставала ще більшою, що спостерігається і нині у XXI ст.

Поиск по сайту: