Розвиток промисловості в колоніях

Важливе значення в експлуатації колоній мали монополії країн-метрополій, які захоплювали найважливіші галузі економіки колоній і залежних країн, підтримували диспаритет цін в експорті -імпорті. При цьому свідомо обмежувався розвиток власної промисловості колоній та підтримувалися феодальні й патріархальні пережитки. У колоніях велику роль відігравала ручна праця, хоча приплив іноземного капіталу сприяв створенню певної кількості механізованих підприємств. Наприклад, у 1854 р. у Калькутті почала діяти перша індійська джутова фабрика, а через два роки в Бомбеї відкрили перший бавовняний завод, заснований купцем-індійцем.

Значення Індії (найбільша колонія Великої Британії) для англійської економіки збільшувалося в міру втрати останньою промислової гегемонії. Приплив англійського капіталу у другій половині XIX ст., переважно у будівництво залізниць і розробку корисних копалин, пришвидшив розвиток ринку в Індії. Зростали великі міста — Бомбей, Калькутта; збільшувалась кількість національних промислових підприємств. Організація посередницьких кредитних установ (наприклад, англійських керівних агентств) зумовила появу перших індійських банків. У першій третині XX ст. почалася промислова революція. Визначальним в економці та промисловості було виникнення фабрик і заводів, національної буржуазії. На початку Першої світової війни зросла чисельність підприємців з індійців, у 1913 р. у країні функціонувало 18 великих індійських банків.

Метрополії з метою ефективнішого використання ресурсів колоній, зменшення обсягів перевезень споруджували тут підприємства з первинного обробітку сировини і виробництва окремих видів товарів: з очищення і пресування бавовнику, джуту, з виробництва фарбників, залізних виробів, будівельних матеріалів, цукру, сухофруктів, опіуму, рому, кокосової та соєвої олії, деяких видів продовольства (рису, пшениці, солонини), обробітку шкіри, цінних порід дерева, міді, срібла та ін.

Освоєння глибинних територій колоній спричинило розширення будівництва залізниць. За допомогою них підприємці монополій значно збільшували вивезення сировини з таких районів. Разом із тим вони сприяли формуванню єдиного внутрішнього ринку в колоніях і залежних країнах. Тут швидкими темпами відбувалися розвиток товарно-грошових відносин (застосування пароплавів та паровозів прискорило обіг товарів і капіталів), криза феодальних порядків.

Унаслідок припливу промислових товарів з метрополій і свободи торгівлі сімейні та напівсімейні общини, замкнуті, ізольовані від світу, котрі займалися домашньою промисловістю, сільським ремеслом та своєрідною комбінацією ручного ткацтва, ручного прядіння і ручного способу обробітку землі, почали руйнуватися.

У світовий ринок, а через нього й у виробництво товарів входили нові території. Наприклад, у 70-ті роки активно завойовували глибинні африканські території, здійснювали боротьбу за новий поділ Африки між європейськими колонізаторами (Велика Британія, Франція, Німеччина, Бельгія). Континент виявився дуже багатим на природні ресурси — золото, алмази, кольорові метали, нафту, вугілля, яких не вистачало промисловості європейських країн, що зростала. У 1896 р. Велика Британія й Німеччина підписали договір про розподіл сфер впливу в Східній Африці. У 1897-му, після Фашодського інциденту, було остаточно розмежовано інтереси Великої Британії та Франції в Африці. Бельгія стала власником великої території в басейні річки Конго.

Отже, монополії неоднозначно впливали на колоніальні країни. З одного боку, колонії та залежні країни проривали коло ізольованості й приєднувались до світового розвитку капіталізму. Ввезення капіталу до відсталих країн сприяло становленню ринку, їх включенню до механізму єдиного світового господарства. Цей процес мав об'єктивний характер і робив менш помітною відмінність у розвитку між індустріальною цивілізацією Заходу і відсталими африканськими та азіатськими країнами. Адже в процесі їх входження у світовий ринок змінювався характер національного виробництва, розширювався загальний обсяг виробництва і випуск продукції, видозмінювалися трудові навички населення, що впливало і на зміну способу життя. З часом у цих державах створилася промислова і ринкова інфраструктура у вигляді банків, залізниць, портів. З'явилися національні підготовлені кадри, сформувалися ознаки демократичного суспільства.

З іншого боку, вони були більш залежними від промислово розвинених країн. У світовому господарстві утвердився поділ праці між метрополіями і колоніями. Капітали вкладали насамперед у галузі, потрібні країнам-метрополіям: добувну промисловість, залізничне будівництво та сільське господарство. Колонізатори орієнтували економіку залежних країн на виробництво відповідних товарів. Аграрному секторові економіки нав'язували систему монокультури, тобто змушували переважно вирощувати один вид сільськогосподарської продукції.

Внаслідок такої політики Індія спеціалізувалась на виробництві та вивезенні бавовни, тютюну, цукру, джуту. Єгипет постачав тільки бавовну, Бразилія — каучук і каву, Австралія та Нова Зеландія — вовну, Бірма — рис, Конго — каучук, Китай — чай, шовк-сирець та ін.

Слід звернути увагу і на своєрідність еволюції державного сектору колоній у результаті формування на їх території ринкових відносин. В Індії з її традиційно незначною роллю бюрократичної державності так і не створили державний сектор за допомогою колоніального капіталу. У XX ст. тут активно діяли сектори приватновласницького підприємництва і традиційний. У східних країнах, де існували більш або менш незалежні держави, значно зміцнів державний сектор після здобуття незалежності у другій половині XX ст.

Залежні країни

Крім двох головних груп — метрополій і колоній, були так звані залежні країни (напівколонії), політично вільні й формально самостійні, але економічно і фінансово залежні від інших. Типовими залежними країнами вважали Китай, Іран, Османську імперію та ін. Наприклад, величезну колонію Великої Британії — Індію — поділяли на дві частини: в одній правили безпосередньо англійські представники, а в іншій діяло декілька формально самостійних держав. Залежність Португалії від Великої Британії мала іншу форму: будучи під англійським протекторатом, країна надавала Великій Британії торгові пільги, створювала ліпші умови для вивезення капіталу і товарів до Португалії та її колоній. Під англійським протекторатом перебували кілька країн Африки й Океанії. Політично вільні, вони мали більше можливостей порівняно з колоніями для виробничого використання англійських капіталів, розвитку національної економіки, могли самостійно експортувати капітали тощо.

Наприкінці XIX ст. до держав Латинської Америки вивозили капітали Велика Британія і США, проте частково там зберігався вплив і колишніх метрополій — Іспанії, Португалії. Країни Латинської Америки експортували до розвинених країн Заходу продукцію сільського господарства і гірничодобувної промисловості, що робило латиноамериканські країни залежними від ринку збуту й експорту промислових товарів насамперед таких країн, як Велика Британія і США. Останні успішно користувалися цією залежністю і вивозили туди капітали переважно у формі державних позик. У1880 р. аргентинський борг Великої Британії становив 20 млн фунтів стерлінгів. Разом із тим англійські капітали прискорювали розвиток промисловості в Аргентині. 31887 до 1895 р. кількість промислових підприємств у Буенос-Айресі подвоїлася, на них працювало майже 75 тис. робітників. У віддалених районах аргентинські підприємці займалися в основному незначною торгівлею або володіли напівкустарними підприємствами. В сільському господарстві тривале збереження великого поміщицького землеволодіння уповільнювало розвиток ринкових відносин.

Для всіх латиноамериканських країн характерна суперечність у розвитку ринку: іноземні капітали пришвидшували темпи розвитку одних галузей і не надходили до інших.

Особливість колонізації Південної Америки полягала у відносно легкій культурній і релігійній експансії на Захід. Панівні позиції зайняли католицизм і мова колонізаторів (іспанців і португальців) та європейські форми великого землеволодіння. Такого не вдалося зробити на Сході, в тому числі мусульманському. Наприклад, перетворення на залежну країну Китаю та інших великих країн Сходу. "Закриття" у 1756 р. Китаю, тобто заборона торгівлі іноземними товарами на його території (крім порту Макао), було своєрідною реакцією на експансію європейських держав у країни Далекого Сходу. Проте це ускладнювало становище власне Китаю, який не міг користуватися досягненнями європейської науки і техніки, розширювати ринок збуту для національних товарів.

Спроби англійців проникнути в Китай у XIX ст. супроводжувались війнами. Причиною для них стала заборона в 1839 р. торгувати опіумом (головний предмет вивозу англійців з Індії). Приблизно 1000 т наркотику, що належали британським купцям" знищили. У 1840-му Велика Британія розв'язала з Китаєм війну, що увійшла в історію як перша "опіумна" війна. Внаслідок жорстокої поразки Китаю у 1842 р. підписали нерівноправний Нанкінський договір, за яким для англійської торгівлі відкривали п'ять портів, встановили вигідне для неї ввізне та вивізне мито (яке не могло перевищувати 5 % вартості товару), острів Сянган (Гонконг) став британським володінням, Китай мав сплатити контрибуцію 23 млн дол. США. За додатковим протоколом (1843) англійський уряд отримав низку привілеїв: право екстериторіальності, право на концесії, принцип найбільшого сприяння у торгівлі.

У1844 р. США під військовим тиском змусили Китай надати їм такі самі права. Тоді ж подібний договір з Китаєм уклали французи. У 1856-му Велика Британія, а з 1857 р. Франція, скориставшись ослабленими позиціями Китаю внаслідок Тайпінського повстання, розв'язали другу "опіумну" війну. За Пекінським договором 1860 р. Китай знову зобов'язали сплатити контрибуцію Великій Британії та Франції. Велика Британія придбала південну частину півострова Цзю-лун (Коулун), ще кілька китайських портів відкрили для іноземної торгівлі. У 1869-му уже в 15 портах дозволили торгувати з іноземцями. У країні створили Управління імперськими морськими митницями, котрими повністю керували англійці (митні збори спрямовували на сплату контрибуцій). Китай став залежною країною, одна система об'єдналася з іншою — Схід із Заходом. Система традиційного Китаю, сформована на ідеях конфуціанства, намагалася відстояти курс реформ, що привели б до успіху і незалежності.

Така сама ситуація спостерігалася й в Османській імперії (так називали султанську Туреччину). Взагалі, Схід активно чинив опір європейській експансії не тільки в соціально-економічному і політичному значенні, але і в релігійному й культурному. Європейський колоніальний капітал за допомогою військової сили руйнував традиційний світ Азії та Африки. Це відбувалося повсюди, суперечність наслідків чого проявляється донині, за винятком Японії.

Єдиною країною на Далекому Сході, що витримала експансію європейських держав і відстояла незалежність, була Японія. Вона, зміцнивши економічний потенціал, згодом сама стала колоніальною державою.

До XVI ст., тобто в доіндустріальну епоху, країни Сходу (Китай, Індія, Єгипет та ін.) розвивалися випереджальними темпами і в результаті ще до промислової революції на Заході виявили ознаки переходу до екстенсивно-інтенсивної моделі зростання. Як наслідок, вони досягли двократної, а Китай трикратної переваги за рівнем економічного розвитку, порівняно із Заходом.

У XVI ст. колоніальна експансія стимулювала випереджувальне зростання Заходу і гальмувала розвиток Сходу. Країнам Заходу вдалося наздогнати Схід, а прогресуюче відставання останнього в подальшому пов'язане з низкою причин: природні та соціальні катаклізми; наслідки соціально-економічних моделей розвитку в межах східної деспотії. Захід швидше перейшов до прогресивнішої моделі розвитку. Чинниками цього були природно-географічні умови, інституціонально-державні інструменти, колоніальна експансія, що стимулювала розвиток європейської цивілізації.

Колоніальна експансія завдала збитків підкореним народам і країнам: зруйнувала традиційні форми господарства; штучно прив'язала національні економіки до потреб метрополії та інтересів європейського капіталу; звела економіки окремих країни до монокультурних тощо. Проте об'єктивний підхід до соціально-економічних наслідків колоніалізму свідчить і про інше:

— за рахунок колонізації низки заморських територій відбувався процес розвитку, взаємовпливу і взаємозбагачення культур;

— із запровадженням європейського капіталу втілювалися не тільки нові форми експлуатації, а й залучали місцеве населення до різноманітних форм індустріального прогресу шляхом створення первинних об'єктів промислового виробництва;

— у країнах Сходу формувався національний пролетаріат, який у зв'язку з об'єктивними причинами здобував первинну професійну освіту і навички цивілізованого міжетнічного і міжконфесійного спілкування;

—- з огляду на власні інтереси європейці створювали на підлеглих територіях індустріальну інфраструктуру, будували залізниці, траси, порти і трубопроводи, розвивали зв'язок та інші комунікації;

— під впливом європейців виникла своєрідна урбаністична культура, що синтезувала місцеві традиції з елементами європейського способу життя;

— колонізатори шляхом залучення місцевого населення до активного суспільного життя сприяли формуванню кадрів національної інтелігенції — адміністраторів, військових, науково-технічних працівників, спеціалістів у галузі фінансів і кредиту, вчителів та лікарів, які відігравали вирішальну роль в антиколоніальній боротьбі;

— завдяки європейцям у залежних країнах почала розвиватися сучасна освіта, відкривали технічні училища, гімназії, університети, кадри для яких готували в Європі;

— виробничі й ринкові зв'язки колоніальних окраїн і залежних країн з метрополіями сприяли формуванню світової економіки.

Поиск по сайту: