Власність як юридична і як економічна категорія

Тема 4. Власність та її форми.

Використання ресурсів і життєвих благ передбачає отримання людьми від цього якого-небудь корисного ефекту. В залежності від їх доступності привласнення корисного ефекту за характером може бути двох видів:

а) вільним – це, коли справа стосується споживання необмежених, доступних і достатніх для всіх ресурсів і життєвих благ: енергія сонця, сила вітру, запах квітів, краса архітектурних споруджень, пейзажу та ін.;

б) обмеженим – це коли мова йде про використання обмежених, рідкісних ресурсів і благ.

Фактор рідкісності визначає необхідність встановлення якихось правил контролю за ними. Якщо товари і ресурси обмежені, то вони не можуть бути рівнодоступними для розпорядження і застосування абсолютно усіма членами суспільства. В протилежному випадку в суспільству запанує безлад (розподіл всіх благ буде здійснюватися на правах сили, володіння зброєю та ін.).

В сучасному цивілізованому суспільстві для вирішення цієї проблеми використовуються санкціоновані ним норми власності, які регламентують можливості людей і підприємств в отриманні вигоди із обмежених, рідкісних ресурсів і благ.

Розрізняють два поняття власності:

1. Власність як юридична категорія або право власності – це правила і права, встановлені законом і загальновизнані в даному суспільстві, які визначають якими речами, як і за яких умов може користуватися і розпоряджатися та чи інша фізична або юридична особа.

Таким чином, з юридичної точки зору власність передбачає закріплення права контролю над економічними ресурсами і життєвими благами за певними суб’єктами.

Дане поняття передбачає встановлення об’єктів і суб’єктів власності.

Все, що може знаходитись у власності називається об’єктами власності. В сучасній економіці об’єктами власності може бути як нерухоме (земля, будівлі), так і рухоме майно (машини, різноманітні товари), а також робоча сила, гроші, цінні папери, інформація, виноходи, різноманітні права та ін.

Суб’єкти власності – це всі, кому належать об’єкти власності. Суб’єктами власності можуть бути фізичні та юридичні особи.

Фізичні особи – це окремі громадяни.

Юридичні особи – це держава (державні органи), підприємства, фірми, організації, заклади.

Суб’єктів власності в практиці господарювання прийнято називати власниками або володарями. Хоча ці поняття часто застосовуються як синоніми, але між ними існує різниця. Власник більш широке поняття ніж володар. Повновладний власник наділений усіма правами по розпорядженню своєю власністю, тоді як володар багато в чому в цих правах обмежений. Наприклад, при одержанні землі в спадкове володіння людина не є її власником. Вона тільки володіє землею, тому що суттєво обмежена в правах щодо її розпорядження.

Власність в такому вигляді робить процес отримання вигоди невільним. Саме власник вирішує як розпорядитися об’єктами своєї власності і як їх використовувати. Іншим людям і структурам доступність до цих об’єктів може відкрити тільки власник.

В самому загальному вигляді права власності підрозділяються на право володіння, право користування і право розпорядження. Ця традиція йде ще від римського права.

Традиційно в економічній літературі і зокрема в Законі “Про власність” (від 7 лютого 1991 р.) в Україні власника наділяють трьома повноваженнями:

1) право володіння – це право на реальне, фактичне володіння об’єктами власності. Суб’єкт власності отримує об’єкт у свою владу, підкоряє своїй волі;

2) право користування – це право на використання об’єкту власності у своїх інтересах з метою отримання від нього вигоди (зиску). Користування – це процес фактичного застосування об’єктів власності в якості засобів виробництва і предметів споживання;

3) право розпорядження – це право на визначення долі об’єкта власності (продати, заповісти, здати в оренду та ін.), тобто можливість поводитися з ним на свій розсуд.

В зарубіжній економічній теорії використовується більш дрібна класифікація прав власності, в якій нараховується більше десяти повноважень власника.

Якщо суб’єкт володіє всіма даними повноваженнями, то його можна вважати повновладним власником. В усіх інших випадках права власника обмежуються.

Представлена сукупність прав може зміцнюватись шляхом додавання до неї (специфікації) все нових і нових прав або послаблюватися шляхом нечіткого встановлення деяких повноважень чи розмивання прав власності.

Специфікація прав власності – це чітке визначення суб’єкта, об’єкта власності і способів отримання прав власності, а також визначення повноважень власника.

Розмивання прав власності – це неповнота специфікації прав власності.

При усій важливості юридичного встановлення прав власності ще більшого значення має їхнє виконання, дотримання в суспільстві. У зв’язку з цим навіть зарубіжні вчені проводять розмежування між юридичними, реальними і моральними правами.

Юридичне право закріплено законами держави і постановами уряду.

Реальне право – це ті права, якими люди можуть дійсно скористатися. Вважається, що реальні права власності, навіть в більшій мірі ніж юридичні, формують очікування людей і впливають на їх поведінку.

Коли говорять про моральне право, то мається на увазі, що суб’єкти мають на це право за законом, але не можуть ним скористатися реально, тому виникає моральне невдоволення.

Таким чином, успішне функціонування ринкової економіки вимагає відносно стабільних прав власності, тому що це формує здатність людей передбачати наслідки своїх рішень.

2. Власність як економічна категорія являє собою економічні відносини, що виникають між людьми з приводу володіння, користування, розпорядження об’єктами власності і привласнення ними корисних властивостей, результатів користування і отриманих вигод (зиску).

Привласнення – це придбання чого-небудь в свою владу, в свою належність.

Виділяють три види економічного привласнення:

1) привласнення предметів природи – це все, що людина бере за допомогою праці безпосередньо від природи. Таке привласнення предметів природи передбачає їхнє відчуження від самої природи;

2) привласнення результатів господарської діяльності її учасниками відповідно з внеском в неї кожного із них (власна праця, економічні і фінансові ресурси та ін.);

3) привласнення продуктів продуктивної діяльності інших суб’єктів за допомогою обміну. Цей процес відбувається на ринку і передбачає відчуження на добровільній основі продуктів своєї діяльності.

Відчуження – це втрата влади над об’єктом власності, передача її іншому суб’єкту.

Поиск по сайту: