АРХЕОГРАФІЧНІ УСТАНОВИ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ

В ІСТОРІОГРАФІЇ: ОСНОВНІ ЕТАПИ ВИВЧЕННЯ І ЗМІНА ОБРАЗУ

Розвиток археографії – як археографічної практики, так і теоретичної думки –прикметна риса історіографічного процесу в сучасній Україні. Історія української археографії протягом останніх двох десятиліть стала предметом потужних студій багатьох науковців і цілого академічного інституту. Численні розвідки й монографічні дослідження довели, що археографічна діяльність є невід’ємною рисою вітчизняної історіографії понад два століття. Проте процес історіографічного «конституювання» «археографічності» як окремих науковців, так і установ був і залишається повільним, складним і неоднозначним. Оскільки для становлення розвитку археографії визначальну роль відігравали наукові установи, то у даній доповіді зупинимося саме на характеристиці і специфіці трансформації образу таких установ – Одеське товариство історії і старожитностей (ОТІС) та Таврійська (ТУАК) і Катеринославська (КУАК) губернські учені архівні комісії – у південноукраїнському регіоні.

Розгляд наукових установ Південної України як осередків археографії спорадично з’являвся у науковій літературі, однак жодного разу не постав окремо, на рівні самостійного дослідження. Це трапилось, на наш погляд, з двох причин. По-перше, активна і плідна їх діяльність в інших царинах історичної науки. Так, ОТІС зробило найвагоміший внесок насамперед у вивчення речових джерел, а губернські вчені архівні комісії привертали увагу передусім роботою в галузі архівної справи та своїми історичними розвідками. По-друге, розвиток археографії, як спеціальної історичної дисципліни джерелознавчого циклу, не дозволяв ще піднятися на відповідний рівень оцінки археографічного доробку цієї наукової установи. Адже і сьогодні ще тривають дискусії щодо розуміння предмету і об’єкту археографії, «широкого» і «вузького» її тлумачення.

До того, як археографія сформувалась як наукова дисципліна, тривав важливий, «додисциплінарний», етап наукової роботи щодо пошуку, опису і публікації історичних джерел, який є невід’ємною частиною її історії. Ця робота може характеризуватись як археографічна практика або археографічна діяльність. Якщо у провідних наукових центрах – у Петербурзі, Києві, Вільні – у ХІХ ст. виникли спеціалізовані археографічні установи, то в інших місцях імперії існували загальнонаукові товариства, які займались проблемами історичної науки у цілому. Саме такими були на півдні України ОТІС, а згодом і ГВАК, одним з напрямків діяльності яких був пошук, збереження, опис і публікація історичних джерел. Тобто вони мали ознаки і виконували функції археографічних установ.

Перші спроби оцінки доробку наукових установ та науковців Південної України, які займались археографічною діяльністю, були здійснені в історичній літературі другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Велику групу творів з історії історичної науки на півдні України складають узагальнюючі нариси, які належали членам місцевих установ і в переважній більшості були написані з нагоди ювілеїв (П. Брун, В. Юргевич, А. Марков, Б. Варнеке, М. Попруженко). Для них наукова установа була насамперед одним з найстаріших осередків вивчення класичних старожитностей в імперії і тому вони зосереджувались на докладному огляді пам’яткоохоронної діяльності й археологічних дослідженнях, нехтуючи іншими напрямками, і внаслідок цього дослідженням писемних старожитностей відведено непропорційно менше місце.

Архівні комісії мають значно меншу літературу в зазначений період. Вперше про діяльність ТУАК згадується в оглядах директорів петербурзького Археологічного інституту, який опікувався їх роботою та деяких інших дослідників. У цих оглядах міститься дуже стисла інформація про започаткування та основні напрямки роботи комісії. Дані праці важливі не стільки інформацією про діяльність ТУАК, скільки можливістю співставлення і порівняння її з іншими подібними установами. Науковці ТУАК не спромоглись видати окремих праць з її історії. Увагу привертає лише доповідь А. Маркевича, яка була виголошена у 1912 р. на честь 25-ліття її існування [17]. Цінність її полягає в тому, що вона являє собою не ювілейний панегірик, а виважений погляд на власний скромний науковий доробок. Він вказав на двоїсте становище ТУАК (втім, як і інших комісій): з одного боку – це “хранителі губернських історичних архівів”, а з другого – “це історико-археологічні вчені товариства, що вивчають історію і старожитності краю, охороняють пам’ятки старовини”. Він виділив три групи публікацій на сторінках її “Известий”. Насамперед було перелічено опубліковані найголовніші джерела та статті, які були наслідком “розробки місцевих й іногородніх архівних матеріалів”. Отже, А. Маркевич чітко вказав на едиційні наслідки евристичних зусиль ТУАК.

Незважаючи на відносно молодий вік, КУАК уже на десятилітній ювілей одержала нарис своєї діяльності (1913). Його автором був правитель справ і редактор “Летописи” А. Синявський. У порівняно стислому, але змістовному огляді він розповів про передумови заснування КУАК, основні напрямки і здобутки установи. Працю відзначає достатньо персоніфікований підхід до внеску провідних її діячів, які намагались у своїх доповідях, а згодом і на сторінках “Летописи”, оприлюднювати як у вигляді публікацій, так і розвідок знайдений матеріал. Особливо було відзначено, що “завдяки членам комісії, здобула належне висвітлення ціла низка сторін місцевого життя: влаштування церковного життя запорожців, економічний стан Запорозького краю після зруйнування Січі”. Історик підкреслив, що комісія “будучи у становищі установи, якій дорогі інтереси місцевої старовини всіх видів не лише у вигляді археографічного матеріалу, вживала заходів щодо охорони як архівів, так і пам’яток старовини, їх зібранню і вивченню” [19: 8-9].

У той час установи Південної України стали фігурантами й у синтетичному творі – загальновідомій праці з історіографії В. Іконникова. Найбільше уваги там приділено ОТІС, оскільки ТУАК тільки-но розпочинала свою роботу, а КУАК ще не існувала. Розглядаючи історіографічний процес у цілому, а історію ОТІС наче на «відстані», і, отже, у контексті цього процесу, науковець значно змістив акценти щодо основних напрямків його діяльності на відміну від оглядів місцевих науковців. У розділі, присвяченому ученим товариствам, він зазначав, що «роль археографічної комісії, в широкому розумінні, стосовно Новоросійського краю, взяло на себе Одеське товариство історії і старожитностей». У обох книгах першого тому він вказав як на архівну евристику, так і на зібрання цінних рукописів у музеї ОТІС [24: 20-21]. Отже, В. Іконников першим розглянув наукову інституцію в Одесі як загальноісторичне товариство, в якому значну увагу приділяли пошуку і публікації історичних джерел.

Таким чином, треба констатувати, що у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. наукові установи півдня України або їх найактивніші діячі стали об’єктом вивчення досить широкого кола науковців. Проте особливістю названих вище розвідок була висока, крім окремих випадків, питома вага суб’єктивізації, оскільки вони здійснювались сучасниками, а часто-густо й активними діячами тогочасних подій. Археографічна діяльність, переважно в едиційному аспекті, була відзначена і розглядалась як складова частина їх наукової активності, але не виділялась як окремий напрямок наукової діяльності.

Після припинення існування наукових установ, розпочинаючи з 20-х рр. ХХ ст. вони неодмінно ставали об’єктом уваги на сторінках синтетичних праць з історіографії. Згадка про них є уже у загальновідомому огляді української історіографії Д. Дорошенка (1923). Зокрема ОТІС «уділяло в своїх виданнях місце для матеріалів по історії Запоріжжя і взагалі степової України; але головну увагу зверталося на досліди античних старожитностей на чорноморському узбережжі». Д. Дорошенко, колишній діяч КУАК, вказав, що вона “свої досліди… присвятила головно історії Запоріжжя й колонізації запорозьких земель по упадку Січі, їх адміністративного й церковного устрою та культурного розвитку” [5: 122].

До Другої світової війни історія згаданих установ з’являлася спорадично. Лише один раз за цей період загальна історія ТУАК та ОТІС стали предметом окремих нарисів (відповідно – А. Маркевича та С. Наріжного), які не дали нічого принципово нового у перспективі, яка нас цікавить [12; 14].

У післявоєнний час з’являються нові аспекти вивчення історії названих вище наукових установ. Насамперед це поява низки узагальнюючих творів як з історії історичної науки, так і з історії археографії в Російській імперії. У перших двох томах «Очерков истории исторической науки в СССР» (1955-1960) з ОТІС пов’язувались перші кроки у розвитку історичного краєзнавства в Російській імперії і відзначено його внесок переважно в археологією і етнографією, але автори не забули вказати на публікацію найважливіших писемних джерел на сторінках його «Записок». Розглянуто в узагальнюючому аспекті і діяльність архівних комісій. Їх поява була викликана прагненням уряду “взяти у свої руки керівництво публікацією нових історичних джерел і відволікти увагу суспільства від злободенних питань сучасності, спрямовуючи його у бік вивчення далекого минулого”. В цьому вони були продовжувачами справи започаткованих тоді Російського історичного товариства й Віленської та Кавказької археографічних комісій. Важливим, на нашу думку, є не сама, звісно вкрай ідеологізована, оцінка, а структурне розташування матеріалу про комісії серед археографічних установ, що формувало відповідне сприйняття їх місця в науці.

Також у часи «відлиги» з’явилась відома монографія М. Марченка з історії української історіографії, в якій ОТІС було присвячено цілий параграф одного з розділів. Відзначаючи, що воно «виникло і розвинуло свою наукову діяльність у силу практичних і наукових потреб вивчення та дослідження історії, географії і статистики новоосвоєного краю Півдня України», М. Марченко визнавав в цілому, що головним підсумком діяльності ОТІС було накопичення матеріалу, який оприлюднювався в «Записках», і давав досить високу оцінку його доробку, в тому числі й едиційному [13: 177].

Протягом 60-70-х рр. ОТІС та архівні комісії згадувались у різноманітних енциклопедичних та узагальнюючих виданнях. Так, ОТІС представлено більше як археологічна установа, хоча було вказано і на значне місце в ній досліджень з української етнографії, історії козацтва, освоєння краю, відзначалось зібрання цінної наукової бібліотеки і рукописного фонду з історії Південної України. В архівних же комісій завжди відзначали публікаторську діяльність, щоправда інколи не вносячи до українських комісій ТУАК.

Етапним став захист кандидатської дисертації Б. Ватулі на тему «Розвиток археографії на Україні в ХІХ і початку ХХ століть» (1952). У трьох розділах роботи автор: 1) простежив виникнення і діяльність установ, що займалися виданням документів з історії України; 2) дав огляд найважливіших публікацій джерел з історії України і 3) проаналізував методи видання історичних джерел у Росії та Україні у ХІХ – на початку ХХ ст. У першому розділі серед 17 археографічних установ та видань було розглянуто як ОТІС, так і ТУАК та КУАК. Роблячи огляд джерел з історії України, опублікованих російськими і українськими науковцями, Б. Ватуля згадує у відповідному розділі всього майже 60 археографічних публікацій у «Записках» ОТІС, “Известиях” ТУАК та “Летописи” КУАК. Аналізуючи методику видання історичних джерел, Б. Ватуля зосередився в основному на недоліках дореволюційних археографічних установ. У загальному висновку, який безумовно торкався і їх, він констатував, що методи і технічні прийоми видання історичних документів дореволюційних археографічних установ були різноманітними, і ні російські, ані українські археографи не спромоглися створити єдині правила видання джерел. Разом з тим зазначалось, що внаслідок їх роботи відпрацьовувались і затверджувались певні прийоми [3]. Після цієї праці в Україні на кілька десятиліть виникла дослідницька пауза в цій царині.

Наприкінці 50-х – на початку 60-х рр. почали з’являтись поодинокі статті, присвячені як установам, так і окремим дослідникам, в яких розглядались окремі напрямки їх діяльності, в тому числі не залишались поза увагою аспекти, пов’язані з евристичною та едиційною археографією (А. Бачинський, С. Боровой С. Заремба, Л. Латишева, І. Лисоченко, М. Синицин, С. Філімонов, М. Шубравська). Прикметним є зауваження С. Борового про те, що А. Скальковський у своїй діяльності був цілою археографічною комісією.

Окремі спроби було здійснено і щодо вивчення архівних комісій. Тут етапне значення мала поява в у 1958 р. покажчика видань ГВАК, який уклала О. Шведова [25]. Через дев’ять років колишній діяч ТУАК В. Філоненко опублікував невеличку (і без наукового апарату) статтю з оглядом діяльності ТУАК та Таврійському товариству історії, археології й етнографії [22]. Через 15 років С. Філімонов значно поглибив вивчення цих установ у огляді документальних матеріалів з їх історії, написаному на широкому колі джерел. Щоправда майже всю увагу він присвятив ТТІАЕ, вважаючи саме його історію менш вивченою. На карб цього дослідника треба узяти й те, що він першим, щоправда у межах тез виступу на конференції, поставив питання про вивчення археографічної діяльності ТУАК [23].

Отже, до середини 80-х рр. ХХ ст. тривало вивчення окремих аспектів наукових установ або творчості деяких з найактивніших членів. Вони неодноразово згадувались на сторінках енциклопедичних видань, синтетичних творів та узагальнюючих статей з історіографії. Цілковита їх історія чи біографія не ставали предметом спеціальних досліджень. Попри ідеологічну заангажованість деяких зі згаданих праць наукові установи Південної України поставали перед читачем як загальноісторичні товариства, в яких серед інших напрямків досліджень виділялась архівна евристика і археографія.

Сучасний період в осмисленні археографічного доробку наукових установ розпочався у другій половині 80-х років, коли для дослідників зникли ідеологічні обмеження й табу і водночас посилився інтерес до регіональної історії. Це дозволило по-новому подивитись на доробок установ і окремих науковців в узагальнюючих працях, сприяло появі низки спеціальних досліджень.

Так у грудні 1988 р. на республіканській нараді «Українська археографія: сучасний стан і перспективи розвитку» у програмній доповіді П. Соханя було зазначено, що археографічна робота в Україні має свою історію, яка бере початок у діяльності низки наукових установ і на першому місці було поставлено ОТІС [20: 3]. М. Ковальський та О. Журба, тоді ж вказали на подекуди спрощену, здебільшого негативну оцінку в радянській історіографії діяльності дореволюційних археографічних установ і закликали подолати вузькі стереотипні підходи до їх вивчення [10].

У подальші роки розгорнулась активна діяльність по вивченню історії української археографії. Однією з ознак новітнього періоду стала регіоналізація у вивченні осередків історичної науки. ОТІС стала об’єктом вивчення переважно одеситів, ТУАК – кримчан, КУАК – дніпропетровців. При цьому помітний внесок у їх вивчення зробили і київські дослідники.

Справжнім проривом, який інтенсифікував появу спеціальних досліджень з історії ОТІС, стала проведена 27-28 жовтня 1989 р. ювілейна конференція, присвячена 150-літтю заснування ОТІС. Київська дослідниця Т. Григор’єва, вивчаючи розвиток краєзнавства на півдні України наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ ст. особливо відзначила внесок ОТІС у цей процес. Вона вперше в науковій літературі запропонувала чітко структурувати наукову діяльність ОТІС, виділивши чотири основні напрямки і один з них – археографічний. Дослідниця зробила висновок, що «його діяльність сприяла накопиченню величезної кількості фактичних матеріалів, збереженню численних музейних експонатів, пам’яток старожитностей і популяризації відомостей про них», а праці ОТІС «зробили чималий внесок у вивчення історії краю, сприяли введенню у науковий обіг нових історичних фактів і цінних документальних джерел» [4]. Харківський історик В. Кравченко у монографії зазначив, що ідея заснування постійного археографічного видання, висунута ще А. Чепою і підтримана В. Каразіним, О. Марковичем та іншими, не була реалізована до початку 40-х рр., тобто до започаткування систематичних археографічних публікацій з історії України О. Бодянського у МТІСР, КАК та ОТІС [11: 88].

О. Сальцова розглянула пам’яткознавчу діяльність ОТІС по основних напрямах, які серед іншого включали виявлення та видання документів. Автор вважає, що «першим кроком ОТІС були пошуки, придбання оригіналів чи точних копій (знімків), опрацювання і публікація археографічних пам’яток». О. Сальцова робить слушний висновок, що «завдяки Одеському товариству велика кількість археографічних пам’яток була відкрита вченому світові як джерело для вивчення історії краю». С. Заремба продовжив розробку даної теми, розглядаючи такого напрям діяльності ОТІС як виявлення, збір, вивчення та публікація документальних пам’яток. Будучи знайомим з величезним фондом ОТІС в ІР НБУ, автор дуже високо оцінив діяльність ОТІС по збиранню писемних пам’яток, вказуючи на найцінніші документи і матеріали. І. Симоненко розглянув ОТІС в дещо іншому аспекті – з точки зору пам’яткоохоронної діяльності. Серед дев’яти комплексних заходів виділено два, що торкались писемних джерел – виявлення та збирання рухомих пам’яток (писемних і речових) та створення умов для збереження рухомих пам’яток (місцевих архівів, наукових бібліотек та музеїв) [24: 30-31].

Останнім часом з’явилось кілька праць, присвячених видатним діячам ОТІС: М. Мурзакевич (Т. Григор’єва), О. Маркевич (Т. Попова, О. Синівська), А. Маркевич. Отже, персоналізація досліджень в останні роки свідчить про намагання сучасних науковців перейти до поглибленого вивчення ролі і внеску окремої особи в історіографічний процес. Протягом 90-х рр. автор даної доповіді досліджував розвиток археографії на півдні України і в Одесі зокрема. За цей час було створено низку портретів видатних археографів П. Бруна, Ф. Лашкова, О. Маркевича, А. Скальковського.

Початковому періоду існування ОТІС відведено цілий розділ та окремі фрагменти у фундаментальній монографії російської дослідниці І. Тункіної. Слушно визнаючи, що крім археологічних, ОТІС мало займатись ще «й чисто історичними, археографічними, географічними, етнографічними, статистичними дослідженнями», авторка робить археографію наче сполучною ланкою між історичними й археологічними студіями ОТІС [21: 104]. Містка характеристика археографічного доробку ОТІС і філігранний аналіз деяких аспектів його діяльності у цій царині містяться у монографії А. Бойка, присвяченій аналізу джерел з історії Південної України останньої чверті XVIII ст. [2].

Вивчення наукового доробку ТУАК також піднялось на новий щабель. Відбулося це завдяки виходу у 1994 р. бібліографічного покажчика “Известий” ТУАК та ТТАІЕ. Його укладач Л. Шаріпова у докладній передмові висвітлила основні віхи й тенденції у розвитку ТУАК, відзначивши, що на сторінках цього видання побачили світ численні публікації архівних джерел, перелічивши понад десяток найцінніших, а у покажчиках виділивши майже 90 археографічних публікацій. Найпомітніший внесок у вивчення краєзнавства Криму здійснив сімферопольський дослідник А. Непомнящий, який узагальнив наявні опубліковані джерела з історії ТУАК і значною мірою доповнив його архівним матеріалом з численних українських і російських архівів. Разом з тим він приділив історико-краєзнавчій діяльності окремих науковців низку нарисів, створивши галерею біографічних портретів – А. Маркевич, В. Смирнов, Н. Полонська-Василенка, О. Бертьє-Делагард, Л. Коллі, Ф. Лашков, О. Самойлович та ін. Не розглядаючи окремо археографічну діяльність згаданих установи й осіб, автор дає можливість подивитись на неї у загальному контексті творчості досліджуваних суб’єктів археографічної діяльності [15; 16].

Новий рівень осягнення історії КУАК продемонстрували дніпропетровські науковці. Вихідною точкою можна вважати статтю М. Ковальського й С. Абросимової (1989). Вони узагальнили нечисленну літературу і на основі переважно друкованих джерел широко представили історію КУАК за основними напрямками її діяльності, поставивши на одне з провідних місць археографічну [9]. Наступним кроками у вивченні спадщини КУАК став вихід бібліографічного довідника “Летописи” комісії (укладачі С. Абросимова, О. Журба, М. Кравець).

На початку 90-х рр. до вивчення історії археографії як на Катеринославщині, так і загалом в Україні підключився О. Журба. Разом з С. Абросимовою вони у 1992 р. опублікували докладну і ґрунтовну статтю, присвячену археографічній діяльності КУАК [7]. Автори розглянули окремо евристичну і едиційну діяльність комісії, використавши найефективніший, на нашу думку, шлях – через персоніфікацію доробку кожного з провідних археографів установи. У додатку вперше було наведено перелік археографічних публікацій на сторінках “Летописи”. Автори довели необхідність окремого дослідження археографічної діяльності наукових установ на півдні України. Вони майже вичерпали на даному етапі можливості дослідження археографічної діяльності КУАК, якщо не вважати дрібних доповнень, деталізації і намагання розглянути археографічні публікації у контексті творчої спадщини кожного з науковців.

На особливу увагу заслуговує стаття М. Ковальського й С. Абросимової, присвячена археографічній діяльності Д. Яворницького. Автори слушно відзначили, що археографія посідає чільне місце у формуванні джерельної бази історичної науки і що у сучасних дослідженнях важливого значення набуває вивчення ролі археографії у творчості провідних вітчизняних дослідників. Виходячи з широкого тлумачення археографії, автори більше уваги приділили висвітленню основних напрямків евристичної діяльності Д. Яворницького, а у заключній частині дали оцінку едиційному та камеральному доробку [8].

Спеціально історією археографії на півдні України займається О. Журба, який підняв кілька теоретичних проблем, як-от самоідентифікація істориків, формування української національної археографії, опублікував кілька джерел з історії археографії на Півдні, взятих переважно з рукописного зібрання ОТІС в ІР НБУ [6]. Все це дає підстави твердити про нові, плідні й ефективні підходи О. Журби у дослідженні історії археографії в Україні.

Отже, дослідження останніх неповних двох десятиліть показали, що відбулась інтенсифікація вивчення історії історичної науки на півдні України. Серед розвідок, що з’являлись у цей час, намітився окремий напрямок щодо вивчення археографічної діяльності установ чи осіб, які нею займались. Однак ці дослідження замикались межами обраних об’єктів дослідження, надаючи лише фрагментарне уявлення про розвиток археографії у регіоні. Все це дає підстави говорити про інтеграцію попереднього доробку науковців з метою створення загальної картини розвитку археографії на півдні України.

Таким чином, можна виділити кілька етапів у формуванні уявлення про археографічну діяльність наукових установ на півдні України: 1) друга половина ХІХ – початок ХХ ст. – сучасники намагаються збагнути феномен установ, діяльність яких щодо вивчення місцевих старожитностей мала синкретичний характер, одним з другорядних завдань яких був пошук, опис та публікація історичних джерел; 2) 20-ті – перша половина 80-х рр. ХХ ст. – після закриття чи помітної трансформації установ поступово, в умовах подальшої спеціалізації історичних досліджень, відбувається акцентуація щодо різних аспектів діяльності установ, помітним стає розуміння і визначення названої вище діяльності як археографічної; 3) сучасність – розгортання краєзнавчих, персонологічних досліджень супроводжується намаганням визначення питомої ваги і значення для історичної науки як провідних археографів, так і наукових установ, що займались археографією.

Література

1. Абросимова С. В. Катеринославська учена архівна комісія і напрямки її діяльності // До 90-річчя Катеринославської ученої архівної комісії (1903-1916 рр.) (Методичний посібник). – Дніпропетровськ, 1993. – С.1-4.

2. Бойко А. В. Південна Україна останньої чверті XVIII ст.: аналіз джерел. – К., 2000. – 308 с.

3. Ватуля Б. С. Развитие археографии на Украине в ХІХ и начале ХХ веков / Дис. к.и.н. – К., 1952. – 378 с.

4. Григорьева Т. Ф.Становление и развитие краеведения в Южной Украине в конце ХVIII – первой половине ХIХ в. / Историческое краеведение в СССР: вопросы теории и практики. Сборник научных статей. – К.: Наукова думка, 1991. – С.85-94.

5. Дорошенко Д.І. Огляд української історіографії. – К., 1996. – 254 с.

6. Журба О. І. Становлення української археографії: люди, ідеї, інституції. – Дніпропетровськ, 2003. – 314 с.

7. Журба О. І., Абросимова С. В. Археографічна діяльність Катеринославської ученої архівної комісії // Український археографічний щорічник. – 1992. – Вип.1. – С.34-46.

8. Ковальский Н. П., Абросимова С. В. Археографическая деятельность академика Д. И. Яворницкого // Актуальные вопросы теории, методики и истории публикации исторических документов: Межвузовский сборник научных трудов / РГГУ. – М., 1991. – С.73-84.

9. Ковальский Н. П., Абросимова С. В. Из истории Екатеринославской ученой архивной комиссии (1903-1916 гг.) // Археографический ежегодник за 1988 г. – М., 1989. – С.52-57.

10. Ковальський М. П., Журба О. І. Про використання дожовтневої спадщини в сучасній українській радянській археографії // Українська археографія: сучасний стан та перспективи розвитку. Тези доповідей республіканської наради. Грудень 1988 р. – К., 1988. – С.159-161.

11. Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження (2-а половина XVIII – середина ХІХ ст.). – Харків: Основа, 1996. – 295 с.

12. Маркевич А. И. Краткий очерк деятельности Таврической ученой архивной комиссии и Таврического общества истории, археологии и этнографии за 1887-1927 гг. // Известия Таврического общества истории, археологии и этнографии. – 1928. – Т.ІІ (59). – С.180-191.

13. Марченко М. І. Українська історіографія (з давніх часів до середини ХІХ ст.). – К., 1959. – 258 с.

14. Наріжний С. Одеське товариство історії й старовини. – Прага, 1941. – 16 с.

15. Непомнящий А. А. Найстаріше історико-краєзнавче товариство в Криму // Пам’ять століть. – Київ, 1998. – № 6. – С. 66-71.

16. Непомнящий А. А. Очерки развития исторического краеведения Крыма в ХІХ – в начале ХХ века. – Симферополь: Таврида, 1998. – 208 с.

17. Отчет о деятельности Таврической ученой архивной комиссии за 1911 год // ИТУАК. – 1912. – №48. – С.234-242.

18. Симоненко І. М. Вчені архівні комісії в Україні: надбання та досвід // Праці центру пам’яткознавства. – 2001. – Вип.3. – С.13-33.

19. Синявский А. Первое десятилетие существования Екатеринославской ученой архивной комиссии // ЛЕУАК. – 1910. – Вып. Х. – С.1-15.

20. Сохань П. Про деякі основні напрямки діяльності Археографічної комісії АН УРСР в світлі сучасних вимог перебудови // Українська археографія: сучасний стан та перспективи розвитку. Тези доповідей республіканської наради. Грудень 1988 р. – К., 1988. – С.3-14.

21. Тункина И. В. Русская наука о классических древностях юга России (XVIII–XIX в.). – М.: Наука, 2002. – 675 с.

22. Філоненко В. Наукова діяльність Таврійської наукової архівної комісії і Таврійського товариства історії, археології та етнографії (1887-1829 рр.) // Архіви України. – 1967. – №1. – С.31-34.

23. Филимонов С. Б. Археографічна діяльність Таврійської вченої архівної комісії // 2-а республіканська конференція з історичного краєзнавства. – К., 1982. – С.62-63.

24. Хмарський В. М. Археографічна діяльність Одеського товариства історії і старожитностей. – Одесса: Астропринт, 2002. – 400 с.

25. Шведова О. И. Указатель “Трудов” губернских ученых архивных комиссий и отдельных их изданий // Археографический ежегодник за 1957. – М., 1958. – С.377-433.

Поиск по сайту: