Вплив бідності на процеси макроекономічного розвитку

Скорочення обсягів виробництва й відповідне зниження попиту на робочу силу обернулося зниженням зайнятості, насамперед у промисловості, будівництві та сільському господарстві, які традиційно визначали структуру ринку праці України, призвело до поширення вимушеної неповної зайнятості, зростання рівня і тривалості безробіття. У промисловості, яка колись визначала обличчя вітчизняної економіки, ці негативні процеси виявилися настільки суттєвими, що чисельність працюючих тут нині поступається чисельності само зайнятих (включаючи тих, хто працює в особистому підсобному господарстві).

Крім того, саме в промисловості протягом останніх років спостерігається найнижчий із усіх галузей економіки рівень використання фонду робочого часу — 72% у 2000 році (у цілому по економіці — 78%), тобто насправді ситуація ще гірша. Близько третини так званих зайнятих у промисловості перебувають в адміністративних відпустках (у цілому по економіці — 16%) — ці люди фактично не мають ані роботи, ані заробітків і змушені орієнтуватися на незареєстрований сектор економіки.

Бідність сімей з дітьми. За такого рівня оплати праці навіть двоє працюючих батьків не завжди можуть забезпечити гідний (за нашими низькими національними стандартами) рівень життя своїм неповнолітнім дітям. Коли працюють і батько, і мати й у родині немає непрацюючих дорослих, бідними є 26,1% сімей з дітьми, — не кажучи вже про багатодітних! Рівень бідності серед родин з однією дитиною становить 29,5%, із двома — 35,9%, із трьома — 47,0%; серед родин із чотирма дітьми він зростає до 64,1%, а з п’ятьма й більше — до 88,7%.

Кількість дітей до трьох років є особливо помітним фактором ризику (у середньому рівень бідності серед таких родин становить 44,1%).

Закономірно, що бідність дуже тісно пов’язана з безробіттям. Особливо небезпечне зростання так званого сімейного безробіття, характерного для малих і моно функціональних міст. Наявність у родині хоча б одного безробітного підвищує ризик бідності на 50%, двох — у 2,3 рази, а трьох і більше (на жаль, в Україні, особливо в так званих депресивних регіонах, є й такі сім’ї) — у 2,6 рази. Майже половина безробітних жінок має неповнолітніх дітей, а 6% — це багатодітні матері.

За ідеєю, матеріальними труднощами родин із дітьми за таких умов має перейматися держава. Однак навіть просте порівняння різних видів допомоги на дітей із середньою зарплатою показує, що цього не відбувається. Якщо 1994 року самотня мати отримувала на дитину 13,4% середньої по Україні зарплати, а дружина солдата — 24,7%, то в 1999-му — відповідно лише 4 і 6,1% (табл. 3).

Однак навіть такі мізерні суми населення не отримує вчасно. Допомога, передбачена законом про державну допомогу сім’ям із дітьми, — майже єдиний вид соціальних трансфертів, заборгованість з виплати яких не скорочується, а зростає: за 1999 рік — у 1,6 рази, а за 2000-й — ще в 1,4 рази. Загальна сума заборгованості на 1 січня 2001-го становила 61,5 млн. грн., тобто 5,3% отриманого в 2000 році профіциту бюджету країни. Фактично в рахунок заборгованості, приміром, у грудні 2000 року було виплачено менше третини необхідної суми.

Бідність пенсіонерів. Про цю проблему говорять, мабуть, найбільше, особливо перед виборами. Справді, 96% пенсій, призначених на загальних підставах (тобто не державним службовцям, не працівникам суду чи прокуратури, не військовим... — список бажаючі можуть продовжити самостійно, ознайомившись із чинним законодавством), — нижчі від межі бідності. У результаті, основна частина населення пенсійного віку використовує всі можливості для трудової діяльності (частково як наймані працівники в зареєстрованому секторі, частково — в особистому підсобному господарстві, частково — у тіньовій економіці). У багатьох випадках, особливо в сільській місцевості, для 55—70-літніх пенсія перестала бути основним джерелом доходів.

Водночас люди похилого віку, які вже не в змозі працювати, просто бідують. Особливо у скрутному становищі перебувають самотні, які не мають постійної допомоги, але конче потребують її.

Таким чином, матеріальне становище нинішнього пенсіонера (йдеться про людей, які отримують пенсії на загальних підставах) визначається не стажем роботи, не заробітком протягом усього попереднього життя — з якого, до речі, сплачувалися внески до Пенсійного фонду, — а можливістю продовжувати трудову діяльність після виходу на пенсію і наявністю дітей, які можуть допомогти матеріально. Попри виплачені нарешті борги й невелике підвищення пенсій, становище непрацюючих пенсіонерів залишається вкрай важким, зокрема через низьке співвідношення пенсій і зарплат. Якщо в економічно розвинених країнах воно становить приблизно 70%, то в Україні — 32%. І без кардинальної зміни системи фінансування істотно його збільшити неможливо.

Регіональна бідність. Впродовж останніх років відбувається посилення регіональної диференціації доходів і рівня життя населення, причому провалля між областями в частині доходів їхніх жителів поглиблюється значно швидше, ніж розрив у економічному потенціалі.

Найвищі рівні бідності характерні для південно-східних областей, де менше поширені самозайнятість і тимчасова трудова міграція, тобто там, де населення гірше адаптувалося до нових соціально-економічних умов. Трохи краща ситуація в областях із відносно високим розвитком незареєстрованого сектора економіки, включаючи особисте підсобне господарство. За єдиними для всієї країни критеріями найвищі рівні бідності — у Луганській (44,8%) та Миколаївській (42,6%) областях, а найнижчі — у Києві (10,9%). І ці розбіжності не можна не враховувати при розробці стратегії подолання бідності та її реалізації в контексті регіональної політики.

Бідність як явище соціально-економічного характеру надає негативна дія і в короткостроковій, і в тривалій перспективі на самі різні сфери суспільного життя. При цьому можна виділити декілька основних наслідків від збільшення масштабів і глибини бідності, які безпосередньо вплинуть на динаміку економічного розвитку України, рівень її конкурентоспроможності в глобальному економічному середовищі, і таким чином - на ієрархічне положення національної економіки в системі мірохозяйственних зв'язків.

Демографічні наслідки посилення бідності - значне зниження народжуваності і зростання смертності населення, підвищення рівня захворюваності і травматизму, скорочення середньої тривалості життя, що веде фактично до депопуляції і втрати національного генофонду. У економічному контексті дія цих чинників істотно зменшує трудовий потенціал країни і тим самим обмежує відтворювальні можливості її економічної системи.

Соціальними проявами бідності слід рахувати збільшення безробіття і нелегальної зайнятості, посилення криміногенної обстановки, появу актів громадянської непокори. Ці проблеми, породжувані бідністю, а часто і відсутністю коштів для існування, перешкоджають соціальній стабільності в суспільстві, знижують якість життя, збільшують витрати бюджету на соціальну допомогу і охорону правопорядку, дестімуліруют підприємницьку активність.

Економічні наслідки розповсюдження бідності в Україні пов'язані з перспективами її макроекономічного розвитку, а також інтеграції країни в міжнародну економіку як повноправного суб'єкта зовнішньоекономічних відносин. Найважливішим макроекономічним слідством посилення бідності стане зниження темпів розвитку економіки з наступних причин: скорочення платоспроможного попиту, яке дестімуліруєт виробничу активність; погіршення кількісних і якісних характеристик ресурсу праці; втрата можливості формування і акумуляції ресурсу "людського капіталу" як ключового чинника економічного зростання. Закономірним слідством розповсюдження бідності в Україні стане також загострення проблеми її інтеграції до європейських і світових економічних структур, оскільки необхідною умовою вступу в них є досягнення рівня середньо душового доходу (величини ВВП на душу населення), який в 4-5 разів перевищує нині існуючий в нашій країні.

Враховуючи комплексність дії і економічний масштаб наслідків зростання бідності в Україні, її слід розглядати як безпосередню загрозу національному розвитку і положенню країни на світовій економічній арені.

Шляхи вирішення бідності в Україні

Для розробки програм обмеження бідності і соціальної допомоги важливо виявити основні параметри цього соціального процесу, тобто виміряти бідність. У світовій практиці для цієї мети використовується концепція абсолютної бідності, відносної бідності, а також підхід з точки зору суб’єктивних оцінок.

1. Визначення абсолютної бідності базується на ідеях англійського економіста С. Роунтрі і базується на співставленні доходів, необхідних для задоволення деякого набору мінімальних потреб людини з доходами які він отримує. Абсолютна бідність виражається у нездатності сім’ї задовольняти основні потреби в їжі, одязі, житлі за наявні доходи. Таким чином бідним є та людина, доходи якої знаходяться нижче деякого встановленого мінімуму. Цей мінімум і є межа бідності. Для визначення межі складається „споживчий кошик” і визначається його вартість. З огляду на це рівень бідності і чисельність бідних залежить від того, яка межа встановлена офіційно державою. Вона в свою чергу визначається фінансовими можливостями держави. Вартість споживчого кошика, який визначений в Україні викликає багато сумнівів щодо його наповнення.

2. Згідно концепції відносної бідності людина або сім’я вважається бідною, в тому випадку, якщо кошти, які вони мають не дозволяють їм вести спосіб життя, прийнятий в суспільстві, в якому вони живуть. В основі цього підходу лежить ідея П.Таусенда про те, що не дивлячись на динаміку загального зростання розрив у рівнях життя малозабезпечених верств суспільства у порівнянні з домогосподарствами з середніми доходами зберігається. В різних країнах межа відносної бідності визначається від 40 до 60% середнього душового доходу. Стосовно даної концепції межа бідності є відносною, вона визначається як пропорція (частка) від величини середнього або медіанного доходу всього населення. Абсолютна концепція дозволяє зменшити бідність шляхом збільшення доходів до межі бідності, а відносна концепція робить бідність такою яку не можна усунути

3. Третім підходом до визначення бідності став суб\'єктивний підхід – тобто виокремлення бідних на основі самооцінювання. Цей підхід має позитивні і негативні риси. За умов перехідних суспільств, коли великою є питома вага тіньового сектору економіки і офіційна статистика не може врахувати реальних доходів більшості громадян, за такий спосіб можна отримати більш адекватні показники. Хоча, з іншого боку, суб\'єктивні показники бідності дуже різняться. Так, бідними можуть себе називати ті, чиї доходи складали $300 на особу на місяць, але в суб\'єктивному сприйнятті цих осіб це не дотягувало до стандартів, закладених телерекламою, фільмами, журналами тощо. В той же час, представники дійсно бідних прошарків із моральних настанов (сорому прираховувати себе до бідних) дуже часто себе бідними не називають. За даними Інституту соціології у 2006 р. матеріальне становище сім’ї як злиденне оцінили 4,2% опитаних; бідне – 40,7%; середнє – 53,6%; заможне – 0,9%; багате – 0,1%.

Цілями розвитку тисячоліття одним із завдань щодо подолання бідності в Україні визначено зменшення вдвічі (до 2015 р.) питомої ваги населення вартість добового споживання якого не перевищує 4,3 дол. США за паритетом купівельної спроможності.. Аналіз ситуації з проблемою бідності в країні та дослідження останніх років показують, що реалізація перших етапів Стратегії подолання бідності призвела до помітних результатів у зменшенні масштабів тільки найгостріших форм бідності і до відсутності відчутних успіхів у вирішенні проблем відносної бідності. Зменшення питомої ваги населення, що живе за умов крайньої бідності відбулося внаслідок впливу ефекту економічного зростання та активної політики Уряду щодо підвищення саме мінімальних соціальних нормативів.

З табл. видно, що вже у 2003 р., якщо орієнтуватись на вартість добового споживання нижчу 4,3 дол. США, було досягнуто межі, визначеної національними цілями розвитку тисячоліття на 2015 р. (3,7%). Безумовно досить високим залишається рівень бідності за критерієм вартості добового споживання 14,76 дол. США, що використовується для порівнянь бідності в країнах з розвинутою ринковою економікою. В Україні за цим критерієм у 1999 р. вважалося бідним практично все населення (93,7%), тоді як, наприклад, у Норвегії – лише 4%, Швеції – 6%, Німеччині - 7%. У 2003 р. цей показник в Україні знизився до 81,2%.

Завданням номер два, яке визначено Цілями розвитку тисячоліття, є зменшення на третину питомої ваги бідного населення (за національною межею бідності). Якщо у 2001 р. питома вага бідного населення становила 27,2%, то у 2015 року вона має становити 18,4%. З табл.1 видно, що питома вага бідного населення впродовж останніх років практично залишається незмінною. Відповідно до світових порогових значень частка населення, яке живе за межею бідності, не повинна перевищувати 10%, стільки ж має бути і багатих. Інші – це середній клас, для якого бідні як „батіг”, а багаті як „пряник”. В Україні ж частка населення, що знаходиться за національною межею бідності, як було вказано вище, коливається в межах 26-27%

У 2006 р. рівень бідності в Україні становив 28,1 %, в той же час 14,8% українців проживали у крайній злиденності [10].

За таких масштабів бідності виникає замкнене коло - низька купівельна спроможність - низький попит на товари і послуги - скорочення внутрішнього ринку. І розірвати це коло без серйозного збільшення доходів не можливо. Якщо не досягти реального зростання доходів позитивне вирішення проблеми подолання бідності втрачає перспективу. Бідність населення загалом і економічно активного зокрема створює обмеження для розвитку економіки. Ризики та наслідки бідності в країні є такими, що без перебільшення можна назвати загрозою економічній безпеці країни.

Отже, не зважаючи на те, що у 2005 р. реальні доходи населення, у порівнянні з 2004 р., визначені з урахуванням цінового фактора, зросли на 20,1 відсотка, із року в рік зростають мінімальна заробітна плата, мінімальна пенсія, соціальні допомоги та виплати, проблема подолання бідності в нашій країні залишається проблемою номер один.

Висновок

Таким чином, підводячи підсумки, структуруємо проблему на підставі простих і майже очевидних тверджень.

Бідність - категорія соціальна. Бідність не зводиться до скорочення споживання матеріальних благ (як, наприклад, це сталося в роки Вітчизняної війни). Бідність - складна система процесів, що призводять до глибокої перебудови матеріальної і духовної культури - причому всього суспільства, а не лише тієї його частини, яка відчуває збіднення.

Перш за все, важливі не стільки параметри бідності, скільки її генезис, характер і динаміка її виникнення. І Захід, і «третій світ» мають хоча і різними, але давно склалися типами бідності, вони її інтегрували в соціальну систему і цілком можуть тримати під контролем протікають у цій системі рівноважні, стаціонарні процеси. Вони можуть, наприклад, тонко регулювати масштаби бідності за допомогою відпрацьованих механізмів соціальної допомоги.

Діагностика проблеми бідності передбачає також дослідження соціального самопочуття населення, що показують, як люди усвідомлюють дану проблему і як оцінює її, чи є у них відчуття тривоги, незадоволеності, занепокоєння за майбутнє своєї родини, своїх дітей, чи готові вони самостійно виходити з ситуації, що склалася чи розраховують на «зовнішню» допомогу при збереженні власної пасивної позиції, які дії мають намір робити для покращення свого становища. Ці дані дозволяють соціологам зробити висновок про гостроту проблеми, про можливі дії з боку самого населення та необхідних дій з боку держави для її вирішення (пом'якшення).

Аналіз складаються стратегій дослідження феномену та проблеми бідності соціологічними методами має принципове значення для вироблення адресної соціальної політики та прийняття управлінських рішень у соціальній сфері.

Використана література.

1. Україна. Національний звіт з людського розвідку 2001. Сила суспільної взаємодії/ Програма розвідку ООН. - Київ, 2002. - З. 99.)

2. Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвідку України на 2002-2011 роки/ Послання Президента Україні до Верховної Ради України. - ДО.: Інформаційно-видавничий центр Держкомстату України, 2002.

3. Поточні пріоритети соціального реформування в Україні: актуальність в контексті макроекономічного і світового розвитку http://fppr.org.ua

4. Countries in Transition 2001. WIIW Handbook of Statistics
/ The Vienna Institute for International Economic Studies. - 2001. - 497 p.
Збірник: Україна. Національний звіт з людського розвідку 2001. Сила суспільної взаємодії/ Програма розвідку ООН. - Київ, 2002. - З. 99.

5. Президента Україні до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становіще України у 2001 році. - Д Вітраті і доходь домогосподарств України у 2001 році (за данімі вибіркового обстеження розуму жіття домогосподарств України). Частіна І/ Статістічній збірник. - Державній комітет статистики України. - ДО., 2002. - 352 з.).

6. О.: Інформаційно-видавничий центр Держкомстату України, 2002. -- З. 110.).

7. Соціальний захист населення України у 2001 році/Державний комітет статистики України. - ДО., 2002. - С.17.

8. Державна соціальна політика і рівень життя населення в Україні// Економічні есе. - 2002. -- Випуск 1 (12). - З. 24.).

9. Самооцінка домогосподарствам рівня матеріальної забезпеченості (за данімі вибіркового опитування домогосподарств, проведеного у січні 2002 долі)/ Статистичній бюлетень. Державній комітет статистики України. - ДО., 2002. - 52 з.

10. Від соціального забезпечення до соціальної політики: Зб. наук. статей/ Під ред. Я.А. Жаліла. - ДО.: "Сантанга", 2001. - 124 з.),

Поиск по сайту: