Опитування як метод збору соціологічної інформації

Опитування — метод збору соціальної інформації про дослід­жуваний об'єкт під час безпосереднього (інтерв'ю) чи опосередко­ваного (анкетування) соціально-психологічного спілкування соціологів, ^соШальних працівників і респондента шляхом реєстрації відповідей респондентів на сформульовані запитання.

За допомогою опитування можна одержати інформацію, яка не

завжд_И відображена у документальних джерелах. До опитування

^звеРтаються, коли єдиним джерелом є людина — безпосередній

^іасНик, представник, носій інформації. Вербальна (словесна) інфор-

^маЦія значно багатша, ніж невербальна. Цей метод є універсальним

скільки дає змогу соціальному працівнику взаємодіяти із клієнтом

- 109-

ПІД Час ІНіерЬ IU 1 Ul |~imviyDCU кі па,ціі"іпу іпчуиртаціїи v/v.ji

клієнта, а не опосередковано.

Метод опитування застосовується на перших етапах індивідуаль-ної роботи з випадком, соціального патронажу, соціального супро­воду, в груповій роботі з різними цільовими групами клієнтів, в соці­альній роботі в общині (спільноті). Опитування проводиться відпові­дно до стандартних підходів щодо соціологічного дослідження і збо­ру соціологічної інформації.

Одним із найпоширеніших видів опитування в соціальній роботі є заочні (анкетні) опитування, які використовуються з метою вивчення соціальних умов життя громадян, виокремлення певних соціальних груп споживачів соціальних послуг, виявлення потреб, інтересів, за­питів клієнтів. Для цього, як правило, використовується роздаткова чи поштова анкета.

Анкета — тиражований документ, який містить певну сукупність запитань, сформульованих і пов'язаних між собою за встановленими правилами. її респондент заповнює самостійно. Особливо важливе значення мають структура запитань, мова і стиль їх формулювання, рекомендації щодо оформлення анкети, її графічне оформлення. Запитання в анкеті розрізняються за формою (прямі і непрямі), за змістом (про факти поведінки, про факти свідомості, про особистість респондента), за функціями (основні, контактні, контрольні, фільтру­ючі), за структурою (закриті, відкриті, напівзакриті).

Водночас поштове анкетування має чимало недоліків. Основний з них — неповне повернення анкет (не всі респонденти заповнюють анкети і надсилають їх дослідникам), хоч це великою мірою зале­жить і від кваліфікованості соціолога, з яким співпрацює соціальний працівник, тому що процес повернення анкет повинен бути керова­ним. Часто відбувається зміщення вибірки через ухиляння від опиту­вання, надходять відповіді не від тих, кому надсилалися анкети, рес­пондент іноді не сам заповнює анкету тощо.

Метод інтерв'ю. Соціологічне інтерв'ю — метод збору соціальної інформації, що грунтується на вербальній соціально-психологічніи взаємодії між інтерв'юером і респондентом з метою одержання Д^а' них, які цікавлять дослідника.

Інтерв'ю має певні переваги перед анкетуванням і недоліки. Го­ловна відмінність між ними полягає у формі контакту дослідника тг опитуваного. За анкетування їх спілкування опосередковується текс­том; питання, вміщені в анкеті, респондент інтерпретує самостійно/ фіксуючи відповіді в анкеті.

Нерідко під час інтерв'ю контакт між дослідником і респондент" здійснюється за допомогою інтерв'юера, який ставить запитання, ^п

- 110 -

редбачені дослідженням, організовує і спрямовує бесіду з кожною окре мою лю­диною, фіксує одержані відповіді згідно з інструкцією. Для проведення інтерв'ю виникає необхідність застосування додат­кових заходів: підбір і навчання і нтерв'ю єрів, контроль за їх роботою. Водночас

ючас LA V Пі

технічних помилок. Участь інтерв'юера дає змогу максимально пристосувати запитання бланка-інтерв'ю до можливостей респондента. Інтерв'юер _може завжди тактовно допо могти респондентові, якщо якесь із запитань видається незрозумі­лим. Якість одержано, під час штерв'ю інформації залежить від особ­ливостей ОСНОВНИХ КОМПОНеНТІВ Процесу СПІЛКУпяиио- п„_т,

с цссу спілкування, питальника, інтеп-
вюера, респондента, обставин інтерв'ю. '/

Інтерв'ю проводять в соціальній службі м «„;,-,,„.

с- ■- ■ ■- а ■ -> ^ужої, за місцем проживання v

мобільну соціальній робот,. За технікою проведення розрізняють в.льне_; формалізоване (стандартизоване) і напівстандартизовГне жтерв ю. В.льне.нтерв ю - тривала бесіда за загальною програ

ментовано детально розробленим питГьнГм \і ^™; вюера, який повинен точно дотримуватись сформульований запи тань та,х послідовності. У стандартизованому інтерв'кякпмвило"

HtTcSi ^ЗІТ^{ТІ 3аПИТаННЯ}" ^Напівс-нд_ар^Утизов^Ран:'інтерв'ю п^Л_о: єднує в соб, особливості двох попередніх видів

t» СОЦІаЛЬНІЙ роботі, ЯК І СОЦІОЛОГІЇ ІНТРП_И'.о їх „,->„

ведення класифікують на: панельне^^-'багаторазГвеТчтГ'^Р°^{Ю ПР}°-
™х самих респондентів (клієнтів і суб'ск тТсої Г ^ЄВЮ.°^ДТ '
°Аних і тих самих питань через певні пооміж°. ^Р °^{ТИ) 3}

запланоо:.^, < • проміжки часу; групове —

^Мати інформації Г ^ТЄЛ~^ЄфОНЖ '^НТЄРВ'^Ю' ^які *^ають змогу отри-формащю про певний соціальний процес.

-111-

До соціального працівника, який проводить інтерв'ю, висуваюткг певні вимоги. Він повинен бути ерудованим, товариським, спосг* режливим, дисциплінованим, морально і фізично витривалим, комуц-кабельним, емпатійним, добре знати тему і техніку ведення інтерв'^ Одна з основних умов, які вплизають на достовірність і надійні^ інформації, — наявність якісного питальника і дотримання прави його застосування. До питальників додаються протоколи інтерв'ює, ра, які містять основні відомості про процес інтерв'ю. На якість інтеп. в'ю впливають місце, конкретні обставини, тривалість його прове-дення (найчастіше респонденти погоджуються на короткотривале інтерв'ю).

Метод інтерв'ю дає змогу одержати інформацію про думки, по­гляди, мотиви, уявлення респондентів. Суттєвою його особливістю є здебільшого зацікавленість респондента опитуванням, яка забезпе­чується особистим контактом учасників інтерв'ю.

Такий соціологічний метод, як "фокус-група" використовується на перших етапах соціальної роботи чи соціологічного дослідження з метою вивчення найбільш маловідомих соціальних проблем і про­цесів, які відбуваються у суспільстві, а також у якості своєрідного пілотажного дослідження.

Соціометричний метод опитування — один із різновидів опиту­вання, який використовують для вивчення внутрішньоколективних зв'язків з'ясуванням стосунків між членами колективу. Його засто­совують для дослідження міжособистісних і міжгрупових стосунків з метою їх поліпшення. Він дає змогу соціальному працівнику вивчити склад малих соціальних груп, особливо у розрізі неофіційних сто­сунків, одержуючи соціологічну інформацію, яку іншим шляхом здо­бути майже неможливо.

Питання і завдання до семінарсього заняття.

/. Визначте поняття "соціологічні методи соціальної роботи".

2. Проаналізуйте варіанти програм соціологічних досліджень.

3. Охарактеризуйте сутність соціологічних методів в соціальній роботі: аналіз документів, анкетування, інтерв'ю, контент-аналіз, фокус-група, соціометрія.

4. У чому значимість соціологічних методів для соціальної ро­боти?

5. Проаналізуйте відмінності та специфіку застосування со\ ціологічних методів.

6. Складіть бланк інтерв'ю, анкету, питальник.

Завдання для практичного заняття.

Складіть бланк інтерв'ю, анкету, опитувальник з метою вивчення соціальних умов життя клієнта.

IP Рекомендована література:

/ Мацковский М.С. Социология семьи. — М.:Наука, 1989. 2. Социальная работа \ Под общей редакцией проф. В.И.Курбатова. — Ростов н\Дону: "Феникс", — 2000. — 576 с.

З Соціальна робота: Хрестоматія // Соціальна робота. Книга 3. — К.

ДЦССС, 2002.

4. Соціологія. Короткий енциклопедичний словник. // Під заг. ред. В.І.Во-ловича. — К.: Укр. Центр духовн. культури, 1998. — 736 с.

5. Соціологія. // За ред. В.Г. Городяненка. — К.: Видавничий центр "Ака­демія", 2002. - 559 с.

6. Соціальна робота: Короткий енциклопедичний словник. // Соціальна ро­бота. Книга 4. — К.: ДЦССМ, 2002.

- 112-

- 113-

2.2. Психологічні методи соціальної роботи

сихологічний вплив на особистість в соціальній роботі здійснюється відповідно до того, якого напрямку теоретичної і практичної психології дотримується соціальний працівник, які його досвід роботи і професійна підготовленість. Використання різноманіт­них психологічних прийомів і технік розподіляється на два основні методологічні принципи: директивний — розвиток допомагаючих стра­тегій, які засновані на лікуванні, і в цьому випадку клієнт виступає пасивним споживачем психотерапії, і недирективних підходів, в ос­нові яких — сприяння самоактуалізації особистості, здатності підтри­мувати себе саму, розвиток незалежності.

У практиці соціальної роботи послідовний психологічний вплив на клієнтів здійснюється у таких формах: індивідуальна робота, гру­пова робота і робота у мікросоціальному середовищі.

Загальним для всіх трьох форм соціальної роботи, які в науковій літературі визначаються також як методи, напрямки соціальної ро­боти, є діагностика психологічного стану клієнта. Діагностичний підхід розвивався від методик встановлення соціального діагнозу, засновником якого вважається Мері Елен Річмонд (отримання інфор­мації, встановлення діагнозу через дослідження стану соціального відхилення, прогноз перспектив поліпшення стану, лікування, надан­ня допомоги клієнту) до діагностичного підходу Г. Гамільтон, Ф. Холліс, М. Вудс.

В основі сучасних діагностичних підходів до соціальної роботи знаходяться два основоположні принципи: соціальна допомога, зас­нована на індивідуалізації клієнта та його проблеми; допомога, спря­мована на поліпшення соціального життя особистості. Ці процеси описані в науковій літературі як діагноз і лікування.

На діагностичному етапі соціальної роботи соціальний працівник, намагається розпізнати природу, причини звернення до психолога чи соціального працівника, зрозуміти психологічний стан клієнта, адек­ватно його інтерпретувати. На цьому етапі важливо знайти порозуміння з клієнтом, встановити довірливі взаємовідносини, отримати необхідну інформацію, подолати опір у саморозкритті, якщо такий виникає. На цьому етапі соціальний працівник отримує інформацію про почуття клієнта, його соціальне оточення, умови життєдіяльності, стан здо­ров'я, ставлення близьких людей до проблеми, з якою він звернув­ся, його власне ставлення до проблеми і власної життєвої ситуації-Для цього використовується метод інтерв'ю, у ході якого клієнт роз­повідає свою історію, розкриває основні психологічні і соціальні фак­тори. Таке інтерв'ю часто носить спонтанний характер і вимагає ВІД

ііального працівника досвіду роботи, гнучкості, тактовності, воло-^С-_нНЯ різноманітними психологічними техніками.

Головним на цьому етапі є створення умов для активного слухан-

клієнта, а сам діагностичний етап носить терапевтичний характер, _оМу що клієнт має змогу висловитись, взяти участь в обговоренні. Велику увагу приділяє соціальний працівник емоціям клієнта. Важли-_0Іо частиною роботи на початковій стадії є спостереження за спон­танними, реактивними емоціями, їх змінами залежно від теми, яка обговорюється. Знання структури індивідуальності і динаміки поведінки їх нормі і патології — невід'ємна частина взаємодії соціального працівника і клієнта. Оцінка структури особистості ґрунтується на спостереженні таких реакцій клієнта: взірці поведінки, механізми за­хисту, якість відповідей, емоцій і переживань, тривог і неспокою.

Взаємодія соціального працівника і клієнта може припинитись на діагностичному етапі, коли клієнт під час розповіді усвідомлює свою проблему і свій психологічний стан і більше не звертається за допо­могою. У тому випадку, коли необхідна подальша робота соціально­го працівника із клієнтом, уточнюються потреби клієнта, узгоджу­ються наміри, програма або план допомоги.

Психологічна допомога клієнту в соціальній роботі розглядається з точки зору психологічної інтервенції (втручання) і психологічно­го консультування.

Основні напрямки і підходи до соціальної допомоги сформува­лись відповідно до мети, з якою звертались до соціального працівника клієнти:

• вирішення проблеми;

• поліпшення життєвої ситуації;

• індивідуальна робота з випадком;

• регулювання поведінки.

В науковій літературі всі ці завдання розглядаються як робота з випадком.

Важливими компонентами психологічних методів, які характери­зують їх специфіку, є клієнт, проблема, місце, процес.

Клієнт — ядро соціальної роботи з випадком. Клієнтами можуть бути жінки, чоловіки, діти, яким потрібна допомога різного виду: матеріальна, соціальна, консультаційна та інш.

Проблема — ситуація, за якої індивід не в змозі самостійно Реалізувати свої потреби, що ускладнює його соціальне функціону­вання.

Місце — соціальна служба, агенція, яка призначена для соціаль­но обслуговування населення. Мета цих агенцій, служб в тому, Щоб подолати соціальні труднощі в різних ситуаціях: "людина-люди-

-114-

- 115 -

на", "людина-група", "людина-ситуація". Залежно від функцій, за&і дань і спеціалізації організації залежить зміст, характер, напрямки соціальної допомоги. Так, зміст психологічних методів і методологічні підходи до соціальної роботи різняться в закладах системи праці і соціальної політики, соціальних службах для молоді, спеціалізованих соціальних закладах.

Процес — послідовна діяльність соціального працівника, спрямо­вана на розвиток здатності клієнта вирішувати власні проблеми.

Основні моделі індивідуальної роботи з випадком (social casework).

Метод вирішення проблем (X. Перлман). Він заснований на ба­зовому постулаті психодинамічної концепції, відповідно до якого все життя людини є процесом, який має своє проблемне вирішення. Осо­бистість нездатна справлятися з власними проблемами внаслідок таких причин: через недостатню мотивацію, нездатність чи немож­ливість працювати над власною проблемою, невміння вирішувати сиг туацію правильним способом, негативне соціальне оточення клієнта, через відсутність матеріальних засобів для розв'язання своїх проб­лем, дефіцит інформації та інш. Соціальний працівник повинен допо­могти клієнту знайти правильні шляхи вирішення проблеми. Завдання соціального працівника в тому, щоб створити таку терапевтичну взає­модію, яка сприяє клієнту вільно висловлювати свої почуття, ставити актуальні питання, обговорювати їх і одночасно самостійно знаходи­ти шляхи їх розв'язання.

Процес соціального втручання здійснюється через серію цілесп­рямованих дій, таких як: зняття неспокою, допомога у формуванні позитивної мотивіації, підтримка; зняття емоційної блокади; раціона­лізація проблеми, коли соціальний працівник спільно з клієнтом фор­мулює нове розуміння проблеми, змінює ставлення до неї, визначає, що стало причиною, яка визначила вибір і наступні дії клієнта; cm ціальний працівник знаходить спільно з клієнтом доступні і сприят­ливі можливості і ресурси, які допомагають у вирішенні його про­блем і які відповідають його середовищу і його ефективним ролям.

На рівні техніки процес взаємодії соціального працівника і клієнта зводиться до таких основних процедур: збір і аналіз інформаЦіЬ ідентифікація проблеми клієнта і тих подій, які її викликали; взаємне переконання клієнта і соціального працівника в правильності попе­реднього розуміння проблеми; складання плану взаємодії, його ре^¹" зації та еволюції.

Психосоціальний метод (Ф. Холліс) заснований на проникненні) причини девіантної чи дезадаптаційної поведінки клієнта, відновле* ня "історії хвороби" клієнта. Це зумовлює складну діагностику '^оС

бистості в ситуації", при зацікавленій участі самого клієнта. Метод використовує прямі і опосередковані моделі втручання, за яких значна увага приділяється соціальному оточенню клієнта. Психосоціальний метод інтенсивно застосовується у випадках розуміння клієнтом своїх індивідуальних і соціальних проблем, наприклад, проблем, які пов'я­зані із здоров'ям.

Теоретики психосоціальної роботи стверджували, що кожна осо­бистість повинна мати право жити "унікальним способом", якщо вона не зачіпає прав інших людей. Така установка спочатку визначала стосунки соціального працівника і клієнта, в основі яких є довіра.

Довіра як компонент позитивних відносин базувалась на двох принципах: прийняття і самовизначення. Прийняття — відносини, які виражають симпатію до клієнта, сутність яких — підтримка постійної турботи і співчуття клієнту. Самовизначення — право клієнта само­стійно приймати рішення.

Індивідуальна робота завжди акцентувала свою увагу на взає­модії внутрішніх (психологічних) і зовнішніх (соціальних) причин, які призводять до дисфункції клієнта. Важливим у психосоціальному підході є усвідомлення процесу "особистість у ситуації", який розг­лядається як потрійна конфігурація: людина, ситуація і взаємодія між ними. Поняття "внутрішній тиск" і "зовнішній тиск" часто використо­вують, щоб описати сили, які діють у межах індивіда і навколишньо­го середовища. "Зовнішній тиск" іноді в теорії психосоціальної ро­боти розуміється як прес, а "внутрішній тиск" як напруга.

Крім того, термін "ситуація" найбільш часто вживається в кон­тексті ідентифікуючого проблематику оточення клієнта. Фундамен­тальним компонентом ситуації в психосоціальній роботі є сім'я.

Клієнти, які звертаються за допомогою в соціальну службу, аген­цію, відповідно до концепції психосоціальної роботи можуть мати наступні причини, які визначають їх важку життєву ситуацію:

1. Інфантильні потреби, які сформовані в дитинстві, що примушу­ють індивіда висувати неадекватні вимоги до навколишнього світу чи виявляти невідповідну ворожість;

2- Відповідна життєва ситуація, яка справляє великий тиск;

3. Дефектні ego і superego, які ускладнюють функціонування.

Інфантильні потреби і установки у дорослому житті можуть при­вести до перебільшеної залежності від сім'ї. Це, як правило, викли-^ає неспокій, сором'язливість, що примушує індивіда вимагати для

ц ^^ахистУ ^чи ухилятися виконувати дорослі обов'язки.

Найбільш поширеним тиском життя є економічні фактори, зайнятість, зький кваліфікаційний рівень, бідність, недостатні освітні можливості, сова чи етнічна ворожість, хвороби, втрати близьких людей.

-116-

- 117-

Дефектне функціонування ego включає спотворене сприйняття зовнішнього світу і самого себе. Характерними є великий неспокій недостатня здатність управляти імпульсами чи спрямовувати пове­дінку, які не відповідають використанню ego.

Зовнішній тиск нейтралізують, надаючи клієнту соціальну допомо­гу (надати роботу, оформити кредит, вирішити питання з фінансови­ми допомогами і виплатами). Внутрішній тиск, стрес знімають за ра­хунок заходів, які дозволять змінити поведінку клієнта, а також пра­цюючи із спогадами: виявити пригнічені почуття; встановити коригу­ючі відносини соціального працівника і клієнта, які подібні відноси­нам із матір'ю; оцінити відносини через демонстрацію клієнту пере­ваг терапії.

Поведінковий підхід (Ед. Й. Томас). Поведінковий підхід зосе­реджується на можливостях соціального середовища, в системі "осо-бистість-середовище". У процесі допомоги клієнту модифікація по­ведінки здійснюється за двома напрямками: оперантна і респон-дентна зміни поведінки. Техніки оперантної зміни поведінки включа­ють такі види інтервенцій, як позитивна і негативна зміна поведінки, диференціальні зміни, корекція негативних наслідків, формування позитивних стереотипів поведінки, блокування несприятливих сти­мулів. Техніки респондентної зміни поведінки включають раціональні дискусії (вербальні інструкції), поведінкові рольові ігри, навчання позитивному структуруванню і моделям поведінкових уявлень.

Основні підходи до модифікації поведінки зводяться до наступ­ного. Вона має розглядатися як шлях, який дає змогу клієнту навчи­тися справлятися із труднощами в навколишньому середовищі. По­ведінка, яка усвідомлюється і модифікується, підтримується і закрі­плюється через основні індивідуальні конфлікти. Головне завдання модифікації поведінки — допомогти людям управляти їх власною поведінкою, досягти поставлених цілей.

Згадані методи спрямовані на навчання продуктивним моделям поведінки. Соціальний працівник виступає щодо клієнта більшою мірою як педагог. Виходячи з таких установок, клієнт навчається "цілесп­рямованій" поведінці, де цінності і норми соціального середовища слугують у якості орієнтирів, еталонів, взірців.

Основні поведінкові моделі роботи з випадком: підхід, цент­рований на задачі, кризово-орієнтований короткотерміновий метод індивідуальної роботи, раціональний метод індивідуальної роботи, терапія реальністю.

Підхід, центрований на задачі (Рід, Епштейн), чи втручання, яке центроване на задачі, — це набір процедур для полегшення сприй­няття клієнтом цільових проблем. Проблема відповідно до цього ме-

- 118-

_Y формулюється клієнтом при узгодженні із соціальним праців-,/пм а також визначається цілями і можливостями соціальної служби,

НИКиї»!,

генції, її компетенцією. Модель складається з елементів кризових ■ ервенцій, _flKj проблемно орієнтовані, і функціональних підходів. Взаємодія соціального працівника і клієнта чітко структурована, ди­рективна і обмежена у часі. Послідовні її кроки зумовлюють наступні дії' дослідження специфіки проблеми клієнта, встановлення контрак­ту планування завдання та його виконання, досягнення цільової ус­тановки, врегулювання проблеми.

Даний метод використовується у таких ситуаціях: в особливо склад­них випадках; у зв'язку з втратою чи зниженням соціальних здібнос­тей індивіда через проблеми, які виникають; незадоволеність людини своєю складною життєвою ситуацією настільки є великою, що вона (людина), не зважаючи ні на що, намагається її змінити; проблема виникла у строго обмеженому середовищі; проблема не має глибо­ких коренів в особистості клієнта.

Кризово-орієнтований короткотерміновий метод індивідуаль­ної роботи являє собою комбінований підхід, який складається з елементів психотерапії, практичної психології, раціональних дискусій в соціальній роботі. Він застосовується до таких кризових станів, як тривожність, сором, провина, ворожість тощо. Соціальний праців­ник, послаблюючи психологічну і соціальну напругу клієнта, допома­гає йому приймати відповідні рішення, підбирає для нього адекватні ролі у даній ситуації.

Раціональний метод індивідуальної роботи (Г. Вернер, М. Кінді) виступає як альтернатива психоаналітичним моделям індивідуальної роботи. В основі його знаходяться установки когнітивної теорії і припущення, що інтенсивність дій щодо змін у поведінці клієнта за­лежить від сили волі. Використовуючи принцип "тут і зараз", оцінка стану клієнта фокусується на мисленні, почуттях, поведінці в реаль­ному вимірі часу. Мета методу постає у змінах свідомості клієнта, яку визначають як сукупність вияву емоцій, уявлень і поведінки його. Взаємодія фіксується на вирішенні проблем, клієнту пропонуються модулі аналізу і способи модифікації поведінки в реальній ситуації.

Терапія реальністю (В. Глассер) — метод індивідуальної робо­ти, в основі якого знаходиться твердження, що особистість повинна °Ути любимою і відчувати свою цінність, а для цього необхідно виз­начити стандарти поведінки. Ціль методу в тому, щоб допомогти людям зрозуміти і прийняти відповідальність за власну поведінку. Стратегії взаємодії спрямовані на ідентифікацію поведінки клієнта, ^Навчання продуктивному спілкуванню, яке не принижує інтереси 'Нших — без конфронтації і агресії.

-119-

Консультування.

Консультування — один з важливих психологічних методів соці, альної роботи. До консультанта звертаються за допомогою люди які не в змозі власними силами вирішити свої проблеми. Як правило це проблеми, пов'язані із кризовими періодами життя, так званими точками переходу від однієї життєвої ситуації чи становища до інших (від дитинства до дорослості, від подружнього життя — до розлу­чення, від середньої дорослості і до старості), а також з приводу вирішення конфліктних ситуацій, у взаємовідносинах з іншими людь­ми, правових питань тощо. На думку Віктора Франкла, клієнт — ц_е "homo patiens", тобто "людина, яка страждає".

У рамках соціальної роботи консультативна допомога здійнюєть-ся у кількох напрямках. Скаллі і Хорсон виділяють шість видів допо­магаючих стратегій:

1. Надання порад через пропонування власної точки зору на ви­рішення проблеми;

2. Надання інформації;

3. Безпосередні дії шляхом надання безпосередніх послуг;

4. Навчання: допомога в оволодінні фактами, знаннями і навичка­ми, які сприяють поліпшенню ситуації;

5. Системні зміни: вплив на соціальне середовище, організація позитивних взаємостосунків;

6. Консультування: допомога в аналізі проблеми, виявлення конф-ліктогенних зон, знаходження альтернативних шляхів виходу і прий­няття рішень, сприяння особистості у самодопомозі.

За визначенням Британської асоціації консультування, під цим тер­міном розуміється робота з особами та їх взаємовідносинами, спря­мована на розвиток, підтримку у кризовій ситуації, психотерапію, наставництво, вирішення проблем. Мета консультування — надати клієнту можливість проаналізувати, виявити і прояснити способи більш задовільного і повноцінного життя. Про консультативний процес можна говорити тоді, коли хтось, тимчасово чи постійно, перебуває у ролі консультанта, надає чи погоджується надати свій час, увагу і повагу іншим (іншому), хто тимчасово знаходиться у ролі клієнта. Завдання консультування — надати клієнту можливість ознайомитись, узнати і \ прояснити шляхи до більш насиченого і більш благополучного життя. 1

Ліцензійна комісія Асоціації службовців і менеджерів США пропо-1 нує таке визначення: "Консультування — це сукупність процедур, \ спрямованих на допомогу людині у вирішенні проблем і прийнятті j рішень відносно професійної кар'єри, шлюбу, сім'ї, удосконаленні { особистості і міжособистісних відносин".

Стратегія допомоги — це первинне переведення проблеми в тер-^

•_нИ бажаних результатів і планування застосування певних методів, до основних методів допомоги відносять: інформацію, ідеї і спеці­альні вміння. Бажаними результатами є психосоціальна стабілізація, краще розуміння себе (своєї ситуації та інших), прийняття рішення і

його реалізація.

У науковій літературі зустрічаються різні точки зору відносно природи консультування в соціальній роботі: порада, рекомендація, терапія тощо. Основоположник клієнтоцентрованої терапії Карл Род-жерс вважав консультування процесом, який адресовано у першу чергу тим, хто страждає від певної психологічної напруги і психоло­гічної непристосованості. Він поділяє процес психологічної допомоги на такі сходинки: Клієнт звертається за допомогою. Визначається ситуація. Заохочується вільне виявлення почуттів. Консультант дає своє добро і пояснює ситуацію. Поступово позитивні почуття знахо­дять вираз. Позитивні імпульси стають впізнаними. Розробляється інсайт. Пояснюється вибір. Обираються позитивні дії. Інсайт поглиб­люється. Зростає незалежність. Потреба у допомозі знижується.

Така послідовність подій, на думку Роджерса, виражає переко­нання в тому, що клієнти самі визначають свій шлях розвитку, кори­стуючись допомогою і згодою терапевта. Роджерс також сформу­лював те, що він назвав необхідними і достатніми умовами успішної терапії. Його гіпотеза, яку він виклав у формі алгоритму якщо/то, постає у наступному:

Якщо клієнт відчуває психічні страждання і незадоволеність; кон­тактує з психотерапевтом; терапевт зберігає відповідність у взаємо­відносинах; терапевт зберігає безумовне позитивне ставлення до клієнта; терапевт емпатійно розуміє досвід клієнта і передає клієнту своє розуміння; клієнт хоча б незначною мірою сприймає безумовне позитивне ставлення й емпатійне розуміння, то відбуваються пози­тивні терапевтичні зміни.

Консультування — це не однобічний процес психологічного впливу на особистість шляхом надання поради, яка часто носить педагогіч­ний характер і спрямована на висловлювання власної думки, суд­ження, умовляння, переконання тощо, чи рекомендації через стиму­лювання, навчання, інструктування, вплив.

Необхідно розрізняти поняття "психологічне консультування", психотерапія" (медична і немедична) і "соціальне консультування". Консультування від медичної психотерапії відрізняється відмовою ^ВІА концепції хвороби. Медична психотерапія означає комплексний, ^вербальний, невербальний вплив на емоції, судження, самосвідомість ^лк>дини при багатьох психічних, нервових і психосамотичних захво­рюваннях. Умовно розрізняють клінічно-орієнтовану психотерапію,

- 120 —-

- 121 -

яка спрямована переважно на пом'якшення чи ліквідацію симптома­тики, і особистісно-орієнтовану, яка ставить завдання сприяти пацієнту у змінах його ставлення до оточення і власної особистості. Психіат­ри використовують переважно медикаментозне лікування та інші ме­тоди, де пацієнт виступає як пасивний об'єкт впливу; психологи-пси-хотерапевти використовують методи діалогічні, де клієнт виступає як суб'єкт, який на рівних бере участь у процесі психотерапії.

Для всіх напрямків консультативної соціальної роботи необхідне володіння базовими консультативними навичками: спрямована увага, активне слухання, безоціночне сприйняття; перефразування, відоб­раження, підсумовування, контроль; вміння застосовувати різні типи питань (у тому числі прямі і опосередковані) і альтернативні способи зворотного зв'язку; емпатійне розуміння, встановлення причинно-на-слідкових зв'язків, відкритість; стимулююча проблематизація, конф­ронтація, робота із захистами; цілевизначення, вирішення проблем, техніки фокусування; розуміння мови тіла; усунення оціночних і мо­ралізаторських суджень; усвідомлення меж, техніки структурування, здатності конструктивно говорити на важкі теми; уміння надавати зворотний зв'язок, володіння технікою зняття напруги, усунення во­рожості, вміння з нею справлятися.

У спеціальній літературі існує від 200 до 400 підходів до поняття консультування, моделей консультування і психотерапії. Основними підходами, з яких розвинулись школи консультування, є:

1. Гуманістичні підходи: особистісно-центроване консультування, гештальт-консультування, трансактний аналіз, терапія реальністю (кон­сультування за реалізмом).

2. Екзістенціальні підходи: екзістенціальне консультування, лого-терапія.

3. Психоаналіз.

4. Поведінковий підхід.

5. Когнітивні і когнітивно-поведінкові підходи: раціонально-емо­тивне поведінкове консультування, когнітивне консультування.

6. Аффективні підходи: основна терапія, переоціночне консульту­вання, біоенергетика.

7. Еклектичні та інтегративні підходи: мультимодальне консульту­вання, еклектична терапія, консультування за життєвими уміннями.

Виділяють загальні фактори, які сприяють терапевтичним змінам в консультативній соціальній роботі (Грінкевідж, Норкросс).

Характеристики клієнта: позитивні очікування, надія чи віра; стан дистресу чи неконгруентності; активний пошук допомоги.

Якості терапевта: професійно цінні якості особистості; форму­вання надії і позитивних очікувань; теплота і позитивні стосунки;

- 122 —

млатійне розуміння; наявність соціального статусу терапевта; бе-зоціночність і прийняття.

Процес змін: можливість для катарсису і емоційного реагування; володіння новими елементами поведінки; надання розумного пояс-_еИИЯ чи моделі для розуміння; стимулювання інсайта (усвідомлен­ий)- емоційне і міжособистісне научіння; навіювання і переконання; досвід успішності і компетентності; ефект "плацебо"; ідентифікація;₃ терапевтом; поведінковий самоконтроль; послаблення напруги; десенсибілізація; надання інформації /навчання.

Методи впливу: використання технік; фокусування на "внутріш­ньому світі"; сувора відповідність теорії; створення сприятливої нав­колишньої обстановки; взаємодія між двома людьми; спілкування; пояснення ролей клієнта і терапевта. Соціальна робота з групою

Соціальна робота з групою чи групова соціальна робота визна­чається як метод психосоціальної роботи і як форма соціальної ро­боти, якщо за критерій береться кількість об'єктів соціально-психо­логічного впливу. У зарубіжній науковій літературі соціальна робота з групою традиційно визначається як метод соціальної роботи. Гру­па клієнтів, які включаються у груповий процес, розглядається як об'єкт соціальної роботи. Група спеціалістів та професіоналів, які беруть участь у роботі міждисциплінарних груп, є суб'єктом соціальної роботи.

Розвиток психологічних підходів, прийо­мів, напрямків діяльності таких груп відбу­вався у рамках психотерапії і практичної психології. Груповий процес будується відповідно до психоаналізу, біхевіоризму, когнітивної психології, гуманістичної психо­логії та інших психологічних теорій і на­прямків. Клієнтами групової соціальної ро­боти є особи з проблемами соціальної адап­тації та інтеграції, жертви несприятливих Умов соціалізації, ті, хто має проблеми пси­хологічного та емоційного стану як наслідки ^Життєвих криз різного віку і соціального ста­новища.

-Засновниками теоретичних напрямів гру-⁰⁸оі соціальної роботи вважають амери­канських учених К. Паппел і Б. Ротман. їм -Лежить розробка наукових підходів, які ³Уються на его-психології, когнітивній

- 123 -

теорії і теорії соціального научіння, теорії відносин, рольовій теорії особистості, теорії комунікації.

Его-психологія пропонує соціальному працівнику можливість зро­зуміти поведінку клієнта як окремого індивіда і як члена групи, спо­стерігати, як відбувається його індивідуальне пристосування д₀ дійсності, інших людей, як він реагує на зовнішній тиск і внутрішній неспокій. Це дає змогу пояснити внутрішню самоорганізацію індивіда та його стосунки із зовнішнім світом. При вивченні особистості особ­лива увага приділяється питанням розвитку і адаптації, автономії, свободі і особливостям функціонування власного Я. Соціальний пра­цівник у процесі групової роботи намагається актуалізувати навички психологічного захисту клієнтів, допомагає розвинути їх за допомо­гою групи, віднайти різні варіанти функціонування. Відповідно до его-психології, опір розглядається не як конфлікт, а як діалог індиві­да із середовищем. У поняттях его-психології основне призначення роботи з групою — підтримка психічного здоров'я особистості, її ідентичності, розвиток самореалізації.

Когнітивні теорії і теорії соціального научіння дають мож­ливість соціальним працівникам інтерпретувати і аналізувати мотиви поведінки індивідуумів у груповій взаємодії, визначати ціннісні орієн­тації клієнтів, допомагати їм зрозуміти, як вони "відчувають один одного", як формуються їх знання про світ і життєві ситуації. Досвід групової взаємодії формує ціннісні орієнтації, позитивні очікування, компетентність і навички соціальної взаємодії.

Теорія відносин розглядає відносини у групі як певні стійкі зв'язки, що допомагають клієнту зрозуміти свої обов'язки у міжгруповій взає­модії, навчитися співіснувати з іншими членами групи в обставинах, які змінюються, сформувати необхідні навички для "вибудовування" психологічної дистанції у груповій взаємодії.

Рольова теорія особистості ґрунтується на знаннях про рольові очікування, рольові конфлікти, відносини, які формуються у процесі групової роботи. Для соціального працівника важливо створити умо­ви для особистісного росту клієнта, поліпшити його соціальне функ­ціонування у суспільстві.

Теорія комунікації створює уявлення про динамічний обмін інфор­мацією між членами групи. Комунікація виступає як рольовий обмін інформацією, націлений на досягнення певного результату. У даному контексті комунікація виступає у якості певного інструментарію для вирішення завдань групової роботи. Теорія комунікації надає мож­ливість соціальному працівнику спостерігати у процесі групової ди­наміки специфічні перешкоди, які ускладнюють соціальне функціону­вання особи, розробляти програми з їх подолання, розвивати навич-

- 124 —

_ки виявлення індивідуальних почуттів і уявлень у груповому спілку­ванні.

Концепція групової діяльності зумовлює формування відносин не

тільки у груповому просторі, але і поза ним. Зовнішнє соціальне середовище включається у процес соціальної роботи, коли окремим членам групи необхідно навчитися змінювати ситуацію, впливати на її оточення. Кожен член групи може екстраполювати індивідуальні кон­цепції компетенції, вони можуть бути прийняті групою або ж відки­нуті нею. Особливістю групової соціальної роботи є також її концеп­ція зумовлювати розвиток групи в ситуації "група як ціле". Це озна­чає, що з часом група створює структуру автономного розвитку, в якій з'являються лідери, які беруть на себе функції керівництва, ко­ординації групових процесів.

Вважають, що основними домінантами групової роботи є спон­танність і планування. Дії розгортаються за принципом "тут і зараз", дають можливість клієнтам отримати досвід, який вони зможуть ак­туалізувати у майбутньому.

Виділяють такі стадії терапевтичного процесу:

1. Стадія орієнтації — клієнти усвідомлюють себе в якості членів групи, відбувається вибір ролей, орієнтації в ситуації, з'яв­ляються страхи перед невідомими подіями, формується "псев-дозгуртованість".

2. Стадія влади — оформлюються ролі в групі, йде боротьба за лідерство, підвищується опір, може поширюватися агресія, яка спря­мована на того чи іншого члена групи, оформлюються норми і цінності при безпосередній участі групи.

3. Стадія переговорів — відбувається структурування групи, оформлюється групова позитивна згуртованість, спільно визначаються цілі, ролі і завдання групи, з'ясовуються схожі проблеми і емоційні переживання.

4. Функціональна стадія — група активно працює, виявляючи за­цікавленість у вирішенні проблем, клієнти підтримують один одного, окреслюючи відвертість і спонтанність, які характеризують особли­вості цієї стадії, на якій приймаються рішення.

5. Стадія розпаду групи — ситуація, коли окремі члени групи і Фупа в цілому приходить до розв'язання своїх проблем, клієнти фор­мулюють висновки про необхідність припинення спільної групової діяль­ності.

Цілі терапевтичного процесу:

1- Змінити сприйняття членів групи шляхом вивчення групового

ДОСВІду;

2. Змінити поведінку, яка ускладнює соціальне функціонування інди-

- 125-

віда, через взаємовідносини у групі і використання механізмів зво­ротного зв'язку;

3. Усвідомити і змінити норми, цінності і стосунки для ефективно­го соціального функціонування;

4. Досягти емоційної стабільності, яка підтримує сили і життєді­яльність індивіда.

В соціальній роботі розрізняють різні цільові підходи до соці­альної групової роботи.

• Індивідуальна оцінка (фостерні групи, робота з образами літніх людей тощо).

• індивідуальна підтримка і обслуговування (підтримка клієнтів, не здатних до самообслуговування, які відчувають труднощі у соціальній адаптації).

• Індивідуальні зміни і соціальний контроль (профілактична робо­та з групами сексуальної агресії).

о Соціалізація (робота з групами з формування соціальних навичок для функціонування у мікросоціумі).

о Міжособистісна поведінка (групи особистісного росту).

о Індивідуальні орієнтації і цінності (групова робота, спрямо­вана на зміни ціннісних орієнтацій).

о Матеріальні обставини (групова робота з безробітними, тими, хто отримує матеріальну допомогу).

о Особистісний захист (групова робота з меншинами).

о Особистісний ріст і розвиток (Т-групи).

• Освіта, інформування, тренінг (правові групи, освітні групи).

• Дозвілля /компенсація (групи розвитку, дозвільневі групи).

• Посередництво між особистостями і соціальними системами (по­середництво між групами, агенціями, сервісом).

• Групові зміни і підтримка (групи роботи із сім'єю, групи комуні­кативної компетенції).

• Зміни навколишнього середовища (групова робота зі змін нав­колишнього життєвого простору).

• Соціальні зміни (групові цілі пов'язані із соціальною і політич­ною взаємодією групи та інших соціальних інститутів).

Поиск по сайту: