ХУДОЖНЯ СПАДЩИНА ГРИГОРА ТЮТЮННИКА У НАУКОВИХ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ

Войтенко Юлія Анатоліївна

Керівник:

Атаманчук В. П., кандидат філологічних наук,

доцент кафедри української літератури та

компаративістики

Рецензент:

Кшевецький В. С., кандидат філологічних наук,

доцент кафедри германських мов і зарубіжної

літератури

Кам’янець–Подільський – 2013 року

ЗМІСТ

ВСТУП ……………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1. ХУДОЖНЯ СПАДЩИНА ГРИГОРА ТЮТЮННИКА У НАУКОВИХ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ.........................7

Висновок до розділу……………………………………………………...24

РОЗДІЛ 2. ГУМАНІСТИЧНЕ ОСЯГНЕННЯ СВІТУ В ПОВІСТЯХ ТА ОПОВІДАННЯХ ПИСЬМЕННИКА…………………………………………..25

2.1.Автобіографічні повісті Г. Тютюнника…………………………….25

2.2.Герой Тютюнника у світі кохання та специфіка його художнього зображення……………………………………………………………………….33

2.3.Сатиричне викриття негативних морально-соціальних явищ у творах митця………………………………………………………………….....44

Висновок до розділу………………………………………………………49

РОЗДІЛ 3. КАТЕГОРІЯ ДУХОВНОСТІ У НОВЕЛІСТИЦІ ПИСЬМЕННИКА ………………………………………………………………51

3.1. Особливості відображення народного характеру у творах

Григора Тютюнника………………………………………………………51

3.2. Морально-етичні цінності героїв новел…………………………….59

Висновок до розділу……………………………………………………………..70

ВИСНОВКИ ……………………………………………………………………..71

СПИСОКВИКОРИСТАНИХДЖЕРЕЛ ……………………………………...76

ВСТУП

Актуальність теми. Українська художня проза 60-70–х років ХХ століття викликає значний інтерес з боку дослідників. Бурхливий розвиток літератури цього періоду, її насиченість пошуками нових жанрових форм і збагачення новим змістом становлять предмет критичних дискусій. У сучасному українському літературознавстві відчутною є тенденція до концептуального осмислення літератури "шістдесятників", її природного розвитку. Тому, постає необхідність ґрунтовного дослідження творчості багатьох письменників-шістдесятників, зокрема Григора Тютюнника (1931-1980).

Гр.Тютюнник є одним з найталановитіших українських прозаїків ХХ століття. Ще за життя він зазнав всенародного і міжнародного визнання. Майстер у жанрі малих форм (оповідання, новела) та оригінального стилю, творець літературного типу "дивака", тонкий психолог, Гр.Тютюнник звертався до проблем, що є частково актуальними й сьогодні. Творчий доробок цього письменника заслуговує на окреме дослідження специфіки його прозової майстерності.

Як відомо, перші спроби літературно-критичних студій, наукових узагальнень щодо художньо-естетичних пошуків Гр.Тютюнника були зроблені ще за життя письменника і чи не вперше тоді була акцентована висока майстерність його психологізму. Проте на той час домінували тенденції до типологічної співвіднесеності художніх відкриттів українського письменника з тенденціями розвитку російської, прибалтійських та інших літератур.

Після смерті Григора Тютюнника відчутним було якісне зростання літературознавчого інтересу до його творчого надбання, що виявилось у прагненні до осмислення його світобачення, світовідчуття, світоглядної спрямованості (праці В.Дончика [13], М. Слабошпицького [41; 42; 43], М. Стеблини [44], Л.Мороз [34], М. Новикової [37], А.Шевченко [54; 55], Зборовської Н. [19], М. Малиновської [28; 29] та ін.). І хоча тютюнникознавство не мало чітко визначеної науково-дослідної стратегії, ті чи інші аспекти творчості Гр.Тютюнника були об'єктом досліджень (Г.Гримич, В.Даниленко, Н.Заверталюк, І.Захарчук, Л.Мороз). Підставою для дослідження є не розкриті багатогранні можливості прози Гр.Тютюнника, його роль у збагаченні художньо-естетичних можливостей української літератури.

Мета дослідження – зосередження на розгляді прози Григора Тютюнника, проблематиці творів різних жанрів, визначення їх ролі у розвитку і збагаченні української прози.

Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

– опрацювання літературознавчих досліджень, присвячених творчості Григора Тютюнника;

– визначення ролі та місця прози письменника у контексті української літератури;

– дослідити значення гуманізму в повістях і оповіданнях Тютюнника;

– з’ясувати особливості втілення категорії духовності у новелістиці митця;

– проаналізувати художні особливості творів Гр. Тютюнника.

Об'єктом дослідження є творчість Гр.Тютюнника – новели, оповідання, повісті, (щоденникові записи Гр.Тютюнника, спогади сучасників про нього), які дають можливість простежити послідовну еволюцію письменника як майстра "тонкого письма". З метою визначення своєрідності індивідуального стилю Гр.Тютюнника в процесі порівняльного аналізу залучено твори інших письменників, як українських, так і російських (В.Близнеця, В.Богомолова, О.Гончара, Є.Гуцала, В.Шукшина).

Предметом дослідження є проза письменника та вивчення психології героїв зокрема, їх думок, прагнень, рішень та вчинків.

Методи дослідження формувались на основі жанрової своєрідності малої прози письменника (Безкоровайна О.), життєвого і творчого шляху (Шевченко А.,Гуляк А., Кейда Ф., Мороз Л.), стильових тенденцій творчої манери (Мовчан Р.).

Теоретичною базою роботи слугували естетично-функціональний та психологічний методи, які розкривали важливість підходу до глибокого й детального зображення внутрішнього світу героїв Гр.Тютюнника: їх думок, бажань, мрій, переживань, що складають сутнісну рису естетичного світу творів письменника; рецептивний метод характеризується особистісним сприйманням читача під час прочитання художнього твору, внаслідок чого текст набуває свого значення в процесі взаємодії з роботою свідомості читача; порівняльно-історичний метод, який не тільки констатує впливи одного митця на іншого, а й сприяє осягненню їх творчості між регіонами за умови збереження національної своєрідності та індивідуального стилю.

Елементи наукової новизни одержаних результатів полягають у дослідженні гуманістичного ідеалу у творчості Гр. Тютюнника, зосередженні уваги на внутрішньому світові героїв, їх внутрішній мові, психологізмі, самоаналізі.

Практичне значення одержаних результатів. Основні положення та висновки роботи можуть бути використані вчителями-словесниками в курсах української літератури, у спецкурсах та спецсемінарах, студентами при написанні курсових робіт.

Апробація результатів дослідження. Дипломну роботу обговорено на засіданні кафедри історії української літератури та компаративістики Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Результати дослідження апробовано на студентській науковій конференції Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка 17– 18 квітня 2013 року.

Структура і обсяг дипломної роботи. Складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Її зміст викладений на 80 сторінках. Список використаних джерел складає 61 позицію.

РОЗДІЛ 1

ХУДОЖНЯ СПАДЩИНА ГРИГОРА ТЮТЮННИКА У НАУКОВИХ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ

Українську художню прозу неможливо уявити без літературної спадщини Григора Тютюнника, письменни­ка, якого називають совістю цілого покоління та ук­раїнської літератури. Віталій Дончик, дослідник творчості митця, зазначає: "Григір Тютюнник – письменник, чий творчий геній ми ще не вповні відкрили для себе і усвідо­мили. "Ми" – вживаємо в найширшому розумінні: наш народ, Україна" [13, с.5]. Його високо й щиро цінує ук­раїнське письменство різних поколінь. Про унікальний і глибокий талант художнього слова одностайно пишуть дослідники літератури (В.Дончик,Н. Зборовська, М. Жулинський, М. Кодак, Л. Масенко, В.Марко, Р. Мовчан, Л. Мороз, О. Неживий, А. Шевченко та ін.), почесне місце відводиться йому в сучасних працях з історії художнього слова, його творчість вивчається в школах і вищих на­вчальних закладах. Оповідання й повісті письменника пе­рекладено багатьма іноземними мовами [15, с.37].

Жанрова специфіка малої прози Григора Тю­тюнника багатогранна та своєрідна, тому творчість мит­ця відкрита для нових досліджень та інтерпретацій. Влучними є слова Віталія Дончика: "Високоталановита, народжена з традицій і водночас глибоко сучасна творчість Григора Тютюнника є неминущим художнім надбанням XX століття, візитною карткою українського народу в світовій культурі" [15, с.23].

Ольга Безкоровайна схематично зобразила жанрові модифікації ма­лої прози Григора Тютюнника у вигляді концентричних кіл, та пропонує таку її модель:

1 — найменше з кіл символізує класичну, типову новелу; новелу, для якої характерні: незвичайно життєві обставини; динамічний сюжет, лаконічність, психологізм, несподіваний фінал.

2 — оповідання зі вкрапленнями новелістичних рис з такими визначальними рисами – наявність конфлікту, виразність художньої деталі та описів, лаконічність, більша кількість персонажів.

З — власне оповідання, що наділене такими характеристиками: більша кількість ге­роїв та описів, яскрава образність та гострота, зображен­ня морально-етичних проблем [15, с.39].

«Я сприймаю те, що мене оточує, і те, що діється навколо мене, спочатку почуттям, серцем, а вже потім усвідомлюю, тобто страж­даю двічі з одного приводу. Боже, як важко... Хоч би день, один-єдйний день прожити в ду­шевній рівновазі!» - писав у своєму щоденнику Григір Тютюнник. Вочевидь, чуйна його душа щиро вболівала за всіх упосліджених, поніве­чених радянською системою. Свідченням – не­повторні твори Майстра [52, с.15].

Творчу спадщину Гр. Тютюнника достойно репрезентують близько сорока новел, п'ять повістей (одна з них незавершена), ряд нарисів, статей, спогадів. Чільним об'єктом художніх спостережень прозаїка було українське село дру­гої половини XX століття, у долі якого особли­во чітко віддзеркалився процес духовної руй­нації радянського суспільства. Характерно, що саме в творах селянської тематики письменнику вдалося скрупульозно і високохудожньо дослі­дити український національний характер, пере­довсім у його морально-психологічпому вияв­ленні. Він сміливо підняв голос в оборону гене­тичної пам'яті етносу, закликав дотримуватися відвічних приписів народної моралі й етики.

Дослідники життя і творчості письменника Анатолій Гуляк та Федір Кейда зазначають, що наріжним каменем характеротворення Гр. Тютюнника виступає незглибиме усвідо­млення природної причетності до минулого, сучасного й майбутнього України, впевненість у поступі нації, часточкою якої вбачає себе ху­дожник. Натура прозаїка виявляється на рівні поліфонічного світу ідей та образів, спрямова­них на предметне осягнення соціальних і мо­рально-етичних реалій другої половини мину­лого століття. Справді, письменник звертався до свіжих тем, сучасних проблем, неординар­них конфліктів. У фокусі його інтересів – плюндрування прадавніх законів селянського життя («Син приїхав», «Оддавали Катрю», «Вуточка»), генетично закладене в людині ба­жання кохати й бути коханою («Зав'язь», «Пе­чена картопля», «Проти місяця», «Холодна м'ята», «Три зозулі з поклоном») тощо [11, с.17].

«Питають часто, над якою темою працюю. Ніколи не працював над темою. Завжди пра­цюю над почуттями, що живуть навколо мене і в мені», - п исав Тютюнник у щоденнику. Саме тому в епіцентрі письменницької уваги повсяк­час було й те, що по-справжньому боліло – воєнне лихоліття і перші повоєнні роки. Зга­даймо, хоча б багато в чому автобіографічні повісті «Климко» та «Вогник далеко в степу».

Розповідь від третьої особи («Кленовий пагін», «Печена картопля», «У Кравчини обіда­ють» тощо) давала Тютюнникові великі можли­вості у послуговуванні такими композиційно – сюжетними формами, як внутрішні монологи, спогади, листи та ін. Це ж сприяло вільному по­водженню з художнім часом і простором, тому прозаїк зчаста в деталях відтворював, скажімо, скороминущі психічні стани і ніби мимохідь да­вав знати про довготривалі події, які служили в творі сюжетними зв'язками.

Уже в першій збірці Гр. Тютюнника – «Зав'язь» – визначилося прагнення письменни­ка до мистецького розв'язання актуальних пи­тань буття – морально-етичних, суспільних, соціальних, окреслилася тенденція до ґрунтов­ного «просвічування» вічних проблем: добро і зло, краса й потворність, життя і смерть. Тут же розкрилися прикметні стильові особливості його прози: сюжетно-композиційна чіткість, надзвичайна стислість розповіді, ліризація оповідання (здебільшого через портрет і пей­заж), майстерність психологічних характерис­тик героїв і подій, своєрідність діалогів та внутрішніх монологів, переконливість худож­ньої деталі, емоційна наснаженість і гу­маністичний пафос. Спираючись на досвід своїх попередників Тютюнник оригінально сполучає класичну форму з новітніми способа­ми відображення дійсності. Вплив на його творчий почерк новелістичної школи, репре­зентованої іменами В. Стефаника, О. Коби- лянської, М. Коцюбинського, можна помітити передовсім в устремлінні до осягнення найпотаємніших виявів людської психіки, у ряснобарвності кольористики й ліричній природі ху­дожнього обдаровання. При цьому слід пам'ятати, що Тютюнник – представник іншо­го «культурного пласта», тому його проза є ви­явленням непростої історико-культурної се­мантики 60 -70-х років XX століття.

«Я все роблю через деталь», – писав Гр. Тю­тюнник. Дійсно, художня деталь виконує у творчості прозаїка надзвичайно важливі функції, оскільки органічно пов'язується не тільки з сюжетною канвою, композицією, але й із ідейним спрямуванням твору [11, с.19].

Досліджуючи концепцію художньої деталі в «малій» прозі Григора Тютюнника, Володимир Литвин зауважував, що кожен письменник по-своєму підходить до цього пи­тання, адже, виходячи з розуміння природи деталі, мож­на говорити і про своєрідність стилю.

Гр. Тютюнник залишився вірним урокам старшого брата, який говорив: "В реченні – все. Загальне вра­ження починається із слова, речення, навіть розділових знаків. Якщо ти зайвим чи недописаним словом скалічив речення – ти скалічив і настрій твору, а разом з ним загальне враження" [52; 500]. Справді, в правдивій і колоритній деталі розкривається краса і настрій твору. Бо буває, що одна-єдина деталь, вжита безвідповідально, може зіпсу­вати весь твір.

Художня деталь у творах Гр. Тютюнника несе велику семантико-стильову навантаженість і набуває незвичай­ної ваги в поєднанні з іншими художніми засобами. Ось маленький уривок з оповідання:

"Упоравшись надворі, мати пхають у двері в'язку со­ломи і кидають біля грубки. Солома їжиться від намо­розі і аж рипить. Долівку встилає холодна хвиля" ("В су­тінки"). Оте "долівку встилає холодна хвиля" врізається в пам'ять назавжди і згодом для кожного, хто це відчував, озветься щемливим смутком і незабутніми спогадами вже в іншому часі. І це природно, бо то наші першопочатки.

Минуле, сучасне й прийдешнє у творчості Гр. Тютюн­ника бачиться крізь призму людини. Оповідаючи в тепе­рішньому часі, письменник постійно робить ретроспек­тивні "подорожі", за якими виразно можна уявити й майбутнє [26, с. 7].

Неважко помітити, що в багатьох випадках художня деталь у Тютюнника з наскрізною, яка визначає головне коло порушуваних проблем. В цьому переконуємося, коли лише прочитаємо назви цілих збірок: "Зав'язь" (1966), "Деревій" (1969), "Батьківські пороги" (1972), "Коріння" (1978), "Холодна м'ята" (1981). Філософського, глибоко символічного значення набувають ці назви, мовби вис­вітлюють систему головних Тютюнниківських ідей, своє­рідну цілісну картину його літературної діяльності. Вихід кожної збірки був етапним у творчому русі письменника, відкривав нові шари освоюваної ним дійсності, висував нові проблеми [26, с.9].

Вивчаючи стильові тенденції творчої манери митця Раїса Мовчан говорить про те, що для Григора Тютюнни­ка притаманна виключна життєподібність зображуваного, яка досягається індивідуа­лізованою мовою героїв, багатством лек­сики, яскравими, експресивними деталя­ми, виразністю портретних характеристик, лаконізмом, емоційною, змістовою наси­ченістю оповіді за повної відсутності ав­торських оцінок, коментарів у вигляді ліричних, публіцистичних відступів. Його індивідуальний стиль тісно пов'язаний із чітко окресленим колом проблем, мотивів, образів, що з'явилися вперше лише в нього або зазвучали, освітилися по-новому в його творах. Але всі ці компоненти тісно переплетені між собою, вони зцементовані певним стрижнем творчого процесу, що ви­значає їх і керує ними, є їхньою першоос­новою. Один із найавторитетніших сучас­них дослідників естетико-філософської природи художнього стилю О.Лосєв нази­ває цей стрижень «первісно-життєвою мо­деллю»: «У структурі художнього стилю обов'язково є той чи інший регулятив, що виник у поета внаслідок його первісних жит­тєвих вражень, орієнтацій та оцінок, або та чи інша первісно-життєва модель» [27, с.229]. Але не слід називати її світоглядною основою, бо вона включає в себе і характер творця, його темперамент, жит­тєвий досвід, смаки, уподобання, врешті те, що він сам може ігнорувати в самоха­рактеристиках, – підсвідомість, яка (вже за Фройдом і Юнгом) є неодмінним склад­ником творчого процесу.

Для глибшого занурення в інди­відуальний стиль Г.Тютюнника варто відшукати цю «первісно-життєву модель» не лише в текстах його новел, оповідань, повістей, але і на сторінках життєпису.

Григір Тютюнник мав важку долю. У дитинстві, коли формувалося його світо­бачення, він пережив чимало психологіч­них стресів. Насамперед, це втрата в п'я­тилітньому віці батька. Вимушені розлуки підлітка з мамою, яку він дуже любив, по­силювали підсвідоме «звучання» в його психіці едіпового комплексу. У дядька на Донбасі його зустріла чужа атмосфера ро­сійськомовного шахтарського містечка. Під час війни, рятуючись від голоду, під кулями одинадцятилітній Григір добирав­ся в рідну Шилівку, до мами... Чи не до­сить подій, щоб вразлива від природи, ніжна душа хлопця стала ще чутливішою, щоб уже з малих літ він у цьому величез­ному, поки що не зрозумілому світі почу­вався самотнім, ніким не захищеним ман­дрівником? З роками це відчуття самот­ності, трагічної приреченості, відчуженості в його світосприймання поглиблювалося.

Тоталітарне суспільство, в якому судилося жити Григорові Тютюннику, своєю антигуманістичною суттю сприяло утворенню глибокої прірви між особистістю і державою, особистістю і безликою масою (колективом), тобто виникненню психологічного відчуження людини. Якщо таке відчуження стосується митця, то в його творчості обов’язково буде присутнє трагічне розходження героя із довколишнім світом, перед ним неминуче виникатиме проблема вибору лишатися самим собою, а чи змінити свою душу, проблема утвердження мислячого “я”, утвердження власного буття. Ці екзистенційні тенденції можемо спостерігати в тих письменників, які в ті фарисейські часи були щирими в самовияві, – Ліни Костенко, Василя Стуса, Валерія Шевчука, Володимира Дрозда. Їх знайдемо й у творчості Григора Тютюнника [31, с.2]. Також ця дослідниця неодноразово занурюється у душу письменника, його внутрішній світ через призму його творів [32, с. 2].

В світобаченні й свідомості письменника домінував почуттєвий максималізм. Душа постійно не одержувала у відповідь того, чого прагла. Вона також не могла вмістити всього, що мала: «І що я в господа за людина!!! Ні в чому немає мені ані міри, ані втіхи – ні в любові, ні в стражданні, ні в захопленнях, ні в сумі пекельному. Неприкаяний я. Все б вирвати з душі й оновитися, все б спочатку почати, та несила» [31, с.64].

Експресія його новел базувалася на підсвідомій енергії самовираження, прагненні катарсисного звільнення душі від непосильного тягаря – відчуття влас­ної відчуженості, власної самотності. За своїми героями Григір Тютюнник май­стерно ховав самого себе, своє страж­дання на цій землі, він мовби розчинявся в них, переливав свій глибокий біль. Плідну працю над точним вираженням почуття оцінює й дослідниця Заверталюк Н. [16, с. 80-87].

Григір Тютюнник любить усіх своїх героїв, незалежно від того, які вони. «Я відчуваю людину, як рана – сіль» [45, с. 66] – цей запис із щоденника можна спри­ймати і як рису його індивідуального стилю, бо за нею ретельний добір найприкметніших деталей, особлива увага до передачі, мови персонажів, найопукліших портретних характеристик. Він пише тільки про тих, які зустрічалися йому в житті, чиєю долею переймався, яких знав достеменно. Слушно заува­жив Валерій Шевчук, що його «фантазія не була крилатою» [45, с. 1], а зображення мало обов'язково мати свій реальний грунт. Однак це не значить, що прозаїк просто переказує спостережені «жи­тейські історії», вправно робить фотозліпки з реальних людей, ностальгічно використовує автобіографічні моменти. Він творить нову художню реальність, що може сказати значно більше, аніж дійсне життя, викликаючи почуття, які ніколи не спроможна розбудити довко­лишня дійсність, бо в ту художню ре­альність він вкладає і свою душу. «Створити художній твір – значить у чомусь вичерпати самого себе» [45, с. 57], – цього принципу постійно дотримувався Григір Тютюнник. Сучасники згадують, як дов­го виношував задуми, як неквапно пи­сав. Зате страждав разом зі своїми геро­ями, переймався їхніми почуттями, про­блемами, часто сумував, спостерігаю­чи їхню малість, безпорадність, неза­хищеність у такому великому і такому несправедливому світі із «якоюсь безси­лою журбою», як сказав про це німець­кий літературознавець Рольф Гебнер.

У нього немає авторських комен­тарів, ліричних відступів, він не робить не з якихось присудів, уся його увага спря­мована на поліплення образу, характеру. Лаконічне, але емоційно та змістово на­повнене слово Григора Тютюнника. До­сить одної опуклої деталі характерного слова – і перед нами жива постать, осо­бистість. Ось Юхим Кравчина йде – «поважно, заклавши руки за спину, не роз­зираючись і не зупиняючись біля зустріч­них: наробився й виголоднів – не до балачок» («У Кравчини обідають»). А ось Нюра («Нюра») позаду жінки «стеле свої дрібненькі обачні кроки, ніби не по землі йде, а по тонкому льоду». Вже з цих двох речень бачимо першого героя господа­рем свого життя, впевненим у собі, по­важаного односельцями, і другого – по­лохливого змалілого чоловічка, безпорад­ного у складних життєвих ситуаціях.

Герої Тютюнника правдиві кожним своїм жестом, психологічною деталлю, своєю мовою, виразом обличчя – треба бути досить спостережливим, уважним до оточуючих, тонким психологом, щоб створити подібні характери. Внутрішнє життя його героїв викликає довіру в чи­тачів – їхні думки розвиваються природньо, невимушено, почуття відповідають тій чи іншій життєвій ситуації. Водно­час вони цілісні, кожен несе в собі пев­ну ідею, втілює собою щось, що не лише яскраво вирізняє його, а підносить до рівня певного філософського узагаль­нення.

Так, наприклад, Нюра – пристосу­ванець, людина, що втратила свою сутність, тому такий безпорадний і нікчемний («Нюра»); Климко – світла, незахищена в цьому світі душа, чужо­рідна там через це («Климко»); люди- на-гвинтик Маркіян («Поминали Маркіяна»); сноб, нікчема Степан, який погнався за цінностями ефемерними, втративши істинні («Син приїхав»); фатально одинока Вуточка, як німий докір усьому світові («Вуточка»); чесність Івана Срібного, яка мало не розбивається об мури бюрократичних хапуг («Іван Срібний»)... У цьому ка­лейдоскопі доль, характерів Григір Тю­тюнник щиро розказав нам, які ми є, незалежно від того, живемо в селі чи місті, старі ми чи діти.

Коли повернутися до думки про опосередковане (через характери, долі героїв) порушення письменником важ­ливих суспільних проблем, варто згада­ти твори, у центрі яких – маргінальні типи: оповідання «Син приїхав», «Одда­вали Катрю», повість «День мій су­ботній». Маргінальні мотиви час від часу звучать і в інших творах. Це законо­мірно. По-перше, довколишнє життя давало поживу для роздумів митця над маргінальними проблемами. У повоєн­ний час, а особливо в 60-ті роки відбу­валася масова міграція молоді з села до міста, до так званого легшого, кращого життя. Об'єктивний процес прискорю­вався ганебним станом тогочасного сільського життя, зумовлений недалеко­глядною, шкідливою політикою правля­чої партії. По-друге, сам митець був «маргінальнім типом», йому був надто близьким стан людини, що своє корін­ня ніколи не зможе перенести в міське середовище, а тому внутрішньо постійно відчуває себе в межовій ситуації. Цей стан самого автора можна простежити в повісті «День мій суботній». В її центрі – нудьга, сум: головного героя, що став міським жителем, але ніколи не зміг по­долати своєї сільської непристосова­ності до жорстокостей і химерій вели­кого молока – міста. Григір Тютюнник так само, як і його герой Микола, «в місті мріє про село, а в селі про місто», постійно відчував свою екзистенційну відчу­женість.

Таку ж відчуженість відчуває і Катря («Оддавали Катрю»), яка приїздить восени з Донбасу додому, щоб сповістити батькам про своє заміжжя. У селі же­нихів нема, а дочці пішов третій деся­ток, тож хутірський лавочник Степан Безверхий мусить оддавати. Вже за цим одним словом – глибокий зміст, важ­ливий для розуміння не лише Катриної долі, а й суспільних процесів.

Своєрідним художнім інтермеццо можна вважати невеликий цикл «Край­небо» написаним імпресіоністично-ви­ражально. У ньому втілилася мрія про гармонійний спокій душі, яка знайшла б його в реальному житті.

Ліричний герой прямує до крайнеба, яке «стоїть між дніпровими кручами, як у велетенських воротах, урочисто святе перед ніччю». Знову смеркає, але то не страшно, бо недалеко лісникова хата. До речі, сам лісник зветься Їгором, точні­ше так його називає наш герой, бо для нього всі Ігори розумні і лагідні. (Тут спрацювала підсвідомість: старший брат письменника Григорій Тютюнннк, яко­го він дуже любив і замінював йому бать­ка, в дитинстві теж називався Їгором.)

Символічним втіленням добра, лю­дяності, мудрості постають і столітня бабуся Марфа, і дід Терешко, і безімен­ний рибалка – земні, реальні і міфічні, ідеалізовані водночас. Усі новелки цик­лу об'єднані символічним образом крайнеба, що уособлює мрію, гармонію, до якої прямкує і автор — вічний манд­рівник.

Власне, уся творчість Григора Тю­тюнника «тримається» на вічних, загаль­нолюдських цінностях, що наповнюють пронизливим світлом найтемніші закут­ки людських душ, блукальців, як і він сам, відчужених дітей величезного, але все ж прекрасного світу.

У більшості випадків його новели, повісті втілювали його «еgо», але пов­ноцінним актом самовираження вони б не стали, аби осторонь лишилася його мрія про душевну рівновагу, недосяж­ну в реальному житті гармонію. «Жити в добрій приязні з небом і землею», – ці слова призначалися для повісті про ще одного дивака Артема Безвіконного, так і не дописаного його героя. В них та індивідуальна релігія, до якої прийшов Григір Тютюнник у своєму само­пізнанні. Але не взяв він її на підтрим­ку своїй вкрай змученій душі, як і не захотів більше страждати, бо те страж­дання очищало тільки душу, а не зовнішній світ [2, с.3].

Творчість Тютюнника не оминула і критика зокрема, Тарас Аврахов у своїй статті: «Художня спадщина Григора Тютюнника: спроби наукового осмислення й оцінки» відзначає, що під час найзаповзятіших на­скоків на письменника російські ви­давництва виявляли до Г. Тютюн­ника неабиякий інтерес [49, с. 216], підходи­ли до його творів з іншими мірками. У спеціально замовленій видавни­цтвом «Молода гвардія» післямові до збірки «Отчие пороги» Б. Олій­ник справедливо наголосив інше: уся творчість письменника – од життя, перейнята народними боля­ми, проникливо й чесно виповідає душу свого народу: «Письменник, самовіддано любить своїх героїв, сповідуючи філософію трударя, його погляди і критерії оцінок: тру­дівника, який вміє великодушно прощати маленькі людські слабкос­ті, але ніколи не пробачить хитрос­ті за рахунок ближнього, мімікрії, моральної цечистоплотності, свя­тенництва, фальші» [38, с. 269].

Велася активна підготовка одра­зу у двох московських видавницт­вах третьої збірки, побачити яку авторові вже не судилося [50, с. 335]. Тим болючіше усвідомлювати ницу криводушність «землячків», які оз­броїлися проти мужнього таланту.

Певне уявлення про душевний стан Гр. Тютюнника тих жорстоких років дають його висловлювання в листах до Н. Дангулової. Як ось: «Книжка В. М. Шукшина в наборі. Але якщо за неї мене будуть так мучити, як за перевидання у «Дніпрі» («Коріння»), то я неодмінно спробую на чиїйсь прислужницькій фізіономії колишню свою козацьку силу і піду на 15 діб...» [46, с. 105].

Повернення критики до справед­ливих, аргументованих оцінок ста­лося тільки по смерті автора. І го­ловну, основоположну роль відігра­ла тут ваговита стаття Олеся Гончара під красномовною назвою «Живописець правди». Слідом за журналом «Українська мова і лі­тература в школі» (1981. – № 3. – С. 22–25) стаття з'явилася в «Літе­ратурній Україні» (1981, 17 березня), «Радуге» (1981, – № 10, – С. 74–77); нею відкривається й найповніше, як на сьогодні, двотом­не видання Гр. Тютюнника [31, с. 5]

У журнальній публікації мовою оригіналу стаття мала підзаголовок «Шкіц до портрета Григора Тютюн­ника» [46, с.22]. Слушність подвійної наз­ви полягає в тому, щоб одразу кон­кретизувати оцінку перифраза, а не підкреслювати «ескізний» характер критичних суджень.

Як це властиво літературознав­чим виступам О. Гончара, він, не вдаючись в ілюстративну конкрети­ку оцінних суджень, дає основопо­ложні твердження про найголовні­ше, визначально-мистецьке, інди­відуально-авторське, оте, що най­повніше характеризує творчу само­бутність митця.

І перше твердження стосується особливостей творчого методу Григора Тютюнника. «Живописець прав­ди – так можна б визначити і твор­чі принципи письменника, і весь лад його душі, а відтак і його стиль, по­значений справді яскравою індиві­дуальністю» [8,рс.р633]. Така правдосутність Гр. Тютюнника іде з глибоко від­чутої ним «органічної єдності з рід­ним народом»; а «правдиве відтворення народного життя є вод­ночас ідейною гуманістичною вірою в перетворюючу силу мистецтва, в його будівничу місію. Правдивість зображуваних людських характерів, художня майстерність у відтворенні їхніх вчинків, емоцій – це те, чим найбільше приваблюють читача твори Григора Тютюнника, надаючи його слову цінності тривалої, непе­рехідної. Той, кого він зображує, правдивий кожним своїм жестом, психологічною деталлю, найкоротшою реплікою, поглядом, виразом обличчя».

Друга відзначувана О. Гончаром особливість Гр. Тютюнника тісно пов'язана з першою, – це його крев­ний зв'язок з народом, з його не­легкою долею: «Художній живопис Григора Тютюнника виникав на грунті народного життя, звідси письменник черпав прикметні риси своїх героїв, сюжети й багатство мови. Він увесь із життя».

Третій важливий аспект оцінних суджень О. Гончара стосується проблеми традицій і новаторства Гр. Тютюнника. Відзначивши сві­дому «традиційність» творчої мане­ри – у найкращих виявах цього по­няття, – Олесь Гончар означує те неповторно-індивідуальне, суто тютюнниківське, що характеризує, ве­ликого майстра: «перед нами не повторювач пройденого, а письменник цілком своєрідний, як може бути своєрідним тільки справжній ху­дожник».

Окремої уваги заслуговують гли­бокі міркування О. Гончара про мову, новелістичну майстерність Гр. Тютюнника:«А ще він любив слово (це ж так видно з його опо­відань!), любив його як голос рід­ної землі, як поклик материзни, як те, що заповідано тобі від глибини віків, адже кожна мова – це дже­рело творчої духовності, це той за­пас генетичної сили й краси, що його народ передає тобі, щоб ти був, щоб не став німим, безголосим».

Ще тоді, коли Гр. Тютюнник тіль­ки входив у літературу, О. Гончар закликав українських письменників думати про велике. Тепер, складаю­чи заслужено високу атестацію ав­торові «Трьох зозуль з поклоном», він мав би таки й крізь скорботу ве­ликої втрати – утішитись, що той мобілізуючи заклик не пропав мар­не: «Думаючи зараз про книги, що їх нам залишив Григір Тютюнник (а все це були книжки переважно оповідань), я ще раз переконуюсь у тому, як багато можна сказати про життя, про свій час навіть на кіль­кох сторіночках, якщо все в них ху­дожньо доцільне, містке, значне, як­що явлений з-під пера рядок насна­жений правдою, живою образністю, якщо мовлене слово дихає щирістю й силою почуття. Тоді й так звана «мата проза» стає прозою великою, і створені нею характери можуть ставати в ряд із образами романни­ми».

Чітко означені, перекоплнво-мудро сформульовані О. Гончарем па­раметри оцінних суджень про Гр. Тютюнника як блискучого нове­ліста й повістяра склали на­дійну основу (і заохоту) подальших наукових досліджень спадщини письменника: конкретно – в галузі поетики, специфічних особливостей формотворення, висвітлення того неповторного тютюнниківського, що – в міру нашого заглиблення й пі­знання – набуває значень не прос­то помітного, а видатного літера­турного явища в галузі сучасної новелістики.

У нашому літературознав­стві були критики, які від самого початку високого по­цінування нове літературне явище і, за всіх обставин, лишили­ся вірні такому присуду. Уже в пер­шій за часом появи рецензії А. Шев­ченка на збірку «Зав'язь» було на­голошено: «книжка Гр. Тютюнника талановита за великим рахун­ком» [56, c.155]. І ці високі достойності появленого письменником А. Шевчен­ко послідовно обстоював.

У низці статей пізнішого часу критик характеризує Гр. Тютюнни­ка як «одного з найталановитіших прозаїків другої половини XX сто­ліття» [58, с. 125]; називає його «дивовиж­ним майстром об'ємного, як у сте­реокіно, зображення: своїх героїв він висвічував з усіх боків – водно­час ми бачимо їх їхніми ж очима, очима інших персонажів, врешті, очима автора, хоч авторське «я» ні­коли не випиналося в нього із жод­ного рядка, а було ніби розлите по всьому творові. Та ще неповторний тютюнниківський гумор. Гумор не силуваний, не роблений, а народ­жений самим життям...» [58, с. 127].

Аналітична пафосна думка про неповторну «художницьку індивіду­альність Григора Тютюнника» на­скрізно проходить у статті типу лі­тературного портрета [56, с. 314]. Відштов­хуючись од реального факту: наго­родження Гр. Тютюнника медаллю «Золоте перо», – А. Шевченко уза­гальнює найсуттєвіше: «Перо Гри­гора Михайловича воістину золоте. Неперехідної художньої вартості твори залишив він своєму народо­ві» [57, с. 84].

Гармонійне поєднання в особі Гр. Тютюнника рідкісної краси люд­ської і добродійного хисту відзначає М. Стеблина: «Велике то щастя, коли на твоєму життєвому шляху зустрічається така рідкісно гарна Людина і чудовий Майстер – Григір Михайлович Тютюнник». «Ви­ходило так, що він був ніби живою уособленою совістю літератури, чого нині нам ой як не вистачає!» [17, с. 9].

Надзвичайної ваги думку – уза­гальнення про суверенну майстер­ність Гр. Тютюнника сформулював П. Засенко говорячи про те, Тютюнник, будучи великим май­стром, на основі власного досвіду підійшов до самобутнього розуміння і визна­чення так званих законів новелісти­ки. Інакше кажучи, справедливо, по-науковому судити про письмен­ника такого рівня самобутності, як Гр. Тютюнник, можна тільки з по­зицій пізнаних до глибин його влас­них законів формотворення, ідейно- естетичних позицій художника.

Конкретизуючи вихідну тезу про те, яке «широке всесоюзне визнання отримав неповторний талант Григора Тютюнника» [20, с. 188], В. Іваненко від­значає новаторство письменника як у галузі змісту («Тютюнник як ху­дожник слова зробив немало справжніх відкриттів у сфері мо­ральних процесів, що відбуваються в нашому суспільстві», так і в художній формі вираження ідей: «...Оригінальність прози Тютюнни­ка, на мою думку, в особливій, точ­ніше навіть – граничній щільності письма, стислості виражальних за­собів, що надає оповіданням і по­вістям письменника поліфонічності звучання». І далі: «...У письмен­ника стільки рідкісного вміння в звичайній деталі побачити характер або ціле явище, вміння сконденсо­вано виразити його суть, наповню­ючи глибоким змістом не те що кожну фразу або слово, а навіть ок­ремий звук» [19, с. 188].

Посутні особливості характеротворення у Гр. Тютюнника, якого Валерій Шевчук вважає «одним з найвидатніших наших новелістів» [59, с.133], критик показує на паралельних зі­ставленнях творчих манер кількох сучасників: «Г. Тютюнник з усіх на­званих тут митців найближче підій­шов до людської особистості, він не препарує її, як В. Дрозд, не співчу­ває як Юрій Щербак, не дивиться на неї замилувано, як Є. Гуцало, а стає нею, переймається і перехо­дить у дух та плоть свого героя. Саме тому він починає творити но­велу – людський характер і вся його творчість – це і є сукупність таких характерів, в які він зміг пе­ретворити своє єство» [59, с. 127].

Тонка спостережливість і доскіп­лива зіркість В. Шевчука, помно­жені на власний письменницький досвід, забезпечують йому відкриття чи не найсуттєвішого в самих осно­вах оригінальності Гр. Тютюнника, що начисто відмітає звину­вачення, пусті ярликові присуди, «його дорослий герой часто дивачний – це таки винятковий герой, але навиворіт, саме через нього письменпик уміє показати своє розумін­ня добра і зла у світі. Тютюнникові ситуації, може, й невибагливі, але переповнені присутністю трепетно­го людського «я». Отож персонажі його не чинять нічого надзвичайно­го (тобто виконують ті дії й рухи, які не виходять поза межі будня), але ми часто бачимо їх у ті хвили­ни, коли вони стають начебто «на лезо», коли їхня характерологічна сутність проявляється найгостріше. Тут і діє захована пружина кон­флікту в його оповіданнях» [59, с. 128].

Слушну думку в розкритті твор­чої манери Гр. Тютюнника висло­вив І. Дзюба. Акцентувавши на тра­диційності манери автора, критик стверджує, що «...правду не можна виражати ні по-модерйому, ні по- архаїчному, ні експериментально, ні рутинно, а тільки: «по-правдивому».

Ніби узагальнюючи тверезі оцін­ні судження критики про Гр. Тю­тюнника, В. Яворівський упевнено говорить про нього як видатного, самобутнього художника слова: «Усе, що він зробив у літературі, – робив талановито і неповторно» [61, с. 120].

У Григорі Тютюннику, каже В. Яворівський, щасливо поєднали­ся найвищої проби людяний талант і дужий, невпокорений громадян­ський темперамент, що не посту­пається злу.

Отже, Григір Тютюнник є майстром блискучих, художньо довершених новел, оповідань, повістей. І як лаконічно але точно сказав про нього Олесь Гончар: «Він увесь із життя». А для справжнього письменника це найвища оцінка. Цей письменник збагатив українську літературу, за що ми вдячні йому безмежно. Його творчість є багатогранною та слугує джерелом для досліджень багатьох літературознавців, які досліджують риси психологізму, реалізму, притаманні Тютюннику.

Поиск по сайту: