Релігійна спрямованість етики Середніх Віків

Загальновідомо, що епоха Середніх Віків - це доба домінування в усіх сферах культури та життя релігійного світогляду. Відповідно й етична думка цього часу перебувала в орбіті релігійних уявлень та цінностей - християнських, юдейських, ісламських. Християнська етика (як й етика інших авраамістичних релігій - юдаїзму та ісламу) ґрунтується на біблійному вченні про людину як найдосконаліший витвір Бога, його «образ і подобу», «вінець творіння». З іншого боку, проголошується ушкодженість загальної природи людини первородным гріхом Адама і Єви. Звідси ідея подвійності моральної сутності людини: в ній є вогник божественний - здатність до добра та благочестя, але є й можливість занепадати у провалля зла, керуючись свободою волі. Релігія позиціює себе тією сферою, яка покликана надати людині надійні орієнтири доброчесного, праведного спрямування свободи волі. Це визнається передумовою потойбічного спасіння в Царстві Небесному, коли людські душі цілком трансфор­муються і сам смисл свободи вже не передбачатиме болісний вибір між добром і злом, а означатиме прин­ципову неможливість обирати зло. Основними чеснотами визнаються узгоджена з настановами Одкровення й Церкви віра та смирення. В руслі такого розуміння, з опорою на біблійні загалом й особливо новозаповітні тексти, європейські середньовічні мислителі (Квінт Тертулліан, бл.160 - бл.220, Августин Блаженний, 354 - 430, Йоан Еріугена, бл.810 -877', П'єр Абеляр, 1079- 1142, Томас Аквінський, 1225/26-1274 та інші), що водночас були богословами, а деякі - навіть церковними діячами, й обмірковували проблеми етики.

Незаперечним здобутком християнської етики є ідеї милосердної любові, неспротиву злу насильством, готовності до самопожертви заради утвердження життєвих ідеалів, в які віриш. Процитуємо характерні рядки з Євангелія від Луки: «Але вам, хто слухає, кажу: любіть ворогів ваших, добро творіть тим, хто ненавидить вас; благословляйте тих, що проклинають вас, і моліться за тих, хто кривдить вас. Хто вдарить тебе по щоці, підстав і другу, і хто знімає з тебе верхню одежу, не борони взяти і сорочку. Кожному, хто просить у тебе, дай, а від того, хто взяв твоє, не вимагай. І як хочете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм. І коли ви.любите тих, хто вас любить, яка вам за те дяка? Бо і грішники люблять тих, хто їх любить. І якщо ви робите добро тим, хто вам робить добро, яка вам за те дяка? Бо і грішники те саме роблять. І коли позичаєте тим, від кого сподіваєтесь одержати, яка за те вам дяка, бо й грішники позичають грішникам, щоб стільки ж одержати. Але ви любіть ворогів ваших, добро творіть, і позичайте, нічого не сподіваючись... Не судіть, то і вас судити не будуть; не осуджуйте, то й вас не осудять; прощайте, то й вас прощатимуть». (Лк.6:27-37)

А втім, фактом є й те, що в добу Середньовіччя Церква, покликана утверджувати такі цінності, насправді нерідко культивувала явища, що їм суперечать. Скажімо, ідея милосердної любові важко узгоджується з практикою насильницького переслідування інакодумців, «єретиків». Ідея самопожертви не передбачає дій, спрямованих на зміцнення всеосяжної влади та примноження багатства за будь-яку ціну, до чого вдавалися багато хто з церковних лідерів доби. Наведемо думку християнського релігійного мислителя М.Бердяєва, в якій лунає критика засобів здійснення християнських ідеалів в добу Середніх віків: «Благі цілі християнства в минулому надто часто здійснювалися хибними засобами. Хотіли насаджувати християнство в Європі кровавим насильством. Православ'я у Візантії було пов'язане зі звірячою жорстокістю. Аж надто відомі вогнища інквізиції, Варфоломіївська ніч, заперечення свободи совісті та думки й багато іншого».

Причому в церковних ідеологів завжди знаходилися зручні «аргументи» для виправдання фактів аморалізму багатьох церковників й самої політики Церкви. Тут їм «зараджувала» та ж таки ідея загальної гріховності людства: попри свою Божественну встановленість Церква - все ж сукупність людей, а отже, наголошують її речники, прояви неправедності самих священнослужителів чи окремих явищ у церковній політиці - неминучі. Але це, мовляв, не може ставити під сумнів непомильність самої Церкви.

Тож попри декларовані високі ідеали реальна морально-етична атмосфера Середніх віків не була вільною від лицемірства, ханжества, відзначалася наявністю фанатизму та нетолерантності, що нерідко виливалися в кровопролитну ворожнечу. Як зазначає філософ Б.Рассел, аналізуючи історичні факти середньовічного життя, «терор застосовувався доти, доки не став звичним і не втратив сили свого впливу»¹. У порядку ілюстрації наведемо також характерні міркування знакових постатей раннього й пізнього середньовіччя - Августина Блаженного та Мартіна Лютера про співвідношення настанов любові і віри, коли одне з цих явищ, по суті, протиставляється іншому, причому ціннісні симпатії авторів на боці віри, протипоставленої любові. «Ви можете вірити й не любити»¹⁵. «Хіба не заповів нам Господь Христос любити й ворогів?.. Заради їх особистості я повинен їх любити; а через їхнє вчення я повинен їх ненавидіти. Отже, я повинен їх ненавидіти або повинен ненавидіти Бога, який хоче, щоб корилися його слову... Чого я не можу любити одночасно з Богом, те мушу я ненавидіти; якщо тільки будуть проповідувати щось, противне Богові [тобто церковному уявленню про «богоугодне»], то вся моя любов та дружба до них має зникнути; я ненавидітиму тебе й не бажатиму тобі добра. Бо ж віра повинна посідати перше місце й повинна наставати ненависть і припинятися любов, коли справа торкнеться слова Божого... Віра швидше допустить, щоб усі істоти загинули, ніж щоб загинуло слово Боже й залишилася сама єресь»¹⁶. Очевидно фанатичний, негуманний дух цих загалом характерних для більшості середньовічних авторів міркувань нерідко є тим, за чим жалкують нинішні опоненти процесів секуляризації та світоглядного плюралізму, в яких вони поверхово схильні бачити джерело всіх «ціннісних збочень» сучасного соціуму.

Свобода моральної ініціативи середньовічної особистості була мінімальною, адже особистість як така нерідко «розчинялася» в корпоративній одностайності, освяченій авторитарною Традицією. І весь пафос морально-соціальних ідей більшості середньовічних мислителів зводився до обґрунтування покори особи цій Традиції. Ханжеський аскетизм середньовічної моралі часто ставав на заваді таким незаперечним цінностям, як, скажімо, щире кохання чи право на вибір життєвого шляху й покликання. (Показовою в цьому плані є трагічна доля видатного філософа й ченця П'єра Абеляра, чиє «несанкціоноване» церковним правом щире кохання з Елоїзою було жорстоко покаране, і філософ зазнав варварської фізичної екзекуції; подібних фактів в історії середньовічних звичаїв, освячених релігійною етикою, - множина).

Історія середньовічної етики та моральної практики є повчальною і свідчить про те, що жодні навіть найбільш гуманні ідеали не дають належних плодів, якщо культивуються в атмосфері ідейного авторитаризму й світоглядної безальтернативності.

Сучасних же апологетів «морального благоденства» Середніх Віків, що протиставляють його «секулярному аморалізму» сьогодення, можна риторично запитати хоча б про те, чи можуть вони уявити середньовічне суспільство, «освячене милосердною християнською етикою», без наявності в правових кодексах, наприклад, норми про смертну кару як форму покарання? (Натомість, як ми знаємо, у всіх сучасних країнах Європи її скасовано). Аж

ніяк не вважаючи сучасний стан європейського суспільства досконалим у моральному плані, все ж мусимо визнати, що чимало незаперечних морально-соціальних здобутків Нового часу й новітньої доби (гарантії свободи совісті, «табу» на смертну кару, принцип світськості освіти в державних закладах та інше) стали результатом розпочатого після доби Середніх Віків процесу секуляризації (вивільнення з-під домінуючого впливу релігії) моральної свідомості й суспільства загалом.

Поиск по сайту: