|
|||||||
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция |
Добро і зло — основні поняття моральної свідомості і категорії етикиДобро і зло «Добро» є одним із найзагальніших понять моралі й категорією етики. Розуміння, спосіб тлумачення, аргументації природи й сутності добра і зла істотно впливають на визначення інших категорій етики і на всю етичну концепцію, оскільки ці категорії основні фундаментальні. У них найповніше виявляється специфіка моралі, бо саме за допомогою категорій «добро» і «зло» виділяється, окреслюється моральний феномен, тобто моральний аспект діяльності, людської свідомості, поведінки, взаємин людей, їх ставлення до природи. Зміст категорії «добро» іноді ототожнюють із сутністю моралі взагалі, хоча більшість учених розглядали добро як морально-позитивне начало, зло — як морально-негативне, а саму етику — як учення про добро і зло. Добро — найвища, абсолютна вселюдська цінність, причетність до якої наповнює життя людини сенсом, воно стає самоцінним, а не служить засобом для досягнення інших цілей; уявлення про добро перебуває в органічному взаємозв'язку з ідеалом суспільства і особистості. Людині постійно доводиться вдаватися до категорій „добро” і „зло”, оскільки без співвіднесення з ними джерелом і критерієм моральних вимог не може бути ні її свідомість, ні громадська думка. Щоб спромогтися на здійснення добра, необхідно знати, чим воно є насправді. В іншому разі будь-які намагання зробити це, будуть лише механічною дією. В історії уявлення про добро і зло призводили до трагічних наслідків (хрестові походи, інквизиція, фашизм). Тому з’ясування природи та сутності добра і зла є надзвичайно важливою і відповідальною справою. З розвитку етики сформувалися численні точки зору на проблему сутності добра і зла. Найчастіше їх поділяють на дві групи: моральний абсолютизм і моральний релятивізм. Абсолютистські концепції добра і зла. Їх представники онтоголізують (надають статусу буття) добро і тлумачать зло як щось негативне, що протистоїть буттю, спотворює його. Добро і зло протиставляють, стверджують, ніби добро за будь-яких умов не може переходити у зло, і навпаки. Категорії "добро" і "зло" розглядають як незмінні, абсолютно істинні, вони не піддаються сумніву. Подібні уявлення побутували ще у міфології Давнього світу, божества якої чітко поділяють на добрі і злі. Наприклад, згідно із релігією Давньої Персії вся світова історія становить собою боротьбу доброго бога, бога-творця, абсолютного добра Ахурамазди і злого бога, бога-руйнівника, абсолютного зла Ангро-Манью (Арімана). Всі добрі справи приписувались Ахурамазді, а все зло (смерть, злі чаклуни, хижі звірі, зима тощо) — Ангро-Маньї. Добро часто ототожнювали з духовним началом, а зло — з матеріальним, тілесним. Душа має божественне джерело, а тіло обтяжує душу різноманітними пристрастями. Тіло як матеріальне, речовинне має потяг до подібного собі — до матеріальних предметів (багатства, їжі, напоїв тощо), а душа — до нематеріальних явищ (ідей, істини). Пізнання розглядають при цьому як шлях до чеснот і протиставляють наживі й насолоді, хибному, порочному шляху (послідовним втіленням такого погляду на природу добра і зла є аскетизм. Антична етика вбачала перевагу душі над тілом у її здатності до пізнання. Наслідком цього було ототожнення добра зі знанням, а зла — з незнанням, хибністю, неуцтвом. Давньогрецький філософ Сократ (прибл. 470/469 — 399 до н. є.), наприклад, розумів добро і зло як результат діяльності людини. Дотримуючись принципу єдності добра і знання, він вважав, що люди чинять зло під викликом їх пороків — неуцтва, безрозсудності, нечестивості, боягузтва тощо. Головною доброчесністю, за Сократом, є мудрість, а головним моральним недоліком — неуцтво, невігластво. Мудрість і зло несумісні. Проте моральність людини залежить і від ступеня її залученості до системи соціальних зв'язків. Тому недооцінка, а ще більшою мірою ігнорування емоційного аспекту моралі, є істотним недоліком раціоналістичних концепцій. Основним недоліком абсолютистських концепцій є канонізація і догматизація існуючої моралі, що нерідко призводить до ригоризму (непохитного втілення якогось принципу в життя), а іноді й до фанатизму, тобто до удаваної набожності, доброчесності, лицемірства. Релятивістські концепції добра і зла. У цій системі поглядів поняттям моралі надається умовне, відносне значення, що призводить до суб'єктивізму в тлумаченні моральних понять і суджень, до заперечення в них об'єктивного змісту, нерідко — до нігілізму (лат. nihil — ніщо, нічого) та імморалізму (лат. іm. — префікс, що означає заперечення і moralis — моральний) вселюдських моральних цінностей. Релятивісти бачать лише те, що моральні поняття й уявлення різних народів, соціальних груп, людей, перебуваючи у зв'язку з їх потребами, інтересами, переконаннями й уподобаннями, мають суттєві відмінності, а також залежать від часу, місця, конкретних життєвих ситуацій. Оскільки зла, на їх думку, не існує, потрібно просто остерігатися за тим, що вважають злом, і зберігати завдяки цьому душевну незворушність. Основна помилка релятивізму полягає в нездатності чи небажанні виявити абсолютне вселюдське в моралі (властиве всім історичним епохам у різних народів), її загальні тенденції розвитку. Питання про природу добра і зла перебуває в нерозривному зв'язку з проблемою природи і сутності моралі. Якщо добро вважати продуктом суб'єктивної точки зору (індивідуальної, групової), то можна зробити висновок, що мораль є фікцією (лат. fictio — вигадка), яка не має об'єктивного змісту і значення. Певною мірою резонно добро відносити до сфери ідей, оскільки уявлення про нього формується громадською думкою, в якій воно набуває ідеальної (нематеріальної) форми буття; протиставляється сущому, практичній діяльності й безпосередній доцільності; перебуває у зв'язку з ідеалом; є незавершеним, відкритим. До того ж добро як ідея не є суто раціональним утворенням. Не вважають його і суб'єктивним станом людини, бо його об'єктивною основою є потреба людини в інших людях, у взаємному спілкуванні й узгодженні своїх дій, у дбайливому ставленні до природи. Звичайно, якби добро існувало лише в ідеальній формі (у формі ідеї), то воно нагадувало б міраж. Ідея добра постійно об'єктивується, опредметнюється в діяльності й поведінці людей, набуваючи матеріальних форм буття. Тобто добро не вичерпується ідеєю. Добро слід розглядати, як процес, якому властиві такі стадії розвитку: ідея добра (добро в собі); добро як стан самосвідомості людини; добро як спосіб буття людини (високоморальна діяльність і поведінка та відповідні моральні якості особистості, тобто доброчесність); матеріальна і духовна культура людства, в якій акумулюється і нагромаджується потенціал добра (власне культура, культура у вузькому розумінні, оскільки до культури в її найзагальнішому розумінні належить усе створене людством, тобто неприродне, зокрема і те, що називають дикістю, варварством). Оскільки мораль всепроникна, добро не є чітко окресленим в просторі й часі. Проте його можна виявити. Добро як ідею можна пізнати завдяки громадській думці. Однак тільки за умови, що вона буде почутою, прийнятою і реалізованою індивідом, який водночас не може беззастережно довіряти громадській думці, хоч і змушений до неї прислухатися. «Людина, — за словами французького мислителя Жана-Поля Сартра (1905— 1980), — спочатку існує, зустрічається, з'являється у світі і тільки опісля визначається», тобто набуває сутності. Вона «є лише тим, що сама з себе робить». Створюючи свою сутність, людина орієнтується на світ людської культури, зокрема й на ідею добра. Однак ця ідея адресується їй в неадекватній формі (як моральні вимоги), а тому є для неї логічно і психологічно недостовірною, непереконливою. Це спричинено тим, що моральні вимоги адресують людині у формі суджень («Говори правду, бо правда — добро», «Не будь егоїстом, бо егоїзм - зло»), а отже, апелюють до її розуму, логіки. Та оскільки поняття «добро» і «зло» в системі буденної свідомості не визначені, то моральні судження не можна вважати психологічно достовірними, тим більше для людини, яка виходить з того, що буде «тим, що сама із себе зробить». Чи не найпереконливіше психологічно ідею добра виражає образ Прометея. Однак найголовніша умова її осягнення полягає в тому, що силу добра можна по-справжньому відчути і пережити, лише творячи добро. Ще Демокріт писав, що якби дітей не змушували працювати, то вони не навчилися б ні грамоти, ні музики, ні того, що найбільше зміцнює доброчесності, сорому. Людина повинна виробляти в собі звичку робити добро, в іншому разі таємниця ідеї добра залишиться незбагненною. Тому необхідною передумовою осягнення таємниці добра вважають практичне залучення до процесу добротворення. Крім того, важливим є питання про те, конструктивну чи деструктивну роль відіграє зло; має воно субстанціональний характер чи ні; про діалектичний характер добра і зла. Існує думка, ніби зло не має субстанціонального характеру, оскільки „Немає нікого, хто робив би зло заради його самого, але всі творять його заради вигоди або задоволення, або честі, або чогось подібного.” (Ф. Бекон). Життя людини і суспільства загалом є суперечливою єдністю прогресу і регресу, конкретні прояви яких моральна свідомість сприймає та оцінює як добро чи зло.
Добро і зло — основні поняття моральної свідомості і категорії етики. Як уже зазначалося, однією із суттєвих рис моралі є осмислення дійсності з точки зору протилежності добра і зла. Добро і зло — найбільш загальні форми моральної оцінки, які розмежовують моральне і аморальне. Всі людські вчинки оцінюються через цю протилежність: почуття, думки, наміри, дії можуть бути добрими — відповідно добру, або злими — такими, що виходять із зла і ведуть до нього. Історичний процес формування цих понять був процесом становлення і розвитку самої моралі. Як же розуміти ці дві протилежні характеристики світу, що виражають фундаментальні установки моральної свідомості? Перше, на що треба звернути увагу, це те, що моральне добро і зло усвідомлюються як цінності особливого роду, які не торкаються природних або стихійних подій і явищ. Добро і зло характерні діями, що здійснюються вільно і в своїй основі мають наміри, свідоме волевиявлення і вольовий акт. Добро і зло означають не тільки вільні вчинки, а вчинки, які свідомо співвіднесенні з певним стандартом — ідеалом досконалості або відхиленням він нього, руйнуванням ідеалу. І нарешті, добро і зло як моральні поняття пов’язані з душевним і духовним досвідом самої людини і існують через цей досвід, а отже, як би не визначалися філософами джерела добра і зла — творяться вони людиною за міркою її внутрішнього світу. Проте, все ж треба зрозуміти, чи рівні за своїм онтологічним (від грецького on -суще, буття + логія) статусом добро і зло, чи сорозмірні вони за ціннісним статусом? А, отже, яка ж природа добра і зла? Є різні відповіді на ці питання. Згідно з однією з точок зору добро і зло є однопорядковими началами світу, які знаходяться між собою у постійній боротьбі. Така точка зору називається дуалізмом (лат. duo — два, dualis — подвійний) (зороастризм, гностицизм). Друга точка зору відносно добра і зла є відображення більшості релігійних моральних вчень: добро є шлях до абсолютного добра — до Бога, зло є відхід від Бога, наслідок помилкових або порочних рішень людини, вільної у своєму виборі. Такий підхід до проблеми добра і зла є невід’ємною частиною класичної традиції. Вже давньогрецькі філософи Сократ, Платон, Аристотель вважали, що зло постає як порушення гармонії існуючого, порушення порядку. Тому і добро і зло відносні у співвідношенні з образом досконалого, хоча їх протилежність принципова і абсолютна і вона реалізуються через людину, її рішення, дії, оцінки. Моральне добро і моральне зло надзвичайно різноманітні у своїх конкретних проявах. У моральній свідомості добро - це те, що є добром для всіх, для людства як цілого і для кожного індивіда, те що наближує до ідеалу, те, що з’єднує людей одне з одним і з усім універсумом як цілим. Щодо змісту морального зла, як зазначають сучасні дослідники, можна виділити два основних види морального зла — ворожість і розпущеність. До ворожості відносять насилля, агресію, руйнування, гнів, ненависть, бажання загибелі, прагнення до жорстокості та тиску на інших. Таке зло дуже активне, енергійне воно прагне знищити чуже буття та благополуччя. Воно завжди направлено на зовні. Людина, як демонструє моральне зло, свідомо прагне нанести шкоду іншим, викликати страждання у них, принизити їх. У XX столітті філософи і психологи досить активно займалися проблемою агресії і активного зла. Є декілька позиції, щодо причин саме цього виду морального зла. Одна з них належить відомому психоаналітику Зігмунду Фрейду, який пов’язував агресію людини з наявністю у ній інстинкту смерті (поряд з інстинктом життя). Саме інстинкт смерті — танатос — примушує людей прагнути смерті, руйнування, знищення інших, аби не знищити себе. Інша теорія, теорія «фрустрації — агресії» стверджує, що ворожа поведінка завжди спровокована блокуванням (фрустрацією) певного ціленаправленого устремління. І якщо на шляху цієї потужної потреби виникають перешкоди, людина може відповісти лютістю. Причому, ця лютість, як правило, падає не на істинну причину незадоволення, а на зовсім випадкову жертву, на того, хто опинився ближче. (див. Золотухіна-Аболіна Современная етика. Сущность, истоки, категории морали, проблемы. Ростов-на-Дону, 2000, с. 185). Деякі теорії пов’язують ворожість і агресію, притаманну людям, із соціальним впливом, оскільки досить часто суспільство схвалює ворожість, нагороджує за неї, навчає різним формам і прийомам агресивної поведінки. Відомий американський соціопсихолог Є. Фром вважав, що причиною жорстокості і руйнівності є глибока незадоволеність людини. Коріння такої незадоволеності лежать, за Фромом, у суперечливій природі людини, у відчуженні. Другий вид морального зла — розпушеність — виражений у небажанні чинити опір зовнішньому впливу, власним схильностям і потягам. Зауважимо, що вся історія розвитку моралі — це історія наполегливої боротьби з розпущеністю. Починаючи з грецької античності, мораль розуміли перед усім, як міру панування людини над собою, своїми пристрастями, як покажчик того на скільки людина здатна відповідати за себе.
Поиск по сайту: |
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.005 сек.) |