в епоху Середньовіччя

Становлення та розвиток дозвілля як культурного явища

Пізнання дозвілля на різних етапах історичного розвитку, у тому числі не пов’язаних із сучасністю безпосередньо, дає нам можливість проаналізувати дозвілля як самостійне явище, побачити його єдність та багатоманітність, глибоко зрозуміти його природу та структуру, функціонування і закономірності розвитку. Вивчаючи дозвіллєві форми життя людини в різні періоди історії, в різних цивілізаціях та культурних регіонах, ми можемо осягнути самоцінність власного дозвілля, його роль та значення у життєдіяльності сучасної людини.

Суспільство знаходиться у постійному русі та розвитку, у різні епохи і в різних культурах людина по іншому усвідомлює й сприймає світ, конструюючи свою особливу, історично обумовлену, картину світу. Тому необхідно вивчати минуле, використовуючи адекватні йому критерії, враховуючи його власну внутрішню структуру, не нав’язуючи йому наші, сучасні оцінки. Це особливо важливо, коли йдеться про таку своєрідну епоху як Середньовіччя. Самобутність та незвичайність середньовічного світу, не завжди прийнятна для нас система поглядів та думок, ціннісних орієнтацій та критеріїв, ускладнюють розуміння сутності та специфіки дозвілля, й, відповідно, наукове обґрунтування дозвілллєвого процесу.

Не дивно, що найпопулярнішою серед вчених є позиція, згідно якої одна лише наявність великої кількості вільного часу, що пояснюється численними релігійними святами або відсутністю роботи у селян і ремісників, дає підстави дослідникам говорити про відсутність середньовічного дозвілля. Доводиться, що нав’язування церквою відповідних форм проведення вільного часу та неможливість добровільного вибору занять, руйнують саму сутність та природу дозвілля. Така точка зору посилюється й позицією тих вчених, які дотримуються думки, що Середньовіччя є епохою багатолітнього інтелектуального занепаду. Безперечно, для культури Середньовіччя в цілому характерний занепад, однак визнавати цей час як суцільну реакцію та своєрідний «летаргійний» сон (Вольтер, Монтень), помилково. Було б спрощенням вважати, що Середньовіччя, завдяки своєму консерватизму та традиціоналізму, нічого не створило й не досягло. Так, саме в Середньовіччі зароджуються й формуються як поняття німецьке (“Muße”, “Mußestunde”, “Freizeit”), французьке (“loisir”), англійське (“leisure”) дозвілля; утверджуються ті дозвіллєві цінності, що складають підґрунтя сучасної дозвіллєвої культури.

Мусимо зазначити, що Середньовіччя було байдужим до дозвілля лише в нашому, сучасному йому розумінні, однак воно мало свої специфічні форми дозвіллєвого переживання та усвідомлення. Людина Середньовіччя не сприймала змін та розвитку, її свідомість функціонувала у межах таких категорій як традиційність, повторюваність, стабільність, незмінність. Тому, обираючи об’єктом аналізу дозвілля як самостійне соціально-культурне явище, ми розуміли недоцільність ізолювання даної сфери із загального культурно-історичного контексту, адже лише в межах цілісної середньовічної культури можна правильно й адекватно розкрити його сутність. З цією метою нами було вивчено епос та міфологію, що відображають глибинний, архаїчний пласт культури («Пісня про Нібелунгів», «Пісня про мого Сіда», «Поема про Беовульфа»); проаналізовано історичні твори, хроніки, ділові документи, листи, трактати та інші матеріали, автори яких не завжди піклувались про художні засоби й безпосередньо висловлювали свої думки. Чимало для вияву категорії дозвілля дало вивчення мови, термінології, стійких мовних зворотів, виразів та словосполучень; аналіз праць відомих вчених Е.Віоле-Ле-Дюка, А.Гуревича, К.Іванова, А.Тюрго та інших.

Особливої уваги у контексті нашого дослідження заслуговує праця М.Бахтіна ("Творчество Франсуа Рабле и народная культура Средневековья и Ренессанса"), у якій прискіпливо та ґрунтовно розглядаються прояви народного дозвілля доби Середньовіччя. Вченому вдається відтворити напівзабуті карнавальні форми та символи, виявити глибинні основи культури сміху, проаналізувати боротьбу аскетизму духу, чуттєвості та гріховності одночасно. Науковцем різко протиставляються авторитарна культура католицизму з її однобокістю серйозного тону та культура карнавалу з її утопією та можливістю хоча б тимчасового звільнення від панівної еліти. Як відзначає А.Гуревич, настільки глибокої суперечності між двома культурами не існує – «народ» та «церква» мають і спільні основи для взаєморозуміння –терпимість, слухняність, покірність, спасіння у Христі.

Особливої уваги заслуговує й праця Алєна де Лібера «Середньовічне мислення», у якій вченим не просто розкривається роль університетів у середньовічній культурі, особливості освіти, але й значення та змістовність дозвілля. Цінність зазначеної роботи – у дискусійності, самостійності та інтелектуальній сміливості поглядів, перегляді усталених уявлень і концепцій на середньовічну культуру в цілому та дозвілля зокрема.

Метою нашого дослідження є аналіз становлення та розвитку релігійної моделі дозвілля, що склалась в епоху Середньовіччя й переважала в суспільстві до ХІХ ст.

Культуру середньовічної Європи, зазвичай, класифікують на культуру раннього (V-VІІI ст.), зрілого (ІX-XIІІ ст.) та пізнього (XIV-XVІ ст.) Середньовіччя. На зміну культурі Середніх віків приходить культура Відродження (XV-XVI ст.), культура Абсолютизму та Просвітництва (XVII-XVIII ст.). Хоча численні видатні науковці (наприклад, відомий представник Школи «Анналів» Жан Лє Гофф) вважають, що Середньовіччя триває до XVIII ст.

Оскільки перехід від Античності до Середньовіччя є історично значимою віхою у цивілізаційному розвитку взагалі та еволюції дозвілля зокрема, необхідно детальніше проаналізувати об’єктивні передумови для здійснення такого переходу.

Відзначимо важливий момент, який, на нашу думку, допоможе обґрунтувати закономірну та об’єктивно обумовлену трансформацію античної моделі дозвілля у релігійну.

Грецькі мислителі підготували фундамент для теоретичного наповнення християнського віровчення, змінивши просторові космічні координати древньосхідних релігій, відокремивши Божественну сутність від матерії, ідеальне від матеріального. Вихідними постулатами теологічного віровчення стало положення «найчистішої і найяскравішої» платонівської концепції про існування досконалої трансцендентної дійсності, про дуалізм духу й матерії, про первинність ідеальної субстанції та вторинність матеріальної, про приналежність людини до божественного «архетипа».

Разом з тим, світобачення та світорозуміння культури Середньовіччя, система естетичних та моральних цінностей, що формують аксіологію дозвілля, якісно відрізняються від тих, що панують в античному світі. Найістотнішими рисами християнства є орієнтація на внутрішній світ людини (в Античності – на зовнішній); віра в чудеса (в Античності – віра в розум); гріховність земного життя (в Античності – радість земного буття); любов до Бога (в Античності - любов до мудрості), пріоритет духовного над тілесним (в Античності – культ тілесного буття); людська покірність (в Античності – людська активність); аскетизм (в Античності – повнота життя); духовне удосконалення людини та моральний прогрес (в Античності - взаємодопомога); дуалістичність світу (в Античності – його гармонійність та цілісність) тощо.

Культура середньовічної Європи має й власні, «варварські» джерела. Це своєрідна культура народів Європи, яку вони намагаються зберегти від римських завойовників, частково сприймаючи культуру античності, а частково відкидаючи її як непотрібну й ворожу; це не менш пристрасний потяг до національної самостійності та самобутності. Культура римської цивілізації та культура варварів – це два абсолютно різних світи, які розділяє тисячолітня ворожість – політична, ідеологічна, соціальна. Варварська культура будується на праці вільних общинників, які самостійно обирають собі ватажка - римська могутність ґрунтується на праці рабів; ворожістю релігійних систем – язичницької та християнської – пронизана вся історія Риму, його скульптура, архітектура, естетика; римляни збільшують території своєї імперії, захоплюючи варварські землі - варварами-рабами будуються терми, цирки, міста, варвари розважають римлян у гладіаторських боях, цькуваннях диких звірів, циркових ігрищах.

Ідеал античного суспільства – (άσκήτί) - гармонійно розвинена особа, атлет, чемпіон, переможець олімпійських змагань. Ідеал християнського середньовіччя – (знову ж таки άσκήτί -!) – святий, монах, аскет, максимально відмежований від земних інтересів, турбот та зв’язків і тому більше від інших наближений до бога. Безперечно, суспільний ідеал не відображає всієї соціально-культурної практики, однак він є показником моральних норм та цінностей, прийнятих в суспільстві; пануючого світогляду та систем пріоритетів, яких дотримуються члени суспільства; він є мірилом та основою суспільного мислення. Відповіддю на потреби людини у позитивному ідеалі стало християнство, яке серед світоглядного хаосу середньовіччя, сформувало внутрішню, релігійну єдність та духовну спільність, сприяючи створенню всеохопної європейської культури. Християнство формулює перед особою нову мету, поєднуючи надію на особисте спасіння з оновленням у царстві божому; обґрунтовує ідею братерства людей, рівних у гріхах та їх спокутуванні; санкціонує розрив віруючих із ворожим їм земним світом.

Що ж визначає поведінку людини на дозвіллі? Які мотиви та потреби є для неї пріоритетними й впливають на вибір форм дозвіллєвої діяльності?

Без сумніву, стрижневою рисою середньовічного світогляду є релігійність, абсолютною цінністю - Бог і людська душа. Дозвілля як і час, праця, власність, свобода, краса, тіло, має дуже відносну цінність (якщо воно служить пізнанню Бога) і взагалі не має ціни або є диявольським (якщо воно заважає наблизитись до Бога).

Характерною ознакою цього історичного періоду стає влада Церкви, яка інтегрує моральний, інтелектуальний та духовний потенціал суспільства. Всевладність церкви та поширення християнства пояснюються:

- непохитністю та непримиренною ревністю християн, чия віра очищена від духу замкнутості й незлагідності. Християнство має перевагу над своїми «релігійними» суперниками у тому, що залучає широкі маси населення: і багатіїв, і бідноту, і вільних, і рабів;

- доктриною про майбутнє життя та спасіння душі, що значно збільшує вагу й дійовість цієї важливої істини. Вчення про безсмертя втілює й «психологію відплати», що зрозуміла всім і кожному (на відміну від вчення античних філософів);

- здатністю творити чудеса, приписувані первісній церкві;

- чистою й суворою мораллю християн, непохитністю їх моральних засад;

- єдністю та дисципліною християнської громади, що утворює незалежну державу в самому серці Римської імперії [9, C.284-286].

У наше завдання не входить питання пріоритетності перерахованих вище чинників, тому дискутування по ньому є недоречним. Зазначимо лише, що безнастанні війни тих часів, слабкість римської держави, керованої недолугими, безпринципними «шукачами власної вигоди» (за Расселом), природні катаклізми, епідемії, голод, хвороби, жорстокі соціально-правові санкції і, одночасно, готовність пожертвувати власним життям заради інтересів Церкви, набуття теологією політичної важливості, сприяють тому, що зберегти релігійні надії тоді, коли земні сподівання здаються марними, здатен лише християнський світогляд. І саме віра стає тим фундаментом, на якому конструюється нова світобудова. Тому й погляди на дозвілля, його функції та значимість у житті суспільства, формуються з позицій церкви.

Завоювання церквою дозвілля як важливого духовного плацдарму людської душі розпочинається ще в ранньому Середньовіччі. Але якщо у V-VII ст. на місці традиційних язичницьких культів споруджуються храми, то з часом церква намагається підпорядкувати «єдину й безкорисну радість» простого народу – свято та гру. У результаті «хресні походи замінили світські святкові процесії, а замість веселих пісень карнавалу чутно було хвалебні церковні гімни» (цитується мовою перекладу) [8, С.136].

Отже, ключовою домінантою формування середньовічної картини світу є персоніфікація Бога й обраність людини Богом. Найвища мета людського життя – це перетворення світу в цілому та окремої людини відповідно з християнськими доктринами. Догмат перевтілення впливає на усвідомлення самоцінності людини, спонукає її до саморозвитку й самовдосконалення. Проте на відміну від епохи античності, коли людина сприймає себе як громадянин суспільства, життя й благополуччя якого охороняється ефективно функціонуючим соціальним порядком, середньовічна людина значно більшою мірою відчуває на собі репресивну функцію політичної влади, що відповідно позначається й на можливості (а вірніше - неможливості) вибірково ставитись до свого дозвілля. Якщо грецька цивілізація сприяє пробудженню почуття свободи, інтелектуальній розкутості хоча б елітарної частини античного суспільства, стимулює неухильний потяг до пізнання навколишнього світу, заряджає патріотизмом, бажанням до героїчних звершень, то християнський світогляд, навпаки, перебуває у жорстких соціально-організаційних лещатах церкви, коли засуджуються будь-яка спроба інтелектуальної активності людини та її індивідуального вибору. Моральні норми в християнстві звернені не до зовнішніх проявів віри, а до внутрішньої мотивації; вищою моральною інстанцією стає не обов’язок та честь, а совість. Здавалось би, Бог дарував людині свободу, дозволивши самостійно конструювати своє буття. Однак передумовою досягнення людиною божественної істини є жорстке й неухильне дотримання канонізованих догматів. Гріх починається там, де людина намагається самостійно шукати істину, занурюючись у свободу. Основне джерело гріха – це звернення людини не до Бога, а до себе. Тобто, середньовічна людина не здатна розвиватись – вона намагається лише максимально відповідати встановленим зразкам і виконувати свій обов’язок перед Богом. Тому й внутрішній, духовний розвиток індивіда у сфері дозвілля (яке «збідніло» на такі риси як індивідуальність та свободу вибору) виключається. Центральними у системі середньовічних цінностей є цінності служби та вірності, а не свободи чи можливості вибору в сучасному їхньому розумінні. І не важливо про кого йдеться – лицаря, священика, селянина чи місцевого жителя.

Розвитку людської індивідуальності у сфері дозвілля також перешкоджає соціальний корпоративізм Середньовіччя. Окрім «вертикальних» залежностей у середньовічному суспільстві існують й «горизонтальні» зв’язки корпоративного типу: у сільських громадах та міських комунах, рицарських орденах, ремісничих цехах, купецьких гільдіях, релігійних братствах. Ці корпорації є не просто носіями певного правового статусу, вони встановлюють моральні установки та соціально-політичні ідеали членів об’єднання, нав’язуючи індивіду певні стандарти життя, форми поведінки, думки, погляди та переконання, ідеали та цінності; розподіляють та фіксують соціальні ролі, виконання яких дає індивіду можливість користуватися певними правами. Такий духовний конформізм позначається й на дозвіллєвій діяльності людини, обмежуючи та сковуючи її ініціативу, підкорюючи її свідомість колективному мисленню групи. Однак ми повинні розуміти, що середньовічна людина не усвідомлює своєї залежності, вона сприймає себе лише через відведену їй соціальну роль, а перебування в групі слугує джерелом задоволення й породжує почуття впевненості [2, С.181]. «Не оригінальність, не відмінність від інших, а навпаки – максимальне діяльнісне включення у соціальну групу, корпорацію, богом встановлений порядок – ordo, - така суспільна доблесть вимагається від індивіда» (цитується мовою оригіналу) [2, С.273].

На дозвілля впливає прийняття середньовічною людиною будь-яких інновацій та нових ідей як аморальних і гріховних. Розповсюдженим є переконання, що будь-яка зміна, нестандартизована поведінка, реформа, обов’язково обумовлюють занепад («Все, що змінюється, втрачає свою цінність»). Індивідуальні якості, що відхиляються від санкціонованої норми пояснюються уявою про індивідуальність: у середньовічному суспільстві головною є установка на все загальність, універсалії, типовість [2, С.278]. У всіх сферах життя (інтелектуальній, культурній, соціальній, технічній) досить відчутний тиск так званих «авторитетів», роздуми яких зводяться, в основному, до зняття конфлікту з найвищою та кінцевою метою – спасінням душі.

На формування християнської моделі дозвілля впливає одноманітність світу та жорстка регламентація життєвого простору середньовічної людини: «світ середньовічної людини невеличкий, зрозумілий, його зручно оглянути. Все у цьому світі упорядковано, розподілено по місцям; усім та всьому вказано на власну справу та власну гідність. Ніде немає порожніх місць та ніш, але немає й нічого непотрібного та зайвого; кожен голос вливається у загальну гармонію, і кожна істота … виконує визначену наперед у програмі Провидіння роль, відбуває призначену їй повинність. У цьому світі немає незвіданих сфер… Подорожній, що збився з дороги, потрапляв у пекло або в рай, і знаходив там рідні місця, зустрічав знайомі обличчя» [2, С.63]. Будь-яка дозвіллєва дія мала відповідати чітко розробленому ритуалу й супроводжуватись численними благословіннями, церемоніями та обрядами, виступами проповідників [10, С.7]. Навіть куртуазна поезія є настільки ритуалізованою, що сприймається не лише як невід’ємний компонент любовної практики лицарства, але й визначає усю його соціальну поведінку.

Концентрація духовного життя середньовічної людини навколо протистояння добра і зла, священного й гріховного, доброчесностей та пороків, душі та тіла, вічного й земного обумовлює спрощений дуалізм, опозицію двох протилежностей. Найвищим узагальненням соціальної практики людини Середньовіччя є Богослов’я, в межах якого людина усвідомлює себе і свій світ, обґрунтовує й пояснює свої поведінку й бажання. Дуалізм середньовічних уявлень, згрупований у полярні пари протилежностей по вертикалі (небесне протистоїть земному, бог – дияволу, добро - злу) з надзвичайною силою змальований у «Божественній комедії» Данте.

Такі суперечності породжують почуття невпевненості, що переповнює людину Середньовіччя (невпевненості між матеріальним та духовним; невпевненості у майбутньому житті, блаженство в якому не гарантоване напевне ні добрими справами, ні відповідною поведінкою, ні дотриманням християнських канонів тощо) та призводить до крайнощів у поведінці (від адських острахів – до ніжної радості, від дикої жорстокості – до розчуленості, від безумовної відмови від усіх мирських втіх – до витратних насолод, від темної ненависті до добродушності та ясності душі). Звідси – конфліктність, що обумовлена головною аксіомою християнського віровчення: людина – творіння Боже, здатне відчувати, розуміти, думати, самовдосконалюватись, і, водночас, людина – раб Божий, для якого виключається вільний розвиток особистості та власної індивідуальності. З одного боку християнство, розглядаючи людину як гріховну й розпусну істоту, принижує її, закликаючи до покори, смиренності та праці; з іншого боку – християнство звеличує людину як створіння Боже, яке через працю висловлює свою божественну сутність, творить світ та конструює свою особистість. Ця суперечність яскраво прослідковується у творах І.Босха та П.Брейгеля, особливо посилюючись в епоху Пізнього Середньовіччя – епоху «життєвої втоми» (за Гейзінгою). І саме у сфері дозвілля концентрується та безпосередня жага до життя, ті безтурботні веселощі, яких не вистачає в буденному житті. За межами дозвілля - суцільний морок. «Грізні перестороги проповідників, стомлені зітхання високої літератури, монотонні свідчення документів та хронік – все це змальовує нам строкату картину кричущих гріхів та жахливих нещасть»[10, С.28].

Тому ті дії, що характеризують дозвіллєву поведінку середньовічної людини, пов’язуються з потребами у позитивних емоціях (самозаспокоєнні, впевненості тощо). Єдиною глибокою та безкорисною радістю стають свято та гра, які трансформуються у дзеркало суспільства: «Це суспільство зображало й облагороджувало свої професійні заняття у символічних та сповнених магічного змісту іграх: турніри та військовий спорт відбивали саму сутність лицарського життя; фольклорні свята – існування сільських громад. Навіть церква змушена була змиритись з тим, що її змальовували у маскараді свята Дурнів. Церковні співи, вигадливі танці у замках, народний танок селян. Усе Середньовічне суспільство забавлялось саме собою. Монахи та клірики удосконалювались у вокалізах григоріанських хоралів, сеньйори – у модуляціях світських пісноспівів; селяни – у звуконаслідуванні шарі-варі…» [3, С.438-439]. Невеличкий світ середньовічної людини є надзвичайно різноплановим, насиченим та суперечливим. У цій насиченості життя – з його конфліктністю, суперечностями, насадженою регламентацією - формується дозвілля, яке можна розподілити на такі взаємопов’язані рівні: дозвілля панівної меншості та дозвілля «мовчазної більшості»; дозвілля світське та дозвілля релігійне.

Здійснене нами дослідження дозволяє дійти таких висновків.

На зміну античності прийшло християнство, яке знаменувало перехід до нового світогляду, нової картини світу, а отже – й нового розуміння ролі дозвілля у розвитку людини.

Зважаючи на те, що світ сприймався і мислився середньовічною людиною єдиним, цілісним, неподільним, зрозуміти сутність дозвілля як світоглядної категорії Середньовіччя можливо лише у єдності з іншими складовими: відношенням до праці, багатства, часу, простору, людської активності. Тому дозвілля потрібно розглядати не ізольовано, а як компонент цілісної Середньовічної культури; як функцію соціальної життєдіяльності людини середньовічної епохи; як результат «моделювання» нею світу.

Театральними декораціями слугують замок, церква, площа, будь-який центр громадського життя. Релігійні церемонії у церкві сприймаються як свято; бенкети, турніри, виступи труверів, жонглерів, танцюристів, що проводяться у замках, очікуються з нетерпінням та неабиякою цікавістю.

У Середньовічному світі праця і все, що з нею пов’язане (техніка, економіка, промисловість) є лише засобом для досягнення мети, метою ж виступає спасіння душі людини. Християнське віровчення, для якого духовне життя є головною турботою християнина, вимагає дозвілля як необхідної умови у дотриманні релігійних приписів, що відкривають людині шлях до її духовного самовдосконалення. Здавалось би, у цій позиції християнство наслідує античне усвідомлення дозвілля як умови істинного буття вільного людини: безперервна тяжка фізична праця, не залишаючи людині ні часу, ні сил, не дозволяє бути внутрішньо незалежним для устремління до духовного самовдосконалення. Однак саме у Середні віки завдяки богословам, які не сприймають античної концепції дозвілля про його небесне божественне походження, дозвілля отримує яскраво негативний відтінок неробства.

У розкритті моделі середньовічного дозвілля необхідно враховувати ті специфічні риси християнського світосприйняття, які характеризують відношення до земного життя: нехтування земними благами, розгляд основного завдання людського життя як підготовку до смерті та перехід до вічності. Згідно християнських канонів вищими цінностями вважаються смирення й благочестя, сприйняття власної гріховності та аскетизм, а основними ідеями – гріховність людського роду; спасіння, необхідне кожній людині; спокутування гріхів перед богом; співчуття. Тому німецьке, французьке, англійське дозвілля необхідно вивчати та аналізувати з урахуванням цієї норми.

Передумовами трансформації античної моделі дозвілля у релігійну були: в іра і всевладність Церкви; пріоритетність праці; саморозвиток й удосконалення у контексті теологічної доктрини і разом з тим засудження індивідуальності та соціальної активності, а також свободи вибору. Характерною рисою середньовічного дозвілля є його розподіл на такі взаємопов’язані рівні: дозвілля панівної меншості та дозвілля «мовчазної більшості»; дозвілля світське та дозвілля релігійне.

Питання аналізу середньовічної моделі дозвілля не можуть обмежуватись даною розвідкою і вимагають подальших ґрунтовних та всебічних наукових досліджень.

Література:

1. Виолле-ле-Дюк Э.Э. Жизнь и развлечения в средние века / [Пер. с фр. Некрасов М.Ю.; Сост. Еременко С.Е.] — Спб.: [Евразия: Твор. изд. группа «Ист. лит.»], 1997. — 381, [2] с.: ил. — (Культура средних веков в памятниках исторической мысли Франции).

2. Гуревич А.Я. Категории средневековой культуры / Арон Яковлевич Гуревич. - М.: Искусство, 1972. - 318 с. - Б. ц.

3. Гуревич А.Я. Культура и общество средневековой Европы глазами современников / Арон Яковлевич Гуревич. - М.: 1989. – 279 с.

4. Даркевич В.П. Народная культура средневековья [Текст]: светская праздничная жизнь в искусстве ІХ - ХVІ вв. / В.П. Даркевич. - М.: Наука, 1988. - 341 с. - Б. ц.

5. Иванов К.А. Многоликое средневековье. — М.: Алетейа, 1996. — 425, [1] с.: ил. — (Vita memoriae).

6. Кротова Ю.Н. Становление и развитие педагогики досуга в США и Великобритании: Дисс. на соиск. … д-ра пед. наук: 13.00.05 / Кротова Юлия Николаевна. – С-Пб., СПбГАК, 1994. – 302 с.

7. Либера Ален де. Средневековое мышление / Ален де Либера; [пер. с фр. А.М. Руткевича, О.В. Головой]. - М.: Праксис, 2004. - 359 с.

8. Мутер Р. Всемирная история живописи: Средневековье и ранний Ренессанс: от Византии к Италии. / Рихард Мутер. — М.: Эксмо, 2006. — 141, [2] с.: ил.

9. Рассел Б. Історія західної філософії / Пер. з англ. Ю.Лісняк, П.Таращук. — К.: Основи, 1995. — 758 с.

10. Хёйзинга Й. Осень средневековья: исследование форм жизненного уклада и форм мышления в XІV и XV вв. во Франции и Нидерландах / Й. Хёйзинга; Перевод Д.В. Сильвестрова. - М.: Наука, 1988. - 539 с. - (Памятники исторической мысли).

Поиск по сайту: