Естетика Середньовіччя

Зміст

Вступ

1 Особливості естетики Середньовіччя

2 Естетична концепція Августина Блаженного

3 Символ, ідеал, канон в середньовічній естетиці

4 Мистецтво Середньовіччя

Висновок

Використана література

Вступ

Естетика - наука про становлення чуттєвої культури людини. Таке загальне визначення витікає з органічної єдності двох своєрідних частин цієї науки; якими є: виявлення діалектики самого процесу освоєння, специфіки естетичного як прояву ціннісного ставлення людини до дійсності; художня діяльність людини.

В історії естетичної науки перша половина XVIII ст. займає особливе місце: в 1750 р. з друку вийшов перший том теоретичного трактату «Естетика», автором якого був німецький філософ і теоретик мистецтва Олександр-Готліб Баумгартен (1714-1762 рр.) Спираючись на грецькі поняття ейсетикос, естаномай, естиноме, естесі, Баумгартен увів новий термін - естетика, окресливши цим самостійну специфічну сферу знання.

Крім того, що естетика є самостійною наукою, її також можна розглядати в системі та зв’язку з іншими науками. Так, метою нашої роботи є дослідити зв’язок естетики з іншими науками.

Історія естетики проблемна, і тому навіть короткий її виклад — важкий. Переходячи до естетики Середньовіччя, ми стикаємося з питанням: «А чи була вона ця естетика Середньовіччя?» Адже церква або забороняла, або знищувала античну культуру як культуру язичницьку. Так, далі ми з’ясуємо це питання і розглянемо естетику Середньовіччя.

1 Особливості естетики Середньовіччя

У II і III ст., відомими своєю боротьбою з язичництвом, язичницьке мистецтво для християн асоціювалося язичницькою єрессю. Особливо діставалося театру, який, на думку християнських теологів того часу, виховував в людях чуттєвість і жорстокість. Християнський теолог і філософ Гертуліон (160-200) вважав, наприклад, що театральне мистецтво знаходиться під заступництвом двох дияволів пристрасті і жадання - Бахуса і Венери.

З часом відношення до класичного мистецтва поступово лагідніло і вже в V-VI ст. церква і християнська ідеологія починають використовувати класичне мистецтво в своїх цілях. Так, твори Вергілія були збережені, тому що, як з'ясувалося, він передбачив появу Христа, твори Гомера тому, що його персонажі давали образи для ілюстрації релігійних істин, Вітрувія - тому, що учив будувати нові церкви, праці Платона, Арістотеля, Дамба - знайомили середньовічних мислителів з логічними категоріями і космологією, використання якої виправдовувалося релігійними цілями; Цицерон учив проповідників красномовству.

Визначення краси Цицероном набуло широку популярність в середні віки, і багато отці церкви визначали її, слідуючи за Цицероном.

Краса - це пропорційність частин у поєднанні з приємністю забарвлення (Августин Блаженний);

Краса - це витончена пропорційність (Альберт Великий).

Краса - це що піддається розрахунку рівність частин (Бонавен-туру).

Краса - це поняття, що включає три якості: цілісність, пропорційність і яскравість (Фома Аквінській).

Там, де середньовічні мислителі знаходили ці якості, там вони і знаходили красу.

Запозичивши визначення краси у античних мислителів, середньовічні філософи по-новому його застосували. Вони стверджували, що гармонія, якою захоплюються люди, зовсім не є характеристикою самих речей, а є віддзеркаленням їх божественного походження. Бог відобразив себе в своїх творіннях. Створений Богом світ багатообразний. Прагнучи до божественної єдності, він набуває гармонії. Гармонія у фізичних предметах прекрасна, бо вона є вищим ступенем богоподібної єдності.

2 Естетична концепція Августина Блаженного

Августин Блаженний (354-430) народився в африканській провінції Римської імперії в сім'ї патриція, члена міської ради міста Тагаста. Батьки Августина, мали різне віросповідання та єдині були в одному: у прагненні дати синові хорошу освіту. Початковий курс освіти він пройшов в Тагасті і розташованому поблизу Мадаврі, а потім на три роки відправлений до риторийскої школи Карфагена.

З дитинства Августин любив ігри, видовища, театральні представлення; у школі він вважав за краще заняття поезією іншим наукам. У Карфагені його пристрасть до театру посилилася.

У 373 р. Августин прочитав діалог Цицерона «Гортензій», що вразив його красою мови і глибиною змісту.

Свідоцтвом великої культурної ерудиції Августина з'явився його підсумковий твір «Про град Божий», над яким він працював протягом 13 років, з 413 по 426 р. Він показав хороше знання Августином історії духовної культури: у суто християнському творі автор цитує 35 античних авторів. Варрона він цитує 210 разів, Вергилія - 85, Цицерона – 45, Платона — 20, Апулея — 27. Він переказує ідеї Дамба. Біблію Августин процитував 1400 разів.

Знаходячись під великим впливом неоплатонізма, Августин сприймав ідею Дамба про красу світу в цілому, не дивлячись на наявність в ньому окремої недосконалості. Світ прекрасний, тому що створений Богом, джерелом всякої краси і сам - «висока краса». Мистецтво дає не реальні образи цієї краси, а лише її субстанціальні форми, і тому повинні подобатися не сам витвір мистецтва, а ув’язнена в нім божественна ідея.

Естета Августина аскетична. У «Сповіді» Августин признається, що йому дуже подобається церковний спів, але він, боячись їм захопитися більше, ніж предметом співу, усвідомлюючи свій гріх, бажав би кращим за співака не чути.

У ранній християнській культурі присутнє поняття «символ», і Августин його використовує у визначенні краси. Краса, по Августину, - це символ метафізичної єдності ритмічного розчленовування і сенсу речей. У своїй глибокій суті краса є добро та істина, але добро та істина у формі краси, що споглядає, сприймаються плотський. Краса - це те, що будучи побаченим, подобається. Проте вона не сама по собі має значення, а той сенс, який в ній поміщений..

3 Символ, ідеал, канон в середньовічній естетиці

Мислення символами, як пише Французький історик Жак Ле Гофф, займало велике місце у всьому ментальному оснащенні середньовічного Заходу. Символами мислили в теології, в літературі і мистецтві. Найістотніші принципи християнства позначалися через цілу систему символів. У «Символі віри» і в православ'ї, і в католицизмі були сформульовані основні принципи християнства - його вчення про триєдиного Бога: Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух святий. Це учення було зашифроване в символах-знаках, для позначення яких були створені образотворчі аналоги; око, агнець, голуб.

Таємниця предмету - в таємниці його походження, і явище символу і символізму допоможе прояснити етимологія слова «символ». Походить це слово від грецького «цимболон», що означав дві половинки предмету, розділеного між двома людьми. Символ цимболон був натяком на втрачену єдність, що „взивав” до вищої прихованої реальності. Кожен предмет розглядався як зображення чогось йому відповідного у сфері вищого. Кожен предмет ставав символом цього вищого. В середні віки «символізм був універсальний» мислити означало вічно відкривати приховані значення, безперервно «священодіядти».

Починався символізм на рівні слів. Назвати річ вже означало її пояснити.

Проте символізм не є виключно характеристикою християнства і середньовічної західної культури. Властивий він також буддизму і мусульманству.

У буддизмі на відміну від ісламу символізм виникає досить рано, позначаючи приховане значення учення Будди і його життя. Найяскравішим символом тут є символізуючий учення Будди сяючий круг. Відомі також такі буддійські символи, як бик, лев, слон і кінь, відтворюючі різні етапи життєвих перетворень Будди.

В ісламі протягом значного періоду часу символи естетичного характеру були представлені слабо. Вони з'явилися з розвитком мусульманської архітектури.

Для християнства величезним сховищем символів бачилася природа. Символічними були мінерали, тварини і рослини, Серед мінералів це були коштовні камені, серед рослин — ті, що згадуються в Біблії, серед тварин — це були екзотичні звіри-чудовиська. На почесному місці в бібліотеці Середніх століть були лапідарії, бестиарії і флорарії.

Червоний сардонікс, наприклад, означав Христа, що проливає свою кров на хресті за людей; прозорий берил, проникаюче світло, — образ християнина, осяяного світлом Христа

Особливе місце в середньовічній символіці займала символіка чисел. Структуруючи думку, вона стала найважливішою принципом архітектури. Красу виводили з пропорційності, з гармонії, що давало перевагу музиці, заснованій на науці чисел. Вважалося, що знати музику - означає знати порядок всіх речей, а архітектор - це композитор.

У естетиці Середньовіччя велике естетичне значення мало також світло.

Естети вважають, що в основі любові середньовічної людини до світла лежала не стільки чарівність видимого світла, скільки захоплення перед прихованою енергією і силою, символом якої і було це видиме світло.

Добре відома середньовічна пристрасть до яскравим кольорів. Це був варварський смак, що виявлявся в багатоколірності статуй і живопису на стінах церков, магія вітражів.

Середньовіччя, майже позбавлене кольору, яким ми милуємося сьогодні, пише Ле Гофф, це результат руйнівної дії часу. Але за колірною фантасмагорією був страх перед мороком і жадання світла, що сприймається як порятунок.

Краса сприймалася як світло, яке було знаком благородства.

Ідеалом в цьому сенсі вважався середньовічний святий, про якого говорили: святий — це істота з світла.

Світло виникає з божественного джерела, і врешті-решт зливається з енергією форми.

Прояв краси як світла — це привабливість яскравих фарб і блиску. І це практичне значення врешті-решт стає частиною філософського значення. Пригадаємо середньовічні мозаїки, рукописи як приклади цього естетичного світла. Але це тільки зовнішні символи потужності світла. Середньовічні мислителі-містики за цим зовнішнім світлом бачили незбагненний, яскравіший, ніж сонце, світло. І концепція Бога як життєдайного світла прийшла до Августина і його послідовників в результаті складної релігійної і філософської історії, і вона сходить до, єгипетського і іранського богів що втілював як сонце і зірки, так і добродійну функцію світла, що дає життя і знання.

Августин проповідував ідею створення світу Трійцею, але першоджерело у нього сповнене світла.

Підносячи світло, середньовічні мислителі додавали йому три естетичні функції: чарує відчуття, формує, упорядковує і створює всесвіт живих істот, полегшує пізнання.

Ідеал. Заслуга середньовічної культури і в тому, що вона створила ідею і образ ідеалу - абсолютної норми. Реальним втіленням цієї норми в ісламі був пророк Мухаммед і в християнстві — Христос.

Не можна погодитися з позицією Е.Г. Яковлєва, коли він пише, що релігійний ідеал «направляє думки і відчуття людини в сферу містичних роздумів про потойбічний світ, який тільки і може бути ідеальним і здійсненим». Звичайно, Яковлєв — атеїст і як атеїст, він не визнає ні реального існування Христа, ні реального пророка Мухаммеда. Проте сьогодні наукою доведено, що ці особи існували в земному житті, і релігійними, і загальнолюдськими ідеалами вони стали завдяки своїй ідеальній поведінці в цьому світі, а не в «потойбічному, як пише Яковлєв. Христос в земному житті продемонстрував абсолютну любов до людей, в позбавлення яких прийняв мученицьку смерть на хресті; а Мухаммед саме в земному житті показав свою абсолютну вірність, проживши 25 років з дружиною, яка була на 15 років старше за нього, і жодного разу, жодного разу їй не зрадивши.

Намагаючись виправдати зниження етичного і естетичного життєвого рівня, масова культура своєю поблажливістю до всякого роду гріху фактично намагається довести, що середньовічний ідеал — це догма, і що насправді абсолютного ідеалу не існує. Але не дивлячись на всі старання ЗМІ, що пропагують в першу чергу гріховне падіння під виглядом буденної норми, людей в масі своєю притягає ідеал. Америка «стояла на голові», засуджуючи зраду Б. Клінтона, а перед М. Горбачовим світ схилявся за його ідеальну вірність. І ідеал — це не догма, це межа досконалості.

Канон. Разом з символом і ідеалом в середньовічній культурі велике значення мав канон.

«Канон» - грецьке слово, що означає норму або правило. У середньовічній період це означало зведення установок, що мають догматичний, обов'язковий характер. Це регулятор духовного життя середньовічного суспільства.

Важливу роль грав в архітектурі релігійних споруд. У архітектурному ансамблі толку буддиста канон визначав місце і характер всіх зображень, рельєфів і скульптур.

Християнський архітектурний канон диктував великі площини ніфов і обов'язкова присутність фресок, розписів і вітражів.

У мусульманській середньовічній архітектурі також існував канон. Так, в ансамбль мечеті обов'язково входив мінарет, водоймище для ритуальних амовеній, місце для представників світської і духовної влади, а також спеціальний зал для жінок.

Звернемося до картини італійського художника XVI в. У. Карпаччо. Довгий час вважалося, що на ній зображений святий Ієронім. Але дослідник старовинної музики і клавесиніст А. Майкапар довів, що це Августин. Зробив він це таким чином. Він розшифрував і відтворив на клавесині нотні записи, накреслені на верхньому і нижньому листах, вбудованих в раму картини. З верхнього листа зійшла духовна музика — багатоголосий канон, з нижнього — світська мелодія. Це було вирішальним доказом, тому що саме Августину підходило це живе поєднання двох музик, ув’язнених в одну раму: музика сфер, що стала музикою душі, і музика суєтного світу, що слухає, але не чує, тому що слухає і чує тільки себе, Бога, що відкрив в собі, — вища справа утихомиреної душі. Урок божественного слова, канонізований на століття. Відеомузика картини стала музикою звучного світла, звучним сенсом, схопленим у власному життєвому досвіді, покликаному цей сенс висвітлити.

4 Мистецтво Середньовіччя

З утвердженням нового, християнського світогляду античний культ живої, чуттєвої людини, замінила релігійна картина світу, на чолі якої стояв всемогутній і всеблагий Бог - творець природи і людини. Моральним та естетичним ідеалами стали аскетизм і етичне самовдосконалення людини, перенос життєвих цінностей п світу реальності в життя релігійного почуття, духа.

У зв'язку з тим, що натуральне господарство селянина виключило необхідність і потребу в колишніх формах художнього виробництва, єдиним замовником і споживачем мистецтва стала церква. Вона ж встановлювала художникові й жорсткі межі діяльності — щодо змісту, художніх форм і цілей творчості. Релігійно-художній канон перетворився згодом на диктат кордонів художності, що, врешті-решт, і призвело до подвоєння світу в релігійній свідомості (світ земного життя і світ «града Божого»), Оскільки художникові доступним був лише матеріал земного життя, а воно обов'язково мусило певним чином співвідноситися з буттям небесним - твір мистецтва повинен був не просто щось відображати, а передусім на щось вказувати, щось символізувати. Символічність, алегоричність стали з часом не тільки відмітними рисами середньовічного мистецтва, а й новими художніми засобами, які по-справжньому збагатили світове мистецтво.

За часи середньовіччя було досягнуто специфічного синкретизму різних видів мистецтва в церковно-обрядовому комплексі. Архітектура, відійшовши від співмірності з людиною, піднесла дух її, створила звеличений простір; фресковий живопис населив цей простір релігійною історією; реальна і водночас символічно театралізована служба об'єднала віруючого з божественним світом через співучасть в магічній дії; церковний спів і музика вселяли душевну гармонію і рівновагу; мерехтіння свічок і лампад, пахощі мірри давали тепло і душевний спокій. А уся ця зворушлива атмосфера створювала те особливе самопочуття, яке забезпечувало людині духовну цілісність, піднесеність, звільнення і благочестя.

Ось як описує цей вплив абат XII ст. із Сен-Дені Сугерій: «Коли в моєму захопленні красою дому Божого благоліпство багатоколірних каменів відвертає мене від зовнішніх потягів, а достойна медитація спонукає розмірковувати про розмаїтість святих чеснот, переходячи від матеріального до нематеріального, тоді я почуваюся сущим нібито в якійсь незвичайній сфері Всесвіту, яка існує і не сповна в земному багні, і не цілком у небесній чистоті, що з допомогою Божою я можу піднестися аналогічним чином з цього нижчого у той, вищий світ».

Цілісність змісту середньовічного мистецтва, як уже підкреслювалось, забезпечував канонізований християнський світогляд. Саме це значною мірою сприяло єдності християнської середньовічної культури, давало можливість взаємного обміну художніми досягненнями. Та навіть і в такому, здебільшого безіменному, безособистісному художньому утворенні з бігом часу окреслювалась своєрідність національних і конфесійних художніх шкіл. Відмінність візантійського і романського стилів, а також готики, яка розповсюдилася переважно у нероманізованих країнах Європи, оригінальність мистецтва Київської Русі — свідчення внутрішнього розмаїття середньовічного християнського мистецтва. Значними надбаннями характеризується і світське мистецтво, особливо пізнього середньовіччя.

Романський стиль (IX - XII ст.) - архітектурний стиль, що сформувався в період інтенсивного будівницва за часів правління Карла Великого. У ньому чітко простежуються запозичення конструктивних елементів з римської архітектури, пристосованих до нових умов і потреб. Основні форми його - храм, монастир, князівський замок.

Екзотичні кам'яні «орлині гнізда» на скелях над кріпосним селом, масивні кам'яні храми на площах міст-фортець, вражаючі захисні споруди монастирів, які володіли значними земельними площами - усе це було свідченням того, що дане суспільство протистоїть своєму рівносильному сусідові. Для замків і захисних споруд характерними були товсті стіни з зубцями і круговими сходами наверху, що нерідко були продовженням природної скелі, яку вони охоплювали подвійним або потрійним колом. Скеля у свою чергу, обводилася глибоким ровом. Внутрішні помешкання замку (такі ж товсті стіни, вузькі вікна, арочне оформлення дверей і вікон, гравірування на камені) були близькими до вбрання церкви. Поєднання масивності і внутрішнього декоративного оздоблення особливо характерне для французької романської архітектури. Стилістичні особливості романської епохи певною мірою позначилися на будівництві житлових будинків і громадських споруд.

Готичний стиль зародився у Франції в середині XII ст. і став провідним у міському будівництві, особливо ж церков і громадських будов, аж до XVI ст. Поява готики пов'язана із зростаючою роллю міст і міської культури, що, у свою чергу, позбавляло церкву монополії на церковне будівництво. Воно перейшло до рук міських ремісників, об'єднаних у відповідні цехи, які розгорнули будівництво не тільки громадських, а й церковних споруд. Більше того, співзамовниками будівництва церков часто виступали жителі міста, хоч формальне керівництво залишалось за церковнослужителями. Поряд з міським собором будувалась, як правило, ратуша.

Характерними конструктивними елементами готичної архітектури є арка і склепіння. Масивність стін зменшується, бо арки спираються на контрфорси. Значні ділянки стіни замінюються вікнами, заскленими кольоровими вітражами. Зовнішні стіни та інтер'єр храму декоративно насичені як архітектурними елементами, так і скульптурою. Сюжетами для рельєфних зображень, вітражів найчастіше стають звичайні жанрові сценки, а також персонажі народних казок.

Готичний стиль поширився на живопис, книжкову мініатюру, скульптуру і навіть на зовнішній вигляд людини: одяг, прикраси, зачіски. Саме в готичну епоху значною мірою активізується розвиток середньовічної літератури. Це передусім рицарський епос - «Пісня про Роланда», «Пісня про Нібелунгів». В їхній основі - поетична Обробка історичних легенд, які прославляють воєнні подвиги феодалів-лицарів.

У XII - XIII ст. помітного розквіту досягла лірична поезія лицарства, яка знайшла відображення у творах трубадурів на півдні і труверів - на півночі Франції, а також поезія мінезінгерів у Німеччині. Провідною темою поезії трубадурів була любов до Дами у специфічній лицарській (куртуазній) формі. Любов до Дами - джерело безмежного внутрішнього самовдосконалення лицаря. За своєю природою куртуазна любов байдужа до результатів, Вона орієнтована не на досягнення мети, а на переживання. Воно і тільки воно здатне принести радість закоханому. Ця радість приходить після довгих страждань, які прийняті добровільно. Певним підсумком розвитку куртуазної поезії був «Роман про Троянду», в якому ідеал світської культури пов'язаний з ідеальною любов'ю до жінки. Системою куртуазних понять замкнулися в жорсткі кордони вірної любові всі християнські чесноти, суспільна моральність, усе вдосконалення форм життєвого укладу.

Дещо осторонь, в силу своєї геніальності і енциклопедичності, стоїть твір Данте Аліг'єрі «Божественна комедія». Видатним досягненням англійської поезії стали «Кентерберійські оповідання» Джеффрі Чосера. Цінність твору полягає в тому, що він певною мірою є енциклопедією літературних жанрів середньовіччя. Візантійський стиль має ту особливість, що у Візантії антична традиція ніколи не переривалась, як це відбулося на Заході'. Тут мистецтво значною мірою виконувало функцію ретрансляції і дидактики, проте всебічно використати ту культурну спадщину, яку зберегла антична традиція, Візантія не змогла.

Найбільшу пов'язаність з традиціями античності мала столиця Візантії Константинополь. Саме тут у 532 - 537 рр. збудували храм Св. Софії - найвизначніший пам'ятник візантійської архітектури. Імператори Візантії, підкреслюючи зв'язок її з Римом, вимагали від своїх художників, аби ті рівнялися на пам'ятники римського будівництва. Та й взагалі, перевага міської культури над селянською стимулювала розвиток архітектури, живопису, мозаїки, фрески та прикладних мистецтв.

Другою незаперечною ознакою візантійського стилю був вплив на нього східно-елліністичних художніх стилів, 0'собливо сірійського і палестинського. Саме з цим впливом пов'язують розквіт мистецтва Візантії у IX ст., коли сформувався новий архітектурний і живописний канон, в якому вже відчутною була певна художня завершеність.

На цей період припадає й активізація контактів з Візантією Київської Русі. Прийнявши християнство, Русь відкрила двері візантійським зодчим, майстрам, художникам. Пам'ятки Київської Русі яскраво свідчать про значний вплив візантійської художньої школи на давньоруську. Сила візантійської культури помітно позначилася на розвиткові Західної Європи взагалі, особливо під час Хрестових походів у XIII ст.

Візантія створила і свою сильну самобутню літературу, передусім християнську, куди входять гімни (Роман Сладкоспівець, Сергій, патріарх Константинопольський, Сафроній, патріарх Ієрусалимський), агіографічні твори, хроніки, патерики (оповідання про аскетів-пустельників) тощо. Традиції античної літератури позначилися і на пізніших любовних романах, історичних повістях, енциклопедіях.

Значним досягненням візантійського мистецтва була музика, переважно церковна. Щоправда, інструменти в ній не використовувались, бо це було переважно виконання псалмів і гімнів, аллілуйні співи. Візантійські літургійні мелодії і гімни значною мірою вплинули на розвиток музики латинської церкви; вони ж лягли в основу мелодики руської православної церкви. Разом із прийняттям християнства на Русь прийшли грецькі і болгарські співаки з Візантії.

На відміну від Західної Європи Візантія в період Середньовіччя зберегла державність і централізоване управління. Домінуючу роль у ній відігравали міські центри, які були осередками ремесел, мистецтва, освіти і торгівлі. Візантія об'єднувала досягнення як західної, так і східної культур. Усе це забезпечило їй домінуюче духовно-культурне становище майже на весь період середньовіччя.

Висновок

Естетика як всяка теорія виникала на базі вже існуючої культури. А тому в початковий період Середньовіччя, коли тільки створювалася нова культура і неосвічені народи не потребували словесних тонкощів античної цивілізації, вона практично не існувала.

Споруджувалися храми, прикрашені різьбленням, фресками і мозаїкою язичницького зразка. Раннє християнство відкинуло витончене мистецтво як таке, а разом з ним і його естетику.

І пройшло декілька сторіч, перш ніж з'явилися нечисленні мистецтвознавчі документи.

Поступово, реабілітовуючи античну культуру, середньовічна думка створює і свою власну естетику.

Сучасні дані показують несправедливість тверджень про відсутність естетики в середні віки. Про що й треба було довести.

Використана література

1. Борев Ю.Б. Естетика. – 3-і изд. – М.: Политиздат, 1981. – 399 с., іл.

2. Естетика: Навчальний посібник/ Л. Т. Левчук, Д. Ю. Кучерюк, В. И. Панченко, М.Ю. Русин. – К.: Вища школа, 1991. – 302 с.

3. Левчук Л.Т. Західноєвропейська естетика ХХ століття: Навч. посібник. - К.: Либідь, 1991. – 224 с.

4. Левчук Л.Т. та ін. Естетика. За заг. ред. Л.Т. Левчук. –К.: Вища шк., 1997. – 399с.

5. Малахов В.А. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник. – 2-ге вид., перероб. і доп. - - К.: Либідь, 2000. – 384 с.

6. Никитич Л.А. Эстетика: Учебник для вузов. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2003. – 439 с.

7. Эстетика. Под ред. А.А. Радугина. – М.: Издат-во «Центр», 1998. – 237.

8. Эстетика: Учебное пособие / Под ред. проф. В.А. Лозового. – Сумы: Издательство «Универсальная книга», 1999. – 299с.

Поиск по сайту: