З книжки Володимира Винниченка «Відродження нації»

«Отже, небезпечний камінь було щасливо обминено. Можна було далі дружно, спільно вести корабель відродження назустріч бурям і небезпекам, не боячись ослаблення зсередини. А буря вже збиралась. І першим громом була телеграма військового міністра Керенського про заборону ним Другого Українського Військового З’їзду, який скли­кав Український Військовий Генеральний Комітет. Мотиви заборо­ни: невчасність – “несвоевременно”. Старий, ще царський мотив, який тут же побивався дозволом того самого міністра Керенського на польський військовий з’їзд.

А другим, ще грізнішим громом була друга телеграма, так само ще під час селянського з’їзду одержана Центральною Радою про те, що Тимчасове Правительство рішуче одкинуло всі домагання Цен­тральної Ради, передані Урядові через делегацію.“Свято революції скінчилось. Настає грізний час!” – сказав голова Центральної Ради М.С. Грушевський, прочитавши телеграму З’їздові. Треба було зустрічати його спільними всеукраїнськими силами. Селянський З’їзд обрав із себе Раду Селянських Депутатів, яка мала ввійти до складу Центральної Ради. У суботу до пізньої ночі в Педагогічнім Музеї відбувалося тайне засідання Центральної Ради. Прийнято відому вже резолюцію. На неділю на 11 год в Троїцькім Народнім Домі назначено відкриття українського з’їзду. Входи до Народнього Дому бережуть солдати й досередини поки що нікого не пускають. Довкола – дуже величезні юрби солдатів-українців, матросів у білих сорочках і тут та там між тою юрбою, що комашиться мов мурав­лище, окремі постаті горожан. Виясняється, що відкриття з’їзду відкладається на 5 год попол., бо не всі ще делегати прибули до Києва. А народ усе підходить – і знов солдати, знов матроси. Багато офіцерства, делегованого на з’їзд. Майже половина делегатів – з бойовими нагородами на грудях, з георгіями, з орденами; трапляють­ся солдати, груди котрих прикрашені всіма ступенями георгієвських хрестів... Навкруги – летючі імпровізовані віча майже на цілім про­сторі від Народнього Дому до Миколаївського парку. Всюди – розмови про українські справи… Сильно гудів з дзвіниці Софійського собору дзвін “Рафаїл”. Уся площа, яка вже потонула в присмерках вечора, являла незвичайний вигляд. Десятки тисяч народу заповнили її – від Софійського собору до Михайлівського монастиря. Біля самого пам’ятника Хмельницькому відслужено молебень. Український полк

гетьмана Богдана, як один чоловік, упав на коліна. Стала навколіш­ки й публіка. У сумраці блискала щетина сталевих багнетів над головами вояків, що стали навколішки...

А потім почулися пристрасні промови.

– Брати-Українці! Ви вже присягли раз... Присягнемо ж ще, що без автономії нашої Неньки-України не вернемося до своїх частей!..

– Присягайте ж!

– Присягаємо! – й повітря затряслося від однодушного оклику, що вирвався із грудей...

Гучно встали на ноги. Почулася в темноті команда й гучно стало переходити вояцтво. Полилася пісня:

–... “докажем, що ми, браття, козацького роду!”

–... “ще нам, браття-козаки, усміхнеться доля”.

–... “душу, тіло ми положим за свою свободу”.

Україна гула, гомоніла, хвилювалась і ждала рішучого, останнього, закінчуючого слова. Таким закінчуючим словом, синтезом і імпуль­сом до творчого “дальшого” був Перший Універсал Української Цен­тральної Ради… З яким нетерпінням ждало українство того синте­тичного слова, можна судити по тій побожній, урочистій тиші, яка обхопила ввесь величезний театр, переповнений делегатами й публі­кою, коли президією З’їзду було оповіщено, що Центральна Рада має оголосити свій Універсал. Увесь З’їзд підвівся й стоячи замер у чекан­ні. Засмажені, загартовані в боях... в стражданнях обличчя криви­лись від солодкого болю надзвичайних переживань, від високої, ніколи не знаної радості. Деякі голосно ридали, припавши головами до спи­нок фотелів; многі кулаками, рукавами “гімнастьорок” витирали сльози; деякі суворо сціплювали зуби, щоб не закричати в екстазі…»

Поиск по сайту: