Список використаних джерел

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Ім. ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

ФАКУЛЬТЕТ ІСТОРІЇ, ПОЛІТОЛОГІЇ ТА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

РЕФЕРАТ

З ДИСЦИПЛІНИ “ ЕТНОПОЛІТИЧНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОГО СВІТУ ”

на тему: “ Етнополітична ситуація в сучасній Росії”

Викладач: Нечаєва-Юрійчук Н. В.

Виконавець: студентка групи № 515д

Рупишева А.І.

Чернівці

Історично так склалось, що цілий ряд народів, етносів і національних груп які жили поряд, почали конфліктувати між собою. Конфлікт – це зіткнення протилежно спрямованих цілей, інтересів, позицій, думок або поглядів опонентів чи суб'єктів взаємодії. У основі будь-якого конфлікту лежить ситуація, що включає або суперечливі позиції сторін з якого-небудь приводу, або протилежні цілі, або засоби їх досягнення в даних умовах, або неспівпадіння інтересів, бажань, потягів опонентів і тому подібне.

Ця тема дуже актуальна в наш час, не дивлячись на те, що конфлікти на Північному Кавказі виникли набагато раніше. Для такої великої держави як Росія, яка виступає сусідкою Кавказьких територій,тема регіональної безпеки дуже важлива. Це зумовлено знаходженням на Кавказі російських військових баз, російських сільськогосподарських ресурсів, є запаси нафти і газу, високий гідроенергетичний і геотермальний потенціал, запаси руд промислових металів, уранових руд, будівельної сировини, цінних порід деревини. Всі ці фактори, безумовно залучають Росію до цього територіального регіону.

Росія являє собою складне поліетнічне державне утворення, об'єднує народи різних мовних груп, культур і конфесій. Етнічним ядром країни є росіяни, які складають більше 80% її народонаселення. Проте це не дозволяє віднести країну до типу моноетнічних держав з ряду причин: по-перше, територія Росії є історичною батьківщиною багатьох народів, що зберегли свою культурну самобутність і не змішавшихся з російською більшістю, по-друге, за радянський період історії Росії багато її народи сформували основи своєї державності, яка усвідомлюється в даний час як найбільша цінність та історичне досягнення, по-третє, внаслідок суперечливості національної політики радянського періоду (спрямованої одночасно і на уніфікацію народів, і на організацію їхньої державності) повсюдно в СРСР, і в Росії в тому числі, склалася етнічна стратифікація, в основі якої лежать розбіжності в економічному, демографічному та політичному статусах народів. Руйнування сформованої політичної системи в СРСР відбувалося паралельно з виникненням і розвитком етнополітичної напруженості і конфліктності.

У Росії цей процес мав певну специфіку, яка визначається етнокультурною своєрідністю її регіонів. Територіальне розширення Росії відбувалося протягом багатьох століть і тому різні народи різними способами входили до її складу. Така специфіка визначалася і соціально-економічним рівнем розвитку приєднання народів, і етнокультурної близькістю їх, і зовнішньополітичними умовами.

Етнополітичний процес в цій країні протікає по-різному в залежності від специфіки сформованих соціокультурних та соціально-економічних регіонів. Можна виділити чотири регіони активного прояву етнополітичного процесу: російський північ (територія розселення угро-фінських народів), Південно-Сибірський район (зона політичної активності якутів, бурят), Татаро-Башкирський район, а також Північно-Кавказький. Етнополітичний процес у цих регіонах пройшов кілька етапів:

Перший етап (кінець 80-х - 1991 р.) характеризується розповсюдженим створенням національно-культурних товариств, які декларують завдання відродження етнокультурної самобутності, пізніше - підвищення статусу мов титульних народів. У цей період відбувається суверенізація автономій Росії - вони знаходять статус самостійних республік у складі Російської Федерації, законодавчо оформляється державний статус мов титульних народів. Етнокультурні суспільства формуються в якості суспільно-політичних рухів, з'їздів народів, які активно обговорюють проблеми становлення етнократичній форми державності в республіках.

Другий етап (1991 -1994). Провідною тенденцією цього етапу є боротьба всередині республік між офіційною владою і національно-політичними рухами з приводу державного устрою республік, їх політичного статусу. Не менш гострою є й політична боротьба керівництва республік та федерального центру з приводу перерозподілу владних повноважень. Особливої ​​гостроти перша тенденція сягає в Північно-Кавказькому регіоні, де протистояння завершується поваленням офіційної влади Чечено-Інгуської Республіки, розв'язуванням постійного збройного етнотериторіальної конфлікту між осетинами і інгушами, масовим витісненням російського населення і конституюванням двох нових республік - Чеченської Республіки і Республіки Інгушетія. Друга тенденція максимальної гостроти досягла у стосунках республіканської влади Татарстану і федерального центру. Вона завершується підписанням двостороннього Договору між Татарстаном і федеральним центром про розмежування повноважень і предметів ведення, який відкрив дорогу для підписання двосторонніх договорів між суб'єктами Федерації і федеральним центром. Важливими віхами цього етапу, що вплинули на врегулювання етнополітичних проблем та конфліктів з'явилися підписання Федеративного договору (1993) та затвердження Конституції Російської Федерації (1993).

Третій етап розпочався в 1995 р. Для цього періоду характерна тенденція врегулювання міжетнічних протиріч на внутрішньореспубліканському рівні, перехід до фази зміцнення республіканської державності, втрата ініціативи національно-політичними рухами і партіями (що наочно проявилося у втраті ними підтримки лекторату на республіканських виборах), розробка стратегії національної політики та оптимізації шляху федералізації країни. Як і раніше найбільш конфліктогенною є проблема державного будівництва в Чеченській Республіці.

В останні роки (1996-1998) в Північно-Кавказькому регіоні формуються два інтеграційних центра - з одного боку, на проросійської основі зміцнюються регіональні зв'язки республік з метою відносно стабілізувати внутрішнє становище (Адигея, Кабардино-Балкарія, Карачаєво-Черкесія, до них примикає Північна Осетія і, у меншій мірі, Інгушетія), з іншого - активізується роль регіонального лідера Чеченської Республіки, яка за підтримки неофіційних політичних сил сусідніх держав (зокрема, Туреччини, Ірану) провокує посилення нестабільності на міжетнічному грунті в сусідньому Дагестані і консолідацію антиросійських політичних сил.

Що, безпосередньо, стосується Північного Кавказу, то він завжди був джерелом напруженості, конфлікти там лише загасали, щоб через якийсь час розгорітися з новою силою а в 90-х рр. були ознаменовані кровопролитними конфліктами між Азербайджаном, Вірменією і Нагірним Карабахом, Грузією і Абхазією, Грузією і Південною Осетією. Особлива небезпека для цілісності Росії виникала з тієї обставини, що деякі російські політики не тільки не зауважують назріваючої небезпеки на Північному Кавказі, але й сприяють розвитку подій саме в цьому напрямку. Основні невдачі державної політики на Північному Кавказі викликані методами керування. Нерідко, підтримуючи міжнаціональні протистояння, місцеві влади не тільки зберігають свої привілегії, посади, але й використовують нестабільність ситуації для вибивання додаткових засобів з федерального бюджету, які потім витрачаються найчастіше не по цільовому призначенню. Як уже було сказано, згубну роль грає історично сформований у кавказькій політиці стереотип про те, що горці поважають силу, тому керування справами на Кавказі здійснюється, як правило, військово-адміністративними методами. Необхідно в корені змінити підходи до кавказької політики та розглянути можливі способи врегулювання конфліктів. Багато вчених займалися та займаються проблемами такого роду, як пошук механізмів можливого урегулювання конфліктів.

Вчені В.И.Жуков та Б.И.Краснов у своїй роботі відокремлюють конкретні можливі засоби та механізми розв’язання конфлікту між Росією та Північним Кавказом: ”Універсального, придатного на всі випадки життя, а тим більше найкращого способу врегулювання конфліктів не було, нема, не буде й бути не може. Підставою для переконання в правильності настільки категоричного твердження може бути просте й логічне міркування: якщо жоден конфлікт не тотожний іншому, то й способи врегулювання кожного з них не можуть не відрізнятися.

Розвиток етнополітичного процесу в Росії в 90-х рр. пройшло фазу протистояння політичних сил, орієнтованих на сепаратизм і збереження цілісності країни. Можна констатувати, що ця безпосередня загроза розпаду Росії минула. Проте як і раніше залишається цілий комплекс поки не врегульованих проблем міжетнічних відносин, в числі яких на першому місці - соціально-економічна і політична різностатусність народів. Все більш очевидною стає проблема необхідності формування загальногромадянської національної самосвідомості населення Росії, яке має набути домінуючий характер по відношенню до локальних етнокультурних відмінностей. Від вирішення цієї проблеми не меншою мірою залежить стабілізація етнополітичної обстановки ніж від досягнення успіхів у подоланні кризових тенденцій в економіці.

Отже, в деякій міри те, що сприяє подоланню кризи й стабілізації положення на Кавказі та безпосередньо в Россії криються у різних сферах:

· в економічної області: надання адресної фінансової допомоги конкретним категоріям населення республіки й «буферної зони»; розвиток тут перспективних галузей виробництва, створення нових робочих місць;

· у сфері зміцнення безпеки й правопорядку: забезпечення діючого захисту населення Чечні й межуючих з нею дагестанських, ставропольських, інгуських сіл від бандитських нападів; посилення мір по запобіганню проникнення в Чечню, Дагестан, Інгушетію й Ставропілля бойовиків і зброї;

· в етнополітичній сфері: забезпечення реалізації державної національної політики на Північному Кавказі; підписання договорів, у тому числі про врегулювання відносин і співробітництві між Північною Осетією - Аланією й Інгушетією та іншими; формування системи колективного розгляду північнокавказьких етнополітичних проблем і вироблення рекомендацій органами влади;

· у сфері міждержавних відносин: створення державної системи моніторингу етнополітичної ситуації в регіоні для виконання функції прогнозування й раннього попередження можливих конфліктів і так далі; досягнення домовленостей про прикордонне співробітництво, спільні програми в галузі освіти, культури, мови, збереження традицій у духовній сфері.

Не слід тиражувати й нав'язувати модель дій, що показала на практиці свою неспроможність. Так, у двосторонніх конфліктах на Кавказі нерідко можна виявити втягнену «третю силу» - федеральний центр, на який відразу перекладається вся відповідальність за події, а учасники поєднуються в боротьбі проти «арбітра». Це порочна практика, тому що за конфлікти усередині суб'єктів Федерації повинні нести відповідальність їхні керівники й народ.

Також необхідно розв'язати «чеченський вузол»: нейтралізувати його збройний етап, маневруючи різними важелями впливу на суспільство й керівництво, і реалізувати заходи щодо стабілізації життя в республіці, що припускає зміни у фінансовій області, такі як спільна розробка й реалізація програм відновлення й розвитку Чеченської Республіки, підключення до відбудовної роботи в Чечні засобів Російської Федерації й інших позабюджетних засобів. Також треба внести зміни у сфері транспортування нафти — забезпечення роботи нафтопроводу через Чечню, пропагувати нові організаційно-правові підходи (загально-кавказьких механізмів виходу з етнополітичних конфліктів, тому що внутрінаціональний потенціал виходу вже вичерпаний), не допустити наростання напруженості у відносно благополучному західному секторі Кавказького регіону (Кабардино-Балкарія, Карачаєво-Черкесія, Адигея, Краснодарський край) та активізувати роботу з політичними елітами, громадськістю в Центрі й регіонах.

Вчені вважають, що конфлікт, якщо він є, фігурує у різних сферах життя та суспільства. Вони надають конкретні рекомендації для всіх областей, а також конкретні загальні рекомендації, приведені вище.

Російська дослідниця М.А.Аствацатурова бачить ситуацію наступним чином: ”Кавказ - найважливіший регіон, де сьогодні проходять випробування на міцність не тільки міжнаціональних відносин, а й всієї моделі національно-державного устрою Росії і системи федеративних відносин. Не тільки Росії потрібен Північний Кавказ, але й Північному Кавказу потрібна Росія. Кавказ - це Росія, і не в меншій мірі, ніж будь-який інший регіон країни.

Російські політики керуються різними міркуваннями. Одні бачать у гаслах суверенізації продовження демократичних процесів, інші виходять з відомого правила політичної гри: «чим гірше, тим краще». І як би само собою мається на увазі, що варто заохочувати національні конфлікти за для отримання додаткових аргументів на підтвердження тези про неспроможність політичного курсу уряду. Треті, такі як лідер ЛДПР В. Жириновський, просто використали ситуацію з метою підвищення популярності. Четверті не бажали упустити випадку отримати щось від тієї «золотої жили», яка відкривалася у зв'язку з формуванням ринку зброї”.

Аналізуючи міркування пані М. А. Аствацатурової, можна зробити висновок, що винуватою стороною вона бачить російських політиків, які не спроможні до проявів високої дипломатії та відкрито неналежним чином відзиваються про кавказьку територію та бачить у ній тільки свою вигоду та не враховують інтереси самого Кавказу, тобто його населення.

Всі ці мотиви і обставини роблять перетворення величезної території Північного Кавказу в зону військових дій. Отже, сьогодні дуже важливо знайти найбільш оптимальний засіб врегулювання конфліктів у цьому регіоні та при цьому враховувати обидві сторони та прислухатися один до одного.

В Чечні закінчилися великомасштабні бойові дії, але остаточний мир так і не настав. Продовжують гинути люди, причому не тільки військові, але і мирні жителі. Після ряду поразок не тільки на рівнині, але і в горах, бойовики вже не в змозі відкрито протистояти федеральним військам. Основні їх зусилля тепер направлено на організацію диверсійно-террорістічесіх актів. З військової точки зору настав зовсім інший період, а значить, і інша робота для федералів. Спеціальні підрозділи ФСБ і МВС РФ стали проводити адресні заходів щодо затримання (або ліквідації) ватажків бойовиків. Банда сильна своїм ватажком. Не буде ватажка, розбіжиться і банда. Якщо терорист не хоче скласти зброю, він повинен бути знищений. А ступінь провини тих, у кого руки по лікоть у крові, повинен визначити суд.
І все ж тільки однією військовою присутністю не вирішити чеченську проблему. Та й взагалі, на мою думку, гострота і складність чеченської проблеми багато в чому викликані особливостями історичного минулого чеченського народу, специфічними рисами його менталітету. Багато чого, якщо не все, залежатиме від самого чеченського народу, від того, наскільки він готовий допомогти «федералам» покінчити з бандитизмом. Звичайно, наївно думати, що чеченці, навіть лояльно налаштовані до Москви і підтримують федеральні війська, стануть на собі «сорочку рвати» за Росію. Ні. Враховуючи вікові звичаї і традиції, плюс розбрат і смуту, що тривали в республіці всі останні десять років, вони стануть просто мстити бандитам за своїх родичів, рідних і близьких, які постраждали від терористів. Тільки при вмілій, тонкій політиці можуть запанувати мир і порядок. Добре, що це розуміють уже багато чеченців:
на одній з площ Грозного ще в 70-і роки був споруджений пам'ятник-скульптурна група: пліч-о-пліч стоять російська, чеченець, інгуш. У народі відразу прозвали це місце «площею трьох богатирів». У цьому монументі, за задумом авторів, повинна була втілитися пам'ять про легендарних героїв революції та громадянської війни, а також символ дружби народів багатонаціональної країни. Війна знищила пам'ятник представникам трьох народів. Але постамент залишився. Може бути, монумент відновлять, а може буде споруджений новий. Однак треба вірити, що уцілілий фундамент ніколи і ніхто не зруйнує, навіть війна, яка залишила глибокий слід в душах людей. Багато росіян, чеченці, вірмени, євреї, які покинули Грозний ще перед війною, запам'ятають своє місто, перш за все мирним. Вони ніколи всерйоз не ворогували між собою. І не могли представити в своїх фантазіях те, що довелося пережити їх спільної Батьківщини на переломі другого і третього тисячоліть.

Список використаних джерел

«Общая и прикладная политология: Учебное пособие», Под общей редакцией В.И. Жукова, Б.И. Краснова, М.: МГСУ; “Союз”, 1997. – 992 с.

Аствацатурова М.А. Проблемы этнических отношений на Северном Кавказе. Ростов-на-Дону, Пятигорск 2001.

Авксентьев В.А.Этнические проблемы Северного Кавказа в контексте общероссийских и мировых этнических процессов// Известия вузов. Северо-Кавказский регион. Общественные науки, 1998, № 2. – С. 32.

Матвєєва С.Я. Національні проблеми Росії: сучасні підходи / / Суспільні науки і сучасність. 1997. № 1.

Трошев Г. «Моя війна» ІТА «Чеченська трагедія. Хто винен». - 1995 р.

Поиск по сайту: