Основні стратифікаційні тенденції в українському суспільстві на сучасному етапі

Соціа́льна стратифіка́ція — диференціація суспільства на соціальні класи та верстви населення. Стратифікація — це розташування індивідів і груп згори вниз горизонтальними шарами (стратами) за ознакою нерівності в доходах, власності, рівні освіти, обсягу влади, професійному престижі, стилі життя.

В Україні наявний процес демократизації та лібералізації соціальної структури, зумовлений руйнуванням старого су­спільства, відсутністю провідних ідеологічних важелів колиш­ньої соціальної структури. Наслідком цих процесів є урізно­манітнення соціальних груп, вільний вибір місця проживання, працевлаштування, способу життя, права власності тощо. Для України характерна ситуація паралельного існування двох різних соціальних структур: старої, що проявляється в традиційних солідарних утвореннях (робітничий клас, селян­ство й інтелігенція), котрі також зазнали певних змін, та нової соціальної структури, що склалася внаслідок інституційних змін і проявляється в таких соціокультурних одиницях, як підприємці, банкіри, фермери, особи вільних професій, безробітні, групи протиправної поведінки тощо.

Суттєві зміни відбулися також у системі визначальних чин­ників соціального статусу індивідів. За даними соціологічних досліджень, самоідентифікація соціального статусу від­бувається переважно за єдиним критерієм - економічним -за умов зниження ролі інших критеріїв - освітніх, кваліфіка­ційних, престижних тощо. Як відомо, тенденція зведення багатоманітних чинників соціальної стратифікації до еконо­мічного є провідною ознакою саме бідних країн.

Наслідком стрімкої висхідної соціальної мобільності у сфері матеріального добробуту є поява страти багатих. Вона має свої особливості, оскільки багатство вони набули за дуже короткий історичний період. Сучасна бізнес-еліта формується за рахунок поєднання носіїв капіталу й бюрократії та форму­вання фінансово-промислових груп.

Формування страти бідних унаслідок спадної мобільно­сті більшості населення - ще одна суттєва тенденція в соціаль­ній структурі українського суспільства. Бідність визначається як неможливість через брак коштів підтримувати спосіб життя, що вважається нормальним і звичним для цього су­спільства.

Середній клас в Україні формується переважно від обслуговування багатих, а не від реального виробництва. Той середній клас, а фактично його зародок, який є в Україні, неспроможний ефективно виконувати роль буфера в дихотомії "багаті—бідні".

Ще одна суттєва тенденція в соціальній структурі України -це маргіналізація суспільства як наслідок посилення спад­ної соціальної мобільності. Маргінал — це людина на пере­тині шляхів, яка перебуває між двома культурами, не інтегру­ючись у жодну з них. Отож характерні риси такої людини: невизначеність соціального статусу, посилені рольові конф­лікти, амбівалентність поведінки, психологічний дискомфорт тощо.

4. Технократичні концепції суспільного розвитку

Технокра́тія (грец. τέχνη, «майстерність» + грец. κράτος, «влада») — ідеологія створення мерітократичного суспільства, де влада належить науково-технічним спеціалістам[1] та суспільство, створене на її основі. Ідею технократії, як влади науково-технічних спеціалістів, описав Торстейн Веблен у соціальній утопії «Інженери та Цінова Система» (1921) та інших творах.

Либеральные теории. Их авторами являются по преимуществу американские социологи: Дэниэл Белл, Джон Гелбрейт, Збигнев Бжезинский, Герман Кан, Элвин Тоффлер и др. Отличительной чертой этих теорий является отрицание классовой борьбы и социальных революций как движущих сил развития общества.

Радикальные теории. Их авторами являются европейцы (в основном французские социологи) – Раймон Арон, Ален Турен, Жан Фурастье, признающие роль классовой борьбы и революций в общественном прогрессе (очевидно, сказалось влияние так называемой «студенческой революции» 1968 г.).

Концепция постиндустриального общества представлена в теориях Д. Белла, З. Бжезинского и Э. Тоффлера.

5. Предмет,методи та специфіка соціології як науки.

Предметом соціології є явища та процеси сусп. життя.

Методи соціології – це науково-обгрунтовані способи дослідження соц. процесів.

Три головні умови реалізації в соціології вимог наукової методології:

1. принцип емпіризму — використання емпіричних процедур з метою встановлення достовірності одержаних у дослідженні фактів та узагальнень;

2. теоретичне обґрунтування (пояснення) одержаних результатів, які дають змогу розкрити причини, що лежали в основі емпіричних фактів, і водночас включити ці факти в систему теоретичного знання;

3. нейтральність соціології, незалежність її від будь-яких заангажованих установ, які зазвичай пропонують різні класи і партії.

Ознаки методу соціологічного дослідження:

1. введення часового параметру в саму методологію мислення, гіпотези і концепції. В цьому випадку важливо від вивчення станів на конкретний момент часу переходити до вивчення процесу соціального розвитку;

2. це врахування змін структури соціального простору: простежується ефект просторової трансформації суспільств, переростання локальних соціальних процесів у регіональні, регіональних у глобальні. Глобалізм — важлива ознака сучасної соціології.

3. активна участь соціології, як науки, а реальному житті, в соціальному процесі. Звідси посилюється тенденція до пошуку шляхів розв’язання соціальних проблем і конфліктів, прогнозування і проектування соціальних рішень.

6.Теорія цивілізацій (Дж.Гейблерд.Ален Турен,Жан Фурастье..)

7. Особистість у системі соціальних відносин. Соціальний статус та соціальні ролі особистості.

Основним елементом суспільства, будь-якої форми соціальності є людина. Оскільки особистість є продуктом соціуму, то особливе місце серед соціально-психологічних дисциплін посідає соціологія особистості. Соціологія особистості — це галузь соціології, яка вивчає особистість як об'єкт і суб'єкт соціальних відносин крізь призму суспільно-історичного прогресу, ціннісних суспільних систем, взаємозв'язків особи і соціальних спільнот.

Об'єктом даної галузі є соціальний суб'єкт, зокрема людина й особистість, а предметом — соціальна сутність людини та закони становлення і змін особистості у процесі життя.

Термін "людина" вживається як родове поняття, що вказує на приналежність до людського роду. Це поняття вказує на якісну відмінність людей від тварин і служить для характеристики всезагальних, притаманних всім людям якостей і особливостей, що знаходить свій вияв у назві "homo sapiens". Термін "індивід" вживається у значенні "конкретна людина", одиничний представник людського роду, коли необхідно підкреслити, що йдеться не про все людство загалом. "Індивідуальність" означає те особливе і специфічне, що відрізняє одну людину з-поміж інших, включно з її природними і соціальними, фізіологічними і психічними, успадкованими і набутими якостями.

Особистість — це цілісна сукупність соціальних властивостей людини, що формуються та видозмінюються протягом усього життя людини у результаті складної взаємодії внутрішніх та зовнішніх чинників її розвитку та активної взаємодії з соціальним середовищем.

Специфіка особистості визначається її соціальною якістю, тобто сукупністю взаємопов'язаних елементів, зумовлених типом соціальної взаємодії особистості з іншими людьми в конкретних історичних умовах. Ця сукупність складається з таких елементів як соціальний статус та соціальна роль.

Соціальний статус — це становище індивіда або групи в соціальному просторі стосовно інших індивідів і груп, яке визначається за соціально значущими для даної суспільної системи критеріями (економічними, політичними, соціально-правовими тощо). Відповідно до того, чи набуває людина свій статус завдяки успадкованим ознакам (соціальне, походження, стать, раса), чи завдяки власним зусиллям (освіта, фах), розрізняють соціальний статус успадкований (аскриптивний) та здобутий.

Соціальний статус особистості – це її позиція в соціальній системі, пов’язана з належністю до певної соціальної групи чи спільноти, сукупність її соціальних ролей та якість і ступінь їх виконання.

Соціальна роль — це певні способи поведінки індивіда або групи, що відповідають прийнятим у суспільстві нормам та здійснюються відповідно до соціального статусу індивіда або групи. Як член суспільства, різноманітних груп й організацій, обіймаючи в них певне місце чи позицію, виконуючи притаманні цим позиціям функції, індивід тим самим здійснює відповідні соціальні ролі: батька, підприємця, вченого тощо. Сукупність ролей, які відповідають даному статусу, називається рольовим набором.

Соціальна роль – типова поведінка людини, пов’язана з її соціальним статусом, яка не викликає негативної реакції соціального середовища.

8. Синергетика - концепція альтернативного розвитку суспільства.

Синергетика — це теорія самоорганізації матерії в системах далеких від рівноваги.

Синергетика відкриває незвичайні сторони світу: нестабільність та режими з загостренням (режими гіперболічного росту, коли характерні величини багатократно виростають, аж до безкінечності за кінцевий проміжок часу), нелінійність та відкритість (різноманітні варіанти майбутнього), все зростаючу складність формоутворень та способів їх об'єднання в цілісності, що еволюціонують (закони коеволюції). Синергетика дає можливість ширше поглянути на процеси розвитку і глобальної еволюції та розробити основні принципи сучасної концепції самоорганізації. До створення синергетичної концепції самоорганізації не існувало загальної системи дослідження, на основі якої можна б проаналізувати та звести в єдине ціле різноманітні результати, що одержані в астрономії та космології, фізиці та хімії, біофізиці та біохімії, генетиці та молекулярній біології, геології та екології. На основі досліджень нині формується новий погляд на світ. Універсум розглядається як складноорганізований, відкритий, є не усталеним, а тим, що знаходиться в становленні; не є просто існуючим, а безперервно виникаючим світом. Поняття буття та становлення об'єднуються в єдину понятійну систему. Ідея еволюції органічно входить не тільки в науки про живе, але й в фізику, в космологію. Сучасна наука остаточно розбиває міф про жорстко визначений та стабільний Всесвіт. «Світ більш не здається музеєм» (Ілля Пригожий), а розглядається як процес, як послідовність деструктивних та креативних процесів, в яких важливу роль відіграють не тільки визначені, а й стохастичні процеси. Світ, наповнений несподіваними поворотами, що зв'язані з вибором шляхів дальшого розвитку. Філософи починають бачити нові взаємозв'язки, і Всесвіт, в світлі нових знань та нового досвіду, є системою, що еволюціонує як єдине ціле. Всесвіт - це не механізм, що одного разу заведений Зовнішнім Спостерігачем(Розумом), доля якого визначена раз і назавжди, а система, що безперервно розвивається та самоорганізується.

9. Структура та функції соціологічної системи знань.

Система наукового пізнання соціології володіє складною структурою, яка відображає різні типи та рівні дослідження соціальної дійсності. Соціологія - це складна структура наукового знання. Елементами цієї структури (або ж три рівні соціологічного знання) є:

■ загальна соціологічна теорія;

■ спеціальні соціологічні теорії або теорії середнього рівня;

■ конкретно-соціологічні дослідження.

До головних функцій соціології належать теоретико-пізнавальна, практично-перетворювальна, світоглядно-ідеологічна та прогностична

Теоретико-пізнавальна функція полягає в тому, що соціологія накопичує знання, систематизує їх, намагається скласти найбільш повну картину соціальних відносин і процесів в сучасному суспільстві. Вона дає змогу зрозуміти нам людей, навколишній світ, пояснити, чому події в житті людей відбуваються саме так, а не інакше, тобто вона пов'язана з вивченням закономірностей суспільного розвитку, з пізнанням суспільного середовища.

Практично-перетворювальна функція пов'язана з наданням рекомендацій щодо управління соціальними процесами. Ці рекомендації спрямовані на прийняття тих соціальних реформ, які є найоптимальнішими у даному суспільстві.

Світоглядно-ідеологічна функція пов'язана з участю соціології у формуванні наукової ідеології.

Прогностична функція полягає у наданні соціальних прогнозів, надає можливість спрогнозувати, як зміниться поведінка соціальних об'єктів, які зміни пройдуть в суспільному житті, спрогнозувати тенденції розвитку суспільства в найближчому майбутньому.

До другорядних функцій соціології належать:

• інформаційна (полягає в отриманні конкретної соціологічної інформації);

• оціночна (допомагає оцінити ефективність рішення та заходи, прийняті суб'єктами соціального життя);

• культурна (сприяє підвищенню культурного рівня громадян);

• описова (пов'язана з необхідністю опису і систематизацією дослідницького матеріалу у вигляді книг, статей, мемуарів тощо).

10. Соціалізація:сутність,агенти,етапи.

Соціаліза́ція — комплексний процес засвоєння індивідом певної системи знань, норм і цінностей, які дозволяють їй функціонувати як повноправний член суспільства. Соціалізація виступає одним із основоположних соціальних процесів, що забезпечує існування людини в середині суспільства. Соціалізація являє собою процес входження людини в суспільство, включення її в соціальні зв'язки та інтеграції з метою встановлення її соціальності.

Агенти соціалізації — це люди та установи, діючі соціальні суб'єкти, за допомогою яких людина соціалізується завдяки процесам навчання, комунікації, прилучення до культури.

Соціалізація, що відбувається у дитинстві, називається первинною соціалізацією, подальший процес засвоєння нових ролей, цінностей, знань, досвіду на кожному життєвому етапі. називається вторинною соціалізацією (ресоціалізацією).

На певних стадіях життя людини роль агентів соціалізації виконують:

• дошкільні установи,

• неформальні організації,

• навчальні заклади,

• армія,

• трудовий колектив.

11. Розвиток соціологічної науки та освіти в Україні.

Розробки західно-європейської і американської соціології знайшли відгук і в українській соціології знайшли відгук і в українській науці. Проте вчення розвитку соціологічної науки було б неповним без розгляду внеску українських учених.

Соціологічна думка в Україні протягом усієї її історії поєднувала в собі універсальне з національним: перше виявлялося у використанні та дальшому розвиткові провідних соціологічних теорій, методів дослідження, ідей західноєвропейських та американських учених, друге — у тісному поєднанні з національно-визвольним рухом, соціально-політичним життям, творчою спадщиною славетних представників українського суспільства.

Багато цінних для соціології ідей висловив Іван Франко (1856—1916). На його думку, соціологія має вивчати еволюцію суспільства, розвиток суспільної праці, людину як суспільну істоту тощо. Соціологія є одною з форм просвітництва народу, вона має допомагати зрозуміти людині своє місце в суспільстві, інтереси, мету існування і в цьому її практичне значення.

Основним рушієм еволюції І.Франко визнавав боротьбу за існування, яка за умов суспільства виступає у формі спільної праці, що штовхає людей до удосконалення економічних відносин (перехід від мисливства до землеробства, приручення диких тварин тощо).

Володимир Лесевич (1837—1905) — найвидатніший вітчизняний позитивіст. Займався з’ясуванням сутності соціології, її місцем в системі наук, питаннями прогресу. На його думку, соціологія вивчає суспільні явища, які неминуче підпорядковані природнім законам. Для відкриття цих законів соціологія користується такими методами загального вивчення; як спостереження, набуття досвіду, порівняльний аналіз.

Під впливом О.Конта, В.Лесевич вважав, що розумова діяльність у своєму розвиткупроходить три етапи: теологічний, метафізичний і позитивний. На першому етапі люди керуються інстинктами, на другому — розумоспогляданнями і на третьому — досвідом.

Одним із тих, хто закладав підвалини української соціології, був Михайло Драгоманов (1841—1895). Він першим використав поняття «соціологія» у своєму курсі лекцій для студентів Київського університету як і інші провідні вчені того часу, намагався знайти йому тлумачення точне.

12. Суспільство як соціальна система

Суспільство є складною соціальною системою, структурно організованою цілісністю, яку утворюють різні елементи, компоненти, підрозділи. У свою чергу вони теж мають певний рівень організованості й упорядкованості власної структури. Це дає підстави стверджувати, що соціальна структура суспільства є комплексним, багатомірним утворенням.

Соціальна структура суспільства — ієрархічно упорядкована сукупність індивідів, соціальних груп, спільнот, організацій, інститутів, об'єднаних стійкими зв'язками і відносинами.

Мала соціальна група — нечисленна за складом соціальна група, учасники якої об'єднані спільною діяльністю і перебувають у безпосередньому стійкому особистому спілкуванні, що є основою для виникнення як емоційних стосунків, так і особливих групових цінностей і норм поведінки.

Велика соціальна група — численна за складом група людей, об'єднаних для спільної діяльності, але взаємодія між якими формальніша.

Такі елементи суспільства, як соціальні інститути, що дають змогу створити міцну і стійку систему відносин між людьми у складному суспільному середовищі, сформувати соціальний порядок, необхідний для задоволення об'єктивних потреб щодо безпеки, збереження умов матеріального життя, соціальних благ, цінностей культури тощо.

Соціальний інститут (лат. institutum — організація, лад) — відносно стійка модель поведінки людей і організацій, що історично склалася у певній сфері життєдіяльності суспільства.

Інституціалізація — процес виникнення і становлення соціальних інститутів як ключових структурних елементів суспільства.

13.Періодизація історії розвитку соціологічної думки. Коротка характеристика періодів.

0 ЕТАП ПРОТОСОЦІОЛОГІЯ - це прасоціологія, ретроспективна соціологія - передісторія соціологічного знання.

ПРОТОСОЦІОЛОГІЯ вивчає факти, здогадки, гіпотези, ідеї, концепції, емпіричні соціальні обстеження минулого, пов'язані з аналізом чи описом соціальних явищ, процесів, тенденцій, які безпосередньо належать до предметної сфери сучасної соціології.

o Стародавній світ

(до V ст.);

o Епоха Середньовіччя

(V ст. - сер. XVІІ ст.);

o Новий час

(сер. XVII - поч. ХІХ ст.).

І ЕТАП ПОЧАТКОВИЙ (поч. ХІХ ст. - до кінця ХІХ ст.)

v Поява кантівської програми перебудови наук про суспільство на "позитивних", емпірично обґрунтованих засадах.

v Інтенсивно розвиваються емпіричні соціологічні дослідження, однак між ними і соціологічними теоріями суспільства ще відсутній будь-який систематичний зв'язок.

v Домінуючим методологічним напрямом виступає позитивізм, натуралізм (еволюціонізм, органіцизм, соціал-дарвінізм, географічна, расово-антропологічна школи).

v Набуває поширення марксистська соціальна теорія та теорії соціологічного психологізму.

ІІ ЕТАП КЛАСИЧНА СОЦІОЛОГІЯ (кінець ХІХ ст. - до кінця 20-х рр. XX ст.)

v Криза натуралістичної соціології.

v Інтерес до проблем соціальної дії і взаємодії.

v Розробка методів "розуміючої соціології" та концепції соціології особистості.

v Поєднуються проблематика загальносоціо-

v логічної теорії та емпіричної соціології (Е. Дюркгейм, М. Вебер).

v Інституціоналізація соціології як академічної дисципліни.

ІІІ ЕТАП СУЧАСНА СОЦІОЛОГІЯ (кінець 20-х - 70 рр. XX ст.)

v Формування основних сучасних теоретичних напрямків.

v Інтенсивна галузева диференціація соціології.

v Вдосконалення методів дослідження.

v Лідер-соціологія США.

v З кінця 50-х рр. соціологічна думка європейських країн відновлює свої позиції.

v Інтенсивне поширення соціології в Латинській Америці та в країнах Сходу.

IV ЕТАП НОВІТНІЙ ПЕРІОД (з 70 р. XX ст. до нашого часу)

v Інтерналізація.v Академізація.v Експертизація.v Фактографізація.v Соціологізація інших наук.v Диференціація.

14. Соціальні інститути та соціальні організації.Характеристика процесу інституалізації.

Для суспільства як складної організованої системи життєво важливо закріпити певні типи соціальних взаємодій, зробити їх узгодженими, доцільними, які відбувалися б за певними правилами, були обов'язковими для соціальних спільнот, соціальних організацій, соціальних груп.

Цій меті мають служити такі елементи суспільства, як соціальні інститути, що дають змогу створити міцну і стійку систему відносин між людьми у складному суспільному середовищі, сформувати соціальний порядок, необхідний для задоволення об'єктивних потреб щодо безпеки, збереження умов матеріального життя, соціальних благ, цінностей культури тощо.

Соціальний інститут (лат. institutum — організація, лад) — відносно стійка модель поведінки людей і організацій, що історично склалася у певній сфері життєдіяльності суспільства.

— соціальні інститути є комплексом формальних і неформальних правил поведінки, принципів, культурних норм, які регулюють різні сфери діяльності індивідів у суспільстві (сферу економіки, політики, освіти) і обмежують вчинки людей відповідно до суспільних інтересів;

— соціальні інститути охоплюють певну сукупність людей та установ, які покликані вирішувати важливі для розвитку суспільства завдання. Наприклад, інститут освіти реалізує свою діяльність щодо навчання, виховання, професійної підготовки через школи, університети та ін.

Інституціалізація — процес виникнення і становлення соціальних інститутів як ключових структурних елементів суспільства.

Як і будь-який інший складний суспільний процес, інституціалізація є тривалою і поступовою. Для її здійснення необхідні такі умови:

1. Об'єктивна потреба, усвідомлювана в суспільстві як загальнозначуща, загальносоціальна. П задоволення можливе тільки у процесі соціальної взаємодії. Якщо така потреба стає незначною або зникає зовсім, тоді існування соціального інституту стає неактуальним, навіть гальмівним.

Відомий соціальний дослідник Г. Ленскі визначив ключові соціальні потреби, які породжують процеси ін-ституціал ізації:

— потреба комунікації (мова, освіта, зв'язок, транспорт);

— потреба у виробництві продуктів і послуг;

— потреба у розподілі благ і привілеїв;

— потреба безпеки громадян, захисту їх життя і благополуччя;

— потреба у підтримці системи нерівності (розміщення соціальних груп за позиціями, статусами тощо);

— потреба у соціальному контролі за поведінкою членів суспільства (релігія, мораль, право).

15. Девіантна поведінка людини,її природа та основні причини.

Під девіантною (лат. Deviatio - відхилення) поведінкою слід розуміти:

- вчинок, дії людини, що не відповідають офіційно встановленим чи фактично сформованим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам);

-соціальне явище, виражене в масових формах людської діяльності, які не відповідають офіційно встановленим чи фактично сформованим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам).

У першому значенні девіантна поведінка переважно предмет психології, педагогіки, психіатрії. В другому значенні - предмет соціології і соціальної психології. Зрозуміло, таке дисциплінарне розмежування відносне.

У соціології існує три підходи до пояснення причини девіації: 1) біологічний (Ц. Ламброзо, Р. Шелдок); 2) психологічний (З. Фрейд); 3) соціологічний (Е. Дюркґейм, Р. Мертон, Л. Олін, Г. Беккер).

Основна ідея біологічного підходу – причиною девіації є фізичні особливості. Дотепер залишається дискусійною проблема співвідношення біологічного й соціального у формування злочинної поведінки.

Щодо психологічного підходу, то він, як і біологічний, часто пов’язаний з аналізом кримінальної поведінки. Мислителі минулого, що намагались дати психологічне пояснення девіації, підкреслювали вагомість аналізу таких загальних проблем, як «розумові дефекти», «дегенеративність», «недоумкуватість» та «психопатія». Психоаналітики запропоновували теорії, які встановлювали зв’язок між девіантними вчинками й багатьма психологічними проблемами. Але на основі тільки однієї психологічної особливості, конфлікту чи «комплексу» не можна пояснити сутність злочинності чи іншого типу поведінки. Більш імовірно, що причиною девіації є сполучення багатьох соціальних та психологічних чинників.

Соціологічні теорії пояснення походження девіації мають багато відмінностей між собою. Але їх поєднує те, що вони визначають причинами девіації різноманітні соціальні чинники, а саме: 1) за теорією аномії (розбалансованості у суспільстві) Е. Дюркґейма – це відсутність стабільних норм та, за думкою Р. Мертона, – розрив між цілями суспільства й схвальними засобами їх досягнення; 2) за культурологічними теоріями – це відсутність, ослаблення та суперечливість культурних цінностей, норм і соціальних зв’язків; 3) за теорією наклеювання ярликів Г. Беккера, девіація – своєрідний ярлик, який групи, що мають владу, навішують на поведінку слабших груп, тобто причиною поведінки відхилень є наявність тих, хто оцінює людину з точки зору девіації.

16. Характеристика основних теоретичних концепцій соціалізації (Дж.Мід,З.Фройд,Ч.Кулі,Ж.Піаже).

В основу кожної моделі соціалізації покладена та чи інша теорія соціалізації. Сучасний американський соціолог Н. Смелзер систематизував їх у чотири основні групи:

Теорія розвитку особистості (Ч. Кулі, Дж. Г. Мід).

Прихильники другого підходу виходять з того, що людина активно бере участь у процесі соціалізації і не лише адаптується до суспільства, а й впливає на життя, що її оточує, виявляє творчу ініціативу. Цей підхід можна визначити як суб'єкт-суб'єктний. Його основоположниками вважаються американці Чарльз Кулі і Джордж Герберт Мід.

Психоаналітичні теорії (3. Фрейд, Е. Еріксон).

Однією з розповсюджених моделей, джерела якої лежать у теорії психоаналізу 3. Фрейда, є розуміння соціалізації як розвитку особистісного контролю. Основна ідея, на якій побудована ця модель, полягає у визнанні людей ще від народження асоціальними, внаслідок уроджених агресивних інстинктів. Тому соціалізація носить конфліктний характер і вимагає не тільки особистісного, але і суспільного контролю.

Теорія розвитку пізнання (Ж. Піаже).

Ще одна, "когнітивна" модель соціалізації (Ж. Піаже, Л. Кольберг, А. Маслоу й ін.) побудована на ідеї, що поведінка особистості детермінована її знаннями, сукупність яких утворює у її свідомості образ (картину) навколишнього світу. Саме ця картина світу, а не сама реальність керує поведінкою людей. Головним аспектом соціалізації при цьому виступає процес навчання мисленню, розвитку пізнавальних, моральних і емоційних структур особистості. Згідно Ж. Піаже, когнітивна соціалізація проходить кілька стадій, кожна з яких окреслюється новими навичками, що обмежують можливості навчання людини. Діти проходять ці стадії у визначеній послідовності, хоча швидкість і результативність соціалізації у різних дітей може відрізнятися.

Теорія морального розвитку (Л. Колберг).

Дана концепція була доповнена американським психологом Л. Коль-бергом, який в основу переходу від однієї стадії соціалізації до наступної поклав не тільки результати розвитку когнітивних навичок, але і здатність до розуміння і співпереживання (емпатії) почуттям інших людей. Досягнення тих чи інших стадій не пов´язується з віком, а завершальні етапи доступні далеко не всім.

17. Позитивістський напрям розвитку соціологічної теорії середини XIX-початку XХ ст.

Позитиві́зм (лат. positivus — позитивний) — парадигмальна гносео-методологічна установка, відповідно до якої позитивне знання може бути отримане як результат суто наукового (не філософського) пізнання. Програмно-сцієнтистський пафос позитивізму полягає у відмові від філософії («метафізики») як пізнавальної діяльності, що в контексті розвитку конкретно-наукового пізнання має синтетичний і прогностичний потенціал.

Перший, початковий позитивізм, представниками якого були Оґюст Конт, Джон Стюарт Мілль, Герберт Спенсер, Еміль Літтре, П'єр Лаффітт, І. Тен, Ернест Ренан та інші, склався в 19 ст. Передумовою виникнення позитивізму був стрімкий розвиток науки: математики, фізики, хімії, біології. Теоретичним джерелом позитивізму виступало Просвітництво з його вірою у всемогутність розуму. Позитивізм також суттєво опирався на емпіризм Локка та Г'юма.

Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:

пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;

вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);

у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.

вивчення людського суспільства теж можна і потрібно проводити науковими методами.

Ці та інші положення були викладені Оґюстом Контом у роботі «Курс позитивної філософії» та Гербертом Спенсером у 10-томнику «Синтетична філософія». Оґюст Конт був засновником соціології - науки, що вивчає суспільство.

18. Порівняльна характеристика аграрного,індустріального та постіндустріальних типів суспільства.

Традиційне суспільство (до індустріальне) — це най триваліша із трьох стадій, її історія нараховує тисячі років. Більшість своєї історії людство провело саме у традиційному суспільстві. Це суспільство з аграрним укладом, мало динамічними соціальними структурами та із заснованим на традиції способом соціокультурної регуляції. У традиційному суспільстві головним виробником є не людина, а природа. Переважає натуральне господарство — абсолютна більшість населення (понад 90 %) зайнята у сільському господарстві; застосовуються прості технології, а відтак — поділ праці є нескладним. Цьому суспільству властива інерційність, низьке сприйняття нововведень. Якщо користуватися марксистською термінологією, традиційне суспільство — це первіснообщинне, рабовласницьке, феодальне суспільство.

Індустріальному суспільству властиве машинне виробництво, національна система господарювання, вільний ринок. Освоюються нові джерела енергії: якщо раніше людство використовувало в основному енергію м'язів, рідше — води і вітру, то з початком промислової революції починають використовувати енергію пари, а пізніше — дизельні двигуни, двигуни внутрішнього згорання, електроенергію. В індустріальному суспільстві на задній план відійшло завдання, яке було головним для традиційного суспільства — нагодувати людей і забезпечити їх найнеобхіднішими для життя речами. Тепер всього-на-всього 5—10 % людей, зайнятих у сільському господарстві, виробляють продуктів достатньо для усього суспільства.

Індустріалізація приводить до посиленого зростання міст, зміцнюється національна ліберально-демократична держава, розвивається промисловість, освіта, сфера обслуговування. З'являються нові спеціалізовані суспільні статуси ("робітник", "інженер", "залізничник" та ін.), зникають станові перегородки — уже не благородне походження чи сімейні зв'язки є підставою для визначення місця людини в суспільній ієрархії, а її особисті дії. У традиційному суспільстві дворянин, який збіднів, залишався дворянином, а багатий купець все одно був особою "неблагородною". В індустріальному ж суспільстві кожен завойовує свій статус особистими заслугами — капіталіст, який збанкрутував, капіталістом уже не є, а вчорашній чистильник черевиків може стати власником великої фірми і зайняти високе становище в суспільстві. Зростає соціальна мобільність, відбувається вирівнювання людських можливостей, внаслідок загальної доступності освіти.

Постіндустріальне суспільство. У зв'язку зі зростанням ваги знань та інформації, наука перетворюється на безпосередню виробничу силу суспільства — все зростаючу частину доходів передові країни отримують не від продажу промислової продукції, а від торгівлі новими технологіями і наукоємною та інформаційною продукцією (як-от: кіно, телепрограми, комп'ютерні програми тощо). Як зауважив Деніелл Белл, "постіндустріальне суспільство не заміщує індустріальне, так само як індустріальне суспільство не ліквідовує аграрний сектор економіки". Але людина у постіндустріальному суспільстві уже перестає бути "людиною економічною". Домінантними для неї стають нові, "пост матеріалістичні" цінності

19. Психологічний напрям розвитку соціологічної теорії кінця XIX- початку XX ст.

Психологічний напрям в соціології утворилося в кінці 19 - початку 20 в. на тлі загальної тенденції до психологічного обгрунтування наукового знання. На зміну примітивним біолого-натуралістичним теоріям, характерним для індивідуальної психології, прийшли теорії, що вимагають обліку складної сукупності соціальних факторів.

Найбільш відомим представником психологічного напрямку в західній соціології є Габріель Тард (1843-1904), французький соціолог і один з основоположників соціальної психології. Він вніс значний внесок у розвиток науки про міжособистісних відносинах і їх механізмах. Тард досліджував проблеми громадської думки, психології натовпу, механізми психологічного зараження і навіювання.

Суть психологізму можна коротко звести до наступного

У природі людини закладені певні психічні особливості у вигляді потреб, інтересів, бажань, різного роду емоцій та ідей, реалізація яких неминуче пов'язана зі спілкуванням людей один з одним.

20.Сім’я як соціальний інститут. Історико-соціологічні типи і форми шлюбно-сімейних відносин.

Сучасні дослідники виділяють чотири основні характеристики сім`ї: мала соціальна група; важлива форма організації особистого побуту; соціальний інститут, заснований на шлюбному (подружньому) союзі; багатосторонні відносини подружжя з родичами.

Характеризуючи інститут сім`ї, ми вказуємо на його функції:

· відтворення населення,

· господарсько-економічну,

· виховну,

·; рекреаційну,

· соціального контролю.

соціології прийняті різні підстави виділення типів сім`ї. Залежно від форми шлюбу виділяють такі типи сімейних організацій:

1. Моногамія (тип шлюбу, в який вступають чоловік і жінка, при цьому їм не дозволяється вступати одночасно більше, ніж в один шлюб).

2. Полігамія (форма шлюбу, яка передбачає наявність більше одного партнера в шлюбі) історично виступає в двох формах: полигинии (багатоженство) і поліандрії (в однієї дружини кілька чоловіків).

В залежності від структури родинних зв`язків (під структурою сім`ї розуміють сукупність відносин між її елементами) виділяють різні типи сімей:

1) нуклеарна (проста) сім`я (її складають батьки з дітьми, не перебувають у шлюбі);

2) розширена або родинна (складна) сім`я (з батьками або родичами одного з подружжя).

Типи сімей за наявністю подружжя: повна і неповна.

Типи сімей за наявністю та кількістю дітей: багатодітна, среднедетной, однодетная, бездітна.

З точки зору ієрархії, престижу, структури влади в сім`ї виділяють: традиційні (з такими історичними типами, як патріархальні і матріархальні) і сучасні.

Поряд зі структурою спорідненості і структурою влади в сім`ї виділяють структуру комунікацій та рольову структуру.

Відомий вітчизняний дослідник А.Г. Харчев виділяв такі основні функції сім`ї [2]:

- репродуктивна (біологічне відтворення населення в громадському плані та задоволення потреби в дітях - в особистісному);

- виховна (соціалізація підростаючого покоління, підтримку спадкоємності культури в суспільстві);

- господарсько-побутова (підтримання фізичного здоров`я членів суспільства);

- духовного спілкування (розвиток особистісних якостей членів сім`ї);

-соціально-статусна (відтворення соціальної структури);

- економічна (отримання матеріальних засобів одними членами сім`ї від інших);

- сфера первинного соціального контролю (регламентація поведінки членів сім`ї в різних сферах життєдіяльності);

- досуговая (організація спільного відпочинку);

- емоційна (одержання психічної захисту та підтримки);

- сексуальна (сексуальний контроль, задоволення сексуальних потреб).

21. Соціологічна теорія К.Маркса.

Марксистські ідеї будувалися на принципах ідеального суспільства Т. Мора і Т. Кампанелли, у якому була відсутня приватна власність, проте їхні соціалістичні ідеї Маркс вважає утопічними, у той час, як його соціалізм — науковий. Фундаментом марксистського вчення є діалектичний підхід Г. Гегеля, який К. Маркс взяв за основну, відкидаючи у ньому ідею абсолютного духу і втілюючи замість неї матеріалізм. Категорія абсолютного духу у Маркса змінюється на людську предметну діяльність, основою якої є матеріальне виробництво.

К. Маркс зазначає, що окрема наука про суспільство не потрібна (це й дає привід заперечувати вчення Конта і Спенсера), адже уже існує наука, що висвітлює соціальні процеси в суспільстві. Це — політекономія. Такий підхід Маркса не видається дивним, оскільки в основу соціальних відносин він, як уже зазначалося ставив матеріальне виробництво. Саме економіка (матеріальне виробництво) є основою (базисом) функціонування і розвитку суспільства, а політичні, правові, ідеологічні інститути є лише надбудовою над таким базисом. Логіка Маркса проста: найпершим і життєво необхідним для людини є задоволення не духовних чи політичних потреб, а потреб матеріальних. Задоволення подібних потреб реалізується завдяки функціонуванню сфери матеріального виробництва.

22.Перспективи і тенденції розвитку шлюбно - сімейних відносин.

Сім'я проходить ряд етапів, послідовність яких складається у сімейний, або життєвий цикл сім'ї Виділяється різна кількість фаз цього циклу:

• утворення сім'ї — вступ у перший шлюб;

• початок дітонародження — народження першої дитини;

• завершення дітонародження — народження останньої дитини;

• "порожнє гніздо" — вступ у шлюб і виділення із сім'ї останньої дитини;

• припинення існування сім'ї — смерть одного із подружжя.

Функціонування сім’ї у кризовий період розвитку країни визначається закономірностями різних родів спільності.

По-перше, на трансформацію цього соціального інституту впливають довгострокові тенденції, які притаманні будь-яко­му індустріальному суспільству в цілому. Вони задають гене­ральний напрям шлюбно-сімейним процесам.

По-друге, на сім’ю істотно впливають середньострокові та короткострокові тенденції розвитку суспільства, які зумовле­ні власне кризою останнього. Саме вони ініціюють ті шлюб­но-сімейні процеси, яких не було б, якщо б вони не виявили­ся так виразно за умов інших конкретних форм суспільного розвитку.

Сучасний етап розвитку західного суспільства привів до другої революції в сімейному житті, яка не лише докорінно змінила сім’ю і сімейні стосунки, а й, на думку багатьох до­слідників, поставила під сумнів саме існування сім’ї. Це зумовлено цілою низкою обставин економічного і культурного характеру: зростанням економічної незалежності жінок та їх ак­тивним включенням до трудової діяльності, що викликає прагнення жінок до більшої самостійності, перегляду тради­ційної структури сімейних відносин, до змін традиційних функцій сім’ї, рівноправ’я з чоловіками у прийнятті рішень, у контролі над видатками та майном сім’ї тощо; утворенням двох центрів життя — праці і сім’ї (раніше професійна діяльність і домашнє господарство існували в єд­ності, в межах однієї сім’ї);еволюцією поглядів на сексуальну мораль (або сексу­альна революція з ослабленн ям соціального контролю); зростанням анонімності сексуальної поведінки; збереженням секретності позашлюбних зв’язків; діяльністю широкої мережі засобів масової інформації, які проголошують вільне статеве кохання ледь не основним мірилом рівня цивілізованості сучасних чоловіків і жінок, зміною загального ставлення суспільства до сексуальної пове­дінки у бік пом’якшення традиційних уявлень про дозволене й недозволене тощо; винаходом надійних контрацептивних засобів проти запліднення, за допомогою яких сексуальність відокремлю­ється від зачаття.

23. Соціологічна теорія М.Вебера.

Головною ідеєю соціології, за Вебером, є обґрунтування раціональної поведінки, яка проявляється в усіх сферах людських взаємовідносин. Щоб з'ясувати справжні причинні зв'язки явищ у суспільстві і дати осмислене тлумачення людської поведінки, Вебер створює вилучені з емпіричної реальності ідеально-типові конструкції, котрі виражають те, що є характерним для багатьох суспільних явищ. Він розглядає ідеальний тип не як мету пізнання, а як засіб, що дозволяє розкрити сутність і загальний характер подій. Соціолог вбачав в ідеальних типах насамперед пізнавальний інструмент, творчий акт, за допомогою якого утворюється специфічний образ дійсності. Згідно з припущенням вченого, ідеальний тип як методологічний засіб дозволяє сконструювати явище чи людську дію так, як вони мали би місце в ідеальних умовах, і розглядати їх незалежно від місцевих умов. Завдяки цьому вважається можливим розглянути і вивчити, як відбувалася та чи інша історична подія. Тому Вебер трактує історію та соціологію як два різних напрями наукового інтересу, а не як дві дисципліни.

24. Освіта як соціальний інститут.

Освіта як соціальний інститут відповідає за своєчасну та адекватну підготовку людей до повноцінного функціонування в суспільстві. Система освіти не єдиний, але надзвичайно важливий чинник соціалізації людей. Осягненню суті та специфіки освіти як соціального інституту сприяє з´ясування її специфічних рис, до яких належать:

— соціально значущі функції навчання і виховання, підпорядковані суспільним потребам;

— форми закладів освіти, їх певна організація і становище в суспільстві;

— групи осіб, які професійно забезпечують функціонування освіти, певний статус цих осіб у суспільстві;

— регулятори функціонування закладів освіти і суб´єктів освітянської діяльності (законодавчі і нормативні акти про освіту, кваліфікаційні характеристики, контрольні установи і т. ін.);

— спеціальні методи освітянської діяльності — навчання, виховання;

— свідомо поставлені цілі;

— планомірна, систематична реалізація процесу свідомої соціалізації;

— певний зміст освіти — наявність навчальних програм і планів, відповідне дозування матеріалу;

— ефективність освітянської діяльності у формуванні багатьох психічних рис людини, розвитку її мислення;

— використання освіти як механізму запобігання соціально небажаних видів поведінки;

— зорієнтоваяість освітньої діяльності в майбутнє, заангажованість на формування передумов реалізації цього майбутнього.

Система освіти — соціальний інститут, який специфічними методами реалізує процес соціалізації людей, передусім підростаючого покоління (підготовку і залучення до життя суспільства через навчання і виховання).

25. Соціологічна теорія Е.Дюркгейма.

Його позиція відома як ствердження домінування соціальної реальності над реальністю окремих індивідів завдяки насамперед моральному авторитетові суспільства. Індивіди приходять і відходять, а суспільство зберігається. Жоден індивід не може бути «вищим» за інших, а отже, не може слугувати моральним безумовним авторитетом для них. Взагалі людська індивідуальність сформувалась досить пізно порівняно з утвердженням соціальності. Лише суспільство є вищою морально, генетично та онтологічно реальністю. Сутність суспільного життя полягає, за Дюркгеймом, у кооперації, співпраці людей, а не в соціальних суперечностях, боротьбі класів, як у теорії Маркса. Центральною категорією філософії Дюркгейма виступає поняття соціальної солідарності.

26. Спостереження та експеримент в прикладній соціології:сутність,вимоги до проведення.

Соціологічне спостереження — важливий метод збирання первинної соціологічної інформації через цілеспрямоване, систематичне, безпосереднє сприйняття і пряму реєстрацію значущих (для цілей дослідження) фактів соціальної дійсності, найбільш важливих її подій.

Об’єктами спостереження в соціології є поведінка окремих індивідів, соціальних груп, умови їхньої діяльності тощо

Соціальний експеримент у соціології — метод збирання інформації про характер і специфіку змін показників соціальної діяльності та поведінки під впливом заданих і керованих чинників. Його проводять з метою перевірки дієвості запроваджуваних форм соціальної діяльності, нових засобів управління розвитком соціальних процесів, реальності здійснення та ефективності запропонованих заходів, розроблених на основі теоретичних ідей та набутого досвіду стосовно конкретних соціальних умов.

Соціальний експеримент включає кілька етапів:

збирання емпіричних даних;

визначення вихідного стану досліджуваного об’єкта;

виявлення тенденцій його розвитку;

розробка теоретичних концепцій та умов експериментування;

створення експериментальної ситуації;

контроль та спостереження за перебігом експериментальної ситуації;

визначення й аналіз підсумків експерименту;

запровадження висновків експерименту в життя.

Соціальний експеримент як складова дослідження й управління має дві взаємозв’язані функції: прикладну — досягнення ефекту в практично-перетворювальній діяльності та теоретичну — перевірка наукових гіпотез, тобто вивчення функціонування і розвитку соціальних процесів і здобуття нових знань.

27.Теорії соціальної дії М.Вебера Т.Парсона.

Соціа́льна ді́я — одне з головних понять соціології. Це форма або спосіб розв'язання соціальних проблем і суперечностей, в основу яких покладено зіткнення інтересів і потреб основних соціальних сил певного суспільства. У широкому розумінні до соціальної дії належить будь-яка акція, вчинена соціальним суб'єктом для забезпечення своїх інтересів і потреб у певній соціокультурній ситуації.

Вперше до соціології поняття «соціальна дія» було введене та науково обґрунтоване Максом Вебером. Соціальною дією він називав дію людини (незалежно від того, має вона зовнішній або внутрішній характер, зводиться до невтручання або до терпеливого прийняття), яка за передбачуваним діючою особою чи діючими особами смислом співвідноситься з дією інших людей або орієнтується на неї.

Вебер наводить свою класифікація типів соціальної дії, засновану на різній мірі усвідомлення і раціональності, яка характерна для його різних типів:

цілераціональна дія — це дія, що характеризується ясністю і однозначністю усвідомлення діючим суб'єктом своєї мети, яку він співвідносить з раціонально осмисленими засобами, що забезпечують її досягнення; у Вебера цей тип соціальної дії грає роль раціональної «моделі» людської дії;

ціннісно-раціональна дія — це дія, мету якої діючий суб'єкт сприймає як безумовну цінність, як щось самодостатнє;

традиційна дія — це дія, заснована на звичці, у зв'язку з чим вона має майже автоматичний характер;

дія, що майже не вимагає осмисленого цілепокладання й тому дана Вебером як «граничний випадок» соціальної дії разом з четвертим типом соціальної дії — афективною дією. Це дія, визначальною характеристикою якої є домінуючий емоційний стан діючого суб'єкта: любов або ненависть, жах або прилив відваги тощо. Вона фіксує міру мінімального усвідомлення соціальної дії, за якою вона вже перестає бути соціальною.

28.Основні системи соціальної стратифікації.

Рабство. Воно було граничною формою нерівності, за якої одні люди володіли іншими. Щоправда, і рабство було неоднорідним залежно від періоду чи культури: в одному випадку раб перебував поза законом (класична форма рабства), в іншому — йому відводилася роль слуги чи солдата.