Основні соціальні інститути суспільства, їх роль у соціальному житті

Соціальні інститути класифікують на основі різних критеріїв. Найпоширенішою є класифікація за критері­єм цілей (змістових завдань) і сферою дії. У такому ра­зі прийнято виокремлювати економічні, політичні, культурні та виховні, соціальні комплекси інститутів:

— економічні (фінансові, торгові, господарські об'єднання різного типу, ринкові структури). Вони забезпечують виробництво і розподіл суспільного багатства, регулюють грошовий обіг;

— політичні (держава, партії, профспілки, Верховна Рада, суд, проку­ратура, інші громадські організації) — пов'язані з встановленням, виконанням і підтриманням певної форми політичної влади, збере­женням і відтворенням ідеологічних цінностей, підтримка сформованої структури суспільства;

— культурні та виховні (наука, освіта, сім'я, ре­лігія, мистецтво, туризм, спорт) — сприяють засвоєнню і відтворенню культурних, соціальних цінностей, соціа­лізації індивідів;

— соціальні – організовують добровільні об'єднан­ня, регулюють повсякденну соціальну поведінку лю­дей, міжособистісні стосунки.

За критерієм способу регулювання поведінки лю­дей у межах певних інститутів виділяють формальні та неформальні соціальні інститути.

Формальні соціальні інститути. Засновують свою діяльність на чітких принципах (правових актах, за­конах, указах, регламентах, інструкціях), здійснюють управлінські й контрольні функції на підставі санк­цій, пов'язаних із заохоченням і покаранням (адміні­стративним і кримінальним). До таких інститутів на­лежать держава, армія, школа тощо.

Неформальні соціальні інститути. Вони не мають чіткої нормативної бази, тобто взаємодія у межах цих інститутів не закріплена формально. Є результатом соціальної творчості та волевиявлення громадян. Со­ціальний контроль у таких інститутах встановлюється за допомогою норм, закріплених у громадській думці, традиціях, звичаях. До них відносять різні культурні і соціальні фонди, об'єднання за інтересами тощо.

3. Функції та дисфункції соціальних інститутів

Кожен соціальний інститут виконує специфічну функцію. Їх сукупність формує загальні функції. Ос­новоположними і найбільш значущими серед них є:

— регулятивна функція — полягає у регулюванні за допомогою норм, правил поведінки, санкцій дій індивідів у межах соціальних відносин (забезпечується виконання бажаних дій і усунення небажаної поведінки);

— функція відтворення, безперервності суспільних відносин — завдяки їй соціальний інститут транслює досвід, цінності, норми культури з покоління в покоління; соціальні інститути існують у всіх суспільствах і є частиною звичаїв народу;

— інтегративна функція — полягає у згуртуванні прагнень, дій, відносин індивідів, що в цілому забез­печує соціальну стабільність суспільства;

— комунікативна функція — спрямована на забез­печення зв'язків, спілкування, взаємодії між людьми за рахунок певної організації їх спільної життєдіяльності.

Перелічені функції притаманні кожному інститу­ту. Сім'я — наочний приклад такої багатосторонньої функціональності.

Крім них, соціальні інститути мо­жуть виконувати конкретні економічні, управлінські, політичні та інші функції, які бувають явними та ла­тентними.

Явні (формальні) функції зафіксовані в нормативних документах, усвідомлені й прийняті при­четними до певного інституту людьми, підконтрольні суспільству.

До явних функцій інституту освіти мож­на віднести набуття грамотності, професійну соціаліза­цію тощо.

Латентні (приховані) функції є офіційно незаявленими, але насправді здійснюються.

Латентною функцією інституту освіти є, наприклад, так звана «соціальна селекція», що виявляється у закріпленні й досягненні через систему освіти (елітарні престижні вузи, які дають затребувану професійну кваліфікацію) соціальної нерівності. Інколи явні та латентні функції можуть збігатися, але за їх розбіжності виникає неста­більність, навіть дезорганізація суспільства.

Підтриманню функціональності соціального інсти­туту сприяють:

— наявність соціальних норм, приписів, які регу­люють поведінку людей;

— інтеграція інституту в соціальну систему сус­пільства, що забезпечує йому підтримку самого су­спільства;

— можливість здійснювати соціальний контроль за дотриманням норм поведінки;

— наявність матеріальних засобів та умов для під­тримки діяльності інституту.

Якщо цих умов не дотримуватися, соціальні інститу­ти стануть дисфункціональними, у їх роботі виникнуть збої, порушення, що може дестабілізувати суспільство.

Серед найпоширеніших дисфункцій виділяють:

— невідповідність інституту конкретним потребам суспільства (нечіткість інституційної діяльності);

— розмитість, невизначеність функцій, вироджування їх у символічні, не спрямовані на досягнення ра­ціональних цілей;

— зниження авторитету соціального інституту в суспільстві;

— персоналізація діяльності інституту, яка озна­чає, що він перестає діяти відповідно до об'єктивних потреб, змінює свої функції залежно від інтересів окремих людей, їх особистих рис.

У сучасному українському суспільстві, яке пережи­ває соціальну трансформацію, простежуються типові риси інституційної кризи (дисфункції у діяльності основних соціальних інститутів).

Так, дисфункції полі­тичних інститутів проявляються у нездатності стабілізувати суспільне життя, працювати в інтересах біль­шості населення, беззаконні, криміналізації, корумпованості. Простежується тенденція зниження авторитету і недовіра до основних інститутів державної влади.

Соціологія з однаковим зацікавленням ставиться як до функціональної, так і дисфункціональної діяль­ності основних соціальних інститутів, оскільки стан інституційної системи є важливим індикатором ста­більності суспільства.

Сучасний розвиток соціальних інститутів відбувається за двома основними варіантами:

– виникнення нових соціальних інститутів у нових соціальних умовах;

– розвиток та вдосконалення вже сформованих соціальних інститутів.

Ефективність діяльності соціальних інститутів залежить від таких умов:

– чітке визначення мети, завдань і обсягу функцій соціального інституту;

– чітке дотримання виконання функцій кожним членом соціального інституту;

– авторитетність та престиж в очах суспільства;

– безконфліктність включення та подальшого функціонування в системі суспільних відносин.

Література:

1. Сірий Є.В.Соціологія: загальна теорія, історія розвитку, спеціальні та галузеві теорії: Навч. посібник. – К.: Атака, 2004.

2. Соціологія: короткий енциклопедичний словник / Укл. В.І. Волович та ін. Під заг. ред В.І.Воловича. – К.: Укр.. Центр духовн. культури, 1998.

3. Соціологія: Навч. посіб. / За ред. С.О. Макєєва. – К.: Т-во „Знання”, КОО, 2005.

4. Соціологія: Підручник для студентів вищих навч. закладів / За ред. В.Г.Городяненка. – К.: Видав. центр „Академія”, 2002.

5. Черниш Н. Соціологія. Курс лекцій. – Львів: Кальварія, 2003.

Поиск по сайту: