Порядок утворення, легітимації та припинення діяльності суб'єктів господарського права

Утворення суб'єктів господарювання здійснюється відповідно до ст. 56 ГК, яка визначає загальні засади створення суб'єкта господарювання, у тому числі правову підставу, форми створення та необхідність дотримання вимог чинного законодавства. Створення суб'єктів господарювання здійснюється з додержанням вимог антимонопольно-конкурентного законодавства в межах частин 3-5 ст. 40 ГК України та ст. 53 Закону України "Про захист економічної конкуренції".

Так, суб'єкт господарювання може бути утворений за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом: 1) заснування нового суб'єкта господарювання; 2) реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта господарювання з додержанням вимог законодавства; 3) примусового поділу (виділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства України.

Рішення органів Антимонопольного комітету України про примусовий поділ суб'єкта господарювання підлягає виконанню у встановлений строк, який не може бути меншим за шість місяців. Примусовий поділ не застосовується у разі: неможливості організаційного або територіального відокремлення підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць; наявності тісного технологічного зв'язку підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць (якщо обсяг продукції, яка вживається суб'єктом господарювання, перевищує 30 % валового обсягу продукції підприємства, структурного підрозділу чи структурної одиниці).

Реорганізація суб'єкта господарювання, що підлягає примусовому поділу, здійснюється на його розсуд за умови усунення монопольного (домінуючого) становища цього суб'єкта господарювання на ринку.

Суб'єкт господарювання створюється і повинен діяти на підставі установчих документів, які мають відповідати установленим вимогам. Стаття 57 ГК України визначає загальні вимоги до установчих документів, а спеціальні вимоги до них передбачені в законах України, що визначають особливості правового статусу суб'єктів господарювання з виключними видами діяльності, а саме: "Про страхування" (статті 2, 30, 31), "Про банки і банківську діяльність" (статті 17, 18, 22), "Про цінні папери і фондовий ринок" (ст. 22) тощо.

Загальні вимоги до установчих документів встановлюють: по-перше, види установчих документів, а саме - рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб'єкта господарювання;

по-друге, зміст установчих документів - це найменування суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом;

по-третє, спеціальні вимоги до засновницького договору, в якому засновники зобов'язуються утворити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону;

по-четверте, спеціальні вимоги до статуту суб'єкта господарювання - він повинен містити відомості про його найменування, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і витрат, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством, та відомості, що не суперечать законодавству;

по-п'яте, спеціальні вимоги до статутних документів, а саме положення, що визначають господарську компетенцію органів державної влади та органів місцевого самоврядування чи інших суб'єктів у випадках, визначених законом.

При цьому статут або положення затверджується власником майна (засновником) суб'єкта господарювання чи його представниками, органами або іншими суб'єктами відповідно до закону.

У процесі створення суб'єктів господарювання, крім наявності рішення власника майна чи уповноваженого ним органу про створення суб'єкта господарювання, важливе значення має такий фактор, як державна реєстрація суб'єкта господарювання. Однією з головних умов здійснення господарської діяльності є державне підтвердження законності входження суб'єктів до сфери господарського обігу. Процедура легітимації, тобто визнання державою відповідного статусу суб'єкта, включає такі елементи, як обов'язкова державна реєстрація, внаслідок чого виникає загальна компетенція, а також ліцензування та патентування, що спрямовані на забезпечення єдиної державної політики у сфері господарювання та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів, унаслідок чого виникає спеціальна правосуб'єктність. Без легітимації правомірна участь суб'єктів господарювання в економічному обігу неможлива. Відповідно до ст. З Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" основними принципами державної політики у сфері ліцензування є: забезпечення рівності прав, законних інтересів усіх суб'єктів господарювання; захист прав, законних інтересів, життя та здоров'я громадян, захист навколишнього природного середовища та забезпечення безпеки держави; встановлення єдиного порядку ліцензування видів господарської діяльності на території України; встановлення єдиного переліку видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню. Ліцензування не може використовуватися для обмеження конкуренції у провадженні господарської діяльності. Ліцензія є єдиним документом дозвільного характеру, який дає право на зайняття певним видом господарської діяльності, що відповідно до законодавства підлягає обмеженню.

Що стосується патентування, то ця процедура має крім іншого фіскальні повноваження. Не випадково згідно з ПК України (п. 14.1.250 ст. 14) торговий патент - це державне свідоцтво з обмеженим строком дії на провадження певного виду підприємницької діяльності та користування яким передбачає своєчасне внесення до бюджету відповідного збору. Платниками збору, згідно зі ст. 267 ПК, є суб'єкти господарювання (юридичні особи та фізичні особи - підприємці), їх відокремлені підрозділи, які отримують в установленому цією статтею порядку торгові патенти та провадять такі види підприємницької діяльності: а) торговельна діяльність у пунктах продажу товарів; б) діяльність з надання платних побутових послуг за переліком, визначеним Кабінетом Міністрів України; в) торгівля валютними цінностями у пунктах обміну іноземної валюти; г) діяльність у сфері розваг (крім проведення державних грошових лотерей).

На стадії державної реєстрації державний вплив виявляється при встановленні імперативних правил і процедур реєстрації та при визначенні компетентного органу, на який покладено функції з реєстрації суб'єкта господарювання. Фактично вимоги, викладені в Законі України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", є також одним із засобів регуляторного впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання.

Дія цього Закону поширюється на державну реєстрацію всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування, а також фізичних осіб - підприємців.

Основним призначенням державної реєстрації є: 1) здійснення обліку суб'єктів господарської діяльності; 2) збір даних про правове, майнове та організаційне становище суб'єктів господарювання; 3) контроль за законністю виникнення, зміни та припинення правового статусу суб'єкта господарювання.

Відповідно до ст. 5 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців здійснюється державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи - підприємця.

Порядок державної реєстрації суб'єктів господарських правовідносин умовно можна поділити на:

1) загальний, що здійснюється державним реєстратором, посадовою особою, яка діє відповідно до цього Закону і забезпечує реєстрацію:

- господарських організацій зі статусом юридичних осіб у межах статтей 23-30 Закону, якщо спеціальний закон не передбачає іншого порядку;

- фізичних осіб - підприємців у межах статтей 42-45 цього Закону;

2) спеціальний порядок, що передбачений спеціальними законами, якими можуть бути встановлені особливості державної реєстрації:

- банків, торгово-промислових палат, фінансових установ (у тому числі кредитних спілок), бірж, а також інших установ та організацій (ст. 17 Закону України "Про банки та банківську діяльність", ст. 22 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок", ст. 9 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні");

- об'єднань громадян (у тому числі професійних спілок), благодійних організацій, політичних партій (статті 14-15 Закону України "Про об'єднання громадян, ст. 11 Закону України "По політичні партії", ст. 16 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності");

- органів державної влади та органів місцевого самоврядування1.

При цьому об'єднання громадян, благодійні організації, політичні партії, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, банки, торгово-промислові палати, фінансові установи (у тому числі кредитні спілки), біржі, інші установи та організації, для яких законом встановлені особливості державної реєстрації, набувають статусу юридичної особи лише з моменту їх державної реєстрації у порядку, встановленому цим Законом.

Міністерство юстиції України та його територіальні органи здійснюють реєстрацію (легалізацію) об'єднань громадян (у тому числі професійних спілок та їх об'єднань), благодійних організацій, політичних партій, творчих спілок та їх територіальних осередків, адвокатських об'єднань, торгово-промислових палат, бірж, інших установ та організацій, визначених законом, та видають свідоцтво про державну реєстрацію, оформлене державним реєстратором у відповідному виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи.

Документи, які відповідно до вимог цього Закону подаються (надсилаються рекомендованим листом) державному реєстратору, мають бути викладені державною мовою. Реєстраційна картка заповнюється машинодруком або від руки друкованими літерами. Якщо документи надсилаються державному реєстратору рекомендованим листом, підпис заявника на реєстраційній картці (заяві, повідомленні) повинен бути нотаріально посвідчений.

Установчі документи (установчий акт, статут або засновницький договір, положення) юридичної особи повинні містити відомості, передбачені законом. Відповідальність за відповідність установчих документів законодавству несуть засновники (учасники) юридичної особи. Статути банків, установчі документи інших юридичних осіб, які відповідно до закону підлягають погодженню Національним банком України, іншими органами державної влади, подаються з відміткою про їх погодження відповідно Національним банком України, іншими органами державної влади. Установчі документи юридичної особи, а також зміни до них викладаються письмово, прошиваються, пронумеровуються та підписуються засновниками (учасниками) або уповноваженими особами, якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження. Підписи засновників (учасників) або уповноважених осіб на установчих документах повинні бути нотаріально посвідчені. У випадках, які передбачені законом, установчі документи повинні бути погоджені з відповідними органами державної влади. Внесення змін до установчих документів юридичної особи оформляються окремим додатком або викладенням установчих документів у новій редакції. На титульній сторінці додатка до установчих документів юридичної особи робиться відмітка про те, що зазначені документи є невід'ємною частиною відповідних установчих документів.

Документ про підтвердження реєстрації Іноземної юридичної особи в країні її місцезнаходження має бути легалізований у встановленому порядку.

Вимоги щодо написання найменування юридичної особи або її відокремленого підрозділу встановлюються спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації.

Відповідно до загального порядку етапи державної реєстрації здійснюються в межах статтей 4, 23 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" та включають таке: 1) резервування державним реєстратором найменування юридичної особи на підставі поданих засновником документів, що включає в себе заяви встановленого зразка та документів про оплату за резервування; 2) подання заявником - фізичною особою або засновником господарської організації (юридичної особи) або уповноваженою ними особою комплекту документів, чи надсилання їх рекомендованим листом з описом поштового вкладення; 3) перевірка державним реєстратором наданих йому документів по комплектності та повноті відомостей, відсутності в поданих документах підстав для відмови у проведенні державної реєстрації; 4) внесення державним реєстратором відомостей про юридичну особу або фізичної особи - підприємця до Єдиного державного реєстру; 5) оформлення державним реєстратором і видача заявникові свідоцтва про державну реєстрацію та виписки з Єдиного державного реєстру; 6) передача державним реєстратором відомостей про державну реєстрацію юридичної особи або фізичної особи - підприємця до органів статистики, Державної податкової служби, Пенсійного фонду України та фондів соціального страхування для взяття їх на облік.

5. Поняття та значення організаційно-управлінських засад у сфері господарювання. Рівні та форми регулювання господарської діяльності

Господарська діяльність (як і будь-яка інша) вимагає організації та керівництва.
Слово “організація” означає налагодження, впорядкування, приведення чогось в систему. Організація господарської діяльності - це система заходів, спрямованих на раціональне поєднання в часі і просторі всіх елементів господарської системи відповідного рівня: економіки країни, господарської системи певного регіону (Автономної Республіки Крим, певної територіальної громади), суб'єкта господарювання.
Будь-яка господарська система складається з елементів (складових або підсистем): суб'єкти (суб'єкти господарювання, оргайи управління та контролю, споживачі); майнова база (матеріальні ресурси, необхідні для функціонування системи); нормативна система, що визначає правила її функціонування, в т. ч. правовий статус суб'єктів, правові режими майна, правові форми взаємовідносин між суб'єктами, відповідальність тощо; інформаційна система, що забезпечує двосторонній зв'язок між центром системи та/або її елементами та інші складові.
Господарські системи можуть бути різних рівнів: вищого - економіка країни (макроекономіка), середнього - економіка певного регіону, локального - суб'єкти господарювання, проміжних - господарські об'єднання, промислово-фінансові групи та інші об'єднання суб'єктів господарювання. Складність господарської системи обумовлює, відповідно, і складність та рівень регулювання.
Загальнодержавний рівень застосовується для забезпечення функціонування економіки країни в цілому та визначення параметрів діяльності її складових (суб'єктів господарювання, їх об'єднань, органів управління різного рівня); регіональний рівень має враховувати специфіку господарської системи конкретного регіону в межах закріплених в законі повноважень; на локальному та проміжному рівнях суб'єкти господарювання та їх об'єднання з врахуванням вимог вищих рівнів регулювання визначають особливість господарських зв'язків між собою, власні параметри діяльності тощо.
Управління будь-якою господарською системою здійснюється в різних формах. До них належать: нормативне регулювання (тобто встановлення правил здійснення господарської діяльності конкретної системи); планування (визначення з фіксацією у відповідному правовому документі основних напрямів і конкретних результатів діяльності господарської системи певного рівня); управління поточними справами (вирішення конкретних організаційних питань); контроль (встановлення ступеня відповідності фактичних напрямів і результатів діяльності учасників господарської системи певного рівня встановленим правилам, виявлення порушень, вжиття заходів щодо їх усунення).

Поиск по сайту: