Тема 15. КУЛЬТУРА, КОНТКУЛЬТУРА, СУБКУЛЬТУРА

Про сутність культури як специфічного феномена людської діяльності у широкому розумінні йшлося в першій темі. Проте зазначимо, що для будь-якої культури характерний принцип спадкоємності. Спадкоємність — це процес запозичення з минулого цінностей матеріальної і духовної культури, різноманітних ідей і зразків, досвіду і навиків, тобто усіляких результатів, засобів і форм організації творчої діяльності попередніх поколінь людей та їх дальше використання (після критичної переробки або без неї) наступними поколіннями для вирішення своїх соціальних і культурних завдань.

Своєрідним механізмом спадкоємності є традиції, за допомогою яких зберігається і передається досвід попередніх поколінь. В сучасних умовах, коли реалізується курс на прискорення соціально-економічного розвитку нашого суспільства, значення виховного потенціалу традицій все більше зростає. Це, зокрема, обумовлено тим, що молоде покоління становить значну частину населення України, є важливою рушійною силою сьогоднішніх перетворень. Прикладом є активна участь молоді у президентських виборах 2004 року. Виховання на традиціях — це передусім виховання історією. Тому молоді потрібно дати найвірніше уявлення про історичний досвід минулого для того, щоб вона використала все краще і передове при розбудові і вдосконаленні усіх сфер життєдіяльності нашої держави.

Загальновідомо, що культура складається з багатьох взаємообумовлених і взаємодіючих елементів. Тому без аналізу цих елементів неможливо правильно оцінити ціле, тобто такий феномен як культура.

В структурі культури важливе місце займають субкультура, контркультура, попкультура. В основі їх існування і розвитку лежать протиріччя між культурою „Заходу” і „Сходу”, алфавітного та ієрогліфічного ареалів культури, культури християнського та мусульманського світів, сільської і міської культури. Ось чому будь-яка культура може бути водночас позитивною і негативною, конструктивною і деконструктивною, реальною і химерною, високою і низькою. Розвиток кожної культури залежить від способу життя народу, характеру політичного правління, рівня світосприйняття та світоусвідомлення.

У загальноприйнятому значенні субкультуру розуміють як особливу сферу культури, яка утворюється в середовищі різних соціальних груп населення і формує властиві саме їм специфічні елементи культури, звичаї, цінності, традиції, норми моралі, моду, одяг, говірку, власну ієрархію цінностей, Всі ці відмінності закріплюються у свідомості, передаються із покоління у покоління, займаючи свою просторову нішу у національній культурі. У цьому розумінні субкультура синкретична (неподільна — від грецької suncretig), виступає елементом єдиного цілого тої чи іншої національної культури. Субкультура може відрізнятися від основної культури певними етнічними, мовними або навіть релігійними ознаками. Крім цього вона може мати соціальну, вікову або релігійну специфіку. Існує, наприклад, дитяча, молодіжна (студентська) субкультура, субкультура колишніх військовослужбовців, афганців, пенсіонерів, інвалідів Великої вітчизняної війни, робітничого класу, сімейна, субкультура „нових українців”.

Кожна з перелічених субкультур може мати властиву тільки їй специфіку. Наприклад, субкультура військовослужбовців розподіляється за належністю до того чи іншого роду військ, за часовими межами на субкультуру учасників Великої вітчизняної війни, війни в Авганістані, радянських збройних сил і збройних сил незалежної України. Молодіжна субкультура також має аналогічний розподіл: молодіжна учнівська культура у якій відокремлюється дитяча та юнацька, хлопчача та дівоча. У студентській можна виділити субкультуру привілегійованих учбових закладів, учбових закладів нижчих рівнів акредитації, ліцеїв і гімназій, коледжів та інститутів, академій та їх філіалів, художніх і медичних, технічних і гуманітарних, сільськогосподарських і міжнародних, загальноосвітніх та вузькопрофільних.

Єдиної загальноприйнятої типологізації субкультур у культурології немає. Поняття субкультура дуже рухливе, жваве і змінне. Б. Єрасов розглядає 10 субкультурних типів: субкультура бідних і багатих, міська і сільська, класова, кримінальна, молодіжна, елітарна, девіантна та гендерна. А. Шилов аналізує три субкультури: деліквентну (злочинну), молодіжну і професійну. Найповніша типологізація субкультур, на нашу думку, належить К. Соколову. Він виділяє такі її різновиди:

· статево-вікові спільноти субкультур (дитяча, молодіжна, чоловіча, жіноча, пенсіонерів, інвалідів);

· соціально-професійні спільноти субкультур (робітників, інтелігенції, заробітчан, еліти, злочинців);

· релігійні спільноти субкультур (християни, мусульмани, представники сучасних нетрадиційних релігій). До окремого виду субкультур можна віднеси маргінальні культури, які виникають на межі різних взаємодіючих культур, субкультур, тимчасових угрупувань як, наприклад, Верховної Ради, культура представницьких владних структур. Іноді субкультура починає „воювати” з субкультурами інших соціальних спільнот, претендує на роль та значення загального, вступає у протиріччя з офіційною культурою. Цей процес можна назвати культурною революцією. Однак, субкультури можуть і мирно співпрацювати, доповнювати одна одну. Прикладом може бути молодіжна субкультура.

Історично молодіжна субкультура починається із 60-х років ХХ ст., коли підлітки від 13 до 19 років заявили про своє право мати самостійну культуру.

Прикладом специфічної молодіжної субкультури може бути баба. Вигляд її представників зберігає риси відомої іденти­фікації з Христом. Вони носять довге волосся "під Ісуса", натільні хрестики, затаскані штани. Разом з тим хлопці та дівчата одягаються також в індійські туніки, прикрашають волосся квітами. Баба по-східному повільні. Вони люблять запах сандалового дерева. Їх бог — та ж суперзірка, тільки з домішками чогось "східного".

Баба — послідовники хіппі, каліфорнійських молодіжних кампусів кінця 60-х рр. та їх ідеології. Їх світ подібний до нереалізованої мрії. Цілими днями баба слухають музику, перебуваючи в наркотичному сп'янінні. Представник цієї суб­культури м'який та пасивний. Він проповідує християнську мораль та марить Індією, де тільки і можна створити свої общини. Жозет Аліа вважає, що музика цієї субкультури — найбагатша, найкрасивіша в світі джазу [4, 111-113].

Субкультури виконують різні функції. Серед них можна виділити такі: нагромаджуючу, інноваційну, соціалізаторську, світоглядну.

Функція нагромадження покликана зберігати культурні досягнення минулого, раніше відкритого, історично усталеного. Ці субкультури — архаїчні моделі збереження і реставрації тих культурних надбань, які для суспільства загалом уявляються анахронізмом. Такими, наприклад, можуть бути субкультури, що культивують старі вірування і культури. Своєрідні секти, закриті товариства старанно відмежовуються від взаємодії з іншими культурами і субкультурами, від зовнішнього світу.

Інноваційна функція навпаки уособлює в собі інновації, культивує нове, виявляє себе як „лабораторія минулого”, як стихійна „експериментальна” структура культурного поступу. Інноваційні субкультури не завжди визнаються потрібними, не завжди несуть у собі прогресивне начало, тому часто-густо не приживаються. Зрозуміло, що про життя і розвиток інновацій, які ворожі загальнокультурному „ядру”, базовій субкультурі конкретного суспільства не може бути й мови. Але для впровадження і розповсюдження навіть позитивних інновацій необхідна доволі потужна соціальна підтримка.

Сутність соціалізаторської функції субкультури полягає в тому, що будь-яка особистість — це продукт суспільства. Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства шляхом засвоєння мови певної соціальної спільноти, відповідних способів мислення, властивих тій чи іншій культурі, форм раціональності й чуттєвості, прийняття норм, цінностей, традицій, звичаїв, взірців поведінки. Процес соціалізації охоплює всі можливі прилучення до культури, за допомогою яких людина набуває соціальної природи і здатності брати участь у соціальному житті. Соціалізація здійснюється упродовж усього життя людини — від дитинства до старості. Цим обумовлені життєві устремління, духовні шукання і ціннісні орієнтації людей різної вікової адаптації, зокрема молоді. Юність втілює у собі нову історичну реальність, але не перетворює культуру, не змінює її стандарти. Важливо наголосити, що прилучення молоді до панівної культури відбувається шляхом засвоєння духовного фонду лише у тій частині, що відповідає її життєвим прагненням. Але проходить вік пошуку, бродіння і культура знову повертається до своїх стандартів. Таким чином, субкультури потрібно розглядати як епізод в історичному розвитку, бо їхнє покликання — прилучати людей до панівної культури, що домінує у суспільстві.

Світоглядна функція субкультури передбачає формування у своїх прибічників поглядів на мету і смисл життя, на зв’язок їх інтересів і потреб із загальною системою соціальної та природної дійсності, обгрунтовує світоглядні ідеали та орієнтації. Світові та вітчизняні культурологи вважають, що субкультури не впливають на зміну цінностей та ідеалів, а навпаки вливаються у загальнолюдську культуру, несучи при цьому нові орієнтації удосконалення і перебудовчі тенденції. Отже, субкультури є потужними каталізаторами культурно – історичної творчості, провісниками культури майбутнього. Субкультури несуть постійне оновлення культурного життя, без них західна цивілізація не набула б властивого їй культурно – історичного життєвого запалу.

Із субкультурою тісно взаємодіє така ідейна течія як контркультура. Вона набуває найбільшого розвитку в 60-70-х рр. ХХ ст. як суспільний рух „бунтівних” соціальних груп студентства, хіппі та апльтернативних комун.

Термін “контркультура” ввів у науковий обіг американський соціолог Т. Роззак у 1969 році, випустивши у світ книгу “Становлення контркультури”. Цей термін вживається у сенсі культурної моделі певної групи, яка протистоїть, або перебуває у конфронтації до панівної суперкультури та субкультур просуспільних спільнот. Прикладом може бути відома контркультура в західному суспільстві — богеми а в ній стиль життя і поведінка хіппі, рокерів (фанатів мотоспорту), скінхедів (бритоголових), панків, тедів, інших неформальних молодіжних груп. Для їхньої культури характерним є прагнення до самовияву, бажання жити сьогоднішнім днем, вимога цілковитої свободи, любов до екзотики, шокуюча для пересічної людини манера мислення і спілкування, спонтанна неконтрольована розумом поведінка, схильнісь до масових „тусовок”, навіть оргій, організація різного роду „молодіжних комун” і колективних сімей з невпорядкованими інтимними стосунками, інтерес до окультизму і релігійної містики. Це входить у конфлікт і з такими цінностями панівної західної культури, як самодисципліна й самообмеження, копітка праця з метою досягнення успіху. Також яскравий приклад контркультури — мартинізм та цвінглізм у західній церкві що призвів до модернізації християнства. Це і експресіонізм, абстракціонізм, кубізм, футуризм, і навіть примітивізм у живописі як опозиція офіційній культурі, офіційному мистецтву. Згадаймо Є.Мане який в 1865 році написав і виставив на огляд славнозвісну „Олімпію”, яку офіційна культура зустріла критикою, бо картина шокувала пересічного громадянина відсутністю традиційних ідеалів. Критики писали про „брудний” колір картини, непристойну вільгарність одаліски з жовтим животом. Чорна кішка намальована біля ніг „Олімпії” стала символом скандаліста Є.Мане.

Поняття „контркультура” складне, різнопланове і багатозначне. Американський соціолог Р.Мертон ввів для позначення контркультури таке поняття як дизфункція, яке відображає порушення рівноваги соціальної системи та теорію „аномії”, тобто особливого етапу людської свідомості, підставою для якої є розклад існуючих ідеалів. У книзі „Соціальна теорія та соціальна структура” він зробив спробу класифікувати усі типи стосунків „контркультури”, звівши їх до таких як: 1) Конформізм: повернення контркультури на „круги своя” і визначення єдиних цілей засобів існування; 2) Новаторство: бажання зберегти (офіційні) норми культури упродовж пошуку нових; 3) Ритуалізм: переорієнтування уваги на моральний аспект засобів досягнення мети: 4) Ізоляціонізм: спрямоване ігнорування традиційних норм та цінностей культури: 5) Бунт: відмова від існуючих цінностей і намагання створити свої цінності.

У сучасній культурології термін “контркультура” використовують у трьох значеннях:

— для позначення соціально-культурних установок, які протистоять фундаментальним принципам офіційної культури;

— для ототожнення із західною молодіжною субкультурою 60-х років ХХ століття, яка демонструвала критичне ставлення до сучасної культури та заперечення її як “культури батьків”;

— для аналізу субкультури у межах якої протиставляються нові культурні цінності та орієнтири широким соціальним верствам населення.

Закономірно, що в історії постійно змінюються соціальні реалії, народжуються нові духовні цінності. Далеко не завжди вони породжують нову культуру. Адже, щоб виникла принципово нова епоха, необхідні нові ціннісні орієнтації, які змінюють структуру всього життя. Контркультура у цьому сенсі проявляє себе у вигляді механізму культурних новацій. Відповідно, поява нових ціннісних орієнтирів є провісником нової культури. Так, історія християнства у Європі починається з протистояння офіційній культурі, з проголошення нових святинь і цінностей.

Контркультура ХХ ст. стала протестом не так проти масової культури, як проти її офіційного визнання і посиленого проникнення у свідомість мас. З цього приводу культурологи мають різні точки зору. Одні стверджують, що нібито західна культура віджила себе і буде замінена міфологізованою культурою Сходу з її культами. Культурофілософ А.Белл також вважає, що традиційна західна культура вже замінена новою і називає її модерністською. Інший дослідник Б.Бергер в книзі „Виживання контркультури” говорить, що на Заході виникла нова альтернативна культура, яка увібрала в себе старовинні традиції — анархізм, пасторалізм, азіатські релігійні та містичні культури, розум американських індійців, нілігізм та інше.

Бергер доводить, що молодіжні субкультури не зникли безслідно, вони вплели в тканину традиційної урбаністичної культури чужі для неї різнокольорові барви. У результаті цього і сама тканина виявилась зміненою. На думку Бергера, процес створення нової культури буде продовжуватись. Сьогод­нішній плюралізм духовних і ціннісних орієнтацій — запорука майбутньої універсальної культури, яка в свою чергу дасть основу наступного діяння "батьківської" культури.

Таким чином, в залежності від реалій сучасного світу ми можемо сказати, що для визначення ролі контркультури мають значення не тільки окремі феномени, а вся сукупність субкультур. Зберігаючи та відновлюючи себе, всі разом сприя­ють справжній ціннісній революції. Через це контркультура є спільним витвором, який склався в результаті по­шуків нового ціннісного ядра сучасної культури. [4, 115-116].

ХХ століття породило такий феномен культури як „конгломератна культура”. У ній можна вивести такі тенденції розвитку як:

1) Витиснення духовних цінностей на периферію людської свідомості; 2) Посилення процесу прагнення суспільства повернутися до лона культури і духовності, зробити своє життя наповненим. Техніцизм на рубежі ХІХ-ХХ століть, оспіваний італійським футуристом Марінетті, у ХХ ст. став „релігією культури”. Однак є і негативні тенденції. Сьогодні збільшується роль та значення мегаполісів де зростає кількість маргінальних (непридатних для культуротворчої діяльності груп населення: „бомжів”, „наркоманів”, „алкоголіків”). А.Тойнбі написав, що це призвело до всезагального розкладу, втрати почуття культурного. Людина стає деталлю машини. Разом із втратою індивідуальності вона втрачає і потребу в духовному вдосконаленні і винна в цьому поп і мас культура. Початком мас і поп культури була преса на прізвисько „жовта”. Саме вона наприкінці ХІХ ст. почала культивувати скандальні сенсації, піднімати інтерес до інтимного життя знаменитостей, доходчиву але тендітну форму подачі новин. Згодом особливого значення набуває радіо і кіно. Безпосередньо кіно виробило естетику „ескапізму”, тобто спроможності ввести глядача у світ вигаданих реалій романтичних героїв та неіснуючих проблем. Після Другої Світової війни широкого розповсюдження набуває телебачення і прокат дешевих коміксів у м’яких обкладинках. Сьогодні поп і мас культура це популярно-розважальні жанри (кримінально-детективні, естрадні шоу, комедійні романи), продукція засобів масової інформації (газет, журналів, телебачення, реклами)

Одним із феноменів поп і мас культури є „китч”, що у перекладі з німецької означає „розповсюджений”. В основі „китча” знаходиться рецепт щастя. Він передбачає кілька типів відносин між людиною і культурою: аскетичне, гедоністичне, агресивне, кібернетичне, сюрреалістичне, функціональне.

Китч, як ми бачимо, складає комбінацію усіх можливих варіантів стосунків між людиною і культурою, посередником яких стає мистецтво, радіо, кіно. Згідно із висловлюванням А.Моля „китч” — це найсучасніший стиль масової культури. Він та інші форми поп і мас культури — „вестерн”, „бойовик”, „шлягер” володіють магією зваблювати людей і складають одну із закономірностей розвитку культури. Наслідки цього процесу дуже суперечливі, від позитивних до негативних. Розвинута техніка поп і мас культури з одного боку робить мистецтво доступним усім соціальним групам, з другого ця загальнодоступність робить і мистецтво і культуру загалом елементом торгівлі, перетворює їх на предмет побуту. Знецінення і спрощеність сприйняття нівелює справжнє мистецтво. Крім цього поп і мас культура відкривають можливість щодо поширення „псевдокультури”, розрахованої на масового споживача. На жаль ця небезпека стосується і України, яка опинилася полем „двобою” „американізації” і „русифікації” української культури. А.Шварцнегер поруч із серіалом „Дорога Маша Березіна” притягує до екранів телевізорів тисячі українських глядачів. Водночас справжнє українське національне мистецтво стає для багатьох українців невідомим.

Поиск по сайту: