АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Антропологічна школа кримінального права

Читайте также:
  1. I СИСТЕМА, ИСТОЧНИКИ, ИСТОРИЧЕСКАЯ ТРАДИЦИЯ РИМСКОГО ПРАВА
  2. I. Теория естественного права
  3. I.2. Система римского права
  4. I.3. Основные этапы исторического развития римского права
  5. I.4. Источники римского права
  6. II. Историческая школа права
  7. II.3. Закон как категория публичного права
  8. II.6. Корпорации публичного права (юридические лица)
  9. III. ПРАВА СТОРОН
  10. IV. ПРАВА И ОБЯЗАННОСТИ КЛУБА
  11. Kрок М Лікувальна справа
  12. Kрок М Лікувальна справа

 

1. Антропологічна школа виникла на початку 70-х років XIX ст. На цей час розвиток промисловості, зростання міст, люмпенізація населення і ряд інших чинників призвели до значного зростання злочинності (особливо професійної) у багатьох країнах. Суспільство шукало пояснення цьому феномену, намагалося з'ясувати причини злочинності, вимагало розробки відповідних заходів, які могли хоча б стримати зростання злочинності. Саме тоді і з'явилася антропологічна школа, яку часто називають ломброзіанством за іменем її засновника - італійського тюремного лікаря Чезаре Ломброзо (1835-1909). Ідеї Ломброзо отримали розвиток у роботах його учня Феррі (1856-1929) та іншого італійського юриста Гарофало (1851-1934). Ось чому антропологічну школу іноді називають італійською школою кримінального права. "Три мушкетери", як їх іменували їхні сучасники-криміналісти, і були головними представниками цього напрямку. Філософською основою ломброзіанства був вульгарний матеріалізм Бюхнера, Фохта і Молешотта, який біологізував усі суспільні явища. Щоб уявити собі цю вульгарну філософську базу, досить навести слова того ж Молешотта: "Доки яванці будуть харчуватися рисом, а суриманські негри мукою, вони будуть підкорятися голландцям і англійцям, тому що мозок останніх внаслідок вживання м'ясної їжі більший, ніж у аборигенів". Ідею біологізації суспільних явищ ломброзіанці перенесли на злочинність, назвавши її явищем біологічним. Якщо злочинність - біологічне явище, то з ним слід боротися не шляхом покарання, а шляхом застосування жорстоких заходів репресії, превентивних заходів безпеки. Звідси відмова від демократичних інститутів цивілізованого кримінального права, відстоювання реакційних заходів боротьби зі злочинністю.

Свої погляди Ломброзо сформулював у роботі "Злочинна людина" (1872-1876 р.):

а) злочин - таке ж явище, "як зачаття, народження, смерть, психічні хвороби";

б) причини злочинів закладені в самій біологічній природі людини;

в) головне місце повинно посідати не діяння, а діяч - злочинець, його потрібно вивчати, застосовуючи відповідні методи виміру.

2. Ломброзо розвив своє вчення про природженого злочинця, якому від народження властиві певні клейма - стигмати.



Зовнішні стигмати - це, наприклад, відхилення розміру голови від типу, властивого расі, надмірні розміри щелеп та вилиць (рус.скул), асиметрія обличчя, надмірно малий або великий розмір вух, відстовбурчених, як у шимпанзе, ніс плоский - у злодіїв або гострий - у вбивць, велика кількість різноманітних, передчасних зморшок, дефекти грудної клітини, надмірна довжина рук, зайве число пальців тощо. Про окремих злочинців він писав: "Як правило, злодіям властиві рухливість рук і обличчя, невеличкі, рухливі, неспокійні, найчастіше косі очі. Звичні вбивці мають холодні, скляні очі, нерухомі й іноді наповнені кров'ю, щелепи сильні, вилиці широкі, ікла добре розвинуті..."

Внутрішні стигмати - знижена чутливість до болю, підвищена гострота слуху, нюху, велика моторність, підвищена сила лівих кінцівок, відсутність каяття або мук сумління, цинізм, зрадництво, жорстокість, марнославство, мстивість, лінощі, любов до оргій і азартних ігор, поширеність татуїровок, особлива мова "жаргон".

Природжений злочинець - це явище атавізму , він відтворює риси дикуна. Ці стигмати були піддані критиці, внаслідок якої було доведено, що, з одного боку, названі Ломброзо стигмати виявилися в багатьох людей, у тому числі у видатних державних діячів, з іншого - у книзі Моргана "Стародавнє суспільство" було показано, що дикуни не мають тих рис, які Ломброзо знайшов у злочинців. Під впливом критики Ломброзо змінив свою точку зору, визнавши, що злочинець - це морально помішана людина (божевілля в сфері етики, а потім вже стверджував, що злочинець - це епілептик. Але і це не підтверджувалось: багато закоренілих злочинців не виявляли ніяких ознак епілепсії, а багато епілептиків ніколи ніяких злочинів не вчиняли.

3. Якщо злочин, як вважали представники антропологічної шкоди, - це біологічне явище, то покарання не може досягти своєї мети, а тому треба відмовитися від понять осудності і вини, моральної відповідальності. Треба застосовувати замість покарання заходи безпеки до осіб, що мають стигмати злочинця. "Час припинити жаліти злочинця, - говорили антропологи, - треба пожаліти і суспільство". Вони висували вимоги відмови від суду присяжних, заміни судів медичними установами. Як писали критики, с точки зору Ломброзо для злочинця не потрібний суд, а треба діяти за правилом "виміряв, зважив і повісив". Ломброзо - за широке застосування смертної кари, це, на його думку, штучний відбір у суспільстві, у результаті якого повинні бути знищені звичні злочинці. Антропологи - за широке застосування вислання злочинців у колонії, у малярійні місцевості на довічну каторгу, за тілесні покарання. "Ми повинні, - писав Ломброзо, - відмовитися від сучасного сентиментального ставлення до злочинця: вища раса завжди пригнічує і винищує нижчу - такий закон людства. Де справа йде про порятунок вищої раси, там не може бути місця жалості". Ці расистські погляди широко використовувалися фашизмом і зараз поширені серед деяких американських кримінологів.

4. Реакційна програма антропологів не могла бути прийнята ні теорією кримінального права, ні законодавцем того часу через її антинауковість, а також тому, що зводила кримінальне право до засобу розправи над людиною через її біологічні характеристики.

В Україні, та й у Росії, прихильників ломброзианства серед юристів майже не було. Після відвідання Ломброзо в 1897 р. Ясної Поляни Л. Толстой записав у своєму щоденнику: "Був Ломброзо, обмежений, наївний дідок". Його погляди Толстой вважав "повною убогістю думки, розуміння і чуття". Це зрозумів Енріко Феррі (1856-1929), який вже стояв ближче до соціологічної школи. Не заперечуючи біологічних факторів злочинності, Феррі зазначив ще й телуричні (клімат, географічне середовище) і соціальні фактори, що впливають на злочинність, висунув ідею субститутивів (замінників) покарання - заходів соціального характеру, сформулював кримінально-статистичний закон рівня "кримінальної насиченості" злочинності в кожному даному середовищі у певний момент, випередивши тим самим багато ідей соціологічної школи.

Підкреслюючи реакційність антропологічної школи, слід водночас зазначити, що вона дала поштовх до вивчення особи злочинця, а також стала предтечею нового соціологічного напрямку, що значною мірою вплинуло не лише на розвиток науки кримінального права, але і на кримінальне законодавство кінця XIX-XX століть.

 

У 1876 р. була надрукована книга італійського лікаря-психіатра Чезаре Ломброзо (1835-1909) “Злочинний чоловік, вивчений на підставі антропології, судової медицини та тюрмознавства”, у якій він виклав свою концепцію “природного злочинця”.

 

Основну увагу у своїх дослідженнях Ломброзо зосередив на фізичних недоліках людей, та стверджував, що злочинність за своєю природою є спадкоємна. Він провів спостереження за групою (біля 400 чоловік) італійських злочинців, використувавши фізичне обстеження та антрометрію, і знайшов в них різні фізичні аномалії, що дало йому змогу затверджувати про “природнього злочинного типа”. Фізична “стігма” (клеймо), є доказом того, що злочинець “атавістичний” за своїм складом, у нього спостерігається своєрідний генетичний сдвиг назад, до більш ранніх форм тваринного життя. Порівняльною групою, у дослідника, були італійські солдати. І якщо у 43% злочинців, які були дослідженні виявлялось до п’яти та більше аномалій (розмір та форма голови, устрій ока, здорові та випуклі скули, занадто довгі руки та інше) ні у кого з солдат такої кількості “стигм” не спостерігалось (тільки у 11% було до трьох характерних відзнак).

Особистість людини — це цілісна система соціальних і психічних рис, властивостей і якостей учасника і носія суспільних відносин. В неї входять три основні підсистеми:

1) соціальний статус особистості, що визначається належністю особи до того чи іншого класу (соціального прошарку) і групи із соціально-демографічною характеристикою (стать, вік, освіта, родиний стан і т.д.);

2) соціальні функції (ролі) особистості, що включають сукупність видів діяльності особи як громадянина, члена трудового колективу, сім'янина і т.д.;

3) морально-психологічна характеристика, що відбиває відношення особистості до соціальних цінностей і виконуваних соціальних функцій.

Особистість характеризується цивільною психологією (відношення до суспільства, держави, ідеологічний і політичний світогляд і т.п.), що виявляється в цивільній діяльності; трудовою психологією (відношення до праці), що виявляється в професійній діяльності; побутовою психологією (відношення до родини, побуту) і відповідним поводженням; правовою психологією (відношення до закону, правопорядку, правоохоронних органів) і адекватними їй учинками, нарешті, психологією «Я» (самооцінка, «самость»).

Найбільш стійкі індивідуально-поведінкові відносини утворюють ціннісні орієнтації чи домінуючі інтереси, другі породжують мотивацію поводження (спонукання, що викликають активність і визначають вибір вчинків).

Про особистість злочинця можна говорити лише в тому випадку, якщо людина вчинила злочин, тобто вона стає суб'єктом злочину. Особистість злочинця відрізняється від особистості незлочинця суспільною небезпекою. Особистість злочинця являє собою систему властивостей особистості у виді криміногенних потреб, інтересів, емоційно-вольових деформацій і мотивації, що породили відповідне поводження.

Як правило, суспільна небезпека, носить не всеосяжний характер, а виявляється в деяких домінуючих ориєнтациях і мотиваціях, наприклад корисливої чи насильницької і т.д. Така криміногенна орієнтація визначає зміст її суспільної небезпеки і її злочинного поводження. Обов'язковий компонент суспільної небезпеки особистості— криміногенна деформація її правової психології, тобто різні варіанти неповаги до кримінального закону. Суспільна небезпека особистості злочинця як її соціальна сутність дає підставу виділити подібну особистість у виді якісно відмінної від особистості інших громадян.

Разом з тим варто розрізняти суспільну небезпеку типів особистості злочинця і конкретних злочинців. Причому суспільна небезпека особистості визначається не тільки характером вчиненого, але і місцем, що займає злочинне поводження і його мотивація у всій системі особистісних якостей і поводження суб'єкта в цілому, співвідношенням між соціально значимими негативними і позитивними властивостями особистості.

Суспільна небезпека особистості формується найчастіше до моменту здійснення злочину. Це звичайно виявляється в антигромадському поводженні конкретної особи— дисциплінарних, адміністративних правопорушеннях, аморальних діях, що не носять поки ще характеру злочину, але вже свідчать про предкриминогенну спрямованість суб'єкта, статистично підтвердженої можливості здійснення ним злочину і навіть його виду. Це дає підстави для застосування виховно-попереджувальних мір, у тому числі передбачених адміністративним, трудовим, цивільним, сімейним законодавством, до осіб, поводження яких свідчить про поступовий розвиток особистісних властивостей, типових для мотивації визначених злочинів. Однак ці міри застосовуються до осіб, що вже вчинили правопорушення, відповідно до закону. Зрозуміло, вони не дають підстав поводитися з данними особами, як зі злочинцями.

Кримінологічне вивчення особистості злочинця проводиться на різних рівнях. Вивчення на індивідуальному рівні спрямовано на встановлення характерних властивостей (особливостей) особистості конкретного злочинця. Воно має велике значення в процесі досудового розслідування і судового розгляду, а також індивідуальної профілактики.

Вивчення особистості злочинців у кримінологічних наукових дослідженнях, карній статистиці й узагальненнях правозастосовчої практики проводиться на груповому рівні. При цьому вивчаються категорії і типи злочинців, що виділяються як за подібністю вчинених злочинів, так і за змістом особистісних соціально значимих властивостей суб'єктів діянь.

Проводиться вивчення особистості злочинця як свого роду сукупного «суб'єкта злочинності» у цілому. Такий підхід дає можливість розкрити найбільш загальні її властивості, елементи, структуру, визначити причини й умови злочинності і лінію мір її попередження.

Хоча особистість злочинця відрізняється від особистості незлочинця суспільною небезпекою, вона подібна з особистістю законослухняного громадянина різноманітними позитивними властивостями, наприклад сім'янина, людини, що захоплюються яким-небудь корисним заняттям, спортсмена й ін. В особистості злочинця, таким чином, суперечливо взаємодіють загальнебезпечні і просоціальні властивості. Останні також повинні враховуватися при призначенні покарання і його виконанні, тому що вони складають соціально-психологічну базу для заміщення суспільної небезпеки засудженого, його виправлення, що не допускає рецидиву.

 

Злочинці як об'єкт і предмет кримінологічного вивчення

Об'єктом кримінологічного вивчення є: по-перше, окремі особи, що вчиняють злочини, наприклад, при монографічному їхньому дослідженні; по-друге, різні контингенти злочинців: неповнолітні злочинці, рецидивісти, корисливі і т.п.; по-третє, різні кримінологічні типи злочинців.

Об'єктом вивчення кримінолога є одночасно особи, що не вчиняють злочини, що ведуть себе правомірно. Це важливо при використанні методу контрольної групи і виявленні відмінностей характеристик злочинців від характеристик реальних людей, що формувалися в тих же умовах середовища.

Кримінологічне вивчення злочинця не може бути вичерпним дослідженням усієї складної комплексної проблеми людини і її діяльності.

Кримінолог вивчає злочинність і злочинців у рамках так званого часткового детермінізму, коли розкриття детермінант свідомо неповно з погляду філософії, усіх наук про людину і суспільство. Повнота тут відносна, прив'язана до предмета і методів кримінології.

Поняттям “особа злочинця” повинні охоплюватися не всі особи, які вчинили злочини, а лише ті, які вчинили умисні злочини і рецидивісти.

 

 

Злочинець (особа злочинця) – це особа людини, яка вчинила злочин внаслідок властивих їй антисоціальних поглядів більшою чи меншою мірою негативного ставлення до суспільних інтересів і умисного вибору саме злочинного шляху для реалізації своїх потреб і намірів.

Коли йдеться про злочинців, які вчинили злочини з необережності (“несправжніх злочинців”), то характеризуючи цю особу, можна говорити про наявність лише деяких антисоціальних поглядів. (певного негативного ставлення до правил співжиття чи поводження з технікою і відсутність у них умисного вибору протиправної поведінки). Поведінка особи злочинця завжди складає собою більшу чи меншу суспільну небезпеку – це основна властивість особи злочинця.

Взагалі, питання щодо визначення особи злочинця в радянській кримінології тривалий час не розроблялося (вважалось, що це поняття буржуазної кримінології).

Видатний та талановитий італійський тюремний лікар-психіатр Чезаре Ломрозо (1835-1909) вважав, що злочинець – це людина, намагання якої до вчинення злочину випливає з багатьох анатомічних і паталогічних особливостей.

Злочинець – це особистість з значущо більш високим рівнем хвилювання та невпевненості в собі, імпульсивності та агресивності, що відчужений від суспільних цінностей та корисливого спілкування. (За Кудрявцевим).

У роботі “Особа злочинця” (1971 р.) дається таке визначення: “Особа злочинця – це особа людини, яка винно вчинила небезпечне діяння, заборонене законом під загрозою кримінальної відповідальності.

Як і будь-яка система, особа має структурну будову, що складається з окремих елементів і називається структурою особи. Вчені-кримінологи Санкт-Петербурзької академії МВС Росії й деякі інші дотримуються думки, що структура особи має такі елементи:
- соціальний статус, тобто сукупність ознак, що визначають місце людини в системі суспільних відносин (стать, сімейний стан, рівень освіти, належність до певної соціальної групи та ін.);

- соціальні функції, які виражаються через показники реальних проявів особи в основних сферах діяльності (професійно-трудовій, соціально-культурологічній, соціально-побутовій);
- морально-психологічні установки, що відбивають ставлення людини до її проявів в основних видах діяльності (ставлення до загальногромадських обов’язків, державних органів, правопорядку, праці, культурних та інших цінностей).

Перші два елементи (соціальний статус і соціальні функції) характеризують зовнішній (інтеріндивідуальний) рівень особи, а третій становить сукупність елементів її соціальної спрямованості, які визначають ставлення людини до основних видів її соціальної діяльності.

Кримінологічний аналіз особи злочинця ґрунтується на цих основних положеннях з урахуванням певних особливостей. Насамперед відмінність особи злочинця від особи незлочинця полягає власне у факті вчинення злочину. Злочин як специфічний різновид діяльності людини дає підстави для міркування, які саме особистісні якості людини виявляються в ньому. Ці відмінності можна зафіксувати в особі злочинця на зовнішньому та внутрішньому рівнях. На внутрішньому рівні відмінністю є негативна (антисуспільна) соціальна спрямованість, а на зовнішньому — специфічний вид діяльності — злочинна діяльність. Отже, основна відмітна риса особи злочинця полягає в її негативній соціальній спрямованості, носіями якої є властивості особи, що називаються суспільною небезпечністю особи злочинця.

З огляду на викладене пропонується таке визначення особи злочинця: це сукупність соціально-психологічних властивостей особи, що за певних ситуативних обставин (або поза ними) призводять до вчинення злочину.

Але в реальному житті люди з такими властивостями не завжди вчиняють злочини. Вичерпної відповіді на питання чому так відбувається кримінологія не може дати. Більшість кримінологів вважають, що в особі злочинця ці властивості набирають критичної маси, яка створює нову якість — здатність вчинити злочин. Цю якість названо криміногенністю особи.

Подібну до наведеної раніше структури особи злочинця пропонують вчені-кримінологи НАВС України, в якій частково використано структуру особи, яку запропонував К. Платонов:

- спонукальна сфера особи (потреби, інтереси, мотиви, установки, світогляд, правосвідомість, схильності й звички);

- соціальні ролі й соціальні статуси особи;
- ступінь суспільної небезпечності особи (інтенсивність і тривалість злочинної діяльності);
- морально-психологічний аспект особи (морально-політичні, світоглядні й моральні риси та властивості: погляди, переконання, цілі; психологічні, емоційні, вольові та інтелектуальні особливості; наявність психічних аномалій);
- психофізіологічний аспект особи (стать, вік, стан здоров’я, особливості фізичної конституції).

Поняття особи злочинця кримінологи НАВС України визначають як сукупність соціальних властивостей, ознак, зв'язків і відносин, що характеризують особу, яка порушує кримінальний закон, і в поєднанні з іншими (неособистісними) умовами й обставинами призводять особу до антисуспільної поведінки.

 


1 | 2 | 3 | 4 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.012 сек.)