Пiзнaння сaмого сeбe – oснoвний кpoк до щaстя

Скoвoрода, як і йoго сучасники – французькі матеріалісти XVIII ст., гoловним завданням філoсофії прогoлошував пізнання прирoди людини, але, на відміну від oстанніх, він не вважав індивідуальні чуттєві спoнукання, зoкрема приватний інтерес, визначальними у цій прирoді. Навпаки, світ індивідуальних, приватних iнтересів, своєкoристя і наживи був для нього уoсобленням зла (в цьoму віднoшенні його пoзицiя ближча до кантівської). Селянсько-плебейська, антибуржуазна й антикріпoсницька спрямoваність пoглядів українського прoсвітителя зумoвлювала пoшуки ним інших, ніж у французьких матеріалістів, засад і чинникiв людськoго діяння. На йoгo думку, справді мoральні оснoви пoведiнки людини визначаються не її тілеснoю організацією, а її духoвним світoм, який повинен панувати над тiлoм і визначати людські дії і вчинки. Тому для Сковoрoди людина – це не прoсто тілесний iндивід, це – oкремий світ, «мiкрoкoсмос» («маленькой простой камушек, в котором ужасный пожар затаился») [3, 17]. Пізнання людини означає, за Сковородою, не просто знання її тілесної організації (плоті), а осягнення її внутрішньої, духовної природи. Пізнати істинну людину значить пізнати «бога» в людині.

Через ототожнення духовних стимулів діяльності людини з «богом», а останнього з внутрішньою духовною природою людини Сковорода здійснює екстраполяцію відношення духовного світу людини до її реальних тілесних дій на пояснення природи всесвіту в цілому, розробляє свою концепцію «двох натур» і «трьох світів» як філософську основу свого вчення про людину, про смисл її буття та справжнє щастя. За своєю філософською суттю це вчення ідеалістичне. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав головною, найважливішою і найвищою з усіх наук. З цих позицій він піддавав критиці перебільшення ролі і значення природознавства, наук про природу в її звичайному розумінні.

Отже, мислитель не заперечує ролі і значення наукових і технічних досягнень, але відзначає недостатність цього прогресу самого по собі для людського щастя, вважаючи важливішою в цьому розумінні науку (саме науку) про умови і способи забезпечення щасливого життя, про людину і її щастя. На думку Сковороди, люди повинні пізнати самі себе, свої здібності і виробити відповідний своїй природі спосіб життя.

В основі філософсько-етичної концепції українського просвітителя лежить три світи: макросвіт (всесвіт), мікросвіт (людина) і так званий «символічний світ» (Біблія). Кожен з цих світів має подвійну природу, або дві «натури»: внутрішню – приховану, і зовнішню – видиму. Перша – духовна, друга – матеріальна. Зовнішнім у цих трьох світах є: матерія (всесвіт), тіло (людина), Біблія (символічний світ); внутрішнім – невидима, нетлінна натура, або бог (всесвіт), людський дух (людина), приховані за символічною формою образи справді людських відносин (символічний світ). Історична обмеженість поглядів Сковороди виявилась у тому, що свій ідеал людського способу життя він намагається побудувати на основі символічної інтерпретації Біблії.

У творах Сковороди важко знайти пряму критику приватновласницьких відносин, він зосереджує свою увагу на викритті соціальних наслідків цих відносин – духу своєкористя, наживи, сріблолюбства, здирства тощо.

У розумінні способу їх подолання філософ лишається утопістом. Спільність, любов і рівність він вважає моральним імперативом людської поведінки, які протистоять духу користолюбства і наживи.

Слід зауважити, що хоч Сковорода ніде прямо не засуджує приватної власності, однак у нього ніде немає і утвердження її як атрибута людської природи, що було властиво буржуазним і дворянським просвітителям XVIII ст. Сковорода за «бідність» («мій жребій з голяками»). Своєрідний апофеоз бідності в його творах дехто тлумачить як проповідь аскетизму. Але це зовсім неправильно. Сковорода проти аскетизму, його принцип – «нічого надміру» [4, 240]. «Подлинно всякой род пищы и питія полезен и добр есть, но разсуждать надобно время, место, меру и персону» [4, 424]. Проте не їжа і одяг головне. Бідність, за Сковородою, – це не бідування, не голодування, злидарювання, а безмаєтність, на противагу маєтності, панству. Бідність – це свобода від влади речей, багатства, сил приватної власності. У цьому полягає суть девізу Сковороди – «А мій жребій з голяками».

Поиск по сайту: