Стиль філософського мислення Сковороди

Філософському мисленню Григорія Сковороди притаманне органічне поєднання раціонально-абстрактного та художнього світоспоглядань. В ньому предмети та явища осмислюються лише в абстрактно-схематичному образі, де поєднанні їх властивості. Один із найавторитетніших дослідників його творчості Д. Чижевський писав: «Філософічний стиль Сковороди – це своєрідний поворот філософічного думання від форми мислення в поняттях до якоїсь первісної форми мислення в образах та через образи. Він повертається від термінологічного вжитку слів до символічного їх вжитку. Сковорода пристосовує скарб філософської термінології до свого стилю думання: поняття стають символами».

Нaслiдyючи традиції неoплатoнiзмy і хриcтиянcькoї cимвoлiки отцiв цepкви, нiмeцьких мiстикiв та yкpaїнськиx миcлитeлів дoби Київcькoї Рyci, Пpocвітництва, Сковoрoда рoзглядaє cимвoли як «iпoстась icтини», як тe, щo дoпoмaгaє пiзнaти нeзeмне, вiдкривaє нoвe бaчeння peчей. Символи постають як певна множинність значень, межі між якими могли перехрещуватись, бути схожими або ж суперечити.

Він на стільки був захоплений створенням практичної філософії, що не звернув уваги на теоретичну довершеність, формальну систематизацію своїх ідей, а це і не дало підґрунтя щоб аргументовано відповісти на всі питання, які міг би поставити філософ. Це не є недоліком філософських поглядів Сковороди, це лише відбиток філософських традицій, які започаткували еллініти, де центром бачення світу була людина.

Також Сковорода відзначив у своїх поглядах двонатурність світу (видима і невидима, тобто матеріальна й ідеальна, тілесна і духовна, мінлива і вічна, залежна і визначальна).

«У цьому цілому світі, – писав Г. Сковорода, – два світи, з яких складається один світ: світ видимий і невидимий, живий і мертвий, цілий і розпадливий. Цей – риза, а той – тіло. Цей – тінь, а той – дерево. Цей – матерія, а той – іпостась, себто основа, що утримує матеріальний бруд так, як малюнок тримає свою барву. Отже, світ у світі то є вічність у тлінні, життя у смерті, пробудження у сні, світло у тьмі, у брехні правда, у печалі радість, в одчаї надія».

Принцип двонатурності світу Г. Сковорода органічно пов’язує з його вченням про три «світи» – специфічні види буття (спираючись на давню філософську традицію, античну, натурфілософію М. Кузанського, Д. Бруно, філософські курси києво-могилянців, зокрема С. Полоцького): великий, або макрокосм (Всесвіт); малий, або мікрокосм (людина); світ символів, або Біблія.

Великий світ – складається із численних світів як «вінок із віночків». Першооснова – це чотири елементи: вогонь, повітря, вода й земля. Він поділив макрокосм на старий світ (бо його давно всі знають) і новий світ, що відкривається лише тим, хто за видимим бачить невидиме. Та оскільки Сковорода зосереджував більше уваги на розуміння малого світу (людини), великий світ він не вивчав досконало, лише на стільки, на скільки необхідно це було для розуміння центральної ідеї його філософії – людини.

Проблему відношення духовного до матеріального Сковорода осмислював у трьох аспектах: в онтологічному, гносеологічному і морально-етичному. В онтологічному аспекті єдність духовного і матеріального охарактеризовує категоріями вічного і минущого, безконечного і конечного, загального і одиничного. В цьому зв’язку він висловлює ряд глибоких діалектичних міркувань. У гносеологічному аспекті відношення духовного і матеріального Сковорода розглядає як відношення сутності і видимості. Причому сутність він розуміє метафізично, як щось трансцендентне, потойбічне щодо видимості. Остання – лише «тінь» сутності. Що стосується розуміння матеріального і духовного у морально-етичному аспекті, то це два протилежних чинника – добро і зло. Тілесне, матеріальне як джерело і чинник зла набуває у нього незалежності від духовного як чинника добра. Тому в проекції на відношення добра і зла матеріальне і духовне в філософії Сковороди дістають достатню незалежність, що дозволяє говорити про певні риси дуалізму або про дуалістичні тенденції у світогляді українського просвітителя.

Сковорода завжди звертав увагу та наголошував на поєднанні людини з природою, не в сенсі матеріалізму, у зовнішньому поєднання, він говорить про «згідність із природою» у метафізичному розумінні основи буття. «Природа» для Сковороди – це Божественна Сутність, утаєна і притаманна зовнішньому, видимому світові і всякій живій істоті. Це творчий і активний принцип як основа видимого світу, як глибока, рушійна сила людської душі, – це її внутрішнє щастя (не в гедоністичному чи матеріалістичному розумінні цього слова) і блаженність.

Поиск по сайту: