Причины поражения Парижской Коммуны

Парижская Коммуна потерпела поражение вследствие многих причин

объективного и субъективного характера.

Основная объективная причина её заключалась в недостаточном уровне

развития капитализма во Франции того времени. Следствием этого явились

недостаточная подготовленность и закаленность её рабочего класса,

отсутствие у него политической партии, вооруженной учением о классовой

борьбы, пролетарской революции и диктатуре пролетариата.

Хотя промышленный переворот во Франции к тому времени уже завершился,

большая часть французского пролетариата была ещё занята на средних и мелких

предприятиях.

Недостаточная концентрация производства задерживала рост классовой

сознательности рабочих, затрудняло высвобождение их из под влияние мелко

буржуазных идей и представлений, носителями которых являлись радикалы,

правые прудонисты и неоякобинцы.

Передовые слои парижских рабочих шли за революционными социалистами

(коллективистами), но они не представляли единой, сплоченной группы, а

принадлежали к нескольким различным течениям - левым прудонистам,

бакунистам, бланкистам, необабувистам и марксистам(последних было среди

деятелей Коммуны всего несколько человек).

Неоднородность политического состава Парижской Коммуны, наличие

значительных теоретических и практических разногласий среди её членов,

препятствовали выработке у руководства единой революционной тактики.

Деятели Коммуны упустили благоприятный момент для наступления на

Версаль, не взяли под свой контроль огромные фонды Французского банка,

недооценили необходимости беспощадной борьбы против подрывных действий

контрреволюционных элементов внутри Парижа. Коммунары не использовали в

полной мере наличные материальные ресурсы и людские резервы для укрепления

обороноспособности революционной столицы и достижения победы в гражданской

войне, навязанной Парижу версальцами.

Далеко не все руководители Парижской Коммуны верно оценивали вопрос о

союзниках пролетариата в революции. Коммуна в целом не сумела добиться

установления прочных связей с трудящимися массами провинций, в частности с

крестьянством. Она не уделяла достаточного внимания разоблачению лжи и

клеветы, распространявшихся буржуазной прессой.

Однако решающее влияние на судьбы пролетарской революции 1871 г.

оказала присутствие во многих районах страны, в том числе и в окрестностях

Парижа, немецких оккупационных войск.

Поддержка, оказанная французской контрреволюционной буржуазии

иноземными оккупантами, не дала развернуться движению в поддержку Парижской

Коммуны, начавшемуся во многих провинциальных городах, помешало

осуществлению боевого союза между парижскими трудящимися и революционными

элементами всей нации. Отсутствие такого союза явилось одной из главных

причин поражения Коммуны.

9)

У 1871 році була прийнята Конституція Німецької Імперії, що значною мері відтворила конституціюСеверо-Германского союзу, і навіть врахувала договори зюжно-германскими державами шляхом низки конституційними новаціями. За цими державами закріплювалися деякі особливими правами. Баварія йВюртемберг, наприклад, зберегли декларація про таку дохідну статтю місцевих бюджетів, як на горілку і пиво. До того ж управління поштою і телеграфом. У Баварії зберігалася певна самостійність у сфері управління армією, і залізницями, при цьому в імперському комітеті по «армії й фортецях» посідала місце, тоді як інші члени комітету призначалися імператором. Під її головуванням діяв комітет закордонних справ, що з уповноважених Саксонії,Вюртемберга, із включенням двох щорічно обраних членів інших держав.

По нової німецької конституції у складі новоствореної імперії ввійшли двадцять п'ять державних утворень (чотири королівств, шість великих герцогств, чотири герцогств, вісім князівств, три вільних міст) і імперська провінціяЭльзас-Лотарингии, анексована від Франції. За формою державного будівництва Німеччина ставала федерацією. Усі члени федерації мали своїми законодавчими і виконавчими органами влади. Конституція наділила ці суб'єкти незначною самостійністю, поступовосокращавшейся.

За формою правління Німеччина почала конституційної монархією. Главою імперії – імператором - проголосили король Пруссії Вільгельм. Це відповідало реальному співвідношенню сил новоствореному державі. Перед Пруссії доводилося більше половини території Німеччини) і шістдесят відсотків населення. Імператор був головою Збройних Сил: «Імператор… від імені імперії оголошує війну, і укладає світ» (стаття 11), призначав чиновників імперії: «Імператор призначає посадових осіб імперії, що їх присягати імперії і дає у разі потреби розпорядження про їхнє звільнення» (стаття 18), включно з головою уряду – імперського канцлера. Імператору надавалося право призначення членів верхньої палати парламенту від Пруссії. Конституція давала можливість керівництва міністрами імперії і найбільш Пруссією.

Члени верхньої палати імперії – Союзного ради – бундесрату – призначалися урядами союзних держав: «Союзний рада з представників держав, входять до складу союзу, між якими голоси розподіляються в такий спосіб, що… (Пруссія отримує сімнадцять голосів із п'ятдесятивосьми».[1][1] Решта держав мали він від одного до шести депутатів. «Представництво в союзному обласній раді й керівництво його справами належить імперському канцлеру, який призначається імператором», - так проголошувала 15 стаття Конституції Німеччини.

Конституція надавала Союзній раді Законодавчу владу – поряд разом із Рейхстагом – значну виконавчу владу. Проте вирішальне слово у багатьох питань було понад президентом: «>Имперское законодавство здійснюється союзним радою і Рейхстагом. Згода переважно тому чи тому зборах необхідне імперського законом і встановлює його. Якщо союзному раді відбудеться розподіл думок, щодо законодавчих проектів, які стосуються армії, флоту, … голос президента є вирішальним, коли він радить наявний устрою» (стаття 5).Бундесрат мала свій апарат від імені комісій, спеціалізованих за тими або іншим суб'єктам областям суспільної відповідальності і державного життя. Найважливіше полягала у тому, щобундесрату було дозволили видання указів, мали таку ж силу, як і закон.

Пруссія мала величезну частку влади у верхньої палаті імперії. Головою палати, як було зазначено, був канцлер – прусський міністр, призначуваний волею прусського короля. Одне це давало Пруссії помітне переважання в бундесраті. Для відхилення законопроекту про зміну конституції було досить чотирнадцять голосів: «Зміни конституції… вважаються відхиленими, якщо мають проти себе 14 голосів на союзному раді» (стаття 78), тим часом Пруссія було представлено у верхній палаті спочатку сімнадцятьма депутатами, потім їх одягнули стало двадцять два. Від Пруссії залежало відхилення будь-якого законопроекту. Дрібні держави нерідко навіть відмовлялися бути в бундесрат.

Нижню палату парламенту зберегла назва рейхстагу. Він обирався спочатку три роки, потім (з 1887 року) п'ять: «>Рейхстаг утворюється з допомогою загальних й немає прямих виборів із таємницею подачею голосів» (стаття 20). Фактична влада рейхстагу була дуже малою. Його кількаразові спроби встановити хоча б мінімальний контроль над виконавчої влади незмінно завершувалися поразкою.

Отже, стаття 20 конституціїдекретировала запровадження загального чоловічого виборчого права, хоч Бісмарк ставився до загального голосуванню як інституту шкідливому і небезпечному.

Загальну виборче право було продиктоване суто політичними, точніше зовнішньополітичними, обставинами: потрібно було позбавити аргументів ті європейські держави, які в насильницькому об'єднання Німеччини порушення споконвічній волі об'єднаних народів.

>Досрочний розпуск нижньої палати міг стати зроблено простим постановою палати верхньої – бундесрату, і це раз робилося.

Отже, як було зазначено вище, імперське уряд був представлений в єдиному особі – особі канцлера. Кабінету міністрів немає. Міністри,ведавшие певним колом справ, перебувають у підпорядкуванні канцлера. Бісмарк писав: «>Действительную відповідальність на ділі великої політики може нести … лише один-єдиний керівний міністр, а чи не анонімна комісія з мажоритарним голосуванням».

Функції імперського уряду були дуже широкими. «>Надзору із боку імперії і його законодавству підлягають такі предмети:

1) Визначення, що стосуються свободи переселення, ставлення людини-спеціаліста до місця народження і до місця проживання, права громадянства, паспортів, поліції, іноземців, і навіть що стосуються ремесла і страхування, … понад те визначення про колонізації і переселення в іноземні,негерманские землі.

2) Законодавство митне й торгове встановлення податків, необхідні потреб імперії.

3) Визначення системи заходів, терезів і монет, і навіть основні тези про випуск паперових грошей, гарантованих спонукувані чи нерухомими цінностями.

4) Загальні визначення в російських банках.

5) Патенти на винаходи.

6) Охорона авторської власності.

7) Організація загального захисту німецької торгівлі по закордонах, німецького мореплавання … і розподіл загального консульського представництва, встановленого з цього приводу імперії.

8) Залізниці … та шляхи повідомлення, водні і сухопутні, встановлених у інтересах захисту країни й загального обороту.

10) Пошта і телеграф …

13) Загальне законодавство у цивільному праві, кримінальна право і судочинство.

14) Армія й військовий флот в імперії.

16) Визначення про пресу та про право спілкування (спілок)» (стаття 4).

Перед ж місцевих урядів доводилося переважно виконання імперських законів, одержували переваги перед законамиобластническими.

Отже, зі свого соціально-політичний змісту конституція 1871 року вираженням компромісу, встановленого у розвитку країни, міжфеодально-юнкерским землеволодінням ібистрорастущимпрусско-германским капіталом.

У ситуації неможливо було мови про ліквідацію досіполуфеодального землеволодіння та інших пережитків феодалізму взагалі, включно з міською промисловість і ремесло.

Отже, з конституції 1871 року, державна владу у Німецької Імперії мала містити принципі поділу влади й представницькому правлінні. Проте системи стримування і противаг, наявність низки юридичнихнесообразностей робило демократизацію влади неможливою і вело до формування режиму, у якому уряд на чолі з імператором домінувало над парламентом. Конституція обмежувала влада імператораСоюзним радою, але, як прусський король, він був вільний наказати своїм представникам в бундесраті провалити будь-який неугодний йому закон, що стосується конституції, фінансів України й військової справи. Імператор була пов'язанаконтрассигнатурой канцлера, якого він же вільний призначати й зміщати на власний розсуд.

11)

Буланжи́зм (фр. Boulangisme) — популистское движение во Франции в конце 1880-х годов под лозунгами реваншистской войны против Германии, пересмотра республиканской Конституции 1875 года и роспуска парламента. Движение возглавлял генерал Ж. Буланже. Представляя блок социально и политически разнородных оппозиционных элементов, буланжизм достиг своего апогея в конце 1888 — начале 1889, когда Буланже был избран в палату депутатов. Однако после его бегства в Бельгию (1889) движение быстро пошло на убыль.Содержание

Становление движения

Поглощенные борьбой с клерикалами и монархистами, республиканцы не сразу заметили, как выросла и окрепла новая политическая сила – националистическое движение. Отчасти его подъем был связан с общим усилением политического радикализма, вызванного разочарованием широких слоев населения в результатах политики «умеренных республиканцев». В связи с этим все большую популярность приобретает партия так называемых радикалов, заявлявших о верности старой программе демократических и социальных реформ. Свою роль сыграл и экономический кризис середины 80-х гг. Но главное – общественное мнение Франции не смирилось с утратой Эльзаса и Лотарингии (26 февраля 1871 г. Тьер подписал в Версале прелиминарный мирный договор с Германией, 10 мая во Франкфурте-на–Майне договор был подписан окончательно).

Военная тревога 1886-1887 гг., связанная с мелким инцидентом на франко-германской границе, вызвала во Франции всплеск реваншистских и милитаристских настроений, на почве которых и выросло националистическое движение. Начав с критики конкретных действий республиканских правительств, националисты постепенно перешли к отрицанию конституционных основ Третьей республики. В особенности они нападали на парламентаризм, усматривая в нем причину ослабления государственной власти и национального единства. Они выдвинули требование пересмотра конституции в целях усиления исполнительной власти по образцу президентской республики 1848 г.

Роль Ж.Буланже

На роль «сильной личности», способной укрепить пошатнувшийся авторитет государственной власти, националисты прочили генерала Буланже. Ветеран многих войн, борец с армейской рутиной, наконец, республиканец по своим взглядам, он пользовался поддержкой радикалов. В 1886 году при содействии Клемансо генерал Буланже получил пост военного министра. По его инициативе были осуществлены реформы в армии, снискавшие ему популярность: принята на вооружение скорострельная винтовка Лебеля (Lebel modèle 1886), сокращён срок военной службы с пяти до трех лет, улучшены бытовые условия рядовых и унтер-офицеров. А твёрдость, которую он продемонстрировал перед лицом угроз Германии в 1887 году, окончательно сделала его кумиром толпы – «генералом реванша».

На амбициях популярного генерала стремились сыграть различные политические партии. Радикалы рассчитывали с его помощью прийти к власти, но вскоре их отпугнули авторитарные стремления Буланже. Монархистам пришла в голову мысль использовать его против республики. Но главной опорой буланжизма было националистическое движение, ведущую роль в котором играла Лига патриотов. Основанная в 1882 г. поэтом Полем Деруледом и историком Анри Мартеном, она ставила целью «развитие физических и моральных сил нации», прежде всего в интересах победоносной войны против Германии. В середине 1880-х гг. Лига патриотов насчитывала свыше 180 тыс. членов.

В марте 1888 года Буланже был уволен из армии. Он выдвинул свою кандидатуру на дополнительных выборах в Палату депутатов и был избран. В парламенте Буланже внёс предложение о пересмотре конституции. Когда оно было отвергнуто депутатами, генерал вынес его на своеобразный плебисцит. Выборы в то время проводились по партийным спискам, и закон не запрещал многократно выдвигать одну и ту же кандидатуру в разных избирательных округах. Этим и воспользовался Буланже. Под лозунгами роспуска парламента, пересмотра конституции и созыва Учредительного собрания он принял участие в дополнительных выборах по разным округам, которые проводились во второй половине 1888 года. И практически везде ему сопутствовал успех.

В ночь на 28 января 1889 года Париж не спал, напряженно ожидая результатов дополнительных выборов, которые состоялись в департаменте Сена. Когда стало известно, что Буланже победил, толпы националистов вышли на улицы. Дерулед умолял Буланже брать власть немедленно, не дожидаясь всеобщих выборов, намеченных на осень. Однако Буланже отказался от государственного переворота.

Завершающий этап

Щепетильностью генерала воспользовались республиканцы. Они внесли изменения в закон о выборах, отменив голосование по партийным спискам и запретив многократное выдвижение одной и той же кандидатуры. Правительство даже пошло на прямую провокацию. Министр внутренних дел Клеман распустил слух о якобы готовящемся аресте Буланже. Того явно не устраивала роль мученика, и 1 апреля 1889 г. он бежал в Брюссель. С этого момента буланжизм резко пошел на спад. В августе Сенат, заседая в качестве верховного суда, заочно приговорил Буланже к изгнанию. Преследованиям в судебном порядке подверглись и вожаки националистического движения. Лига патриотов была распущена, а Дарулед приговорен к штрафу. На выборах в сентябре 1889 г. буланжисты смогли провести в Палату депутатов лишь 38 кандидатов. Точку в истории буланжизма поставило самоубийство генерала в 1891 г.

Панамский скандал (или панамская афера) — финансовый и политический скандал, разразившийся во Франции в конце XIX века во время строительства Панамского канала. Энциклопедия Ларусса называет «панаму» самым громким финансовым скандалом за всю историю Третьей республики.Содержание [убрать]

Поиск по сайту: