ХТО КЕРУЄ СВІТОМ?

Європейська цивілізація - я це повторюю раз у раз - автоматично витворила бунт мас. З одного боку цей бунт є надзвичайно позитивним явищем; ми вже сказали, що бунт мас викликаний неймовірним зростом можливостей сучасного життя. Але зворотний бік Цього самого явища жахний; з цієї точки зору бунт мас - це одна й та сама річ, як докорінна деморалізація людства. Розгляньмо тепер цю деморалізацію з нових точок зору. [91]

Сутність чи характер нової історичної епохи є вислі-дом внутрішніх змін - змін людини та її духу - або зовнішніх змін, більш формальних і ніби механічних. Серед цих останніх найважливіша, без сумніву,- це переміщення влади. А це приводить до переміщення Духу.

Тому, коли ми намагаємося зрозуміти якусь добу, одним із наших перших питань мусить бути: «Хто в цю пору панує в світі?» Може бути, що в ту пору людство, розбите на різні уламки без взаємного зв'язку, творить замкнені, самостійні світи. За часів Мільтіада середземноморський світ не знав про існування далекосхідного світу. У таких випадках ми мусили б звернутися до кожної окремої спільноти з нашим питанням: «Хто панує в світі?». Але від шістнадцятого століття людство охоплене гігантським процесом об'єднання, що в наші дні осягнув останніх меж. Тепер уже немає жодної частини людства, що живе окремішньо, немає людських островів. Тому, починаючи від того століття, можна сказати, що «той, хто панує в світі», дійсно має абсолютний вплив на цілу планету. Протягом трьох сторіч це була роль однорідної групи європейських народів. Панувала Європа, і під цією єдністю влади світ жив в єдиному чи, принаймні, дедалі більш об'єднаному стилі.

Цей стиль життя звичайно називають «модерним віком». Та під цією сірою й невиразною назвою криється ця дійсність: епоха європейської гегемонії.

Під «владою» не слід розуміти в першу чергу вжиток матеріальної сили, фізичного примусу. Бо ми тут намагаємось оминути дурні уявлення, принаймні грубші та явніші. Отже, це стале і нормальне відношення між людьми, що зветься «владою», ніколи не спочиває на силі, а, навпаки, тому, що якась людина чи група людей користається владою, вона розпоряджає цим суспільним апаратом чи машиною, що зветься «сила».

Випадки, коли на перший погляд сила видається підставою влади, виявляються при ближчому розгляді найкращими прикладами на підтвердження нашої тези. Наполеон вдерся в Іспанію, тримався там деякий час, але, властиво, не панував в Іспанії ні одного дня. А це, хоч він мав силу, саме тому, що він мав тільки силу. [92]

Слід розрізняти між фактом чи процесом агресії і явищем влади. Влада - це нормальне вживання авторитету. А останній завжди заснований на громадській думці - завжди, нині, як і десять тисяч років тому, як серед англійців, так і серед ботокудів. Ніколи ніхто не панував на землі, спираючи свою владу в істоті на щось інше, як на громадську думку.

Чи, може, ви гадаєте, що суверенність громадської думки винайшов адвокат Дантон у 1789 році чи святий Тома Аквінський у тринадцятому столітті? Уявлення про цю суверенність могло постати тут чи там, в цю чи іншу дату, але факт, що громадська думка є основною силою, яка витворює в людських спільнотах явище панування, такий старий і тривкий, як саме людство. Отак у Ньютоновій фізиці тяжіння є силою, яка витворює рух. Закон громадської думки - загальний закон тяжіння в політичній історії. Без неї не могло б бути історичної науки. Тому Юм дуже проникливо завважує, що завдання історії показати, що суверенність громадської думки не є жодна утопічна мрія, а є повсякденна дійсність людських спільнот. Отже, навіть той, хто хоче правити з допомогою яничар, залежить від їхньої думки і від думки, яку має про них решта населення.

В дійсності не можна панувати з допомогою яничар. Тому Талейран сказав Наполеонові: «З багнетами, ек-селенціє, можна робити все, крім одного: сидіти на них». А панування - це не жест захоплення влади, а спокійне користування нею. Отже, правити - це сидіти. На троні, на першій лаві, в міністерському кріслі. Всупереч наївним і мелодраматичним поглядам, панування не так питання кулака, як сидіння. Словом, держава - це утримування опінії, утримування рівноваги, статики.

Трапляється, що інколи не існує громадської думки. Суспільство, розколене на суперечні групи, що їх погляди один одного перекреслюють, не дає можливості для встановлення влади. А оскільки «природа не терпить вакууму», порожнеча, створена браком громадської думки, виповнюється брутальною силою. Отже, в крайньому випадку остання виступає на заміну першої.

Тому, коли ми хочемо з точністю висловити закон громадської думки як закон історичного тяжіння, слід Це мати на увазі, і тоді ми доходимо.до формули, що [93] збігається з відомим старовинним і влучним висловом: неможливо панувати всупереч громадській думці.

Це дає нам змогу зрозуміти, що влада є перевагою певного погляду, отже, певного руху, що влада кінець кінцем не що інше, як духова потуга. Історичні факти точно потверджують це. Всяка примітивна влада має «священний» характер, бо вона базується на релігійних уявленнях, а релігійні уявлення завжди перша форма, під якою з'являється те, що пізніше стане духом, ідеєю, думкою; словом, нематеріальне і метафізичне. У Середньовіччі повторюється те саме явище у більшому масштабі. Першою державою, чи державною владою, що постає в Європі, є церква з її специфічним характером «духової потуги», на який уже вказує її ім'я. Від церкви навчилася політична потуга, що вона з походження теж духова потуга, перевага певних ідей; і так постає Священна Римська імперія. Таким чином змагаються дві духові потуги, які неспроможні розмежуватися за своєю істотою - вони ж обидві духові,- і тому погоджуються влаштуватися в різних категоріях часу: в часовості і у вічності. Світська потуга і релігійна потуга однаково духові: але одна - це дух часу, внутрішньосвітська і змінна громадська думка, тоді як друга - це дух вічності, Божа думка, думка Бога про людину та її призначення.

Отож буде рівнозначно, чи ми скажемо, що в даний час править така людина, такий народ, така група однорідних народів, чи скажемо, що в даний час переважає в світі така система поглядів - ідей, оцінок, бажань і намірів.

Як розуміти таку перевагу? Більшість людей не має поглядів; погляди треба впорснути їм під тиском, як мастило в машину. Тому дух, який би він не був, мусить мати потугу і користуватися нею, щоб люди без поглядів - а вони в більшості - придбали собі погляди. Без поглядів людське співжиття було б хаосом або ще менше: історичною порожнечею. Без поглядів людське життя втратило б свою органічну структуру. В міру того як бракує духової потуги, в міру того як бракує когось, хто править, панує хаос серед людей. І подібно, всяке переміщення влади, всяка зміна проводу - це рівночасно зміна поглядів, і тим самим ніщо інше, як зміна історичного тяжіння.

Повернімося знову до початку. Протягом кількох [94] сторіч панувала в світі Європа, конгломерат духово споріднених народів. У Середньовіччі ніхто не панував у світській сфері. Це завжди так бувало в усіх середніх віках історії. Тому вони завжди є відносним хаосом і відносним варварством, дефіцитом поглядів. Це часи, коли люди люблять, ненавидять, бажають і гидують, і то завжди з великим розмахом. Натомість бракує поглядів. Такі часи не позбавлені певного чару. Але в великих історичних епохах людство живе якраз поглядами, і тому існує лад. По той бік Середньовіччя ми знову знаходимо епоху, де, подібно як в модерні часи, хтось володіє, хоч лише над обмеженою частиною світу. Це - Рим, великий володар. Він завів порядок у середземноморському просторі та на його окраїнах.

У наші повоєнні дні люди починають казати, що Європа вже не панує в світі. Чи ви розумієте вагу цього діагнозу? Він сповіщає про переміщення влади. Переміщення куди? Хто перебере від Європи владу над світом? А чи певно, що взагалі хтось перебере владу? А якби не було нікого, що тоді?

Насправді у світі діється щохвилини, отже й у цю мить, безліч речей. Той, хто насмілюється казати, що саме діється на світі, хіба кепкує сам із себе. Але саме тому, що неможливо безпосередньо пізнати дійсність у її повноті, нам нема іншого вибору, як самовільно створити собі дійсність, припускаючи, що речі виглядають так, а не інакше. Це дає нам схему, себто загальне поняття, чи мережу понять, крізь яку ми дивимось на справжню дійсність, як крізь сітку координатів; тоді, і тільки тоді, ми можемо скласти собі приблизне уявлення про неї. В цьому полягає науковий метод. Мало того, в цьому полягає всяка розумова діяльність. Коли ми бачимо, як наш друг наближається садовою стежкою, і кажемо: «Ось Педро», ми свідомо, іронічно робимо помилку. Бо для нас «Педро» - це схематичний образ фізичної і моральної поведінки, те, що ми називаємо «характером»; та, правду кажучи, інколи наш друг Педро аж ніяк не подібний на поняття «наш друг Педро».

Всяке поняття, найпростіше й найбільш технічне, оправлене в самоіронію, між зубцями Алкіонової усмішки, [95] так, як гранчастий діамант вставлений між золоті зубці своєї оправи. Воно каже нам зовсім поважно: «Це А, а то Б». Але це повага типового ріпсе-sans-rire *. Це хитка повага людини, що проковтнула свій регіт та зціпила зуби, щоб не вивергнути його. Ясна річ, що це не є А, просто так, беззглядно, і що то не є Б, просто так, без застережень. Поняття, властиво, означає дещо інше, ніж говорить, і в цій дволичності полягає іронія. Насправді ж воно думає так: я знаю, що в істоті це не є ані А, ані Б; але, припускаючи, що вони А і Б, я порозуміваюсь із собою щодо конкретного ставлення супроти обох речей.

* Гримаса людини, що намагається стримати сміх (фр.).

Така теорія раціонального пізнання була б роздратувала грека. Бо грек вірив, що в розумі, у понятті, він відкрив саму дійсність. Ми, натомість, віримо, що розум, поняття, є приладдям домашнього вжитку, якого людина потребує й вживає, щоб з'ясувати собі власне положення серед безмежної і вкрай проблематичної дійсності свого життя. Життя - це боротьба з речами, серед яких ми мусимо встоятись. Поняття - це стратегічний план, який ми складаємо, щоб відбити їхню атаку. І тому, коли ми проникнемо до найглибшої суті якого-небудь поняття, то ми знаходимо, що вона нам нічого не каже про саму річ, а тільки підсумовує, як людина може використати її чи постраждати від неї. Оскільки я знаю, досі ще ніхто не обстоював того погляду, що зміст усякого поняття завжди життьовий, завжди полягає в можливій дії або в можливому стражданні людини. Проте, на мою думку, це неминуче заключення філософського процесу, започаткованого Кантом. Отож, коли ми в світлі цього погляду переглянемо все минуле філософії до Канта, нам може видатись, що в засаді всі філософи казали те саме. Бо ж усяке філософське відкриття є лише відкриттям і відслоненням того, що лежало в глибині.

Але це надмірний вступ до моєї теми, яка дуже віддалена від філософських проблем. Я просто збирався сказати, що сьогодні діється в світі, себто в історичному світі, а саме: протягом трьох сторіч Європа панувала в світі, а тепер вона непевна, чи вона ще панує і чи вона далі пануватиме. Звести до такої простої формули безліч подій, з яких складається сучасна [96] історична дійсність, безсумнівно є, в найліпшому випадку, перебільшенням, і тому я мусив нагадати, що думати - це, хоч-не-хоч, перебільшувати. Хто воліє не перебільшувати, мусить мовчати; мало того: він мусить паралізувати свій розум і якнайшвидше отуманіти.

Це, на мою думку, справжній образ того, що діється в світі; все інше лише наслідки, умови, ознаки й епізоди цих подій.

Я не твердив, що Європа перестала панувати, а радше, що тепер Європа має поважні сумніви, чи вона взагалі панує і чи вона пануватиме завтра. Цьому відповідає рівнобіжний настрій серед інших народів світу, які сумніваються, чи хтось панує над ними. Вони теж непевні.

За ці, останні роки багато говорилося про занепад Європи. Я благаю читачів не впадати у звичну наївність і не думати відразу про Шпенглера просто тому, що мова про занепад Європи чи Заходу. Ще поки з'явилася його книжка, всі говорили про це і, як відомо, книжка завдячує свій успіх тому, що таке підозріння вже давно тривожило всі уми під різними формами та з різних причин.

Стільки вже говорилося про занепад Європи, що багато людей кінець кінцем прийняли це за факт. Не тому, що вони поважно вірять у це, а радше тому, що вони звикли вважати це за істину, хоч, щиро кажучи, не пригадують собі, щоб вони в певний момент дійсно переконалися в цьому. Нова книжка Уолдо Франка «Нове відкриття Америки» базується повністю на припущенні, що Європа конає. Проте Франк ані аналізує, ані обговорює, ані піддає сумніву таке потворне явище, що править йому за грізний засновок. Без дальших досліджень він відштовхується від нього, як від незаперечного факту. Мені досить цієї легковажності в самій вихідній точці, щоб підозрівати, що Франк не переконаний у занепаді Європи; куди там, він навіть не поставив собі такого питання. Він користається ним як трамваєм. Загальники - це трамваї інтелектуального транспорту.

І це роблять багато людей. Передусім це роблять народи, цілі народи.

Сучасний світ являє нам картину крайньої наївності. Коли в школі хтось повідомляє, що вчитель вийшов, хлопчиська збивають бучу і шаліють. Усі щасливі [97] звільнитися від тиску, який чинила на них присутність учителя, скинути ярмо правил, ставати догори ногами, відчувати себе паном свого власного призначення. Але без правил, що приписували їм заняття й обов'язки, хлопчиська не мають що робити, не мають серйозної праці, змістовного, тяглого й цілеспрямованого завдання, і так виходить, що вони самі спроможні тільки на одне: блазнювати.

Легковажність неповнолітніх націй - справді жалюгідне видовище. Оскільки кажуть, що Європа занепадає, отже, перестає панувати, кожна нація і наційка починає стрибати й розмахувати, стає догори ногами або бундючиться й надувається, прибираючи позу дорослої людини, яка є паном свого власного призначення. Звідси картина різних «націоналізмів», що пов-сюду множаться, як вібріони.

У попередніх розділах я намагався визначити новий тип людини, який сьогодні запанував у світі: я його назвав масою і показав, що його головна характеристика полягає в тому, що, почуваючи себе простаком, він проголошує своє право на простацтво й відмовляється визнавати вищі інстанції. Коли такий умонастрій переважає у межах окремих народів, то не диво, що ми зустрічаємо це саме явище, дивлячись на спільноту націй. І тут є, відносно беручи, народи-маси, готові збунтуватися проти великих народів-творців, проти меншості людських племен, які сформували історію. Справді смішно дивитися, як та чи інша республічка в своєму глухому закутку стає навшпиньки, ганьбить Європу і оголошує її відхід зі світової історії.

Чим це кінчається? Європа була витворила систему норм, що їх потугу й плідність довели віки. Ці норми далеко не ідеальні. Але вони, без сумніву, зобов'язують нас, поки не існують чи не з'являться на обрії інші. Щоб перевершити їх, необхідно створити інші. Тепер народи-маси рішили, що вже віджила та система норм, яку ми називаємо європейською цивілізацією; та оскільки вони неспроможні створити нову, вони не знають, що робити і, щоб згаяти час, збивають бучу.

Оце перший наслідок, коли хтось у світі кінчає своє панування: всі інші, збунтувавшися, лишаються без завдання, без програми життя. [98]

Циган пішов сповідатись, але совісний священик перше спитав його, чи він знає Божі заповіді. Відповів на те циган: «Присяйбі, панотче, я хотів вивчити їх, та пішов поголос, що їх мають скасувати».

Чи не є це сучасне становище в світі? Іде поголос, що європейські заповіді вже неважні, і таким чином люди - одиниці і народи - користаються з нагоди, щоб зажити без законів. Бо поза європейськими законами не було інших. Тут не ходить про постання нових норм, які витісняють старі, як це вже траплялося, чи про новий запал, який захоплює своїм молодечим полум'ям старі й літеплі ентузіазми. Це була б природна річ. В такому разі старе здається старим не через власне завмирання, а тому, що вже існує нове, яке самою своєю новістю робить усе попереднє старим. Якби ми не мали дітей, ми не були б старі чи старілись би повільніше. Те саме можна сказати про продукти техніки. Авто з-перед десяти років здається багато старшим, ніж локомотив з-перед двадцяти років, просто тому, що винаходи автомобільної техніки чергувалися швидше. Цей занепад, який походить від нового доросту, є ознакою здоров'я.

Але те, що діється тепер в Європі,- нездорове явище. Європейські заповіді втратили свою силу, а нові ще не з'явилися на овиді. Кажуть, що Європа перестає панувати, і не видно, щоб хтось міг заступити її. Під Європою ми розуміємо передусім трійцю Франції, Англії і Німеччини. У цій частині земної кулі дозріла та форма людського життя, яка лягла в основу сучасного світу. Коли тепер заявляють, що ці народи в занепаді і їх програма життя втратила свою силу, то не диво, що світ деморалізується.

А це чиста правда. Увесь світ - нації й одиниці - здеморалізований. Деякий час ця деморалізація розважає і навіть приманює. Нижчі натури думають, що знято з них тягар. Декалоги затримують свій характер ваготи від тих часів, коли їх вирізьблено на камені чи бронзі. Етимологія слова «наказувати» означає обтяжувати, класти щось у чиїсь руки. Той, хто наказує, неодмінно стає обтяжливим. Нижчим натурам цілого світу вже набридло, щоб ними командували, щоб їх обтяжували, і в святковому настрої вони заживають [99] цей час, коли знято важкі імперативи. Але свято довго не триває. Без заповідей, які зобов'язують нас жити в певний спосіб, наше життя стає повністю розпоряди-мим. В такому жахливому духовому становищі знаходиться сьогодні найкраща молодь світу. Просто тому, що вона почувається вільною, нескутою, її гнітить внутрішня порожнеча. Розпорядиме життя є більшим запереченням життя, ніж сама смерть. Бо жити - означає мати певне заняття, виконувати якесь завдання, і в міру того як ми уникаємо присвячувати себе чомусь, ми опорожнюємо наше життя. Незадовго ми почуємо на нашій планеті страшний крик, який здійметься до зір, як виття незліченних псів, благаючи, щоб щось чи хтось взяв у руки владу і наклав заняття чи обов'язок.

Хай це буде сказане для тих, хто заявляє нам, що Європа вже не панує. Панувати - це дати людям заняття, поставити їх на своє місце, у своє призначення; покласти край їхнім химерам, які ведуть до байдикування, пустого життя та відчаю.

Не важило б, що Європа перестає панувати, якби був хтось здібний заступити її. Але ніде нікого не видно. Нью-Йорк і Москва не є нічим новим супроти Європи. Вони країни європейського засягу, які, відмежувавшись від центру, втратили своє значення. Нам властиво незручно говорити про Нью-Йорк і Москву, бо ми не знаємо, чим вони насправді є; ми лише знаємо, що досі не сказано про них рішального слова. Але, навіть не знаючи вповні, чим вони є, можна схопити досить, щоб зрозуміти в загальних рисах їхній характер. Безперечно, вони належать до явищ, які я принагідно назвав «історичним маскуванням». Своєю природою «маскування» є дійсністю, яка не є тим, чим вона здається. її вигляд не відкриває, а приховує її істоту. Тому вона заводить в блуд більшість людей. Оминути цей блуд може тільки той, хто знає наперед, що взагалі існує така річ, як маскування. Те саме можна сказати про міраж. Знання виправляє зір.

У кожному випадку історичного маскування нашаровані дві дійсності, які покривають одна одну: одна глибока, справжня, істотна; друга позірна, випадкова, поверхова. Отож у Москві ми бачимо плівку європейських ідей - марксизм, виплеканих в Європі у зв'язку з європейською дійсністю і європейськими [100] проблемами. Під цією плівкою є народ, відмінний від європейців не тільки етнічною субстанцією, але, що багато важливіше, відмінний своїм віком. Це народ, який ще ферментує; молодий народ. Тріумф марксизму в Росії, де не було промисловості, був би найбільшою суперечністю, якої міг би зазнати марксизм. Але такої суперечності нема, бо нема такого тріумфу. Росія є марксистська більш-менш так, як німці Священної Римської імперії були римлянами. Нові народи не мають ідей. Коли вони ростуть в атмосфері, де існує чи існувала стара цивілізація, вони закутуються в ту ідею, яку вона їм подає. Оце маскування і його причини. Забувається, на що я вказав при інших нагодах, що є два великі шляхи розвитку для народів. Є народи, які народжуються у «світі», в якому нема жодної цивілізації, наприклад, єгиптяни чи китайці. У такого народу все самобутнє, і його жести мають чіткий і безпосередній характер. Але є народи, які виростають і розвиваються в оточенні, вже заповненому культурою, з великим історичним минулим. Отак ріс Рим над Середземним морем, над водами, що були насичені греко-орієнтальною цивілізацією. Тому половина римських жестів не власні, а вивчені. А вивчений, перейнятий жест завжди двозначний, і його справжнє значення не безпосереднє, а заховане. Той, хто робить вивчений жест, наприклад, вимовляє слово, робить під сподом свій власний автентичний жест; наприклад, він перекладає чужинецьке слово своєю власною мовою. Звідси випливає, що маскування можна пізнати лише скісним поглядом: поглядом перекладача, що має словник під рукою. Я чекаю на книжку, що перекладе сталінський марксизм мовою російської історії. Бо його сила в російському, а не в комуністичному змісті. Ми ще побачимо, яка його властива істота. Можна твердити лиш одне: Росія потребує ще багато сторіч, поки вона зможе домагатися влади. Тому, що вона ще не має власних заповідей, їй доводиться вдавати вірність європейському вченню Маркса. Тому, що вона має надмір молодості, їй вистачає цієї фікції. Молодь не потребує причин, щоб жити, їй вистачає приводів.

Подібно мається справа з Нью-Йорком. І тут було б помилкою приписувати його теперішню силу запові-Аям, яким він кориться. Вони кінець кінцем зводяться До одного, а саме, до техніки. Який збіг обставин! [101]

Знову європейський винахід, а не американський. Техніку витворила Європа у вісімнадцятому й дев'ятнадцятому століттях. Який збіг обставин! Це ж ті сторіччя, коли постає Америка. І нам кажуть зовсім поважно, що істота Америки полягає в її практичному і технічному сприйманні життя, заміть того, щоб сказати: Америка, як усяка колонія, є відмолодженням старих рас, передусім європейської раси. З інших причин ніж Росія, Америка також є прикладом цього специфічного історичного явища, яке ми називаємо «новим народом». Дехто має це за фразу, хоч це така сама дійсність, як молодість людини. Америка сильна своєю молодістю, яку вона поставила на службу сучасної заповіді «техніки», так само, як вона могла б поставити її на службу буддизму, якби це було гасло дня. Але Америка цим тільки починає свою історію. Тепер почнуться її спитки, чвари і конфлікти. Вона ще мусить пройти багато стадій; в тому числі найбільші протилежності техніки і практицизму. Америка молодша віком за Росію. Я завжди твердив, що це молодий народ, замаскований найновішими винаходами. Я боявся, що перебільшую, але тепер Уолдо Франк у своєму «Новому відкритті Америки» одверто заявляє те саме. Америка ще не страждала; було б помилкою припускати, що вона посідає володарські достойності.

Хто хоче уникнути песимістичного висновку, що ніхто не пануватиме і що, таким чином, цілий світ знов обернеться в хаос, той мусить вернутися до вихідної точки і поважно запитати себе: чи це справді таке певне, що Європа занепадає і зрікається влади? Чи цей позірний занепад не є часом тією цілющою кризою, яка дозволить Європі знайти своє власне «я»? Чи очевидний занепад європейських націй не є необхідною передумовою для того, щоб одного дня постали Об'єднані Держави Європи, і щоб розбиття Європи обернулося формальною єдністю?

Володіти і слухатись - вирішальні функції в кожному суспільстві. Коли не розв'язане питання, хто володіє і хто слухається, все інше рухається ненадійно й недоладно. Навіть найглибші глибини кожної одиниці, крім геніальних винятків, зрушуються і викривляються. [102] Якби людина була самотня істота, яка лише випадково нав'язує стосунки з іншими людьми, то її, може, не заторкували б ті потрясіння, що постають внаслідок криз влади. Та оскільки людина з своєї первісної природи суспільна істота, всякі зміни, які властиво торкаються безпосередньо тільки спільноти, підривають і її особисте наставлення. Отож, розібравши і проаналізувавши одиницю, можна без додаткових даних вивести, як у даній країні виглядає свідомість влади і послуху.

Було б цікаво і навіть корисно дослідити в такий спосіб індивідуальний характер пересічного іспанця. Проте ця операція була б така неприємна і, незважаючи на користь, гнітюча, що я не берусь за неї. Але таким чином можна було б вивести на світло величезну внутрішню деморалізацію і розбещення, які охопили нашого пересічного земляка, бо Іспанія вже сторіччями живе з нечистим сумлінням щодо питання влади й послуху. Розбещення постає тоді, коли приймається безладдя як нормальний, утверджений стан, коли він приймається з повною свідомістю, що це беззаконня. Оскільки неможливо оздоровити те, що в своїй істоті злочинне й ненормальне, одиниця рішає пристосуватись до беззаконня, поринаючи сама в злочин і безладдя. Це подібний процес, як описується в народній приказці: «Одна неправда породжує сто». Всі народи переживали періоди, коли владу захоплювала людина, яка не гідна була володіти; але здоровий інстинкт примушував їх напружити всі свої сили і дати відсіч незаконним претензіям на владу. Вони відкидали беззаконня і таким чином відновлювали громадську мораль. Але іспанець вчинив навпаки: замість протиставитись владі, яка суперечила його сумлінню, він волів сфальшувати свою істоту, щоб узгіднити її з початковою неправдою. Поки триває цей стан у нашій країні, годі сподіватися чого-небудь від іспанців. Коли держава і влада засновані на облуді, суспільство не може мати тієї еластичної міці, яка необхідна для важкого завдання - гідно устоятись в історії.

Отож нема нічого дивного, що вистачило легкого сумніву, простого вагання, хто панує в світі, щоб увесь світ - у громадському й приватному житті - почав Деморалі зуватись.

Людське життя, самою своєю природою, мусить бути [103] присвячене чомусь - славній чи скромній справі, блискучому чи щоденному призначенню. Ця дивна умова невблаганно закарбована в нашому бутті. З одного боку, ми всі живемо самі собою і самі для себе. З другого боку, якщо я нічому не присвячу своє життя, яке належить тільки мені, воно розхитається, втратить пружність і форму. В наші роки ми спостерігаємо гігантське видовище, як безліч людей блукає в лабіринті власного життя, бо їм нема чому віддатися. Всі імперативи, всі накази зависли в повітрі. Таке становище може здаватись ідеальним, бо кожному дано волю робити, що йому забагнеться - присвятитися собі самому. Те саме стосується кожного народу. Європа випускає світ зі своїх рук. Але наслідки протилежні всім сподіванням. Звільнившися для себе, життя втрачає свій зміст, стає пустим, безцільним. Та оскільки воно мусить заповнитися чимсь, воно легковажно вигадує собі фіктивний зміст. Знаходить фальшиві заняття, яким бракує щирого, внутрішнього поштовху. Сьогодні одне, завтра друге, протилежне. Життя розгублене, коли воно лишається на самоті з собою. Егоїзм - це лабіринт. Очевидно. Бо жити - це прагнути чогось, простувати до якоїсь мети. Мета - це не те саме, що моя мандрівка, що моє життя; мета - це те, чому я присвячую своє життя, тим-то вона лежить далі, поза життям. Коли я рішаю йти своїм самотнім, егоїстичним шляхом через життя, я не рухаюсь вперед, я нікуди не йду; я просто кручуся на одному місці. Це і є той лабіринт, той шлях, який нікуди не веде, а губиться сам у собі, бо він просто ступає у власні сліди.

По війні європеєць замкнувся в собі і лишився без мети для себе і для інших. Тому, історично, ми стоїмо там, де стояли десять років тому.

Ніхто не панує в порожнечі. Влада полягає в натиску на інших. Та це ще не все. Якби це було все, то це було б просто насильство. Слід пам'ятати, що наказ має подвійний зміст: наказувати комусь, але й наказувати щось. І цим актом особу, яка дістає наказ, залучається до участі в якійсь справі, кінець кінцем - у процесі творення історії. Тому нема державної влади без програми життя, точніше, без програми державного життя. Як каже Шіллер: «Коли королі будують, візникам робота».

Отже, не можна приймати банального погляду, що [104] добачає у вчинках великих народів - і великих людей - самі егоїстичні спонуки. Бути чистим егоїстом не так легко, як комусь здається, і ще ніхто таким способом не добився тріумфу. Позірний егоїзм великих народів і великих людей - це в дійсності та неминуча твердість, з якою повинен діяти той, хто присвятив своє життя якійсь справі. Якщо ми дійсно рішились щось робити і присвятилися якомусь завданню, годі вимагати від нас, щоб ми були повсякчас готові уступатись перехожим і займатися принагідною філантропією. Чужинці, які вертаються з Іспанії, з захопленням оповідають, що інколи вистачає спитати якогось іспанця, де знаходиться такий майдан чи такий будинок, щоб той завернув з власної дороги і, охоче жертвуючи своїм часом, провів його аж до того місця, куди йому треба. Я не перечу, що в цій рисі достойного кельтіберійця криється певна доза щедрості, і я тішуся, що чужинець так тлумачить його поведінку. Але коли я чув або читав про подібні випадки, я ніколи не міг здавити в собі такого підозріння: «А чи мій земляк, коли його питали, дійсно йшов кудись?» Бо цілком можливо, що в багатьох випадках іспанець нікуди не йде, не має жодного заміру, а просто виходить собі в світ у надії, що, може, життя інших людей трохи заповнить його власне. У багатьох випадках я певний, що мої земляки виходять на вулицю, сподіваючись здибати чужинця, якого вони могли б провести.

Це серйозна річ, що сумнів відносно влади, яка досі належала Європі, здеморалізував народи, за винятком тих, які через свою молодість ще перебувають у передісторії. Але ще серйознішою річчю є те, що це «тупцювання на місці» може цілковито здеморалізувати самого європейця. Я думаю так не тому, що я європеєць чи щось подібне. Я далекий від того, щоб казати: «Коли європеєць не пануватиме в близькому майбутньому, мене не обходить життя світу». Мене не журив би кінець європейського панування, якби сьогодні існувала інша група народів, здібна перейняти від Європи владу й керівництво над планетою. Але я навіть цього не вимагаю. Я навіть пішов би на те, щоб ніхто не панував, якби це не потягло за собою розклад усіх чеснот і талантів європейської людини.

Але це неминуче. Коли європеєць звикне, що він сам не панує, вистачить півтора покоління, щоб старий [105] континет, а за ним і цілий світ, поринув у моральне отупіння, в інтелектуальну неплідність і в загальне варварство. Тільки почуття влади і відповідальності, яка виростає з нього, можуть тримати в напрузі духові сили Заходу. Наука, мистецтво, техніка і все інше процвітають лише в атмосфері, що її витворює свідомість своєї влади. Якщо цього бракує, європеєць буде чимраз більше занепадати. Він уже не матиме тієї непохитної віри в себе, яка дає йому енергію, відвагу й витривалість для здобуття великих ідей, нових у кожній ділянці. Нездатний до творчого зусилля, він застрягне в учорашньому, у звичці, в рутині. Він стане нездарною, педантичною, пустою істотою, як греки доби занепаду та візантійської епохи.

Творче життя вимагає режиму високої духової гігієни, високої чесності та постійних стимулів, які зберігають свідомість людської гідності. Творче життя - це енергійне життя, і воно можливе лише у двох ситуаціях: або людина панує, або вона живе в світі, де панує хтось інший, якому признається повне право на владу; або я паную сам, або я слухаюсь. Аде слухатись не означає терпіти владу (терпіти - це пониження), а радше навпаки - шанувати й підтримувати її з почуття солідарності, з палкого бажання стати під її прапор.

Слід вернутись тепер до вихідної точки наших міркувань: до того дивного факту, що під сучасну пору так багато говорять про занепад Європи. Дивує вже те, що не чужинці перші завважили цей занепад, а самі європейці. Коли ніхто поза старим континентом не думав про це, деяким людям у Німеччині, Англії й Франції прийшла тривожна думка: «Чи ми, часом, не починаємо занепадати?» Цю думку підхопила преса, і тепер усі говорять про занепад Європи як про незаперечний факт.

Та зупиніть проповідника таких думок і спитайте, не. яких конкретних і явних даних він базує свій діагноз. Ви побачите, як він відразу почне розмахувати руками в усі сторони світу типовими жестами потопельника. І дійсно, він не знає, за що вхопитися. Коли хтось хоче окреслити сучасний занепад Європи, то [106] єдина річ, яку видно без глибокого аналізу,- це сума господарських труднощів, що стоять перед кожною європейською нацією. Але коли доводиться трохи точніше окреслити характер тих труднощів, виявляється, ^ що ані одна з них поважно не загрожує спроможності творити багатства, і що старий континент переживав куди тяжчі кризи такого роду.

Хіба німці чи англійці не почувають себе спроможними продукувати тепер більше і краще, ніж будь-коли? Авжеж, почувають! І дуже важливо ближче розглянути справжній психологічний стан німців чи англійців з економічного погляду. Дивним є саме те, що їх безперечне духове пригнічення походить не від того, що вони чуються кволими, а, навпаки, від того, що, відчуваючи більшу спроможність, вони вдаряються у фатальні бар'єри, які не дають їм здійснити те, що в їхній силі.

Цими фатальними бар'єрами сучасного німецького, англійського чи французького господарства є політичні кордони цих країн. Отож справжня трудність корениться не в тих чи інших господарських проблемах, а радше в тому, що форма державного життя, в якій мусять діяти господарські сили, не відповідає їхньому розмірові. На мою думку, почуття нездатності й безсилля, яке в наші дні безперечно гнітить живучість Європи, виринає з цієї несумірності між величезними спроможностями сучасної Європи і форматом політичної організації, в якій вони мусять здійснюватись. Порив до розв'язання нагальних проблем такий же сильний, як будь-коли, але він зараз ударяється в тісні клітки, які його обмежують, в малі нації, які досі утворювали Європу. Песимізм і пригнічення, яке нині тяжить над душею Європи, нагадує розпач ширококрилого птаха, що б'ється об залізні грати своєї клітки.

Доказом цього є те, що подібні проблеми знаходимо ми в усіх галузях, які, здавалося б, не мають нічого спільного з економікою. Візьмімо, наприклад, інтелектуальне життя. Кожний справжній інтелектуал в Німеччині, Англії чи Франції відчуває, що він задихагться в межах своєї нації; національна приналежність є для нього лише всебічним обмеженням. Сьогодні німецький професор прекрасно здає собі справу, наскільки нісенітний той стиль продукції, якого вимагає його вужча публіка німецьких професорів, і мріє про [107] ширшу свободу вислову, якою втішається французький письменник чи англійський есеїст. Навпаки, паризький літератор починає розуміти, що вже вичерпались традиції літературного мандаринізму та словесного формалізму, на які засуджує його французьке походження, і він волів би, затримавши кращі вартості цих традицій, збагатити їх деякими позитивними якостями німецького професора.

Те саме діється в галузі внутрішньої політики. Ще ніхто вичерпно не проаналізував дивного питання: чому так занепало політичне життя всіх великих держав Європи? Кажуть, що демократичні інституції втратили свій престиж. Але саме це треба вияснити. Бо ця втрата престижу досить дивна. Всюди нарікають на парламент, але чомусь у жодній країні не пробують замінити його. І навіть немає ніякого плану - навіть утопічної ідеї - нових державних форм, які, принаймні теоретично, видавалися б кращими. Отож, треба ставитися із застереженням до цієї позірної втрати престижу. Проблема не в самих інституціях, як знарядді громадського життя, а в цілях, для яких ми вживаємо їх. Бракує програм, що відповідали б життьовому розмахові в душі кожного сучасного європейця.

Тут перед нами оптична ілюзія, яку слід раз назавжди виправити, бо просто огидно постійно слухати безглузді завваги на тему парламентів. Є цілий ряд слушних заперечень проти традиційної парламентської практики, але, взявши їх одне за одним, бачимо, що жодне з них не приводить до висновку, що парламент треба скасувати, навпаки, всі прямою і ясною дорогою ведуть до потреби зреформувати його. Але ж не можна сказати нічого кращого про якусь річ, як те, що її треба зреформувати, бо ж це означає, що вона необхідна і здібна до нового життя. Сьогоднішнє авто є вислідом усіх заперечень, що їх висували проти нього в 1910 році. Але загальне розчарування в парламенті не зродилося з таких заперечень. Кажуть, наприклад, що парламент неефективний. На це ми повинні відповісти: «Неефективний для чого?» Бо ефективність даного знаряддя - це його здібність виконати певне завдання. У цьому випадку, завдання - розв'язувати громадські проблеми держави. Тому ми вимагаємо, щоб кожний, хто проголошує неефективність парламенту, мав ясне уявлення, як треба розв'язувати сучасні громадські [108] проблеми. Бо коли ніхто не має інших уявлень і навіть теоретично не з'ясовано, що саме треба робити, нема рації закидати парламентаризмові неефективність. Ліпше було б згадати, що ніяка інша інституція в людській історії не витворила потужніших держав, як парламентарні держави XIX століття. Це такий очевидний факт, що тільки найбільший дурень може недобачити його. Отож, не сплутуймо можливість і потребу докорінно зреформувати законодавчі збори, щоб зробити їх «ще більш» ефективними, із заявами про їхню непридатність.

Розчарування в парламенті не має нічого спільного з його загальновідомими вадами. Воно має інші причини, які зовсім не стосуються самого парламенту як політичного знаряддя. Воно постає з того, що європеєць не знає, для чого уживати його, що він не поважає цілі традиційного громадського життя, словом, не має жодних ілюзій про національну державу, в якій він замкнений, мов в'язень. Коли трохи ближче приглянутись до цього факту, то можна завважити, що в більшості країн громадяни не відчувають уже пошани до своєї держави. Тому було б марною річчю вводити конкретні зміни в їхні державні інституції: справа не в них, а в самій державі, яка стала занадто малою.

У своїх господарських, політичних та інтелектуальних проектах європеєць вперше ударяється в межі своєї країни і відчуває, що ці проекти - себто його життьові можливості, його життьовий стиль - несумірні з розміром колективного тіла, в якому він замкнений. І так він відкрив, що бути англійцем, німцем чи французом означає бути провінціалом. Він знайшов, що він тепер є «менший», як був раніше, бо раніше англієць, француз чи німець думав, що він - це всесвіт. Це, на мою думку, справжня причина того почуття занепаду, що мучить європейця. Отже, причина чисто внутрішня та ілюзорна, бо враження занепаду виникло саме з того, що зросли його можливості, які вдаряються в рамки старої організації, що вже стала затісною.

Щоб показати це на живому прикладі, візьмімо яку-небудь конкретну діяльність, наприклад, виробництво авт. Авто - чисто європейський винахід. Проте у виробництві цього продукту веде перед Америка. Звідси висновок: європейське авто в занепаді. Одначе, європейські промисловці і техніки дуже добре знають, [109] що вищість американського продукту походить не від якихось особливих здібностей заморських людей, а просто від того, що американська фабрика без ніяких обмежень пропонує свій виріб ста двадцяти мільйонам покупців. Уявімо собі, що перед європейською фабрикою відкрився б ринок, що охоплював би всі європейські держави з їхніми колоніями та протекторатами. Ніхто не сумнівається, що її авто, розраховане на п'ятсот чи шістсот мільйонів людей, було б куди краще і дешевше, ніж фабрикат Форда. Майже всі переваги американської техніки є наслідком, а не причиною розміру й однорідності її ринку. Раціоналізація промисловості є автоматичним вислідом її розміру.

Отже, справжнє становище Європи виглядає так: її блискуче й довге минуле привело її до нової життьової стадії, де всі розміри зросли; але рівночасно її структура, що перетривала це минуле, стала карлуватою і перешкоджає новому розростові. Європа постала як комплекс малих націй. Ідея нації й національне почуття були її найхарактернішими винаходами. І тепер вона мусить перерости себе. Оце, в загальних рисах, та величезна драма, що розгортатиметься в майбутні роки. Чи Європа зуміє позбутися пережитків минулого, чи вона назавжди лишиться в їх полоні? Бо вже траплялося в історії, що велика цивілізація гинула лише тому, що не могла замінити своєї традиційної ідеї держави.

Раніше я описав агонію та смерть греко-римського світу і в певних деталях посилаюсь на сказане там. А тепер ми можемо розглянути цю тему під іншим кутом зору.

Коли греки і римляни з'являються на арені історії, вони живуть у містах-державах, немов бджоли у вулику. Це - явище, яке нам доводиться прийняти як абсолютний факт нерозгаданого походження; явище, з якого ми повинні виходити, як зоолог виходить з голого, нез'ясованого спостереження, що оса живе самотньою і непосидющою мандрівницею, тоді як золота бджола існує тільки в роях, які будують стільники (37). Правда, археологія дає нам деякі відомості про те, що було на терені Афін і Рима перед тим, як існували ці міста. Але [110] перехід від цієї чисто сільської і неоформленої передісторії до зав'язку міста, цього нового плоду, що виріс на грунті обох півостровів, лишається таємницею; нам навіть неясний етнічний зв'язок між тими доісторичними народами і цими дивними громадами, які внесли в репертуар людського життя велику новину, спорудивши публічний майдан, а довкруги нього місто, відгороджене муром від дикого поля. Справді, найвлучніша дефініція поняття urbs чи поліс дуже подібна до жартівливого визначення гармати: візьміть діру, туго обмотайте дротом, і ось вам гармата. Так само античне місто починається з порожнини, з форуму чи агори; все інше є лише додатком, щоб закріпити цю порожнину і визначити її межі. Первісний поліс постав не як скупчення житлових будинків, а як місце громадських зборів, простір, призначений для виконування громадських функцій. Місто не постало, як хата чи domus, для захисту від негоди, для розмноження: воно призначене було не для особистих та родинних, а для громадських справ. Таким чином, винайдено зовсім новий рід простору, куди новіший, ніж Ейнштейнів простір. Доти був тільки один рід заселеного простору - відкрите поле, в якому жили люди, приймаючи всі наслідки такого існування. Хлібороб ще живе, як рослина. Його буття, коли він думає, почуває і бажає, зберігає ту дрімотну апатію, в якій живе рослина. Великі азійські й африканські цивілізації були в цьому розумінні великими антропоморфними рослинними утворами. Але греки й римляни рішають відділитися від поля, від природи, від геоботанічного космосу. Як це можливо? Як може людина покинути природу? Куди вона піде, коли безмежне «поле» займає всю землю! Дуже просто: тоді вона відмежовує клапоть поля муром, протиставляючи цей замкнений, обмежений простір решті безформного й безмежного простору. Оце і є майдан. Він не є «інтер'єром», накритим згори, як дім, чи як печери, що існують в природі; він є попросту чистим запереченням поля. Завдяки мурам, які його огороджують, майдан - це клаптик поля, що обертається спиною до решти, що обходиться без решти і протиставиться їй. Цей бунтарський клаптик поля, що відколовся від безмежного поля і відокремився супроти нього, тим самим перестав бути полем, отже, став новим і зовсім своєрідним простором:, де людина звільняється [111] від усякого співжиття з рослиною і звіром, лишає їх назовні, і творить окремий, чисто людський світ. Так постає городянський простір. Тому Сократ, великий городянин, квінтесенція міського духу, скаже одного дня: «Мене не обходять дерева в полі, мене обходять тільки люди в місті». Що знали про це коли-небудь індуси, перси, китайці чи єгиптяни?

До часів Александра Македонського і Цезаря історія Греції та Риму полягає в безнастанній боротьбі між цими двома просторами: між раціональним містом і рослинним полем, між законодавцем і хліборобом, між ius і rus *.

* Міськими законами і селянськими звичаями (латин.).

Не думайте, що ця генеза міста є моєю фантазією, яку можна прийняти тільки як символічний образ. З надзвичайною впертістю мешканці греко-латинсько-го міста хоронять у найглибшому шарі своєї пам'яті спогад про синойкісмос. Нема чого вглиблюватися в тексти, вистачить простого перекладу. Синойкісмос - це угода жити разом; отже, це громадські збори у фізичному і правовому значенні цього слова. Після рослинного розпорошення по широкому полі наступає громадське зосередження в містах. Місто - це «над-дім», це перевершення «дому», тобто гнізда первісних людей, це більш абстрактний і вищий утвір, ніж родинний ойкос - вогнище. Це res publica, політея, що складається не з чоловіків і жінок, а з громадян. Перед людським існуванням відкривається новий вимір, що його не можна звести до первинних, споріднених із тваринним життям. І сюди вкладуть свої найкращі сили ті, що раніше були тільки людьми. Так постає «місто», вже з самого початку як держава.

До певної міри все середземноморське узбережжя завжди виявляло спонтанний нахил до такого роду держави. В більшій чи меншій мірі це саме явище повторюється в Північній Африці (Карфаген - значить «місто»). Італія не позбулася міських держав аж до XIX століття, а іспанський Левант, коли тільки може, повертається до кантоналізму, що є останнім відгомо-ном цієї тисячолітньої традиції.

Завдяки відносній простоті свого складу, міська держава дозволяє ясно пізнати суть державного принципу. З одного боку, слово status (стан, держава) вказує [112] на те, що історичні сили досягли стану рівноваги і стабілізації. В цьому сенсі це протилежність історичного руху: держава - це усталене, оформлене, статичне співжиття. Але за цим характером нерухомості, за цією спокійною та окресленою формою, як за кожною рівновагою, криється динаміка, що витворила й утримує державу. Словом, ця нерухомість прикриває факт, що установлена держава - це лише вислід попередніх змагань і зусиль, спрямованих до її утворення. Оформленій державі передує держава, яка формується, і в цьому полягає принцип руху.

Цим я хочу сказати, що держава не є формою суспільства, яку людина дістає в дарунок, а що її треба викувати з важким трудом. Вона не подібна до орди, племені чи інших форм суспільства, заснованих на єдинокровності, що їх створила сама природа без людського зусилля. Навпаки, держава починається тоді, коли людина прагне вирватися з природної спільноти, до якої вона належить своєю кров'ю. Замість крові ми могли б згадати будь-яку іншу природну засаду, наприклад, мову. За походженням держава складається із суміші рас і мов. Вона є перевершенням усякої природної спільноти. Вона різнокровна і різномовна.

Отже, місто постає із злуки різних племен. Над племінною різнорідністю воно здвигає абстрактну однорідність права. Ясно, що правова єдність не є тим прагненням, що дає поштовх до створення держави. Цей поштовх куди реальніший, ніж усяке право, а саме: перспектива більших життьових завдань, ніж були можливі в маленьких кровних спільнотах. У зародженні кожної держави ми бачимо чи вгадуємо профіль великого підприємця.

Коли ми приглянемось до історичного становища, що безпосередньо передує створенню держави, то завжди знайдемо таку картину: кілька малих спільнот із такою суспільною структурою, що кожна з них може жити окремо, своїм замкненим внутрішнім життям. Це вказує на те, що в минулому вони, дійсно, жили ізольовано, кожна сама собою і для себе, вступаючи лише випадково в контакт із сусідами. Але після цієї фактичної ізоляції наступає період зовнішнього співжиття, передусім у господарській ділянці. Одиниця кожної спільноти вже не живе виключно в своєму власному крузі; частина її життя зв'язана з одиницями інших [113] спільнот, з якими вона утримує торговельні чи інтелектуальні стосунки. Отже, постає конфлікт між двома родами співжиття: внутрішнім і зовнішнім. Установлена суспільна форма - права, звичаї, релігія - сприяє внутрішньому кругові і гальмує зовнішній, ширший і новіший. У такій ситуації державний принцип полягає в прагненні знищити суспільні форми внутрішнього співжиття, замінюючи їх іншою суспільною формою, що відповідає новому, зовнішньому співжиттю. Віднесіть це все до сучасного стану Європи, і абстрактні фрази відразу набудуть чіткості й яскравості.

Нова держава може постати лише тоді, коли певний народ відкине традиційну структуру однієї форми співжиття і видумає другу, доти незнану форму. Тому це - справжня творчість. Держава на початках завжди є плодом вільної уяви. Уява - це визвольна сила, що дана людині. Народ спроможний створити державу лише в міру своєї власної уяви. Ось чому всі народи доходили тільки до певної межі у своєму державному розвитку, а саме, до межі, яку природа поклала їхній уяві.

Греки й римляни, здібні уявити собі місто, що тріумфує над розпорошеністю поля, зупинились на міських мурах. Були люди, що хотіли вивести античну уяву далі, визволити її від міста, але це було даремне намагання. Обмеженість римської уяви, в особі Брута, рішила вбити Цезаря - найпліднішу уяву античного світу. Ми, сучасні європейці, повинні пам'ятати цю історію, бо наша власна історія дійшла до того самого розділу.

Коли йде про ясні голови, те, що справді можна назвати ясними головами, то в цілому античному світі були, либонь, тільки дві: Фемістокл і Цезар, два політики. Це дивна річ, бо, назагал, політик, навіть прославлений, є саме тому політиком, що він нездарний. Без сумніву, в Греції та Римі були інші люди, що мали багато ясних думок - філософи, математики, природознавці. Але їхня ясність була наукового характеру, або ясність у схоплюванні абстрактних речей. Всі речі, про які говорить наука, будь-яка наука, є абстрактні, а абстрактні речі завжди ясні. Тим-то ясність науки [114] існує не так у головах науковців, як у речах, про які вони говорять. Натомість завжди розпливчастою та заплутаною є конкретна, жива дійсність у своїй неповторності. Той, хто здатний точно орієнтуватися в ній, хто за зовнішнім хаосом конкретної життьової ситуації добачає таємну анатомію даного моменту, словом, хто не губиться в житті, той насправді має ясну голову. Погляньте на людей довкола вас і ви побачите, як вони йдуть манівцями крізь життя, як блукають сновидами в межах своєї доброї чи лихої долі, не маючи найменшого поняття, що з ними діється. Вони з такою певністю висловлюються про себе і про своє оточення, неначе мають точне уявлення про це все. Та коли ви хоч поверхово проаналізуєте їхні думки, завважите, що вони ні з одного, ні з другого боку не віддзеркалюють дійсності, до якої начебто стосуються; а коли ви поглибите ваш аналіз, то переконаєтесь, що вони навіть не намагаються наблизитися до дійсності. Навпаки: вони оперують своїми «ідеями», щоб заслонити собі погляд на дійсність і навіть на власне життя. Бо життя - це передусім хаос, в якому людина губиться. Вона це підозріває, але їй страшно стати віч-на-віч з цією жаскою дійсністю, і вона намагається прикрити її зачарованою завісою, на якій все виглядає дуже ясно. її не журить, що її «ідеї» неправдиві; вони їй служать за шанці, щоб захистити життя, за опудала, щоб відігнати дійсність.

Ясну голову має та людина, яка позбулася цих облудних «ідей» і дивиться життю в очі; яка здає собі справу, що в житті все проблематичне, і почуває себе загубленою. Оскільки це чиста правда - а саме, що жити значить почувати себе загубленим,- той, хто її приймає, вже почав знаходити себе, вже почав відкривати справжню дійсність, вже ступив на твердий грунт. Інстинктивно, як потопельник, він шукатиме, за що вхопитись, і цей погляд на життя - трагічний, наполегливий і абсолютно правдивий, бо ж іде про власний порятунок - внесе порядок у хаос його життя. Єдино правдиві почуття - це почуття потопельників. Все інше - риторика, позерство і внутрішнє лицемірство. Той, хто не почуває себе дійсно загубленим, губиться безнадійно, себто ніколи не знайде себе, ніколи не дійде до справжньої дійсності.

Це стосується до всіх сфер життя,, навіть до науки, [115] хоч наука сама собою є втечею від життя. (Більшість науковців присвятила себе науці зі страху зустрітися з життям віч-на-віч. Це не ясні голови, і тому вони такі безпорадні в практичному житті). Вартість наших наукових ідей залежить від того, наскільки ми відчули себе загубленими перед даним питанням, наскільки збагнули його проблематичність і наскільки зрозуміли, що не можемо спиратися на чужі ідеї, рецепти, гасла чи терміни. Той, хто відкриває нову наукову істину, мусить спершу зректися майже всього, чого він навчився, і приходить він до цієї нової істини з кривавими руками, бо по дорозі йому довелося перетяти горлянку незліченним загальникам.

Політика куди реальніша за науку, бо вона складається з неповторних ситуацій, в яких раптом опиняється людина, хоче вона того чи ні. Тому політика становить критерій, яким можна найкраще розрізнити, хто має ясну голову, а хто шаблонну.

З усіх відомих нам політиків Цезар мав найбільший дар пізнавати справжнє обличчя дійсності. Він проявив його в годину страшного замішання, в одну з найхаотичніших епох, що їх будь-коли переживало людство. І немов для того, щоб підкреслити цей неповторний приклад, доля поставила поруч нього Ціцерона, інтелектуального велетня, який ціле своє життя тільки те й робив, що все заплутував.

Надмір щастя розладнав римський політичний апарат. Місто над Тібром, володар Італії, Іспанії, Північної Африки, класичного і елліністичного сходу, було на точці розвалу. Його державні інституції мали муніципальний характер і були невіддільні від міста.

Здоров'я демократій, якого б типу й ступеня розвитку вони не були, залежить від мізерної технічної подробиці: виборчої системи. Все інше - другорядне. Коли правильно розподілено виборчі округи, коли вибори відповідають дійсності, все йде гаразд; коли ні, хоч би все інше було в найкращому порядку, все сходить нанівець. На початку І століття до Христа Рим був всемогутній, багатий і не мав перед собою ворогів. Проте він стояв на вулкані, бо вперто тримався безглуздої виборчої системи; безглуздої тому, що вона була фальшиво побудована. Голосувати треба було в Римі. Громадяни на провінції не могли бути присутні на виборах, не кажучи вже про тих, що жили розкидані [116] по цілому римському світі. Тому що справжні вибори були неможливі, довелося їх фальшувати, і кандидати організували боївки з військових ветеранів та циркових атлетів, що мали тероризувати виборців і розбивати урни.

Без правдивого голосування демократичні інституції висять у повітрі. «Республіка - пусте слово»,- сказав Цезар. Магістратури і урядовці не користувались авторитетом. Генерали лівиці і правиці - Марій і Сулла - роззухвалювалися в порожнявих диктатурах, які ні до чого не вели.

Цезар ніколи не викладав своєї політики, він її робив. Випадок хотів, щоб це був сам Цезар, а не підручник цезаризму, що звичайно з'являється пізніше. Якщо ми хочемо зрозуміти цю політику, нема іншого шляху, як узяти його вчинки і назвати їх на ім'я. Таємниця розкривається в його капітальному подвигу - завоюванні Галлії. Щоб доконати цього, він мусив повстати проти державної влади. Чому?

При владі були республіканці, тобто консерватори, вірні прихильники держави-міста. їхню політику можна підсумувати двома пунктами. По-перше: розлад римського громадського життя походить від надмірної експансії Риму. Місто не може панувати над такою великою кількістю народів. Будь-яке нове завоювання - зрада республіки. По-друге, щоб запобігти розладові державних інституцій, потрібний правитель.

Наше слово «правитель» своїм значенням зовсім відмінне від римського. Римлянин розумів під цим словом звичайного громадянина, якому найвища влада дала повноваження керувати республіканськими установами. Ціцерон у своїй книжці «Про Республіку» і Сал-люстій у своїх спогадах про Цезаря підсумовують думку всіх тих публіцистів, які вимагають створення посади princeps civitatis, rector rerum publicarum, moderator*.

* Правителя міста, керуючого громадськими справами, упокорювача і розпорядника (латин.).

Цезарева розв'язка протилежна до консерваторської. Щоб направити наслідки попередніх римських завоювань, він бачить тільки один вихід: продовжувати їх і рішуче взяти на себе це історичне призначення. Передусім він вважав за необхідне завоювати нові народи [117] Заходу, що в недалекому майбутньому могли бути небезпечнішими за розпещені народи Сходу. Тому Цезар завжди заступав потребу докорінно романізувати варварські народи Заходу.

Шпенглер казав, що греки і римляни неспроможні були відчувати час, сприймати своє буття як часову тяглість. Вони жили в сучасному моменті. Я підозрюю, що діагноз є помилковий або принаймні переплутує дві речі. Антична людина відзначається неймовірною сліпотою щодо майбутнього. Вона його не бачить, так, як дальтонік не бачить червоного кольору. Натомість вона глибоко закорінена в минулому. Перш ніж зробити що-небудь, вона ступає крок назад, як ящірка перед нападом; вона шукає в минулому зразка для сучасної ситуації, і поринає в минуле, як нурець у своєму скафандрі, щоб, знайшовши там відповідь, застосувати її до сучасних проблем. Тому все її життя є до певної міри оживленням минулого. Це означає бути архаїчним, і такими були майже всі греки і римляни. Але це не означає бути знечуленим до часу. Це просто неповне відчуття часу: спаралізоване щодо майбутності і гіпертрофоване щодо минувшини.

Ми, сучасні європейці, навпаки, зорієнтовані на майбутнє і найосновніший вимір часу починається для нас «потім», а не «раніше». Отже, природно, що для нас греко-римське життя видається безчасовим.

Ця ніби манія схоплювати все сучасне пінцетом минулого перенеслася від античної людини на модерного філолога. І тому філолог також сліпий щодо майбутнього. Він також дивиться назад і всюди дошукується прецеденту, якого називає милим словом буколічної поезії «джерело». Уже старовинні біографи Цезаря не були спроможні збагнути цієї велетенської постаті, припускаючи, що він намагався наслідувати Александра Македонського. Звичайно, порівняння насувалося само: якщо Александр не міг спати, думаючи про лаври Мільтіада, то Цезар обов'язково мусив терпіти від безсоння, думаючи про лаври Александра. І так далі. Завжди погляд назад, «сьогоднішнє» йде слідами «вчорашнього». Сучасний філолог є відгомоном класичного біографа.

Той, хто вірить, що Цезар прагнув до того ж, що й Александр, а в це вірили майже всі історики, абсолютно відмовляється зрозуміти його. Цезар є радше [118] протилежністю Александра. Ідея світової держави - єдине, що їх споріднює. Але ця ідея не належить Алек-сандрові, а походить з Персії. Образ Александра мав би потягнути Цезаря на Схід, до славного минулого. Та він рішуче дав перевагу Заходові, і це свідчить про те, що він рішив іти іншим шляхом, ніж великий македонець. А крім того, це була не просто собі світова держава, що полонила уяву Цезаря. Його наміри були куди глибші. Він хотів Римської імперії, яка жила б не Римом, а окраїною, провінціями. А це вже є абсолютним подоланням держави-міста. Це держава, в якій най-розмаїтіші народи співпрацюють, з якою вони зв'язані почуттям солідарності. Це не центр, що наказує, і окраїна, що кориться, а велетенський суспільний організм, де кожний складник є рівночасно пасивним і активним членом. Словом, це наша сучасна держава, передбачена футуристичним генієм Цезаря. Але створення її вимагало б позаримської і антиаристократич-ної влади, яка стояла б високо над республіканською олігархією і над її правителем, що був лише primus inter pares - першим серед рівних. Цією виконавчою владою, що репрезентувала б світову демократію, могла бути тільки монархія з столицею поза Римом.

Республіка! Монархія! Два слова, які протягом історії постійно змінюють своє автентичне значення і яких треба щоразу розкладати, щоб перевірити їх даний зміст.

Довіреними людьми Цезаря, його найближчими помічниками були не архаїчні представники Міста, а нові люди, провінціали, енергійні та рішучі особистості. Його справжнім міністром був Корнелій Бальб, купець із Кадісу, людина з-понад Атлантику, з колонії.

Але це передбачення нової держави було занадто сміливе: повільні голови латинян не могли зробити такий великий стрибок. Образ «Вічного Міста», з його матеріальністю, перешкодив римлянам «побачити» цю найновішу організацію громадського життя. Як можуть створити державу люди, що не жили в Місті? Що Це за нереальний, містичний витвір?

Я повторюю ще раз: реальність, яку ми називаємо «державою», не є суспільством, що постало спонт? шо, об'єднане кровним спорідненням. Держава виникає тоді, коли примушується до співжиття групи різного походження. Цей примус не є голим насильством, [119] а є радше закликом до спільної мети, до спільного завдання, що ставиться перед розпорошеними групами. Держава - це передусім план дії, програма співпраці. Вона закликає людей, щоб вони спільно робили щось. Держава - не кровне споріднення, не мовна і не територіальна єдність, ані навіть сусідство осідків. Вона не є чимсь матеріальним, нерухомим, даним і обмеженим. Вона - чистий динамізм, воля робити щось спільно, і завдяки тому державна ідея не обмежена ніякими фізичними кордонами.

Надзвичайно влучною є відома політична емблема Сааведри Фахардо: стріла, а під нею напис: «Або злет, або спад». Це - держава. Не річ, а рух. Держава постійно «приходить звідкись» і «йде кудись». Як усякий рух, вона має terminus a quo і terminus ad quem *. Розітніть у будь-який момент життя держави, яка справді є державою, і ви знайдете єдність співжиття, позірно засновану на тій чи іншій матеріальній прикметі: крові, мові, «природних кордонах». Статична школа вважає це за суть держави. Але ми скоро помічаємо, що це людське угруповання займається не тільки внутрішніми справами: воно завойовує інші народи, закладає колонії, федерується з іншими державами, себто постійно переборює те, що, здавалося б, є матеріальною засадою його єдності. Це - terminus ad quem **, це і є справжня держава, єдність якої полягає саме в переборюванні всякої даної єдності. Коли завмирає це прагнення до дальшої мети, держава автоматично підупадає, і дана єдність, нібито заснована на матеріальній базі - расі, мові, природних кордонах - нічого не помагає: держава розколюється, розпадається, розкладається.

* Тут: початок і кінець (латин.).

* Тут: кінцевий пункт (латин.).

Тільки ця двосторонність держави - єдність, яку вона вже осягнула, і ширша єдність, до якої вона прагне,- дозволяє нам зрозуміти істоту національної держави. Загальновідомо, що досі ще не вдалося дати точну дефініцію нації, беручи це слово в його сучасному розумінні. «Держава-місто» була дуже ясною ідеєю, яку можна було бачити на власні очі. Але новий тип суспільної єдності, що виріс серед галлів та германців і став політичним натхненням Заходу, є куди [120] більш розпливчастою річчю. Філолог, цей сучасний історик, що в своїй суті є архаїзатором, почуває себе в обличчі цього могутнього явища таким же розгубленим, як Цезар чи Таціт, коли вони своїм римським лексиконом намагались визначити ті держави, які народжувалися за Альпами, за Рейном чи за Піренеями. Вони називали їх civitas, gens, natio, здаючи собі справу, що жодний з цих термінів не віддає дійсності. Це не є civitas з тієї простої причини, що це - не міста (39). Також неможливо визначити їх, виходячи з загальнішого поняття території. Нові народи легко міняли свої землі, принаймні поширювали і звужували терен свого заселення. Також не були вони етнічними спільнотами - gentes, nationes. Хоч як далеко ми їх прослідимо, нові держави з'являються як спілки неспоріднених груп. У них мішається різна кров. Що ж це таке нація, якщо не є вона ані кревним спорідненням, ані спільною територіальною приналежністю, ані чимсь іншим в цьому роді?,

Як то буває завжди, просте признання фактів дає нам найкращий ключ. Що саме нам впадає в очі, коли ми розглядаємо розвиток будь-якої «модерної нації» - Франції, Іспанії, Німеччини? А ось що: те, що в одну добу ніби становило націю, заперечується в наступну добу. Спершу нація - це плем'я, а сусіднє плем'я - це вже не нація. Згодом нація складається з двох племен; пізніше це - «область», і незабаром це вже графство, князівство і, нарешті, королівство. Нація - це Леон, але не Кастілія; згодом це Леон і Кастілія, але не Арагон. Тут, очевидно, діють дві засади: одна, мінлива і завжди переборювана - плем'я, область, князівство, королівство, зі своєю мовою чи діалектом; а друга, постійна, яка вільно перескакує через усі ці межі і вимагає єдності там, де перша бачила тільки корінну суперечність.

Поиск по сайту: