ВАРВАРСТВО СПЕЦІАЛІЗАЦІЇ

Моєю тезою було, що цивілізація XIX століття автоматично витворила людину-масу. Не слід закінчувати загального викладу, не проаналізувавши цей процес. Таким чином, моя теза стане конкретнішою і, тим самим, переконливішою. [79]

Я казав, що цивілізацію XIX століття можна звести до двох величин: ліберальної демократії і техніки. Візьмімо тепер лише останню. Сучасна техніка постає зі сполуки капіталізму та експериментальної науки. Не всяка техніка наукова. Винахідник кремінної сокири не чув ні про яку науку, одначе створив техніку. Китай осягнув високий ступінь техніцизму, не мавши найменшого уявлення про існування фізики. Лише модерна європейська техніка має наукове коріння, і з цього коріння походить її специфічний характер, можливість необмеженого поступу. Всі інші техніки - месопотамська, нільська, грецька, римська, орієнтальна - ледве осягнувши певної точки розвитку, впадають у жалюгідний регрес.

Ця неймовірна техніка Заходу уможливила неймовірну плідність європейської раси. Пригадаймо статистичні дані, що стали вихідною точкою цього нарису і що, як я казав, містять у собі зародок всіх цих міркувань. Від V століття до 1800 року Європа не досягає вищої кількості населення як 180 мільйонів. Від 1800-го до 1914 року її населення зростає до 460 мільйонів. Цей стрибок унікальний в людській історії. Не підлягає сумніву, що техніка, разом з ліберальною демократією, породила масу в кількісному розумінні цього слова. Але на цих сторінках я намагався показати, що вона також відповідальна за існування маси в якісному та зневажливому розумінні цього терміну.

Під масою, я застерігав з самого початку, не слід розуміти тільки робітників; це слово окреслює тут не якийсь суспільний клас, а радше рід людини, який нині можна знайти серед усіх суспільних класів, який таким чином репрезентує нашу добу, над якою він переважає та панує. Це нам зараз стане аж надто очевидно.

Хто сьогодні має в руках суспільну владу? Хто накладає печать свого духу на епоху? Без сумніву, буржуазія. Хто серед буржуазії вважається за найвищу групу, сучасну аристократію? Без сумніву, технік: інженер, медик, фінансист, професор тощо. Хто серед групи техніків репрезентує її в найвищій і найчистішій її формі? Без сумніву, науковець.

Якби якийсь планетарний гість відвідав Європу, щоб скласти собі уявлення про неї, і спитався, з якого типу людини серед її населення вона воліла б бути суджена, то немає сумніву, що Європа, самовдоволена і певна [80] прихильної оцінки, вказала б на своїх науковців. Ясно, що планетарний гість не розшукував би виняткових одиниць, а шукав би правило, загальний тип «науковця», вершок європейської людності.

І ось виявляється, що сучасний науковець - прообраз маси. Не випадково і не через особисті вади кожного окремого науковця, а тому, що сама наука - база нашої цивілізації - обертає його автоматично в масу; себто робить з нього примітива, модерного варвара.

Це загальнознаний факт: його безліч разів констатовано, але тільки в контексті цього нарису він набуває повного сенсу.

Експериментальна наука починається під кінець XVI століття (Галілей), оформляється під кінець XVII (Ньютон) і розвивається в половині XVIII. Розвиток - це не те саме, що оформлення, він підлягає відмінним умовинам. Отак оформлення фізики (загальна назва експериментальних наук) вимагало об'єднавчого зусилля. Таким зусиллям була праця Ньютона та його сучасників. Але розвиток фізики поставив завдання протилежного характеру. Щоб поступати, наука вимагала, щоб науковці спеціалізувались. Науковці, а не сама наука. Наука не є спеціалізована. Вона б ipso facto * перестала бути правдивою. Навіть емпірична наука, в своїй цілості, не є правдивою, коли відрізати її від математики, логіки, філософії. Але наукова праця конче мусить бути спеціалізованою.

* Тим самим (латин.).

Було б дуже цікаво і куди корисніше, ніж здається на перший погляд, написати історію фізичних і біологічних наук, висвітлюючи процес зростаючої спеціалізації в праці дослідників. Вона показала б, як, покоління за поколінням, науковець поступово обмежувався і замикався в дедалі вужчому полі інтелектуальної праці. Але не в цьому полягала б важливість такої історії, а радше в протилежному: як у кожному поколінні науковець, звужуючи обрії своєї праці, поступово втрачав зв'язок з іншими галузями науки і з тією Цілісною інтерпретацією всесвіту, що єдина заслуговує на назву - наука, культура, європейська цивілізація.

Спеціалізація починається саме в той період, який називає освічену людину «енциклопедичною». Дев'ятнадцяте століття починає свій хід під керівництвом [81] людей, що живуть «енциклопедично», хоч їхня творчість уже має спеціалізований характер. В наступному поколінні рівновага зрушується, і спеціалізація починає витіснювати культуру в кожному науковцеві. Коли під 1890-й рік третє покоління перебирає в Європі інтелектуальну владу, ми зустрічаємо тип науковця, якого ще не бачила історія. Він з усього того, що повинна знати освічена людина, знає лише одну науку, і навіть у цій науці знає лише ту маленьку ділянку, яку активно досліджує. Він навіть проголошує як чесноту своє незнання всього, що лишається поза його вузькою науковою ділянкою, і всіх, хто цікавиться суцільністю знання, називає дилетантами.

Справа в тім, що, замкненому у вузькому полі зору, йому таки вдається відкривати нові факти і прислужуватися своїй науці, яку він ледве знає, і тим самим енциклопедії мислення, про яку він нічого не відає. Як могло дійти до цього? Бо треба підкреслити дивовижність незаперечного факту: експериментальна наука розвинулась великою мірою завдяки праці неймовірно обмежених людей. Себто модерна наука, підвалина і символ сучасної цивілізації, дає притулок інтелектуально пересічній людині і дозволяє їй працювати там з успіхом. Причину цього знаходимо в явищі, що є найбільшою перевагою і рівночасно найгрізнішою небезпекою для нової науки й цілої цивілізації, якою вона керує і яку вона втілює, а саме - в механізації. Немала частина того, що треба робити в фізиці чи в біології, є механічною працею мозку, яку, властиво, може виконувати будь-хто. Для проведення незліченних дослідів можна поділити науку на малі відтинки, замкнутися в одному з них і не звертати уваги на всі інші. Ґрунтовність і точність методів допускають це розчленування знання. Можна працювати з одним із тих методів, як з машиною, і навіть не треба мати точного уявлення про їхній зміст і базу, щоб одержати багаті висліди. Таким чином більшість науковців підтримує загальний поступ науки, замкнувшись у своїй лабораторії, як бджола в комірці стільника, чи мул, запряжений до тупчака.

Але це витворює породу надзвичайно дивних людей. Дослідник, що відкрив якийсь новий факт природи, тим самим набуває почуття сили та самопевності. Не без певної рації він вважатиме себе за «людину знання». [82] І властиво він посідає частку правди, що разом з багатьма подібними частками, яких він не посідає, становить правдиве знання. Оце внутрішній стан спеціаліста, який у перших роках цього століття досягнув свого найбільш шаленого перебільшення. Спеціаліст прекрасно «знає» свій маленький закуток всесвіту, але він не має найменшого поняття про все інше.

Ось характеристичний приклад цієї дивної нової людини, яку я намагався визначити з різних боків і кутів. Я сказав, що це людський витвір, якого ще не бувало в історії. Спеціаліст править нам за конкретний приклад, що показує докорінну новину цього роду,людей. Бо раніше можна було поділяти людей просто на освічених і неосвічених, на більш-менш освічених і більш-менш неосвічених. Але спеціаліста не можна підвести під жодну з цих категорій. Він не є освічений, бо він буквально не знає нічого, що лежить поза його спеціальністю, проте він не є неосвічений, бо ж він «науковець» і знає дуже добре свою частку всесвіту. Доводиться сказати, що він - учений неук, а це дуже серйозна річ, бо це означає, що цей добродій буде поводитися в усіх питаннях, на яких він не розуміється, не як неук, а з усією зухвалістю людини, що в своєму спеціальному напрямку є знавцем.

І справді, такою є поведінка спеціаліста. У політиці, в мистецтві, у товариських стосунках, в інших науках він займе становище примітива, безнадійного неука, але займе його енергійно і самовпевнено, незважаючи - і це дійсно парадокс - на спеціалістів у тих справах. Спеціалізуючи науковця, цивілізація зробила його неприступним і самозадоволеним у своїх вузьких межах; і саме це внутрішнє почуття панування і вартості збуджує в ньому бажання мати останнє слово поза своєю спеціальністю. З того випливає, що навіть у випадку спеціаліста, що втілює в собі максимум кваліфікації, отже, мав би бути найбільшою протилежністю маси, він буде поводитись як некваліфікована маса У майже всіх ділянках життя.

Це не пусті слова. Хто лише бажає, може спостерігати, як безглуздо думають, судять і діють оті «науковці» в політиці, в мистецтві, в релігії, в загальних проблемах життя й світу, а вслід за ними, звичайно, лікарі, інженери, фінансисти, професори тощо. Цей стан «глухоти», непокірності супроти вищих інстанцій, який я повторно [83] вивів як характеристику маси, досягає своєї вершини в оцих частинно кваліфікованих людях. Вони - символи і великою мірою носії сучасної влади мас, а їхнє варварство - це безпосередня причина деморалізації Європи.

З другого боку, це найясніший і найконкретніший приклад того, як цивілізація минулого століття, покинута на самоплив, відразу пустила цей паросток примітивізму і варварства.

Найнебезпечнішим наслідком цієї однобічної спеціалізації є те, що нині, коли існує більше «науковців», ніж будь-коли, є далеко менше «культурних» людей, ніж, скажімо, в 1750 році. І найгірше те, що ті мули наукового тупчака не в стані забезпечити навіть внутрішнього поступу науки. Бо для органічної регуляції власного росту наука потребує час від часу ґрунтовної перебудови, а для цього конечним є зусилля об'єднання, яке стає щораз тяжчим, бо захоплює дедалі ширші терени суцільного знання. Ньютон міг створити свою фізичну систему, не знаючи глибоко філософії, але Ейнштейн мусив насититись Кантом і Махом, щоб дійти до своєї гострозорої синтези. Кант і Мах - ці два прізвища лише символізують велетенську масу філософських і психологічних думок, які вплинули на Ейнштейна,- були потрібні для того, щоб визволити його дух і проторувати вільний шлях для його відкриттів. Але Ейнштейна не досить. Фізика вступає в найтяжчу кризу своєї історії, з якої може врятувати її тільки нова Енциклопедія, ще систематичніша за першу.

Отже, спеціалізація, яка уможливила поступ експериментальної науки протягом цілого сторіччя, наближається до тієї точки, де вона вже не зможе прогресувати сама, якщо нове покоління не візьметься збудувати новий, сильніший тупчак.

Але якщо спеціаліст не має поняття про внутрішню фізіологію науки, якою він займається, то він має куди менше уявлення про історичні умови, потрібні для її продовження, себто про те, як має виглядати суспільство і серце людини, щоб далі могли існувати дослідники. Спад наукового покликання, який можна спостерігати цими роками, як я вже згадав, є хвилюючою ознакою для кожного, хто виразно уявляє собі те, чим є цивілізація. Цього уявлення зичайно бракує типовому [84] «науковцеві», вершкові нашої сучасної цивілізації. Він також вірить, що цивілізація завжди навколо нас, так само, як кора землі та праліс.

XIII

Поиск по сайту: