ПРИМІТИВІЗМ І ТЕХНІКА

Мені дуже важить пригадати тут, що ми заглибились в аналіз положення - себто сучасного, яке в істоті двозначне. Тому я на початку ствердив, що всі риси сучасного, а зокрема бунт мас, являють дві сторони. Будь-яка з них не тільки допускає, але й вимагає подвійного тлумачення, позитивного і негативного. І ця двозначність криється не в нашому розсуді, а в самій дійсності. Не в тім річ, що з одного боку вона нам може видаватись доброю, а з другого боку - поганою, а в тім, що сучасне положення саме є дволикою потенцією тріумфу чи смерті.

Нема чого обтяжувати цей нарис цілою метафізикою історії. Проте ясно, що я його будую на підвалинах моїх філософських переконань, викладених чи згаданих деінде. Я не вірю в абсолютний детермінізм історії. Навпаки, я гадаю, що всяке життя, отже, також історичне життя, складається виключно з моментів, кожен з яких є відносно невизначений у відношенні до попереднього, так, що дійсність вагається в ньому, тупцює на місці і не знає, чи слід їй рішитися на одну чи другу з-поміж різних можливостей. Це метафізичне коливання надає всьому живому тієї безсумнівної якості вібрації та трепету.

Бунт мас може, насправді, бути переходом до якоїсь нової та небаченої організації людства, але також може бути катастрофою в людському призначенні. Немає підстав заперечувати дійсність поступу; але треба спростувати думку, що цей поступ запевнений. Відповідніше до фактів - думати, що немає жодного певного прогресу, жодної еволюції, без загрози інволюції та регресу. Все можливе в історії - так само тріумфальний [60] і необмежений прогрес, як і періодичний регрес. Бо життя, індивідуальне чи колективне, особисте чи історичне, є єдиною реальною річчю у всесвіті, що її субстанція - небезпека. Воно складається з перипетій. Воно, в точному розумінні слова, драма (19).

Всяка загальна правда набуває більшої напруги в «критичних моментах», як ось тепер. І таким чином симптоми нового поводження, які з'являються під сучасним володінням мас і які ми згуртували під назвою «безпосередня дія», можуть також провіщати майбутні удосконалення. Ясно, що всяка стара культура на своєму шляху обтяжується відмерлими і заскорузлими.тканинами, а це перешкода життю та отруйний осад. Є мертві інституції, пережиті й уже беззмістовні оцінки та вартості, безпотрібно ускладнені розв'язки, норми, що довели свою беззмістовність. Всі ці первні посередньої дії, цивілізації, вимагають епохи гарячкового спрощення. Романтичний фрак і рюшики вимагають помсти у формі сьогоднішнього дезабільє і скинутого піджака.

Тут спрощення - це гігієна і кращий смак; отже, досконаліша розв'язка, як завжди, коли меншими засобами більше осягається. Також була пора підтяти дерево романтичного кохання, підчистити надмір штучних магнолій, начеплених на його галуззя, та дике безладдя заплутаних ліан і розгалужених спіралей, що заступали йому сонце.

Взагалі громадське життя, а передусім політика, надто потребували повороту до своєї властивої форми. Та європейська людність не зможе зробити того еластичного стрибка, що вимагають від неї оптимісти, коли спочатку не оголиться, не скине тягар усього неістотного, щоб лишилося тільки власне Я. Моє захоплення цією дисципліною оголення, автентичності, та свідомість, що лише так можна прочистити шлях до гідного майбутнього, змушує мене вимагати повної свободи мислення супроти всього минулого. Майбутнє мусить панувати над минулим, від нього ми приймаємо директиву, як нам ставитися супроти всього, що було (20).

Але треба уникнути найбільшого гріха тих людей, Що правили дев'ятнадцятим століттям: недостатньої свідомості свого обов'язку, що перешкодило їм триматися насторожено і пильно. Пуститись без опору за течією подій, замкнути очі не первень небезпеки й загрози, [61] що криється навіть у найвеселішій годині,- це якраз розминутися зі своїм обов'язком відповідальності. Сьогодні виникає потреба збудити гіперстезію відповідальності у тих, що спроможні відчувати її, і видається надто необхідним підкреслити явно згубний аспект сучасних симптомів.

Немає сумніву, що при діагностичному зваженні нашого громадського життя неприхильні фактори набагато переважають над прихильними, коли обрахунок робиться не стільки з оком на сучасне, як на те, що вони провіщають і обіцяють.

Увесь зріст конкретних можливостей, що його зазнало життя, ризикує перекреслити себе, натрапивши на найжахливішу проблему, яка стала перед призначенням Європи і яку я знову формулюю: суспільне керівництво попало в руки людини, байдужої до засад цивілізації. Засад не тієї чи іншої, а - оскільки сьогодні можна судити - жодної цивілізації. Очевидно, сучасну людину цікавлять наркоз, авта і ще деякі речі. Але це підтверджує її корінну байдужість до цивілізації. Бо ті речі - це лише її продукти, і захоплення ними ще разючіше виділяє індиферентність до засад, з яких вони зродились. Вистачить установити цей факт: відколи існують nuove scienze *, природничі науки,- отже, від часів Відродження - захоплення ними зростало безперестанку протягом віків. Конкретніше: кількість людей, що сумірно присвячувалися цим чистим дослідам, зростала з кожним поколінням. Перший випадок регресу - повторюю, сумірного - з'являється в тому поколінні, що нині є між двадцятим і тридцятим роком життя. У лабораторії чистої науки стає тяжко притягнути учнів. І це тоді, коли промисловість досягає свого найвищого розвитку і коли люди виявляють ще більший апетит до вживання апаратів і ліків, створених наукою.

* Нові науки (іт.).

Коли б ми не боялись багатослівності, ми могли б виявити подібну непослідовність у політиці, в мистецтві, в моралі, в релігії та в щоденних царинах життя.

Що означає для нас така парадоксальна ситуація? Цей нарис намагається дати відповідь на таке питання. Це означає, що сьогодні панівний тип людини - це [62] примітив, Naturmensch *, що з'явився в цивілізованому світі. Цивілізованим є світ, але не його мешканець; він у ньому навіть не бачить цивілізації, а користається нею, начеб вона була природою. Нова людина бажає авта і втішається ним, але вона вірить, що це натуральний плід якогось райського дерева. В глибині душі вона не уявляє собі штучного, майже неймовірного характеру цивілізації і не поширює свого захоплення знаряддям на засади, що їх уможливлюють. Коли попередньо, цитуючи слова Ратенау, я казав, що ми свідки «прямовисної навали варварів», можна було подумати, як звично, що йшлося лише про «фразу». Тепер видро, що цей вираз може голосити правду чи помилку, але що він є протилежністю «фрази», а саме: формальним визначенням, в якому згущено цілий складний аналіз. Сучасна маса - це насправді примітиви, що через лаштунки закралися на старовинний кін цивілізації.

* Дитя природи (нім.).

Тепер ввесь час говориться про неймовірний поступ техніки, але я не помічаю, щоб навіть найкращі уми говорили з достатньо драматичною свідомістю про її майбутнє. Сам Шпенглер, такий тонкий і глибокий, хоч і такий одержимий, мені здається в цьому пункті надто оптимістичним. Він-бо вірить, що після «культури» наступить епоха «цивілізації», під якою він розуміє передусім техніку. Шпенглерове поняття «культури» і взагалі історії таке далеке від поняття, що лежить в основі цього нарису, що нелегко, навіть заради спростування, коментувати тут його висновки. Тільки стрибаючи через віддалі й уточнення, щоб звести обидві точки зору до спільного знаменника, можна отак сформулювати розбіжність: Шпенглер вірить, що техніка може далі жити, коли завмерло зацікавлення засадами культури. Я не відважуюсь повірити в таку річ. Техніка й наука нерозривні, і, коли немає зацікавлення чистою наукою, заради неї самої, вона перестає існувати, а такого зацікавлення не може бути, коли люди перестають захоплюватися загальними засадами культури. Якщо цей запал пригасає - як ось тепер,- сама техніка може пережити деякий час, а саме, поки триває інерція культурного імпульсу, що її створив. Ми живемо з технікою, але не через техніку. Вона ні відживляється, [63] ні дихає сама, вона не є causa sui *, а радше практичним, корисним осадом із зайвого, непрактичного заняття (21).

* Причина самої себе (латин.).

Отже, я перестерігаю, що сучасне зацікавлення технікою аж ніяк не гарантує самого поступу чи дальшого існування техніки. Цілком слушно вважати техніку за одну з найхарактеристичних рис «модерної культури», себто культури, яка включає рід науки, що дає матеріальну користь. Тому, коли я підсумовував зовсім нове обличчя життя, насадженого дев'ятнадцятим століттям, все звелося до цих двох рис: ліберальна демократія і техніка. Але я повторюю, що мене дивує, як легко забувається в розмовах про техніку, що її внутрішній двигун - це чиста наука, та що умови для її продовження - це в основному ті самі умови, які уможливлюють чисто наукову діяльність. Чи хтось подумав про всі ті речі, що мусять бути чинні в людських душах, щоб могли існувати справжні «науковці»? Чи серйозно віриться, що, поки є долари, буде наука? Ця думка, якою багато хто заспокоює себе, тільки зайвий доказ примітивізму.

Наче не треба змішати та розколотити безліч най-різнорідніших інгредієнтів, щоб одержати коктейль фізично-хімічної науки! Навіть коли задовольнитись найповерховнішим і найплиткішим розглядом теми, відразу впадає в очі явний факт, що, в усій широчині часу та простору, фізико-хімії вдалося встановитися, повністю влаштуватися лише в вузькому чотирикутнику, що його окреслюють Лондон, Берлін, Відень і Париж. І навіть усередині цього чотирикутника лише в дев'ятнадцятому столітті. Це показує, що експериментальна наука - один із найменш імовірних продуктів історії. Маги, жерці, вояки й пастухи множились де і як завгодно. Але щоб постала така фауна експериментуючої людини, очевидно, потрібно ще складнішої сукупності умов, ніж для появи однорога. Такий голий і тверезий факт повинен був би примусити трохи замислитись над летким, невловним характером наукового натхнення (23). Блаженний, хто вірить, що коли зникла б Європа, американці могли б продовжувати науку!

Дуже важило б грунтовно розробити це питання [64] і з усією точністю визначити, які саме історичні передумови необхідні для експериментальної науки, отже, й для техніки. Але годі надіятися, що, навіть коли б це питання було вияснене, маса признала б себе осві-домленою. Маса не зважає на доводи і тільки вчиться на власній шкурі.

Одне спостереження не дозволяє мені робити собі ніяких ілюзій про доцільність таких проповідей, що були б раціональні і, тим самим,- витончені. Чи не занадто абсурдно, що в сучасних обставинах пересічна людина не почуває, спонтанно й без проповідей, найвищого захоплення фізично-хімічними і спорідненими їм 0іологічними науками? Бо ж застановіться, яка сучасна ситуація: тоді як, очевидно, всі інші складники культури стали проблематичними - політика, мистецтво, суспільні норми, сама моральність,- є одна річ, яка, не допускаючи заперечень та вражаючи масу більше, ніж що інше, щодня доводить свою дивовижну дійовість: емпірична наука. Кожний день приносить новий винахід, яким користається та пересічна людина. Кожний день продукує новий наркотик чи вакцину, що приносить користь тій пересічній людині. Всі знають, що якби при непослабленому науковому натхненні подвоїлась чи потроїлась кількість лабораторій, автоматично помножились би багатства, комфорт, здоров'я, добробут. Чи можна собі уявити потужнішу, переконливішу пропаганду в користь якоїсь життьової засади? Чому ж, незважаючи на це, немає найменшої ознаки, що маси готові пожертвувати гроші й увагу, щоб краще підтримати науку? Натомість повоєнний час обернув науковця в нового суспільного парія. Відмітьте, що я маю на увазі фізиків, хіміків, біологів - не філософів. Філософія не потребує ні захисту, ні уваги, ні симпатій мас. Вона заховує свій характер цілковитої некорисності (2) і тим вона визволяється від усякої підлеглості пересічній людині. Вона знає, що вона в істоті проблематична, і радісно приймає свою вільну долю Божої пташини, не вимагаючи, щоб хтось із нею числився, не рекомендуючи і не обороняючи себе. Якщо вона комусь випадково принесе якусь користь, то вона радіє з чистої людської симпатії; але вона не живе з тієї чужої користі, не передбачає її та не надіється на неї. Як же їй домагатися, щоб хтось поважно ставився до неї, якщо вона перш за все сумнівається [65] в своєму власному існуванні, якщо вона живе лише в міру того, як вона поборює та перекреслює себе? Отже, лишім на боці філософію, що є пригодою іншого порядку.

Але експериментальні науки дійсно потребують маси, так, як вона потребує їх, під загрозою загину, бо на планеті без фізико-хімії не може утриматись кількість людей, що нині існують.

Які аргументи можуть осягнути того, чого не осягнуло авто, в якому роз'їжджають ті люди, і ін'єкція пантопону, що чудом вгамовує їхні болі? Несумірність між сталою і явною користю, що їм приносить наука, та їх зацікавленням нею такі великі, що годі обманювати себе ілюзорними надіями й сподіватися чогось іншого, ніж варварства від тих, що так поводяться. Особливо коли, як ми побачимо, це нехтування наукою, як такою, проявляється, може, ще ясніше, ніж деінде, серед маси самих техніків - лікарів, інженерів і т. п., які звикли виконувати свою професію точно в такому духовому стані, неначе вживають авто чи купують аспірин,- без найменшої внутрішньої солідарності з майбутнім науки та цивілізації.

Може, дехто більше вражений іншими ознаками новітнього варварства, що своєю позитивною якістю, себто дією, а не опущенням, більше впадають в очі й прибирають форми видовища. Та для мене ця несумірність між користю, яку пересічна людина має від науки, та вдячністю, яку вона виявляє,- чи властиво не виявляє,- є наижахнішим явищем. Мені тільки тоді вдається вияснити собі цей брак достатнього признання, коли я пригадаю, що в Центральній Африці негри також їздять автом і заживають аспірин. Тип європейця, що починає переважати,- таке моє припущення,- це, у відношенні до складної цивілізації, в якій він народився, примітивна людина, варвар, що виринає з люка, «прямовисний напасник».

X

Поиск по сайту: