Андрей Шептицький

У 1899 р. імператор Франц Йосип І іменував А. Шептицького стані- І'славським єпископом, а Папа Римський Лев XIII затвердив це рішення (хіротонія відбулася 17 вересня 1899 р.). Після смерті митрополита Ю. Сас- Кубновського А. Шептицький 17 грудня 1900 р. був номінований галиць­ким митрополитом Української греко-католицької церкви. Інтронізація відбулася 17 січня 1901 р. у соборі Св. Юра у Львові.

А. Шептицький, будучи депутатом Галицького сойму і членом Палати панів австрійського парламенту у Відні, відстоював інтереси українського населення Галичини. У січні 1906 р. А. Шептицький очолював делегацію до імператора Франца Йосифа І, яка поставила питання про надання українцям рівних прав з іншими народами Австро-Угорської монархії. Митрополит підтримував розвиток освітньо-культурного життя на західно­українських землях, чим сприяв пробудженню національної свідомості українського населення. 1902 року митрополит поставив питання про необхідність відкриття української гімназії у Станіславі, а в 1910 р. на за­сіданні палати панів вимагав створення українського університету у Льво­ві. Дбав про організацію фахової підготовки молоді. З цією метою сприяв становленню і розвитку хліборобської школи у с. Коршів та садівничої школи у с. Миловищі. А. Шептицький сприяв і розвитку української культури. У 1905 р. заснував церковний музей. Завдяки піклуванню А. Шептицького у музеї зібрано одну з найбільших у Європі збірок іконо­пису. На кошти митрополита придбано будівлю, в якій розмістилася худож­ня школаО. Новаківського, а також майстернім. СосенкатаО. Куриласа. І А. Шептицький надавав стипендії молодим українським митцям для здо­буття художньої освіти у кращих навчальних закладах Європи.

На початку Першої світової війни 18 вересня 1914 р. після окупації Львова російськими військами митрополитА. Шептицький був заарешто­ваний й вивезений спочатку до Києва, а згодом — до Росії, де утримувався ⁵⁰ Політичні діячі України: 1917-2004 рр. Навчальний посібник

у Новгороді, Курську та Суздалі. Після Лютневої революції 1917 р. він був звільнений.

Він одразу ж розпочав діяльність, спрямовану на поширення і зміц­нення католицької церкви в Росії. У березні 1917 р. організував у Пе­трограді синод Російської католицької церкви і призначив о. Леоніда Федорова екзархом для католиків візантійського обряду в Україні. У Києві налагодив контакти з провідними діячами Української Цент­ральної Ради.

У вересні 1917 р. А. Шептицький повернувся до Львова. 28 лютого

1918 р. у Палаті панів він виступив із промовою, в якій відстоював право всіх націй на самовизначення з урахуванням ентографічних факторів та підтримав укладення мирного договору у Бресті. З жовтня 1918 р.— він член щойно проголошеної Української Національної Ради Західноукра­їнської Народної Республіки. Під час українсько-польської війни 1918-

1919 рр. був інтернований польською владою. У 1920 р. здійснив поїздку до Рима, звідти поїхав на візитацію українських поселень у Північній та Південній Америці. У своїх виступах обстоював ідею незалежності та со­борності України, засуджував окупацію Галичини Польщею та ліквідацію української державності на західноукраїнських землях. Після повернення укінці вересня 1923 р. А. Шептицького знову було заарештовано та інтер­новано польською владою у м. Познані. Лише після особистого звернен­ня Папи Римського Пія XI його звільнили, і в січні 1924 р. А. Шептицький повернувся до Львова.

В умовах польської окупаціїТаличини митрополит постійно залишав­ся оборонцем українського населення. Засуджуючи насильницьку поло­нізацію краю, дискредитацію українського шкільництва, антиукраїнську національну політику, репресивні акції уряду в Галичині та Волині у 1930 р., А. Шептицький намагався консолідувати політичні сили українського суспільства. Він неодноразово звертався до керівників Польської держави, домагаючись припинення «пацифікації». 24 липня 1933 р. митрополит разом з іншими єпископами підготував послання, в якому засуджував штучний голод, організований більшовиками в Україні. Важливе місце у діяльності митрополита у ці роки посідав захист прав православного на­селення Волині, Холмщини, Підляшшя, Посяння. 2 вересня 1938 р. склав і листа, в якому було висловлено протест проти переслідувань православних віруючих на цих землях. Після звернення А. Шептицького та інших цер­ковних діячів до Папи Римського Пія XI польська влада припинила ни­щення православних церков. У березні 1939 р. митрополит вітав проголо­шення незалежності Карпатської України.

Церковні діячі першої ПОЛОВИНИ XX СТ.__________________________________________________ 51

П ісля приходу більшовиків у Західну Україну в умовах переслідувань уГКЦ, незважаючи на слабке здоров'я і похилий вік, А. Шептицький на вагався відстоювати права церкви перед новою владою. У своїх звернення] до цілеспрямованої праці, вірності ідеалам церкви митрополит таємш 22 грудня 1939 р. висвятив на єпископа свого наступника — ректора Львів ської духовної семінарії о. Й. Сліпого.

Митрополит Андрей вітав відновлення української державності і ство рення уряду Української держави, проголошену ОУН 30 червня 1941 р після вступу німців до Львова. У 1941 р. він очолив Українську національ ну раду, а в 1944 р,— Всеукраїнську національну раду. Митрополит нега тивно ставився до німецького окупаційного режиму. Засуджуючи пере слідування євреїв, звернувся з протестом щодо нищення єврейськог< населення у Галичині до рейхсканцлера Німеччини Г. Гіммлера, що осо бисто для нього загрожувало смертною карою. За згодою А. Шептицького значна кількість євреїв переховувалась у греко-католицьких монастирях навіть у митрополичій президії. 21 листопада 1942 р. було видано пастир ський лист митрополита «Не убий», в якому містилися заклики до прими рення політичних сил українського суспільства, засуджувалися політичні вбивства і містилися застереження про відлучення від церкви організато рів і виконавців подібних заходів. Під час Другої світової війни А. Шепти цький ставив питання про об'єднання всіх християн України навкол^ Київського патріархату в єдності з Римським престолом, але не знайшо розуміння з боку ієрархів церкви та української інтелігенції. Поза всяки.ч сумнівом митрополит Андрей протягом багатьох років залишався однієм ³ найбільш впливових і популярних постатей на західноукраїнських землях До його думки прислухалися як політики, так і пересічні громадяни. Помеї Він 1 листопада 1944 р. Похований у соборі Св. Юра у Львові.

Частина 3.

ПРЕДСТАВНИКИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

3.1. Євген Коновалець

Євген Коновалець народився 14 червня 1891 року в с. Зашкові побли­зу Львова. Його батько керував місцевою народною школою, мати ви­кладала там же. Родина його була із священнослужителів. Виховувалися діти без зайвих поблажок.

Закінчивши початкову школу, а потім учительську семінарію у Львові, Є. Коновалець вступив до Львівської української академічної гімназії. З 1909 р. він починає вивчати право у Львівському університеті, слухаючи серед інших лекції М. Грушевського. Значний вплив на формування його світогляду зробила праця М. Міхновського «Самостійна Україна».

Вже під час навчання в університеті Є. Коновалець виношував дум­ку створити підпільну військрву організацію. Та все починалося з ма­леньких пластових і освітніх гуртків, де галицькі хлопці й дівчата за­ймалися збройними вправами, перекладали польські й австрійські військові підручники. Під час II Всеукраїнського студентського з'їзду УЛьвові у липні 1913 р. він близько сходиться з Д.Донцовим. Ідеєю створення січового стрілецтва для боротьби за незалежну Україну Є. Ко­новалець пройнявся 1910 р., ознайомившись з рефератом Ю. Пілсуд- ського «Організація стрільців».

Після початку Першої світової війни його мобілізують у Львові до австрійської армії. Він виїжджає на Карпатський фронт, де служить стар­шиною до червня 1915 р. Цьогожмісяця, підчас наступу російських військ ^Ка гору Маківку потрапляє в полон, в якому перебував до початку рево- "°Ції. До Києва прибуває восени 1917 р. і невдовзі включається в роботу ³ організації Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців (СС) ³ числа полонених російською армією українців. Створений ним підрозділ ³ самого початку стає чи не найбільш боєздатною частиною війська, шо захищало УНР.

29 січня 1918 р. сотник Є. Коновалець терміново скликав нараду стар­шин стрільців, на якій було прийнято рішення: розпочати боротьбу проти

2 березня 1930 р. Є. Коновалець з дружиною Ольгою і сином Юрієм приїхали до Женеви, але він навіть не підозрював, яким складним виявите ся женевський період життя. На офіційні швейцарські власті чинили безі перервний тиск поляки, а згодом Москва. Було організовано акцію в преЯ сі, щоб «небезпечного терориста» вислали із Швейцарії. Окрім цього, лідев ОУН жив у тому кантоні, президентом якого був Леон Ніколь, людинЯ лівих переконань, що ненавидів націоналістів і був у захопленні від радянв ської системи. Тому він поставив собі за мету будь-якою ціною домогтися виселення Є. Коновальця з країни.

Цей тиск закінчився тим, що 2 квітня 1932 р. Є. Коновалець отримай вказівку протягом трьох днів залишити Швейцарію. Він робить все може ливе, щоб анулювати цю постанову. Йому на допомогу прийшов генеральв ний консул Литви у Швейцарії (Є. Коновалець був громадянином Литві з 1929 р.). І у вересні того ж року Женевська Державна Рада скасувала рі шення кантону. Такі неприємності відволікали його від справи, не давалі можливості зосередитися на українській політиці.

Ще більше ускладнилася ситуація після вбивства членами ОУН у 1934 р міністра внутрішніх справ Польщі Б. Пєрацького. Під тиском полякії Швейцарська федеративна прокуратура посилює нагляд за полковником А вже відомий Леон Ніколь знову здійснює спроби, щоб виселити Є. Ко новальця із країни. Після цього декілька разів це рішення скасовувалос: і поновлювалось. Врешті-решт, 8 червня 1936 р. Є. Коновалець був ви мушений залишити Швейцарію.

Напередодні Другої світової війни ОУН налічувала близько 2 тисяч ак тивних членів, з яких найбільше було молоді 20-22 років. До певного час; вони беззастережно виконували накази закордонного Проводу. Та поступо во між молодою і старою генерацією почав наростати кофлікт. Однієк з причин протиборства було те, що члени ОУН, які перебували в підпілл у Західній Україні, звинувачували оточення Є. Коновальця у зловживанн організацією на користь чужих агентур. З іншого боку, соратники останньо го (М. Сціборський, Р. Сушко та ін.) висловлювали невдоволення тактикок галичан. Проте саме постать лідера ОУН стримувала організацію від розкол) Його авторитет ніхто привселюдно не ставив під сумнів.

Є. Коновалець намагався організувати мережу ОУН серед командирії Червоної Армії, що привертає до нього ще більш пильну увагу з боку ра дянських спецслужб. Для сталінської влади він стає вкрай небажанок фігурою. 23 травня 1938 р. у голландському місті Роттердамі агент радян ського НКВС Павло Судоплатов вбиває Є. Коновальця задопомогою міні з годинниковим механізмом.

З ₂ Степан Бандера

" Бандера народився 1 січня 1909 р. в с. Старий Угринів (тепер ^СТ "^Л район Івано-Франківської області) в сім'ї греко-католицького К.алУ^с1,КІ батько — Андрій, буводружений з Мирославою Глодзінською. ^СВЯІ?^ЄГпбагатодітною: Степан мав чотирьох сестер й трьох братів, через Сім'я У- ' ^ _ЖИЛИ. Після смерті двох сестер інші діти роз'їхалися по _Те в Р^озК _{шоб легше} було батькам. Зусиллями батька у рідному селі Сте- Р^0ДИЧб*л_И читальня «Просвіти», гурток «Рідна школа». У 1918 р. під час ^пана. -,_ьК0.польської війни Андрій Бандера пішов добровольцем до УГА ^У!^РпосадУ польового капелана.

Не відомо достеменно, чи ходив С. Бандера до народної початкової \ але відомо, шо був членом «Пласту». У 1919 р. у 10-річному віці ^ШК°^Л залишає сім'ю і розпочинає навчання в українській гімназії ^СТЄ'стрий на Львівщині. Жив він у родичів, які й забезпечували платнею -^М навчання. Є свідчення, що освіта давалося йому легко. Сама гім- ^И°^Г°я "а своїм національним складом була майже виключно українською. ^Бандера з 5-го класу бере участь у підпільних гімназійних гуртках. В- се тоді його цікавила громадська й політична діяльність. Готуючи себе подальшого життя революціонера, він дбав про власний фізичний стан і виховання сили характеру. У політичну діяльність юного гімна­зиста ввів Степан Охримович, відомий діяч українського молодіжного пуху Галичини.

У 1927 р С Бандера закінчив навчання в гімназії и повертається в село, допомагає у господарстві батькові. У вільний час проводить культурно- освітню роботу в «Просвіті», іншу громадську діяльність. Був одним із засновників у селі кооперації. Разом з тим вів по довколишніх селах під­пільну роботу по лінії УВО, до якої залучився, очевидно, в гімназії.

Наступного року С. Бандера ще до Львова, щоб продовжити навчання у Політехнічному інституті. Життя у столиці Галичини для студента на­чебто складалося з двох частин: легальна - навчання, нелегальна - під­пільна робота в ОУН, яку він розпочав рядовим членом чи то у 1929, чи в 1930 році а вже через 3 роки став першою особою в організації на укра­їнських землях. Навчався С. Бандера на агрономічному факультеті. У сту­дентські роки брав активну участь в організованому українському націо­нальному житті. Був членом українського товариства студентів «Січовик», співпрацював з «Просвітою», «Пластом», Українським студентським спортивним клубом та ін. Серед улюблених спортивних занять - біг, пла­вання, лижний спорт, баскетбол, шахи. Але взагалі про цей бік його жит­тя ми знаємо не дуже багато.

Більше відомо про його діяльність в ОУН. Першим ^и '^ьноїлітей стійним завданням було розповсюдження підпільної наШ^0І|\_сті. Части тури. Якраз тут виявилися його видатні організаторські ³Д'^е.Українсь преси видавалася за кордоном — «Розбудова нації», «Сур^ма>>;._ііерез кордо націоналіст» — і треба було налагодити нелегальну доставку ''.^ху найдо З шістьох провідників преси С. Бандера протримався Д° ^а11._)Єрентом ві ше — до 14 червня 1934 р. з_а ці успіхи його призначили Р^е ^_Кту і вмін ділу пропаганди на українських землях. Ця посада вимагала _{ся якна} налагоджувати стосунки з людьми. Й тут С. Бандера ИР^0>1^_СЯ Євгено краще. Тому в 1933 р. його кандидатура вперше розглЯДа¹ ^у_Країнськи Коновальцем як провідника крайової екзекутиви на заХІД^йно. Таки^г землях. У грудні 1933 р. його затверджують на цю посаду о^¹.уктура ОУ чином під керівництвом молодої людини опинилася ВСЯ сТР 24 _роки. на території Польщі. С. Бандері на той час виповнилося ^лИ ^х найбіль^г

Саме він зініціював ряд антипольських акцій, серед ^ЯІ\_Тва уЛьвові] відомими було два замахи: на працівника радянського консул¹' Наступної А. Майлова і міністра внутрішніх справ Польщі Б. ПєрацьК^оГ^₀требуюч за значенням була «антипольська» (антидержавна) акиія- _іМОнополг грошей для зміцнення державності, польська влада о гол о^си;1'^іх свідоми' на тютюнові вироби й алкоголь. У відповідь ОУН закликала ¹' _{}0нанс ма}л українців кинути палити і не вживати алкоголю. Великий Р¹- ₀ і о тис. ді шкільна акція — «За українські школи», участь в якій взяли г тей. Все це свідчило про організаційні здібності С. Бандери- ^ештовуютг Після вбивства Б. Пєрацького у 1934 р. С. Бандеру ^заЗІ^ку слідств разом з іншими 11 учасниками замахуй засуджують через 1.5 Р^_ві_Тлювавс до страти. Сам судовий процес тривав 2 місяці й широко а тако

європейською пресою. Значна частина українських поЛІ^тИ^лила таки митрополит греко-католицької церкви А. Шептицький ^заС^м співпра- метод як політичне убивство. Ряд партій виступили із закДИ* (юрозумін- цювати з поляками (передусім УНДО). І якраз в той час, післЯ ^ _Прийнят ня між українськими й польськими офіційними колами, бУ^¹ Завдяки їй; постанову про амністію, яка була застосована до підсудних- _{ертну кару} С. Бандера та інші уникли шибениці. Згідно з амністією, було замінено на довічне ув'язнення. приділяти

Приблизно з того часу радянські органи безпеки почал^ наказ про| особливу увагу С. Бандері, оскільки він зізнався, що відД^а'^досяжним і В6ИВСТВОА. Майлова. Поавля ирш-ііта'оінрниапіиіаііиїттіїяґЯ „..о'іииті.

вбивство А. Майлова. Правда, через ув'язнення він залишався для радянських агентів. Колишній смертник відбуває покараН

цях в одиночних камерах, але навіть за таких умов цікавиться

₀уН, видає організаційні директиви. У червні 1938 року Зенон Коссак • р₀ман Шухевич готують йому втечу. План, на реалізацію якого було ви­нено понад 50 тис. злотих, було розроблено до найменших деталей. Але _неВідомих причин в останній момент вирішили відмовитися від акції. и_а той час головою проводу ОУН став родич Є. Коновальця, колишній сотник Січових стрільців А. Мельник.

Після початку Другої світової війни й поразки Польщі С. Бандера ви­ходить на волю, але прихід Червоної армії призвів до подальших переслі­дувань. Згодом радянська влада піддасть репресіям навіть його найближ­чих родичів. Тому після кількатижневого перебування уЛьвові С. Бандера нелегально переходить німецько-радянський кордон і прибуває до Кра­кова. Там він активно включається в діяльність ОУН.

За нових умов С. Бандера та В. Тимчій-Лопатинський розробляють план відносно стратегії та тактики ОУН: переїзд Проводу до нейтральної країни, створення двох запасних керівних центрів (у Європі та Америці), питання про підготовку народу України до загального повстання без орі­єнтації на Німеччину чи будь-яку іншу країну. З цим вони поїхали до А. Мельника в Італію. Але останній швидко відкинув дані пропозиції через свою поміркованість та можливу загрозу власному авторитетові з боку С. Бандери. Розкол організації стає неминучим.

10 лютого 1940 р. у Кракові С. Бандера збирає своїх прихильників, вони проголошують створення революційного Проводу ОУН, більш відо­мий як ОУН(б)— бандерівців. У краківський період політик очевидно найбільше уваги приділяв підготовці воєнних кадрів, більшість з яких у майбутньому стали вояками Української повстанської армії (УПА). На початку радянсько-німецької війни С. Бандеру разом з двома братами майже одразу заарештовує німецька таємна поліція (гестапо) й відправляє до Берлінської в'язниці, а пізніше до концтабору Заксенхаузен, після того, як ОУН(б) ініціювала проголошення відновлення незалежної України 30 червня 1941 р. уЛьвові. Ці події остаточно розвіяли сподівання, що Німеччина може посприяти визволенню України з-під сталінської влади. ОУН(б) оголошує боротьбу на два фронти — проти СРСР і Німеччини.

На той час фактичним керівником ОУН(б) став Роман Шухевич. За Роки війни сама організація еволюціонувала й не ставила кардинально питання про нову форму життя. Погляди, ідеологія стали більш помірко­ваними після спілкування з населенням Східної України, яке сприймало не всі гасла націоналістів. Тому, коли С. Бандера виходить в кінці 1944 р. ³ Ув'язнення (нацистська влада залишила лідеру ОУН життя, сподіваючись ^використати його у боротьбі проти радянської влади; а братів німці розстріляли 21 липня 1942 р.), йому починають закидати, що він не ор єнтується в ситуації. Розпочалися суперечки між ним і Українською Гс ловною Визвольною Радою (УГВР), створеною в 1944 р. для керівництв визвольним рухом. Через це вплив С. Бандери на ситуацію не був суттєвих головні важелі впливу зосередилися в руках Р. Шухевича — головнокомак дувача УПА.

У повоєнні роки С. Бандера розумів, що вести боротьбу проти могу- ньої Радянської імперії силами самих тільки українських націоналіст було б нерозумно, тому в 1946 р. ініціює створення Антибільшовицької Блоку Народів, який очолив Ярослав Стецько, один з найближчих йоі соратників. Сам же С. Бандера у 1946 р. став головою Закордонних Частії

ОУН(б).

У 1950 р. загинув у бою Р. Шухевич. Тепер вже С. Бандера залишаєм ся одноосібним керівником ОУН(б). 1 хоча активність бандерівців в Укра ні пішла на спад, у 1950-х роках радянські органи безпеки не залишаю: сподівань фізично знищити одного з найнебезпечніших для себе ворогі 15 жовтня 1959 р. у Мюнхені агент КДБ СРСР Б. Сташинський постріло капсули з отрутою убив С. Бандеру. Похований на кладовищі в Мюнхені

2.3. Олександр Якович Шумський, Олександр Шумський народився 2 грудня 1890 р. в с. Рудня Борова на ₁ ^^Ит°Мирщині. Закінчив 2-класну сільську школу, працював на лісопиль- У 1908 р. прилучився до робітничого руху. У 1911-1915 рр. працює, _ °скві. 1915 р. вступає до ветеринарного інституту, але того ж року його "^І(|Чрають до армії.

^ Саме там практично й розпочинає свою політичну кар'єру. У війську ' думський залишився під впливом Української партії соціалістів-

Політичні діячі.України: 1917-2004 рр. Навчальний посібник

революціонерів, у московський гурток яких вступив ще 1914 р., проводин антиурядову пропаганду, обирався делегатом корпусного, армійського і фронтового з'їздів солдатських комітетів. Від У ПСР був обраний до Цент­ральної Ради. Як член Київської губернської земельної управи він багато уваги приділяв розв'язанню аграрного питання. Під впливом радикаліза- ції селянського руху О. Шумський стає одним з лідерів лівої течії в У ПСР, членом ЦК якоїбув обраний у листопаді 1917 р. Ліві виступили з критикою соціальної, насамперед аграрної, політики Центральної Ради, проти конф ронтації з радянським урядом. Як наслідок, О. Шумського заарештовують, і лише випадковість рятує його від розстрілу.

Гетьманський переворот український есер розцінив як встановлення диктатури поміщиків, капіталістів і генералів. ЦК УПСР 3 червня 1918 р. приймає рішення про реформування партії в нелегальну з цілком визна­ченим завданням — боротьбою проти гетьманщини. 4 листопада ЦК ухвалив рішення про перехід влади до робітників і селян України шляхом збройного повстання. У ньому йшлося про світову соціалістичну револю­цію та Червоний Інтернаціонал. Це рішення відкривало шлях до зближен­ня лівих есерів і комуністів, обумовило їх спільну боротьбу в майбутньому проти Директорії. О. Шумський бере безпосередню участь в організації повстанських загонів і бойових діях.

У січні 1919 р. керівники УПСР (В. Блакитний, О. Шумський та ін.) висловилися за Українську Соціалістичну Республіку Рад, її союз з інши­ми соціалістичними республіками. Головним завданням вони вважали боротьбу «з буржуазією, буржуазно-націоналістичною владою... за захо­плення на місцях влади в руки Рад». Керівництво лівих есерів звинувачу вало Директорію в узурпації влади, переслідуванні партій революційного соціалізму, заграванні з Антантою.

У серпні 1919 р. крило, яке очолював О. Шумський, виходить з УПСР й утворює УКП(боротьбистів). Але за активної участі Г. Петровського й X. Раковеького ЦК РКП(б) вирішив, що УКП(б) має самоліквідуватися з наступним індивідуальним вступом її членів до КП(б)У. У березні 1920 р УКП(б) самоліквідовується, й близько 4 тис. боротьбистів було прийняте до КП(б)У, а її лідер обирається членом політбюро ЦК КП(б)У, очолкн відділ ЦК по роботі на селі, потім Одеський і Київський губернські рево люційні комітети. У квітні 1921 р. його призначають повноважним пред ставником України в Польщі, а з 1924 по 1927 рр. — наркомом освіти.

Саме О. Шумському належить теоретичне обгрунтування того круто го повороту в політиці КП(б)У, який називається «коренізацією». Ця про грама постійно вступала у суперництво з уніфікторською за своєю суттю
радянські українські політики міжвоєнного періоду

політичною доктриною ВКП(б). В умовах сталінізму вона із самого по­чатку була приречена на невдачу.

Будучи членом Оргбюро ЦК КП(б)У, він з травня 1924 р. очолював агітаційно-пропагандистський відділ ЦК, а з кінця жовтня того ж року — Наркомат освіти УСРР. Дивним було те, що на ключовій ідеологічній посаді опинився саме О. Шумський, у недалекому минулому член Цен­тральної Ради, член УПСР, один із лідерів партії боротьбистів. Розробля­ючи програму українізації, нарком освіти бачив два найважливіших її аспекти: підвищення суспільної ролі української мови та української культури; задоволення інтересів і потреб національних меншин, що про­живають в Україні. Важливо підкреслити, що вже на червневому пленумі ЦК 1923 р., на якому з доповіддю про завдання реалізації рішень XIІ з'їзду партії в національному питанні виступив перший секретар ЦК КП(б)У Е. Квірінг, О. Шумський застерігав проти форсування процесів україніза­ції.

Розроблювана ним концепція українізації передбачала поступове й постійне переведення на українську мову всієїсистеми освіти, політнав- чання, розвиток видавничої справи, відкриття культосвітніх закладів, ліквідацію неписемності. Українізувати планувалося роботу державного й партійного апаратів.

Поступово позиція О. Шумського викликає критику («з нього так і пре націоналізм») з боку ортодоксально налаштованих однопартійців. Особ­ливо вона посилилася з весни 1925 р., коли КП(б)У очолив Л. Каганович. Ставлення нового керівника до О. Шумського стало відверто ворожим після того, як останній поставив перед Й. Сталіним питання про невідпо­відність Л. Кагановича посаді, яку він обіймає. Й. Сталін підтримав свого висуванця з Москви. Він вважав, що процеси українізації виходять з-під контролю, внаслідок чого може спостерігатися небезпечне для системи ³Ростання національної свідомості.

О. Шумський у своїх виступах на засіданнях Політбюро був змуше- ^ний постійно пояснювати, що ніколи не обстоював насильницьку украї­нізацію пролетаріату. У суперечках з Л. Кагановичем Політбюро ЦК КП(б)У цілковито прийняло позицію сталінського ставленика. Це й зумо­вило політичну поразку колишнього есера, якого спочатку змусили "Иступити з гострою критикою «помилок» М. Грушевського і М. Хвильо- ^1!°^Го, а потім звинуватили в «націонал-ухильництві». Керований ним ^11аРКомат освіти без кінця піддавали нищівній критиці, аж поки О. Шум- ^Ський не подав заяви про звільнення його з посади. Незабаром він вза- ^Гал' залишає Україну.

Від'їзд з України не врятував О. Шумського від подальшого «викриття» Його оголосили главою націоналістичного ухилу в КП(б)У. Починаюч з 1933 р., на адресу партійця почали лунати звинувачення в контрреволю ційності і державній зраді. В. Чубар назвав його ворогом партії.

Проживаючи в Росії, О. Шумський обіймав досить високі посад» ректор Ленінградського інституту народного господарства, політехнічно го інституту, заступник завідувача агітаційно-масовим відділом ЦК ВКП(б і т. д. За ним постійно велося стеження. 13 травня 1933 р. О. Шумськогі було заарештовано й звинувачено в участі в антирадянській «Українськії військовій організації» (УВО) і керівництві нею. Почалися роки ув'язнен ня і заслання, під час яких він, тяжко хворий, неодноразово писав Й. Ста­ліну, домагаючись реабілітації. Не отримавши відповіді, політичний в'язень 18 вересня 1946 р. намагався покінчити життя самогубством і за> гинув за нез'ясованих обставин.

Поиск по сайту: