 |
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция
ТЕМА 11. Політична свідомість
План лекції:
1. Місце і роль політичної свідомості у відношеннях влади
2. Політична ідеологія та її різновиди
3. Політична психологія як елемент політичної свідомості
1. Місце і роль політичної свідомості у відношеннях влади
Політична свідомість - найбільш загальна категорія, що характеризує суб'єктивний бік політичного життя. За своїм змістом вона охоплює чуттєві й теоретичні, ціннісні і нормативні, раціональні й підсвідомі, одне слово - всі уявлення громадян, що опосередковують і олюднюють їх об'єктивні зв'язки як з інститутом влади, так і між собою з приводу участі в управлінні справами суспільства й держави. Іншими словами, політична свідомість характеризує всю сукупність духовних утворень, що визначають здатність людини до існування у політичній сфері, її вміння виконувати там специфічні функції, взаємодіяти з органами управління, нести відповідальність за реалізацію прав і свобод тощо. Тому від функціонуючих у суспільстві політичних уявлень суб'єктів і носіїв політичних відношень, менталітету людей, що склався, найбезпосереднішим чином залежить зміст і характер політичного процесу, мета і засоби режиму управління.
Як уже зазначалось, власне політичний рівень соціальних уявлень виникає у людини при порівнянні й протиставленні своїх групових інтересів потребам інших суспільних груп, а також за умови розуміння того факту, що їх реалізація просто недосяжна без вступу у певні відношення з державою, партіями, правлячою елітою. Політична свідомість - це саморефлексія групи (національної, конфесійної тощо), відображення дійсності через призму колективних інтересів (вимір групових потреб з точки зору їх впливу на все суспільство, все соціальне ціле).
Іншими словами, політична свідомість виникає на основі усвідомлення людиною своєї групової приналежності, а також відрефлексованого ставлення до явищ влади, а отже, й віднесення себе до певних політичних позицій (лівих радикалів, лібералів, консерваторів тощо). Звичайно, ця первинна потреба у політичному усвідомленні своїх інтересів, що ініціюється груповою належністю людини, може бути доповнена й іншими міркуваннями й цілями, наприклад, потребою в приєднанні до того чи іншого популярного руху, членстві у правлячій партії або іншій престижній асоціації. І все ж саме на основі усвідомлення своєї групової ідентичності людина віднаходить контури політичного мислення, уточнює свій громадянський статус суб'єкта, наділеного тими чи іншими правами та обов'язками, можливостями впливу на владу, несення відповідальності за свої вчинки.
Обумовленість політичної свідомості об'єктивними груповими інтересами свідчить про те, що вона за природою своєю не може бути результатом відірваних від життя кабінетних роздумів. Виникаючи і розвиваючись у зв'язку з усвідомленням і реалізацією реальних інтересів, політична свідомість виступає понятійним, оціночним, символічним тощо відображенням реальних взаємодій громадян, що досягають своєї власної мети. Тому ускладнення і збагачення політичної свідомості залежить не стільки від наявності спеціальних знань, скільки від практичної участі людини в управлінні державою, уміння перетворювати відношення з владою у форми своєї індивідуальної життєдіяльності. Тому нерозвиненість політичних зв'язків у суспільстві, що звужує зацікавленість населення в реалізації своїх громадянських прав і свобод, умертвляє політичну свідомість, виключає її з механізмів влади і управління.
Будучи фундаментальною основою політичної свідомості, групові погляди все ж не вичерпують всього її змісту. Політична свідомість, безумовно, включає в себе й міжгрупові, загальнолюдські ідеї і уявлення, наявність яких обумовлено не особливими, а універсальними інтересами людини, а також загальнодемократичними властивостями організації влади. Наприклад, в умовах виникнення нової соціальної структури, в епоху революцій у поглядах людей переважають яскраво виражені групові погляди й домінанти. В умовах же, аналогічних сучасним, переважають загальноцивілізаційні цінності, без пріоритету яких ні одна з груп не може досягти своїх специфічних інтересів. Крім цього, у зміст політичної свідомості включаються і індивідуальні погляди, що характеризують персональні особливості розуміння людиною своїх групових інтересів і її політичних позицій.
Наявність і ступінь впливу загальнолюдських та індивідуальних поглядів і орієнтирів у політичній свідомості відображають відкритий характер останньої, тобто здатність до сприйняття чужого соціального досвіду, інокультурних цінностей і традицій. Закриті ж у рамках тільки корпоративних, локальних, групових норм і цілей політичні погляди людини являють собою закритий тип політичної свідомості.
Таким чином, було б однаково помилково і зводити весь зміст політичних поглядів до групового (наприклад, класового) знаменника, і розчиняти його в загальнодемократичних або індивідуальних уявах. Якщо перша позиція постійно зустрічається у догматичних інтерпретаціях марксистського вчення, то друга, як правило, властива для багатьох течій в західній політичній теорії.
Формується політична свідомість складним шляхом. Було б великим спрощенням вважати, що вона - як традиційно трактувалось у марксизмі - "вноситься" у маси спеціальними ідеологічними представниками класу. Насправді формування політичної свідомості здійснюється у будь-якого (навіть масового суб'єкта) або шляхом критичного осмислення соціальної дійсності й узагальнення навколишньої інформації, або за рахунок усвідомлення мети партійного й політичного руху, тобто приєднання до уже сформульованих оцінок і норм громадянської поведінки, або ж шляхом емоційного прилучення до віри у справедливість тих чи інших політичних ідеалів. Причому, об'єктивна приналежність людини до тих чи інших груп зовсім не означає, що в цієї людини сформується політична свідомість, відповідна даним інтересам.
Разом з тим жоден з названих шляхів не гарантує складання власне політичних поглядів у людини. Навіть здійснення політичних функцій може не пов'язуватись з розумінням людьми свого суспільного становища, умінням зайняти політичну позицію. Іншими словами, навіть беручи участь в політичному житті, людина повністю може керуватися передполітичними, потестарними поглядами, в основі яких лежить не усвідомлена ідентифікація, а повсякденна, побутова причетність до земляцьких, етнічних спільнот, які передбачають не ідейний, а поверховий, емоційний зв'язок своїх членів. Потестарність свідомості означає не творче вироблення політичних позицій людини, а механічне відтворення нею заданих владою (або групою) оцінок і форм поведінки, постійне опускання до емоційного бачення політичного життя, ставленню до своїх політичних прав, як до обов'язку перед суспільством. На ґрунті такої повної деіндивідуалізації особистості, її розчиненні в "єдиній крові" общини постійно народжуються болісні етнофобії, екстремізм тощо.
Так чи інакше, але тільки практика може свідчити, керується людина усвідомлено-груповими чи потестарними поглядами.
У цілому в організації і функціонуванні влади політична свідомість виконує такі функції: когнітивну, що виражає потребу людини й суспільства у відображенні й уточненні групових і загальноколективних інтересів; ідеологічну, що характеризує потребу в захисті інтересів групи або суспільства в цілому; комунікативну, що забезпечує взаємодію суб'єктів і носіїв політичних відносин між собою і з інститутами влади; прогностичну, що виражає здатність групи або суспільства до гіпотетичної оцінки можливого розвитку політичних процесів і виховну, що задає політичній активності людей бажаний для суспільства або групи напрямок, який відповідає тим чи іншим ідеалам класу, нації, держави.
Ступінь повноти й характер реалізації функцій політичної свідомості залежать від багатьох причин, але, перш за все, від того, здійснюються вони в стабільних чи нестабільних суспільних умовах. Коли в політичне життя включаються нетрадиційні групи, що активно шукають шляхів реалізації своїх владно значущих інтересів, різко збільшується роль ідеологічної функції, але послабляються комунікативна функція політичної свідомості, що відображає несумісність інтересів і позицій різних політичних суб'єктів. У нестабільних умовах також падає політичне значення різного роду прогнозів, особливо довгострокових, основне навантаження лягає на політичну свідомість елітарних кіл; при постановці суспільної мети і вимог збільшується значення нормативних (на противагу ціннісним) орієнтирів політичної поведінки.
Виконання настільки важливих функцій у справі організації і здійсненні влади розкриває зміст політичної свідомості як фактора політичної поведінки масового, групового й індивідуального суб'єктів. Тому вся різнобічність форм і утворень політичної свідомості розглядається в політології, переважно, як суб'єктивний елемент стимулювання політичних дій класів, націй, еліт, лідерів, рядових громадян та інших суб'єктів політичних відносин.
Так, відповідно до політичної поведінки індивіда прийнято виділяти раціональні, раціонально-ціннісні, афективні, а також традиційні форми політичної мотивації (М.Вебер). В залежності від характеру свідомої мотивації дій громадян у сфері влади виділяють відкриті (що носять характер прямої політичної дії, наприклад, участь у виборах, партійних акціях тощо) і закриті (ухилення від виконання громадянських обов'язків, абсентеїзм) форми політичної поведінки; нормативні (що відхиляються від домінуючих норм); традиційні (де домінують рутинні мотиви, що постійно відтворюються) та інноваційні (з переважанням творчих мотивів) форми політичної поведінки.
Для розкриття особливостей політичної поведінки соціальних і національних груп та інших макросоціальних спільнот важливі мотиваційні особливості таких форм політичної свідомості, як політична ідеологія і політична психологія.
2. Політична ідеологія та її різновиди
З часів введення французьким ученим Де Трессі (1754-1836) терміну "ідеологія" в науковий обіг у політичній теорії склались різні погляди на це духовне явище. Наприклад, марксизм виходить з обумовленості ідеологічних доктрин матеріальними умовами життєдіяльності суспільних груп, в силу чого вони характеризуються як теоретичні уявлення, що захищають загальноколективні інтереси. Формування ідеології пов'язується тут з діяльністю спеціалізованого колективного суб'єкта. В залежності від місця, яке займає група в суспільних відносинах (якщо, наприклад, класу притаманні інтереси, які співпадають з провідними тенденціями суспільного прогресу), марксизм визнає можливість виконання ідеологією функцій наукового знання.
На відміну від канонічних позицій марксизму в західній політології не припиняються дискусії про джерела і статус ідеологічних течій. Так, для прибічників неоанархізму ідеологія виступає як породження масової свідомості. Ліберально-позитивістська традиція, гіперболізуючи ідеологію, інтерпретує її як надісторичне явище, що існуюче не залежить від соціальних і політичних умов; неомакіавеллісти (Г.Моска, Р.Міхельс, В.Парето) схильні навіть естетичні або релігійні форми свідомості трактувати як специфічні форми прояву політичної ідеології, які породжені потребами легітимізації влади. В той же час широко розповсюдженими є погляди, що характеризують ідеологію як "прислугу влади", яка не має у політиці серйозної ваги і значення.
Разом з тим, незважаючи на відомий релятивізм, у західній ідеології все ж склався ряд стійких позицій відносно ідеології.
Так, принциповою позицією є безкомпромісне розведення ідеології і науки, заперечення за ідеологією пізнавальних функцій. Ще М.Вебер відносив ідеологію, як і інші світоглядні й релігійні утворення, до сфери віри, заперечуючи цим навіть постановку питання про її науковість. Визнаний авторитет у даній галузі К.Мангейм слідом за Вебером розглядав будь-яку ідеологію як неадекватне відображення дійсності, як сукупність ідей, що свідомо приховують дійсне становище речей. Досить поширеним є також і функціональне тлумачення ідеології як інституту інтеграції спільноти (О.Лемберг, Г.Парсонс), за якими її соціально-історичні джерела й детермінанти залишаються в тіні. Нерідко поняття ідеології зводиться до визначення психології окремих груп та індивідів (Р.Пайпс, В.Старк, Л.Браун). Якщо підсумувати раціональні оцінки й підходи до розуміння даної форми політичної свідомості, то можна сказати, що політична ідеологія являє собою систематизовану сукупність ідейних поглядів, що виражають і захищають інтереси тієї чи іншої суспільної групи й вимагають підкорення індивідуальних поглядів і вчинків якнайбільшої кількості людства відповідній меті і завданням використання влади. Коротко кажучи, політична ідеологія - це доктрина, що обґрунтовує домагання якої-небудь групи на владу або її використання, передбачаючи тому ту або іншу стратегію політичних дій.
На відміну від науки (чиїм завданням є пошук істини), функції ідеології, перш за все, зводяться до оволодіння масовою політичною свідомістю населення, до втілення у неї своїх критеріїв оцінки теперішнього й майбутнього розвитку суспільства, визначення мети й завдань, за якими люди повинні орієнтуватися у просторі. Володіючи яскраво вираженим характером, ідеологія повинна створювати позитивний образ політичної лінії, що проводиться, її відповідності інтересам того чи іншого класу, нації, держави. При цьому ідеологія повинна не стільки займатися пропагуванням, поширенням тих чи інших ідеалів і цінностей, скільки стимулювати цілеспрямовані дії і вчинки громадян, партій і інших політичних асоціацій.
Виконуючи свої політичні функції, ідеологія намагається згуртувати, інтегрувати суспільство або на базі інтересів якої-небудь соціальної чи національної групи (наприклад, середнього класу, громадян корінної національності тощо), або на ґрунті свідомо сформульованої мети, що не опирається на певні соціально-економічні страти чи групи населення (наприклад, ідеологія анархізму, нацизму). Здатність реально інтегрувати населення суспільства буде безпосередньо залежати від того, наскільки ідеї і положення ідеології відповідають буденним поглядам і уявленням людей про кращий стиль життя, а також від того, чи знайде дана доктрина адекватні рівню суспільної свідомості форми інтеграції своїх теоретичних висновків.
Крім раціональних, теоретично обгрунтованих положень, будь-яка ідеологія передбачає деякий відрив від дійсності, проголошує мету й ідеали, які населенню пропонуються сприймати на віру. Меншою мірою таким нальотом колективних вірувань володіють офіційні ідеології. Направляючи реальний курс державної політики, вони лише прикрашають дійсність та ініціюють апологетичні настрої. Більша схильність до утопічних припущень притаманна ідеології опозиційних сил, що, як правило, очікують від влади значно більше, ніж вона може дати, і намагаються за допомогою красивого ідеалу привернути до себе якнайбільше прибічників.
Розглядаючи ідеологію як форму мотивації політичної поведінки групових суб'єктів, треба відзначити, що у демократичних системах вона використовується переважно лише на етапах, пов'язаних з концептуалізацією групових інтересів і їх введенням у політичне життя. Намагання ж абсолютизувати її роль, тобто підкорити їй моральні, правові, культурні та інші духовні регулятори політичних відносин на постійній основі, по суті породжує так зване "ідеократичне" (тоталітарне) суспільство, що намагається насильницьки створити ідеали пануючої ідеології у свідомості громадян і в практичному житті.
Оскільки політична ідеологія являє собою духовне утворення, спеціально призначене для цільової і ідейної орієнтації політичної поведінки, необхідно розрізняти такі рівні її функціонування: теоретико-концептуальний, на якому формулюються головні положення, що розкривають інтереси і ідеали того чи іншого класу, верстви, нації, держави; програмно-політичний, де соціально-філософські принципи й ідеали переводяться у програми, гасла й вимоги політичної еліти і являють собою ідейну основу для прийняття управлінських рішень та стимулювання політичної поведінки мас. Даний рівень функціонування ідеології безпосередньо пов'язаний з діяльністю партій, союзів, об'єднань, створених для трансляції політичних вимог прибічників даної ідеології. Враховуючи політичну вагу пов'язаних з ідеологією інститутів влади, і саму її трактують як "констатуючий елемент політики"; актуалізований, який характеризує ступінь засвоєння громадянами мети та принципів даної ідеології і характер їх втілення в тих чи інших формах політичної участі. Цей рівень може характеризувати досить широкий спектр варіантів інтеріоризації цієї ідеології: від легкої зміни ідеологічних позицій до сприйняття людьми своїх політичних нахилів як глибинних світоглядних орієнтирів. Ідеології, що мають велике світоглядне значення і здатні упорядкувати у свідомості людей хід історії, визначити принципи їх соціального мислення, є "тотальними" (К.Мангейм) або "парадигматичними" (Н.Пуланзас).
Суб'єкти й носії політичних відносин, що взаємодіють і керуються ідеологічними цінностями та метою, створюють так званий комунікативний простір політики. Безперервний обмін тими чи іншими підходами, оцінками й судженнями про одні й ті ж або різні політичні події політичними суб'єктами, дебати з політичного "порядку денного" та інші аспекти взаємодії держави і громадян сприяють народженню і розпаду ідеологій, новому синтезу ідейних течій, постійному ускладненню мотиваційної сфери політичної поведінки.
В сучасних умовах безумовний прогрес західних індустріальних суспільств, нова роль середніх класів, соціокультурний прогрес світового співтовариства радикальним чином вплинули на зміст комунікативного процесу та його характер. Так, падіння тоталітарних режимів у колишньому СРСР і ряді країн Східної Європи послужило могутнім поштовхом падіння авторитету й ролі "лівих ідеологій". Перш за все це торкнулось ідеології марксизму-ленінізму.
Виникнувши в середині XIX ст. і будучи обумовлене початковим, найбільш гострим етапом боротьби робітничого класу й буржуазії, це вчення особливу увагу приділяло революційним методам переходу від капіталізму до соціалізму, обґрунтуванню диктатури пролетаріату, розробці стратегії і тактики революційного робітничого руху. Не кажучи навіть про внутрішні протиріччя теоретичного методу Маркса, що значною мірою зумовили малореалістичне й досить поверхневе бачення історичного процесу, треба зазначити, що по суті протягом цієї ідейної еволюції даної доктрини її прибічникам - і особливо "марксистам-ленінцям" як найбільш одностороннім інтерпретаторам і догматичним послідовникам цих ідей - так і не вдалося вийти за межі філософії насильства, орієнтації на силові методи зміцнення соціалізму й комунізму. Як одна з найконфронтаційніших ідеологій, марксизм-ленінізм відгородив себе від інтелектуального й культурного спілкування з іншими системами політичних поглядів, прирік себе на неминуче духовне вмирання і витіснення з політичної арени. На відміну від марксизму, соціал-демократична ідеологія виходила й виходить з пріоритету поступовості історичної еволюції суспільства в напрямку ладу соціальної справедливості й рівності громадян незалежно від їх суспільного становища, збереження при цьому соціального та міждержавного миру. Уявлення про поступове реформування буржуазного суспільства, про необхідність відмови від класової боротьби нерозривно пов'язано у цій доктрині з розумінням першочергового значення народної влади в політичному й економічному житті, з посиленням соціального захисту трудящих і заохоченням робітничого самоуправління. Соціал-демократії притаманна також сильна акцентуація етичних стимулів політичного розвитку, заперечення соціальних переваг громадян при тлумаченні їх прав і свобод. Головну теоретичну платформу цієї ідеології складають категорії справедливості, свободи й солідарності.
Концепція "соціального партнерства", що проповідується соціал-демократами, яка замінила, а частково й удосконалила ідею класового протиріччя, показала себе в умовах стабільного розвитку західних країн як більш дієва, ніж марксизм, програма політичного руху. У той же час нездійсненність ідей, що висувались соціал-демократією (концепцій "демократичного соціалізму", "держави загального благоденства"), непереконливість політичних інтерпретацій сучасної ролі середніх верств, вирішення проблеми найманої праці і ряд інших теоретичних прорахунків, значною мірою породжених традиційним ставленням до розуміння і змісту суспільного прогресу, серйозно підірвали вплив даної ідеологічної течії. Серйозну роль у послабленні авторитету соціал-демократії зіграв і крах тоталітарних режимів наприкінці 80-х років, що розглядалося суспільною думкою як поразка рідної їй ідеології.
На фоні послаблення політичної ролі "лівих" ідеологій помітно посилили свій ідейний вплив ліберальна (неоліберальна) і консервативна (неоконсервативна) ідеології. Перш за все, це пов'язано з підтримкою цими доктринами тих цінностей і понять, які в сучасних умовах лежать в основі демократичної організації влади у суспільстві та взаємовідношень держави і громадянина.
Так, лібералізм ще на початкових етапах свого формування, успадкувавши ідейне багатство Д.Локка, А.Сміта, Т.Гоббса, які пов'язували свободу особистості з повагою до основних прав людини, а також з системою приватної власності, поклав у основу своєї концепції ідеали вільної конкуренції, ринку, підприємництва. Відповідно провідними політичними ідеалами лібералізму виступали правова рівність громадян, договірна природа держави, а потім і рівноправність суперництва в політиці. Хоча до середини XX ст. ліберали не вживали терміну "демократія" (оберігаючи таким чином головну для них цінність - приватну власність), то потім, віддаючи належне соціальним функціям держави, стали приділяти демократичним цінностям значно більше уваги. Найважливішою перевагою політичної системи проголошувалась справедливість, а уряду - орієнтація на моральні якості громадянина. В основу політичної програми неолібералів покладені ідеї консенсусу керівників і керованих, необхідності участі мас у політичному процесі, демократизації процедури прийняття політичних рішень. На відміну від попередніх орієнтацій на механічні принципи визначення демократичності (враховуючи більшість) провідного значення набули плюралістичні форми організації політичного життя. Причому Р.Даль, Ч.Линдблюм та інші неоплюралісти вважають, що чим слабше правління більшості, тим воно більше відповідає принципам лібералізму. Хоча, представники праволіберальних течій (Ф.Хайєк, Д.Ешер) вважають, що при плюралізмі здатні формуватись механізми експропріації більшістю багатої меншості, що може поставити під загрозу головні принципи лібералізму.
На ліберальній ідейній основі отримали розвиток численні теорії політичної участі, партисипаторної демократії, а також елітарні концепції, що підкріпило популярність лібералізму серед прибічників різних моделей політичного облаштування суспільства на основі приватної власності, акцентувало на забезпеченні стабільності капіталістичних відносин. Фундаментальна ідея консерватизму, сформульована ще Е.Берком у "Роздумах про французьку революцію" (1790), була у визнанні протиприродності свідомої перебудови суспільства. У руслі такого підходу цінності свободи, рівності та прогресу втрачали свою першопричину порівняно з ідеями традиціоналізму, наступності, ієрархічності, аристократизму. Політичними наслідками таких установок були погляди, що розуміли свободу як слухняність державі, стверджуючи непорушність інститутів влади капіталістичного суспільства, які захищали "природні" привілеї владу імущих. З часом на базі цих ідей навіть сформувалася особлива течія - лібералізм, яка засновувалась на цінностях крайнього індивідуалізму і запереченні політичного втручання у підприємницьку діяльність.
У другій половині XX ст. соціально-економічні й політичні зміни у світі примусили консерваторів перейти до більш складної аргументації у апологетиці західного способу життя і демократії. Неоконсервативна течія (Д.Белл, З.Бжезинський, Н.Подгорец) зробила натиск на вимогу зміни законності та правопорядку, протистояння будь-яким починанням, здатним підірвати стабільність політичної системи Заходу й зменшити владу великого капіталу. У руслі цих вимог звучали заклики посилити елітарний характер політичного керівництва, ввести механізми свідомого розподілу прав і владних повноважень громадян у відповідності з їх індивідуальними достоїнствами. Але навіть таке переформулювання демократичної ідеї консерватори намагались обґрунтувати нормами індивідуальної моралі й відповідальності. Так, виступаючи проти "держави соціального добробуту", теоретики неоконсерватизму вказували на його зв'язок з розвитком егоцентризму та утриманництва, послабленням традиційних інтеграторів суспільства (наприклад, внутрішньосімейних зв'язків), що у кінцевому результаті може призвести до перекладання людиною своєї індивідуальної відповідальності на державу й до знищення її громадянської відповідальності. Уміння пов'язати зрозумілі кожному й поширені в суспільстві цінності з завданнями політичної еволюції західного суспільства значною мірою обумовили авторитет консервативної (неоконсервативної) ідеології у суспільній думці.
Чутливість громадян до індивідуально-етичних, ціннісно-культурних аргументів і доказів дуже вплинула й на популярність християнсько-демократичної ідеології, що пов'язує політичний розвиток з діяльністю вільних і рівноправних громадян, що керуються у своїй поведінці нормами релігійної моралі. Взаємодіючи з ліберально-консервативними ідеологіями, ці погляди рішуче впливають на масові умонастрої в країнах Заходу. Під їх впливом у розвинутих індустріальних країнах формується новий політичний менталітет, який поєднує погляди й цінності, норми й судження людей про свободу, владу, засоби керівництва та управління, що раніше відносились до окремих ідеологічних доктрин. Радикалістські ж, конфронтаційні та догматичні ідеології користуються популярністю у досить обмеженого кола людей і знаходяться, по суті, на периферії політичного життя. Причому, в міру демократизації цих суспільств сам статус ідеології, як форми ціннісно-групової орієнтації у політиці, з часом поступається своїм місцем індивідуальним позиціям громадян.
В той самий час у перехідних суспільних системах, а також у країнах з високою соціально-класовою поляризацією населення, де висока питома вага і вплив маргінальних верств, суперечки ідеологій є провідною лінією в еволюції політичних режимів. Тут значне місце займають радикалістські ідеології (марксизм-ленінізм, неотроцкізм, різні напрямки фашистської ідеології, ідейні модифікації "нових лівих" і реакційних, фундаменталістських вчень тощо), які пропонують "хірургічні" методи для вирішення суспільних і політичних протиріч.
3. Політична психологія як елемент політичної свідомості
Політична ідеологія активно впливає на суспільство, з'єднуючись з психологією людей. Політична психологія, таким чином, являє собою практичне усвідомлення суб'єкта владних відносин. Інакше кажучи, це та сукупність духовних утворень, яка сприяє виробленню у людини безпосередніх мотивів і установок політичної поведінки. Якщо ідеологія є продуктом спеціалізованої свідомості, теоретичною діяльністю групи, то психологія формується у процесі безпосередньої активності громадян на основі їх практичної взаємодії між собою і з інститутами влади. Тому у змісті політичної психології домінуючу роль грають чуттєві й емоційні елементи свідомості, які орієнтують її, як правило, на відображення не перспективних, а сучасних інтересів людей. Хоча здоровий глузд, закладений у політичних емоціях, дозволяє їм досить точно й тонко відображати політичні взаємовідносини різних сил, правильно визначати перспективу діяльності партій і держави.
З функціональної точки зору політична психологія демонструє, наскільки переживання і сподівання, позитивні емоції і розчарування людей стали науковоподібними і систематизованими під ідеологічним впливом, наскільки цілеспрямовано вони відображають групові й загальнозначущі інтереси. І в цілому, треба сказати, що ідеологічна доктрина не завжди стає вирішальним фактором, що визначає зміст політичних емоцій громадян. Тим більше, що психологія відчуває вплив різних ідеологій і складається в процесі їх протиборства. Саме тому реальний зміст політичних почуттів є показником духовної консолідованості класу, нації, держави як суб'єкта влади, їх здатності до виконання тих чи інших політичних функцій.
Таким чином, коло пов'язаних з вивченням політичної психології проблем досить широке: від механізмів визрівання у індивіда психологічних потреб у владі й політиці до дослідження почуттєвих колізій при прийнятті управлінських рішень. Але, незважаючи на те, що інтерес до цих проблем постійно підігрівався політичною практикою, перша спеціалізована праця в цій області з'явилася тільки в 1930 р. (Г.Ласвелл. Психопатологія і політика). З того часу було немало зроблено для систематизації людських уявлень про цю сферу політичної свідомості. Але як самостійна наука політична психологія сформувалася тільки в 60-70-х pp. XX ст. у руслі західної політичної думки. Її теоретичним фундаментом стали політична філософія (класична традиція представлена іменами Т.Гоббса, Д.Локка, Т.Спенсера та інших, а досягнення новітньої політичної історії - працями А.Тойнбі, Д.Оруелла, М.Сорокіна, Г.Парсона), політична соціологія і соціальна психологія, а також політична наука. Об'єктом політичної психології можна вважати рефлекторні й рефлексивні механізми формування політичних уявлень у масових, групових та індивідуальних суб'єктів влади, тонкі нитки, що зв'язують їх мислення і практичну активність у стабільних і нестабільних політичних процесах, міжнародних і внутрішньополітичних відносинах.
Із змістової точки зору у політичній психології можна виділити стійку частину (здоровий глузд, психологічний склад етносу, звичаї тощо) і частину більш рухливу, динамічну, найбільш чутливу до перебігу часу (переживання, емоції, почуття).
Перевага стійких емоцій, стереотипізація почуттів зменшує потребу людини в політичній інформації, знижує потенціал її політичної участі. Більше того, закріпившись на рівні звичаїв і способу мислення людини, які-небудь погляди й оцінки здатні до емоційно-чуттєвої трансляції (переносу) в інші соціально-політичні ситуації. Таким чином, окремі ідеологічні оцінки і стереотипи можуть проникати в абсолютно інші політичні умови, девальвуючи значення актуальних ідеологічних вчень і стимулюючи девіантну поведінку громадян.
Реакція через психологічний настрій громадян тих чи інших ідеологічних вимог і оцінка має потрійний характер. Перш за все, формування мотивів політичної поведінки громадян залежить від різного ступеня емоційного сприйняття ними таких основних ідеологічних форм, як політичний ідеал, принципи й норми. Звичайно, в кожної окремої людини формується своє вибіркове ставлення до цих ідеологічних утворень. Тому їх психологічна привабливість, здатність вплинути на поведінку людей є індивідуальною для кожного політичного суб'єкта. І все ж з точки зору формування масових форм поведінки слід зазначити, що більш безпосередній і ефективний вплив на виникнення психологічних мотивацій політичної активності людей мають нормативні вимоги, які виражають як політичну мету груп і верств, так і засоби, що пропонуються для їх реалізації.
Психологічна мотивація політичної поведінки суб'єктів опосередковується також груповими формами свідомості, тобто уявленнями тих соціальних і функціональних груп, через які людина реально включається в політичні відносини. Інакше кажучи, від розуміння людиною співвідношення спільних і колективних інтересів, психологічного клімату, що діє в групі, звичок і стереотипів, що склалися, також залежить визначення провідних політичних установок і форм політичної поведінки. Тому для розуміння даних особливостей формування політичних почуттів необхідно враховувати специфіку різних груп. Традиційно в якості провідних групових утворень виділяють великі групи, до яких можна віднести класи, верстви, територіальні утворення, а також малі групи: мікросоціальні об'єднання людей, референтні утворення і окремі політичні асоціації. Кожна з цих груп відрізняється тимчасовим або постійним характером існування, переважанням організованих чи стихійних зв'язків тощо. І кожна з них накладає на процес засвоєння людиною норм і традицій, ідеалів і принципів свій специфічний відбиток.
Невід'ємною складовою частиною політичних почуттів і емоцій є сукупність індивідуальних уявлень, тих психічних утворень, які породжені практикою міжособистісних зв'язків і відношень з іншими суб'єктами й інститутами влади. Облік фактів, що обумовлюють специфічність персональних чуттєвих уявлень суб'єкта влади, визначення їх здатності до його психічного збудження, можливості суперечити не тільки груповим поглядам, але й особистому досвіду - все це доповнює картину формування політичної психології і чуттєвих механізмів реалізації ідеологічних доктрин.
Взаємодія ідеологічних і психологічних елементів створює можливість по-різному інтерпретувати їх співвідношення при поясненні політичної поведінки суб'єктів. Більшість західних вчених виходить з визнання самодостатнього значення психології при формуванні мотивів і установок політичної поведінки. На основі такого підходу всі причини виникнення демократії і тиранії, революцій і реформувань однозначно зводяться до психологічних основ політичної поведінки. Навіть масові суспільно-політичні рухи пояснюються психологічними якостями індивіда або малої групи (Е.Фромм, Г.Олпорт, Е.Бочарус).
У зв'язку з цим не можна не згадати про психоаналіз, який розглядає поведінку людини як дії, обумовлені підсвідомо накопиченими, скрито політизованими почуттями. Таким чином, у сферу теоретичного аналізу потрапляють "тонкі" психологічні механізми утворення і розпаду політичних мотивацій, рух інтеріорних, ірраціональних політичних образів, що підсвідомо ідентифікують людину з суб'єктом влади.
Основоположниками вчення про неусвідомлену мотивацію людської поведінки традиційно вважаються Г.Лейбніц і В.Спіноза, значними є також внески Ф.Ніцше, А.Шопенгауер. Наслідуючи ці традиції психоаналітична теорія бере свій початок з праць З.Фрейда, Г.Булліта, Г.Ласвелла (30-ті pp. XX ст.). Основою психоаналітичного пояснення політичної поведінки є теорія фрустрації, зміст якої полягає в тому, що підсвідомі сексуальні мотиви (лібідо) за допомогою "переносу", "заміщення", "сублімації" трансформуються у інші, в тому числі й у політичні бажання. Пізніше Фрейд уточнив, що не тільки Бог Любові - Ерос, але й Бог Смерті, що бореться з ним, - Танатос також стимулює політичну поведінку людини (через почуття "очікування смерті").
Таким чином, у психоаналізі політична поведінка розуміється як процес саморозгортання особистості, її самодетермінації вродженими причинами, які не залежать від зміни соціально-політичного простору. Так, у руслі цього підходу теоретики "компенсаторної"' доктрини (Г.Ласвелл, Д.Барбер) трактували політичну участь як форму компенсацій психологічних патологій, комплексу неповноцінності людини, внаслідок отриманих нею в дитинстві травм. Тому, з їх точки зору, однією з важливіших вимог встановлення соціально-політичної гармонії в суспільстві є відновлення нетравмованої дитячої психіки.
В процесі еволюції психоаналітичної концепції ідея сексуальної обумовленості людської поведінки отримала двоякий розвиток. З одного боку, розвивалося традиційне розуміння політичної активності, обумовлене вродженими сексуальними причинами. При цьому вимоги модифікації, перетворення цих людських стимулів у благонадійні (з точки зору пануючого культурного середовища) форми підкоряли людину домінуючим політичним нормам і відносинам.
З іншого боку, сексуальність розглядалась як показник незадоволення людини відносинами, що склалися, тобто - як фактор, що штовхав її до переборення існуючого порядку, виходу за рамки даних політичних і соціокультурних норм (А.Адлер, Ш.Лакам, К.Юнг). Таким чином, "бажання" розумілось вже як вид творчого потягу людської активності, яке відкривало під рефлекторною оболонкою свідомості нереалізованість людської натури, індивідуальності, а відповідно, знаходило у підсвідомій мотивації ціннісний, культурний зміст.
У наш час на Заході психоаналітичні методи вивчення політичної поведінки найбільш яскраво виражені в "глибинних" дослідженнях діяльності політичних лідерів (Р.Лейм, Д.Брунер, Р.Уайт), у побудовах рольових типологій політичної поведінки й при аналізі міжнародних конфліктів і політичних інститутів.
Поиск по сайту: