Політична діяльність

Еволюція політичних структур і систем, оптимізація досягнення ними цілей, у тому числі політичних, залежать передусім від того, наскільки соціум оволодів системою управління, організації й упорядкованості суспільної діяльності. На кожному історичному етапі розвитку суспільства міра такого оволодіння визначається мірою пізнання багатогранності, межі дії, якості суспільних відносин, культурою суб'єкта такого пізнання, обсягом діяльності. Політична діяльність посідає особливе місце в системі суспільної життєдіяльності.
Суспільство, як ціле, є організм, який виконує свої основні життєві функції. Механізмом, що забезпечує життєдіяльність суспільства, є діяльність, спрямованість якої безперервно множиться й ускладнюється. Сама діяльність є основою встановлення зв'язків — відносин між соціумами (суспільством, націями, народами, соціальними групами, індивідами). Такі соціальні відносини є засобом використання соціальної енергії, особливою формою руху соціальної матерії. Енергійна діяльність викликає активне начало у структурі відносин. Цілеспрямовані відносини вносять у соціальне середовище упорядкованість, забезпечують самоорганізацію й еволюційні зміни в напрямі творення нових форм життєдіяльності. Однією з таких форм є політична діяльність.
Політична діяльність — вид суспільної діяльності суб'єктів політики, уособленої як потреба в сукупності осмислених дій, що ґрунтуються на врахуванні політичних інтересів, мобілізації політичної волі з метою досягнення політичних цілей.
Політична діяльність завжди тісно пов'язана з типом суспільних відносин. Зміцнення і підтримка його або руйнування й заміна іншою системою суспільних відносин — два протилежні напрями політичної діяльності, за якими розрізняються суб'єкти політично.
Аналіз політичної діяльності суб'єкта політики потребує з'ясування його політичних інтересів, політичних потреб, політичної свідомості, здатності до мобілізації політичної волі і визначення політичних цілей. Від рівня розвиненості цих складових елементів залежить і рівень культури політичної діяльності, її результативність, доцільність і законність.
За допомогою діяльності у сфері політики та в інших сферах реалізуються усвідомлені суб'єктами політики політичні інтереси.
Політичний інтерес (від лат. interest — мати значення) — першопричина, один з найголовніших важелів політичної діяльності, що криються за безпосередніми спонуканнями націй, народів, соціальних груп, особистостей, створених ними організацій, які беруть участь у політиці.
Множинність суб'єктів політики визначає і різноманітність політичних інтересів, а саме: загальнонародні, регіональні, відомчі, колективні, національні, соціально-групові, особисті. Усвідомлення суб'єктами політики цих політичних інтересів і реалізація їх у політичній діяльності, створення механізму такого втілення забезпечують політичну стабільність у суспільстві, а отже, і нормальний природний еволюційний розвиток політики, втілення в ній політичних потреб. Інтереси стають найсильнішими активізаторами політичної діяльності за умов досить зрілого соціального і політичного життя, коли суспільні класи і соціальні групи, усвідомивши глибинні стратегічні потреби, створюють політичні інституції і механізми задоволення їх. На менш зрілих стадіях, як зазначав видатний російський політолог і правознавець Б. Чичерін, активну роль можуть відігравати не інтереси, а забобони.
Політичні потреби виявляються і реалізуються в процесі діяльнішого й активного освоєння політики. Такий процес створює умови для політичної соціалізації, тобто входження особистості у світ політики. Це означає набуття навичок політичної участі, формування політичних уявлень, орієнтації та установок, привертання до політичної культури. Діяльнісне задоволення політичних потреб веде до творення самого суб'єкта політики. Незадоволення політичних потреб може призвести або до зміни нормальної життєдіяльності політичного організму, або до його загибелі. Від реалізації політичних потреб залежить політичне напруження в країні, що виникає, послаблюється і врешті-решт вгасає.
Політичні потреби актуалізуються з виникненням нового політичного інтересу, нових політичних мотивів і орієнтацій, політичних інституцій та ін. Чим більш розвинена, різнобарвна і різноманітна політична діяльність, тим більш розвинені політичні потреби суб'єктів політики. Монотонна й обмежена політична діяльність спрощує політичні потреби. Отже, не-розвинене суспільство лише відтворює існуючі потреби або навіть втрачає наявні, а не творить нові.
Політична діяльність як спосіб втілення і реалізації політичних інтересів та політичних потреб здійснюється волевиявленням суб'єкта політики.
Політична воля — здатність суб'єкта політики до напруження і спрямування своїх політичних можливостей на досягнення політичних цілей.
У цьому зв'язку постає питання про засоби такого досягнення. Політична діяльність, як і будь-яка інша, включає в себе методи і засоби, за допомогою яких можна досягти мети. Водночас специфічність її полягає в тому, що вибір засобів і методів пов'язаний з певним розумінням моралі. На це особливо слід звернути увагу, оскільки протягом багатьох століть і в теорії, і на практиці існує різне ставлення до розуміння зв'язку моралі і політики. Так, ще на початку XVI ст. Н. Макіавеллі висунув ідею про те, що для досягнення політичної мети, спрямованої на державне благо, всі засоби дозволені, а тому немає потреби зважати на вимоги моралі. Відтоді політичні дії', що зневажають норми моралі, стали називати "макіавеллізмом". Однак, як свідчить історичний досвід, використання аморальних засобів у процесі політичної діяльності для досягнення політичних цілей в кінцевому підсумку призводить до зубожіння мети і спустошеності, безперспективності самої діяльності.
Діяльність — це вольова поведінка суб'єкта політики. Вона поряд з іншими чинниками сприяє вибору правомірних заходів у досягненні цілей, запобігає протиправним діям суб'єктів політики. При цьому спостерігається важлива закономірність: вплив політики і права на суспільне життя тим виразніший, чим більший вплив політичних і правових норм на волю і свідомість людей.
Політичні інтереси, потреби і політична воля, що втілені у політичній діяльності, спрямовані на досягнення політичних цілей. Успіх діяльності суб'єкта політики залежить від правильної постановки мети, адекватного урахування об'єктивних умов і суб'єктивного чинника. Постановка і реалізація мети в політичній діяльності передбачають певну тривалість і послідовність завдань. Урахування часових характеристик має для політичної діяльності вирішальне значення. Ігнорування окремих етапів у політичному розвитку або прагнення "стиснути" політичний час призводять до політичного краху, до відкидання суспільства назад, а отже, і до безглуздості самої діяльності.
Надмірне подовження, "розтягування" політичного часу також прирікає політичні дії на невдачу. Тільки правильне урахування об'єктивних умов, зіставлення їх з часом можливого перетворення робить політичну діяльність успішною.
Наприклад, здійснення політичного урядового перевороту в жовтні 1917 р. на чолі з В. Леніним є блискучим свідченням відчуття політичного часу дії. Концентрованим виразом його є лист В. Леніна до членів ЦК від 24 жовтня 1917 p., де він переконував своїх товаришів: "Що б там не було сьогодні ввечері, сьогодні вночі арештувати уряд". Наприкінці листа В. Ленін з абсолютною впевненістю констатував, що більшовики "напевно переможуть сьогодні", ризикуючи завтра "втратити все". Так, вигравши тактично політичний час для здійснення урядового перевороту, В. Ленін виявився нездатним стратегічно оцінити політичний час подальшого сходження країни з цивілізаційного шляху розвитку. В результаті країна була відкинута у розвитку на багато десятиліть, якщо не століття, порівняно із сучасними розвиненими країнами. Вже у перші пореволюційні роки це передбачали соціал-демократ Г. Плеханов, анархіст П. Кропоткін, соціолог П. Сорокін, економіст Б. Бруцкус та ін.
Досягнення цілей політичної діяльності значною мірою також детерміноване характером економіки, змістом економічної діяльності її суб'єктів, рівнем розвитку соціальної структури, культурним розквітом та ін. У свою чергу, політична діяльність впливає на економічну та інші форми діяльності, прискорює або уповільнює їхній розвиток. В окремих ситуаціях зворотний вплив може бути визначальним для економічного, соціального, культурного процесу взагалі. Незважаючи на детермінованість політичної діяльності іншими видами соціальної діяльності, вона має і власні особливості, саме вони визначають її сутність і зміст.
Сутність політичної діяльності полягає насамперед у завоюванні, утриманні, функціонуванні і розвитку політи-ко-владних відносин.
Змістом політичної діяльності є вольове осмислення і реалізація політичних потреб і політичних інтересів усіх соціальних суб'єктів суспільства стосовно політичної влади.
Історико-політичний процес — це досить широка палітра типів і форм політичної діяльності. Упорядкувати її допоможе наступна класифікація.
Політична діяльність може бути стихійною і організованою; політично усвідомленою і спонтанною; цілеспрямованою і хаотичною; простою і складною; тривалою і одномоментною; традиційною і такою, де втілюються нові форми; законною і незаконною; активною і пасивною та ін.
Усі ці види політичної діяльності своїм впливом прискорюють або уповільнюють перебіг подій. У реальному житті вони виявляються одночасно в різних формах. Можна виділити такі основні форми політичної діяльності:
за напрямами — державна, партійна, громадсько-політична, комунікаційно-інформаційна;
за суб'єктами політики — класова, соціально-групова, національна, міжнародна, індивідуальна;
за специфікою предмета впливу — теоретична, практична;
за політичним простором — зовнішньополітична (міжнародна), внутрішньополітична (самоврядувальна);
за специфікою сфер — військова, органів безпеки та ін.
Типи і форми політичної діяльності суб'єктів політики
пов'язані з перетвореннями у суспільстві і державі. Політикна діяльність охоплює всі сфери політики і має свою внутрішню структуру.
Структура політичної діяльності:
1) політичне керівництво державою і суспільством;
2) політичне функціонування;
3) участь громадян у політичному житті суспільства;
4) політичний маркетинг.
Кожен з напрямів політичної діяльності має свої особливості.
Політичне керівництво — це діяльність, спрямована на визначення системи цілей і завдань, формування політичної стратегії і політичної тактики на основі аналізу реальних політичних процесів і прогнозування політичного розвитку.
Політичне керівництво включає такі компоненти:
1) вироблення і обгрунтування стратегічних цілей і зав
дань (як перспективних, так і поточних), які ставлять перед
собою суб'єкти політики;
2) визначення основних тактичних методів, форм і засобів
політичної діяльності, за допомогою яких можна більш ефек
тивно досягти поставлених цілей і завдань;
3) визначення кадрової політики.
Політичне керівництво здійснюється в основному через такі його основні форми, як державна і партійна діяльність. Важливу роль у цьому відіграють представницькі органи. Державні представницькі органи і представницькі органи партій (різною мірою, залежно від політичного охоплення мас і впливу на них, рівня розвитку та ін.) формують політичну платформу.
Політична платформа — це основні принципові теоретичні та ідейні положення, практична програма, вимоги, лозунги, які висувають і якими керуються у своїй діяльності держава, політична партія, політичні рухи і громадські об'єднання.
У політичній платформі визначаються політична стратегія і політична тактика, а також політичний курс.
Політична стратегія — це визначення довгочасових цілей, черговості завдань, загальної довгострокової лінії політичної поведінки, основних напрямів діяльності на основі наукового аналізу реального політичного процесу і законів політичного розвитку.
До стратегічних напрямів належать: економічна стратегія, військово-політична стратегія, зовнішньополітична стратегія, стратегія у галузі науки, освіти, культури та ін. Кожен з них може конкретизуватися у головних завданнях, актуальних на поточний політичний момент. Наприклад, економічна стратегія держави охоплює цінову, податкову, бюджетну, банківську політику, соціальний захист, зовнішньоекономічну політику тощо.
Політична стратегія може бути здійснена, якщо зрозуміло, за допомогою чого можна її досягти. Отже, відповідно до політичної стратегії визначається і політична тактика.
Політична тактика — це сукупність методів, форм, способів поведінки і дій у процесі політичної діяльності для досягнення стратегічних цілей і завдань.
Політична тактика випливає з політичної стратегії і підпорядковується їй. Політична тактика і політична стратегія як складові політичного керівництва тісно пов'язані. Політична стратегія і тактика дедалі більше відмовляються від старих стереотипів і наповнюються низкою нових якостей світового розвитку. До них належать: свобода вибору народами соціально-політичного ладу; деідеологізація міжнародних відносин; пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими; відмова від війни як засобу вирішення політичних проблем; людський вимір політики та ін.
Конструктивна політична стратегія, спрямована на прогресивний політичний розвиток, потребує конструктивного вибору засобів її здійснення. Це насамперед мистецтво компромісів, договірні стосунки, попередження екстремальних ситуацій, піднесення ролі права, здійснення превентивної дипломатичної діяльності, уникнення воєнних дій, людський вимір політичних дій, звернення до громадської думки, ізоляція і нейтралізація противника та ін. Тактичними діями є також вибір лозунгів, політичні маневри, використання політичного моменту, політичний наступ або відступ, засоби переконання, звернення до воєнних методів, способи ізоляції, партнерства, нейтралізації, перегрупування політичних сил, здійснення контролю, використання засобів масової інформації та ін.
Реалізація політичної стратегії і тактики залежить від уміння здійснювати політичний маневр, розраховувати політичний час, політичне поле дії та відступу тощо. Критерієм успіху в цьому є передусім оптимізація політичної діяльності, яка пов'язана з раціоналізацією, цільовою функціональністю, корисністю, ефективністю. Політична оптимальність — це насамперед ознака якості політичної діяльності. Оптимальність як характеристика стану діяльності — це процес розвитку політики, зумовлений внутрішніми спонуканнями і можливостями саморозвитку її, а також зв'язком політики з іншими соціальними структурами.
Політична платформа, викладений у ній політичний курс історично описуються в термінах "лівизна", "правизна", "центризм".
"Л і в и з н а" означає орієнтацію діяльності на утвердження і розвиток прогресивного політичного і суспільного ладу, забезпечення інтересів тих соціальних груп, які становлять соціальну основу певного ладу і безкомпромісне усунення інших соціальних груп, що протистоять їм. Традиційно лівих характеризують такі якості, як пацифізм, антирасизм, антиклерикалізм, занепокоєння розвитком свобод, утвердження рівності та ін.
"Правизна" — орієнтація діяльності на підтримку реакційних, консервативних груп та їх інтересів, спрямування дії супроти прогресивних груп. Правими вважаються ті, хто обстоює культ сили, ієрархії та порядку, жорстко контролює сферу політики, спирається на силу щодо зовнішнього ворога.
"Центризм" — орієнтація на досягнення союзу всіх соціальних груп і компроміс у вигідних і припустимих межах між протилежними групами.
Спектр альтернативних політичних курсів діяльності становлять ультралівий, радикально-лівий, лівоцентристський, правоцентристський, помірно правий, радикально-правий та ультраправий курси.
Традиційний поділ політичних сил і курсу їхньої діяльності на "лівих", "правих" і "центр" веде родовід від часів Французької революції 1789 р. Тоді на засіданнях Національної Асамблеї праворуч від спікера сиділи консерватори — прибічники збереження монархії, а ліворуч — радикали, які обстоювали ідеї загальної рівності. Місця у центрі залу займали помірковані. Згодом правими стали називати послідовників збереження існуючого ладу, а лівими — тих, хто схилявся до радикальних змін. Відтоді критерієм класифікації став політичний темперамент.
Політологи справедливо вважають, що межа між правими і лівими інколи дуже умовна. Як писав французький дослідник Л. Філій, "праві визначаються лише порівняно з лівими і, навпаки, ліві — порівняно з правими. Жодне ідеологічне угруповання не перебуває винятково справа, кожне може бути або правіше, або лівіше, ніж інше. Ось чому одне й те саме угруповання може бути правим, а інше — лівим в один і той самий час".
Як свідчить життєвий політичний досвід, залежно від конкретної політичної ситуації "ліві" можуть стати "правими" і навпаки. Ця тенденція найбільш наочна у періоди змін і соціальної нестабільності в суспільстві. Можливе перетинання, зближення вимог "правих" і "лівих", що дедалі більше характеризує сучасну світову політику. Наприклад, останнім часом успіху на виборах у своїх країнах добивалися ті со-ціал-демократичні партії, які враховували ліберальну тенденцію (Іспанія, Франція, Австрія), і програвали ті, які схилялися до класичної моделі демократичного соціалізму (Швеція, Німеччина). Так само і японські ліберали, англійські консерватори, німецькі християнські демократи вигравали на виборах тому, що враховували досвід соціал-демократії і у своїй політичній діяльності приділяли максимальну увагу соціальним проблемам, створенню системи соціальних гарантій, поліпшенню життєвого рівня населення. Як показали події навколо ратифікації Маастріхтських угод, у країнах Європи спостерігається зближення системної орієнтації позицій політичних об'єднань лівоцентристської (соціал-демократи), центристської (ліберали) та правоцентристської (консерватори) орієнтації діяльності.
Політичне керівництво спирається на політичне функціонування.
Політичне функціонування — це діяльність політичних інституцій (державних структур, політичних партій, громадсько-політичних об'єднань), пов'язана з політичним управлінням суспільством, підтримкою його у заданому стані.
Політичне функціонування пов'язане із створенням і діяльністю апарату управління. Апарат політичного управління складається з державного, партійного апаратів та апарату громадських об'єднань (тією мірою, якою він торкається проблем політики або впливу на неї). Професійна апаратна політична діяльність ґрунтується на політичних, правових нормах, політичних традиціях і звичаях.
Політичне функціонування передбачає організацію діяльності різних політичних інституцій, управління ними і підтримку механізму їх функціонування, добір і розстановку кадрів, контроль за їхньою діяльністю, визначення механізму прийняття рішень і втілення їх, охорона їхньої дії та ін.
Політичні інституції — це стабільні регулятори суспільно-політичних процесів і поведінки людей, вони носії політико-правових норм і цінностей. Інституціональний механізм призначений для пізнання політичних процесів, що відбуваються, з'ясування і відображення політичних інтересів соціальних спільнот, організації політичної діяльності.
Політичне керівництво і політичне функціонування визначаються політичною участю (участю у політичному житті) широких мас і водночас спираються на неї. З пізнанням політичних закономірностей розвитку політика як сфера життєдіяльності дедалі більше відкривається для свідомої творчості широкого кола населення, що має на меті конструювання нових, прогресивних форм суспільного життя. Ефективність свідомого впливу на політичні процеси зростає з розширенням участі мас в управлінні державними і громадськими справами, розвитком системи самоврядування і самоуправління.
Політична участь — це включення індивідів та соціальних спільнот у процес політичної життєдіяльності за допомогою вироблених у політичній практиці форм політичного впливу на політичні структури з метою втілення своїх політичних потреб, інтересів, постановки вимог, вираження настроїв і пропозицій.
Існують різні види політичної участі в політиці: індивідуальна і колективна; активна і пасивна; інтенсивна і зведена до мінімуму; традиційна і новаторська; законна і нелегальна; організована й неорганізована; систематична і періодична та ін.
Зрозуміти, що таке політична участь у політиці, допоможе типологія учасників:
1. Несвідома, стихійна участь у політичній діяльності.
Цей тип учасника живе безпосередніми інтересами найближчого оточення. У нього відсутні або надто обмежені розуміння політичної сфери і законів розвитку її, знання політичної
системи суспільства, призначення і механізмів функціонування політичних інституцій.
2. Напівсвідома участь у політиці ґрунтується на повному нерозумінні значення політики, однак на безумовному підкоренні суб'єктові політики, існування і діяльність якого
сприймаються як належне і не підлягають сумніву.
Цей тип учасників віддає належне значенню управління, визнає необхідність функціонерів, проте не володіє необхідними знаннями і навичками, щоб впливати на політичну систему та її структурні елементи.
3. Свідома участь у політиці має своїм підґрунтям усвідомлення політичних інтересів і політичних потреб, знання політичйих цінностей, прагнення зберегти і примножити їх.
Цей тип учасників охоплює найактивніших, які знають структуру і механізми функціонування політичної системи, розуміють своє місце в політичному житті суспільства.
Від того, який тип учасників у політиці переважає, залежить активність використання різних форм політичної участі, збереження або руйнування демократичної і гуманістичної природи їх.
Формою політичної участі громадян є належність до партій та інших політичних об'єднань, діяльність у виборних органах державної влади на різних рівнях, участь у політичних зборах (наприклад, у передвиборчих зборах, зустрічах з депутатами органів влади), а також у виборах (голосування, пропаганда та агітація "за" або "проти" кандидата в депутати, робота у виборчих комісіях та ін.).
Формами політичної участі є мітинги, демонстрації, страйки, пікетування, участь у різного роду політичних акціях та ін. Масовою участю у політичному житті можна вважати читання періодичної преси, ознайомлення з політичними передачами по радіо і телебаченню. Це пасивна форма участі.
Особливою формою політичної поведінки є звернення до державних органів, до газет, журналів, на радіо і телебачення з політичними ініціативами про поліпшення політичного та іншого становища в суспільстві.
Кожна із зазначених форм має свій зміст і призначення. Визначимо сутність деяких з них.
Політичні вибори — діяльність, спрямована на формування представницьких органів державних, партійних та громадських організацій.
Політичні вибори здійснюються на основі процедури, закріпленої у системі права (виборче право), партійних статутах та інструкціях, статутах і положеннях громадських об'єднань. Прогресивне виборче право як право громадян обирати і бути обраними до представницьких органів держави відповідає принципам Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 p., 21-ша стаття якої проголошує право кожної людини брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників, а також право на рівний доступ кожного до державної служби у своїй країні. Демократична виборча система передбачає загальне, рівне та пряме виборче право.
Формою прямої демократії, безпосередньої участі народу у здійсненні державної (а саме законодавчої) влади є референдум.
Референдум — спосіб прийняття законів та інших політичних рішень з найважливіших питань державного життя шляхом прямого волевиявлення громадян через всенародне голосування.
Референдуми проводяться з найважливіших політико-правових питань. Батьківщиною референдуму вважається Швейцарія, де вперше у 1449 р. було проведено голосування для вирішення питання про фінансовий стан республіки. Світовій практиці відоме проведення референдумів з різних питань. Вони використовуються для прийняття конституцій та поправок до них, для зміни форм правління. Наприклад, таємним голосуванням громадяни віддали перевагу республіканській формі правління перед монархією в Італії у 1946 p., у Греції — у 1974 p., в Ірані — у 1979 р. Референдуми проводилися для отримання попередньої згоди виборців при прийнятті таких важливих міжнародних рішень, як вступ Швейцарії до ООН, Іспанії — до НАТО, Великої Британії — до ЄЕС.
Першого грудня 1991 р. референдум проводився в Україні. Понад 90 відсотків громадян, які взяли участь у всеукраїнському референдумі, підтримали Акт незалежності України і цим зробили свій історичний вибір.
З метою привернути увагу влади та громадськості до певної соціально-політичної проблеми проводяться політичні демонстрації.
Політична демонстрація — це масовий похід прихильників певної соціально-політичної ідеї для доведення до властей вимоги, політичного протесту, солідарності та ін.
Є такі види демонстрації: на підтримку уряду, антиурядова, за мир, антивоєнна, святкова та ін. Демонстрацію слід відрізняти від маніфестації.
Маніфестація — це зосередження учасників в одному місці для проголошення прихильності певній ідеї, висловлення солідарності, співчуття або протесту у формі скандування, гасел, закликів, проголошення промов, піднесення лозунгів і транспарантів.
Прихильники певної ідеї можуть перетворювати її на вимогу заборонити або дозволити, підтримати або засудити дії щодо неї, рішення, прийняті з приводу неї. Така форма участі в політичному житті набуває рис мітингу.
Мітинг — публічні збори громадян з актуальної суспільно-політичної проблеми, які збираються для формування психологічної готовності їхніх учасників до безпосередньої політичної дії.
На мітингах не ведуться дискусії і не з'ясовуються питання. Вони використовуються як важливий засіб агітації і пропаганди вироблених політичних ідей. Найчастіше на них емоційне переважає над раціональним.
Мітинги — початкова і найпоширеніша форма політичної участі громадян у політичному житті, особливо в періоди його відродження. На мітингах не досягаються угоди, не вирішуються політичні проблеми, але вони є засобом згуртування, мобілізації, політичного виховання, середовищем формування політичних лідерів, популяризації їхніх ідей та ін. Проте стихійність і непідготовленість мітингів може дестабілізувати суспільство. Наслідком цього стають стихії, хаос, гра, що дедалі активніше укорінюються у суспільному житті. На чолі мітингової демократії з'являється політичний лідер з популістськими лозунгами і недалекоглядністю політичного бачення. А популізм — це власне і є цілеспрямована політична експлуатація одномоментних сподівань, забобонів і упереджень мас.
Будь-які види і форми політичної участі в життєдіяльності політичних структур передбачають усвідомлення суб'єктами реальної політичної ситуації, співвідношення політичних сил, володіння політичними методами тощо, без цього їхня участь у політичному житті є суть авантюристична.
Авантюризм у політиці (від фр. aventure — пригода, ризик) — активна участь у політичному житті, що ігнорує знання політичної ситуації і реальних умов, співвідношення сил і заходів, законів суспільного життя.
Авантюристична політична діяльність тягне за собою важкі матеріальні й соціальні витрати, уповільнює темпи розвитку, робить сумнівною роль політичного впливу, викликає пасивність, недовіру. Як правило, авантюристична політика завершується поразкою.
Авантюризм пов'язаний найчастіше з відсутністю професіоналізму в політиці. Будь-які форми політичної діяльності потребують оволодіння ними, якщо суб'єкт політики хоче досягти обраної мети, якщо він вміє самоорганізовуватися, якщо здатний мобілізувати свою волю і спрямувати на здійснення політичних перетворень усі свої політичні сили.
Засобом організації політичної діяльності і водночас формою здійснення політичного управління є політичний маркетинг.
Політичний маркетинг (від англ. market — ринок) — форма організації й управління політичною практикою, що передбачає оволодіння політичною технологією формування політичних потреб, здійснення обліку, підготовки, забезпечення і стимулювання політичних дій з метою оптимального використання їх.
Політичний маркетинг передбачає наявність суспільної потреби у попиті на політичні дії, на створення певного "ринку" пропозицій політичної поведінки, різних форм політичної діяльності, політичних процедур підготовки і здійснення політичних цілей і завдань.
Політичний маркетинг становить широку систему засобів організації й управління політичною практикою. Сучасна політична реальність українського суспільства, особливо в періоди завоювання, утвердження і реформування політичної влади, потребує від суб'єктів політики оволодіння політичним маркетингом.
Отже, політична діяльність є основою перетворення суспільства. Найвищою формою прояву політичної діяльності, спрямованої на досягнення соціально-економічних і політичних цілей, є політична активність. Водночас стимулює її демократизація суспільно-політичного життя. Політична діяльність в її активних формах забезпечує поступовість історичного розвитку.

Поиск по сайту: