Поняття банкрутства. Суб’єкти банкрутства

Контрольна робота

з дисципліни:

«Економіка підприємства»

на тему:

«Банкрутство: його сутність та види»

Перевірив:

Темченко Т.А.

Суми 2011

План

1.Банкрутство підприємства: його суть та ознаки.

1.1 Поняття банкрутства. Суб’єкти банкрутства.

1.2 Види та підстави застосування справи про банкрутство.

1.3 Наслідки визнання підприємства банкрутом.

2. Список використаної літератури.

Поняття банкрутства. Суб’єкти банкрутства

З моменту виникнення приватної власності закони ніколи не були милосердні до неспроможних боржників. У середньовіччі, наприклад, гарантом забезпечення повернення боргу було не майно, а сама особа боржника: його життя, особиста свобода та недоторканість. Розвиток капіталістичних відносин потребував інших засобів боротьби з цим явищем. Поступово в цивільному та торговому законодавстві більшості країн було запроваджено норми, спрямовані не на тілесне покарання банкрута, а на стягнення його майна з метою задоволення позовів та претензій кредиторів. Ці питання регулюються, як правило, спеціальним законом про банкрутство.

У світовій практиці законодавство про банкрутство розвивалося за двома принципово різними напрямками. Один із них базувався на принципах британської моделі, яка розглядала банкрутство як засіб повернення боргів кредиторам, що, відповідно, супроводжувалося ліквідацією боржника. Інші основи були закладені в американській моделі, основна мета якої полягає у реабілітації підприємства і відновленні його платоспроможності.

Наразі точиться також дискусія про те, який, шлях є більш ефективним: ліквідація підприємства та розпродаж його активів чи реструктуризація цього підприємства. Швидка ліквідація може скоротити витрати часу, особливо для кредиторів, які, можливо, не мають достатньо інформації та ресурсів для того, щоб дочекатися більш виграшного закінчення справи. Окрім цього, ліквідація може сприяти прискореній передачі ресурсів більш ефективному власнику. Ліквідація підприємств є менш прийнятною у країнах з перехідною економікою, тому що звільнені таким чином ресурси часто не можуть достатньо швидко знайти іншого власника та бути використаними у інших видах господарської діяльності. Через недостатньо розвинутий ринок вільні капітали, земельні та трудові ресурси можуть залишатися без використання протягом тривалого часу. Наявність розвинутого ринку капіталів є необхідною умовою для ефективного застосування закону про банкрутство. У протилежному випадку найбільш ефективні потенційні інвестори, які належним чином оцінюють відповідне підприємство і здатні вивести його з фінансової кризи, можуть не отримати необхідні фінансові ресурси. Натомість, прихильники реорганізації твердять, що активи відповідних підприємств будуть приносити більше користі, якщо вони і надалі будуть працювати. Також у відповідний час можуть бути відсутні потенційні покупці, які в змозі належним чином оцінити відповідне майно та заплатити відповідну ціну за нього. У цьому випадку більш прийнятним рішенням для усіх сторін може бути збереження підприємства та його подальша робота, що принесе їм вищі надходження, ніж від продажу неплатоспроможного підприємства.

Однак, останнім часом у законодавстві розвинутих країн спостерігається тенденція до зближення і поєднання зазначених принципів. Особливість даної галузі законодавства полягає в тому, що це одна з найбільш динамічних сфер правового регулювання. Завдання, яке має вирішувати законодавство про неплатоспроможність, є або відновлення платоспроможності (оздоровлення) боржника, або, як у випадку неможливості його вирішення, проведення справедливого розподілу майнових збитків серед усіх суб’єктів права, чиї інтереси можуть бути заторкнуті неплатоспроможністю боржника.

В українському законодавстві банкрутство визначається як визнана арбітражним судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність і задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

З позицій фінансового менеджменту банкрутство характеризує реалізацію катастрофічних ризиків господарюючого суб’єкта в процесі його фінансової діяльності, внаслідок якої воно нездатне задовольняти у встановлений термін пред’явлені з боку кредиторів вимоги й виконувати зобов’язання перед бюджетом.

Таким чином, хоча банкрутство господарюючого суб’єкта є юридичним фактом, у його основі лежать переважно фінансові причини. Основні із цих причин такі:

1. Серйозне порушення фінансової стабільності господарюючого суб'єкта, що перешкоджає нормальному здійсненню його господарської діяльності. Реалізація цього катастрофічного ризику характеризується перевищенням фінансових зобов'язань господарюючого суб'єкта над його активами. Такий фінансовий стан господарюючого суб'єкта відображається показником «чиста негативна вартість» (або «чиста вартість дефіциту»), що визначається за формулою:

ЧНВ=ПК – А, де:

ЧНВ – сума чистої негативної вартості господарюючого суб’єкта;

ПК – сума позикового капіталу, використовуваного господарюючим суб’єктом (його фінансових зобов’язань);

А – сума активів господарюючого суб’єкта (не включає відбиту в їхньому закладі по балансі суму збитку минулих років і звітного періоду).

2. Істотна незбалансованість у рамках щодо тривалого періоду часу обсягів його грошових потоків. Реалізація цього катастрофічного ризику характеризується тривалим перевищенням обсягу негативного грошового потоку над позитивним і відсутністю перспектив перелому цієї негативної тенденції.

3. Тривала неплатоспроможність господарюючого суб'єкта, викликана низькою ліквідністю його активів. Реалізація цього катастрофічного ризику характеризується значним перевищенням невідкладних фінансових зобов'язань господарюючого суб'єкта над сумою залишку його коштів й активів у високоліквідній формі, що носить хронічний характер.

Суб'єктами банкрутства закон визнає лише юридичних осіб, причому осіб однієї категорії – суб'єктів підприємництва, неспроможних своєчасно виконати свої зобов'язання перед кредиторами або перед бюджетом. Таким чином, йдеться насамперед про підприємства всіх форм власності й видів, визначених ст. 2 Закону України «Про господарські товариства», а також про господарські об'єднання згідно із ст. 3 цього Закону, якщо вони здійснюють підприємницьку діяльність. Зазначені суб'єкти поіменовані Законом «Про банкрутство» боржниками або банкрутами. Боржником відповідний суб'єкт вважається на всіх стадіях провадження у справі про банкрутство, банкрутом – після того, як арбітражний суд прийме постанову про визнання боржника банкрутом. Закон «Про банкрутство» не поширюється на юридичних осіб, які не займаються згідно з їх статутами (положеннями) систематичною підприємницькою діяльністю.

З іншого боку, у відносинах банкрутства виступають кредитори. Це можуть бути як громадяни, так і юридичні особи, що мають підтверджені належними документами майнові вимоги до боржника. До кола кредиторів не входять ті суб'єкти, майнові вимоги яких повністю забезпечено заставою.

Якщо до одного боржника мають майнові вимоги два або більше кредиторів, останні повинні діяти у справах про банкрутство як збори кредиторів. Збори можуть створювати комітет кредиторів. Коли кредиторів більше десяти, створення такого комітету є обов'язковим. Повноваження цього органу визначають збори. Ці органи – збори, комітет – необхідні для участі у провадженні у справах про банкрутство з боку кредиторів з тим, щоб діяли не окремі численні кредитори, а один спільний, об'єднаний кредитор.

Поиск по сайту: