АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Тема 8. БАНКІВСЬКИЙ РИЗИК-МЕНЕДЖМЕНТ

Читайте также:
  1. Банківський концерн банкомат
  2. Котирування товарне кредит банківський
  3. Поняття ризик-менеджменту
  4. Стаття 9. Банківський нагляд на консолідованій основі
  5. Тема 14. Банківський маркетинг

1. Поняття банківського ризику

2. Класифікація банківських ризиків

3. Управління банківськими ризиками

 

У цілому банківська сфера характеризується вищою ризиковістю порівняно з іншими видами діяльності. Ця особливість зумовлена специфікою тих функцій, які виконує кожний комерційний банк. Банки мають багато партнерів, клієнтів, позичальників, фінансовий стан яких безпосередньо впливає на їхнє становище. Діяльність банку дуже різноманітна і включає операції залучення коштів, випуск і купівлю цінних паперів, видачу кредитів, факторинг, лізинг, забезпечення клієнтів готівкою та ін. Здійснення кожної банківської операції пов'язане з можливістю реалізації кількох ризиків. Через те, що банк одночасно здійснює і активні, і пасивні операції, виникають додаткові ризики, такі як ризик незбалансованої ліквідності, ризик розриву в строках залучення та розміщення коштів, валютний ризик. Це спонукає до пошуку особливих підходів до обмеження їхнього впливу, які одержали назву "управління активами і пасивами банку". Діяльність операційних підрозділів, обов'язковість застосування високотехнологічних інформаційних і телекомунікаційних систем, необхідність постійного контролю, реалізація функцій маркетингової служби супроводжуються низкою функціональних банківських ризиків, яких можуть уникнути інші суб'єкти підприємницької діяльності. Нарешті, саме банківська система в більшості країн світу підлягає жорсткому регулюванню з боку держави та спеціальних органів нагляду. Банк наражається на низку зовнішніх щодо нього ризиків, причому деякі з них, такі як ризик невідповідності умовам державного регулювання, мають першочергове значення в діяльності банку.

Незважаючи на те, що банківська діяльність супроводжується численними ризиками, саме банки покликані уособлювати надійність і безпеку. Оскільки банкіри працюють здебільшого з чужими грошима, то мають намагатися знизити ризиковість своєї діяльності навіть більше, ніж інші підприємці. Отже, управління ризиками розглядається як один із важливих напрямів фінансового менеджменту в банку.

Банківські ризики поділяють на зовнішні та внутрішні. До зовнішніх належать ризики, які виникають у зовнішньому щодо банку середовищі і безпосередньо не залежать від його діяльності. Це політичні, правові, соціальні та загальноекономічні ризики, що виникають у разі загострення економічної кризи в країні, політичної нестабільності, війни, заборони на платежі за кордон, консолідації боргів, запровадження ембарго, скасування імпортних ліцензій, стихійного лиха (пожежі, повені, землетруси), приватизації, націоналізації, неадекватного правового регулювання та ін. Вплив зовнішніх ризиків на результативність роботи банку вкрай високий, управління цими ризиками найскладніше, а іноді й неможливе. Для їх оцінювання застосовують в основному логічні методи аналізу.

До внутрішніх належать ризики, що виникають безпосередньо у зв'язку з діяльністю конкретного банку. Що ширше коло клієнтів, партнерів, зв'язків банку, банківських операцій, послуг, то більше внутрішніх ризиків супроводжує його роботу. Порівняно із зовнішніми внутрішні ризики краще піддаються ідентифікації та квантифікації. Завдання менеджменту полягає в тому, щоб виявляти, оцінювати, мінімізувати та постійно контролювати внутрішні ризики за допомогою відповідних методів.

Проблемам ризику присвячено багато наукових праць і досліджень, в яких наведено різноманітні підходи до класифікації ризиків. Класифікація ризиків проводиться залежно від покладеної в основу класифікаційної ознаки, але багатогранність такого явища, як ризики, створює грунт для різноманітних підходів до вирішення цього питання, хоча навряд чи зможе охопити його повністю (табл. 8.1).

Таблиця 8.1 – Класифікація банківських ризиків

№ з/п Класифікаційна ознака Вид ризику
1. Сфера виникнення Зовнішні
Внутрішні
2. Можливість кількісної оцінки Квантифіковані
Неквантифіковані
3. Джерела виникнення Систематичний
Несистематичний
4. Види підприємницької діяльності Фінансовий
Виробничий
Комерційний
Страховий
Політичний
Галузевий
Технічний
Інноваційний
5. Причина виникнення Непевність майбутнього
Непередбачуваність
Недостатня інформація
6. Характер виникнення Чистий (пов'язаний з основною діяльністю)
Спекулятивний
7. Етап відтворювального процесу Розробка
Виробництво
Продаж
Зростання
Згортання діяльності
8. Сторона, яка зазнає збитків Замовник
Партнери
Виконавець
9. Можливість мінімізації Ризик, який може бути знижений
Ризик, який не піддається мінімізації
10. Ступінь ризику Безризикова діяльність
Мінімальний ризик
Підвищений ризик
Критичний ризик
Катастрофічний ризик
11. Вплив на окремі показники Ризик рентабельності
Ризик доходів
Ризик витрат
Ризик обігу
Ризик ліквідності

Фінансові ризики, які визначаються ймовірністю грошових втрат і пов'я­зуються з непередбаченими змінами в обсягах, дохідності, вартості та структурі активів і пасивів, утворюють найчисленнішу групу банківських ризиків. До фінансових ризиків належать валютний, кредитний, інвестиційний, ринковий, ризик ліквідності, ризик зміни відсоткових ставок, інфляційний, базисний.

Кредитний ризик є ймовірністю фінансових втрат внаслідок невиконання позичальниками своїх зобов'язань. Важливим складником кредитного ризику є галузевий ризик, який пов'язаний з невизначеністю щодо перспектив розвитку галузі позичальника. Одним із методів вимірювання галузевого ризику слугує систематичний, або бета-ризик. Бета-ризик показує рівень коливань або відхилень у результатах діяльності галузі щодо загальної тен­денції розвитку ринку чи економіки в цілому. Галузь із показником бета, що дорівнює одиниці, має коливання результатів, яке повторює рух ринку. Менш мінлива галузь матиме коефіцієнт бета нижчий за одиницю, а більш мінлива – більший за одиницю. Очевидно, вищий показник бета означає вищий рівень галузевого ризику. Визначення рівня показника бета для кожної галузі потребує надійної бази даних за великий період часу. У процесі визначення рівня кредитного ризику необхідно враховувати географічний ризик, який поділяють на регіональний і ризик країни – місцезнаходження позичальника. Останній супроводжує кредитування іноземних позичальників і зумовлений дією чинників, характерних для тієї країни, в якій перебуває позичальник.

Регіональний ризик визначається специфікою певного адміністративного чи географічного району, що характеризується умовами, відмінними від середніх умов країни в цілому. Відмінності можуть стосуватися кліматичних, національних, політичних, законодавчих та інших особливостей регіону, які впливають на стан позичальника і тому стають складником кредитного ризику. Кредитний ризик присутній не лише в операціях прямого кредитування, а й під час здійснення лізингових, факторингових, гарантійних операцій, у процесі формування портфеля цінних паперів та ін.

Ризик незбалансованої ліквідності пов'язується з імовірністю того, що банк не зможе своєчасно виконати свої зобов'язання або втратить частину доходів через надмірну кількість високоліквідних активів. Ризик незбалансованої ліквідності може розглядатися як два окремих ризики: ризик недостатньої ліквідності та ризик надмірної ліквідності. Виміряти ризик ліквідності дуже складно, оскільки на цей показник впливає багато чинників, причому більшістю з них сам банк керувати не може. На практиці для контролю за рівнем ліквідності застосовують спеціальні показники, які здебільшого регулюються центральними банками країн.

Ризик інфляції – це ймовірність майбутнього знецінювання грошових коштів, тобто втрати їх купівельної спроможності. Інфляційні процеси тією чи іншою мірою властиві більшості економічних систем. Це загальноекономічне явище, і тому банки не можуть суттєво впливати на нього. Однак банки можуть використати високі темпи інфляції для підвищення дохідності своїх операцій. З огляду на специфіку своєї діяльності банки мають реальні шанси опинитися серед тих, хто скористався стрімкою інфляцією на свою користь за рахунок приростів грошової маси та дії кредитного мультиплікатора у процесі кредитування клієнтів. Проте ризик інфляції має і негативний вплив, який виявляється в знецінюванні банківських активів і коштів власників банку – акціонерного капіталу.

Ризик неплатоспроможності означає ймовірність того, що банк не зможе виконати свої зобов'язання навіть за умови швидкої реалізації (продажу) активів. Ризик неплатоспроможності тісно пов'язаний з ризиком ліквідності та ризиком банкрутства і є похідним від решти ризиків. Саме тому процес управління базується на постійному контролі за рівнем загального ризику, який бере на себе банк.

Вагоме місце серед фінансових ризиків посідає група цінових ризиків, які пов'язуються з можливістю зміни дохідності чи вартості активів і зобов'язань банку.

Ціновий ризик визначається ймовірністю зміни ринкових цін на фінансові та фізичні активи, що перебувають на балансі банку або обліковуються на позабалансових рахунках. Під фінансовими активами розуміють грошові кошти, іноземну валюту, цінні папери; до фізичних активів належать дорогоцінні метали, нафта, зерно, кольорові метали та ін. Тут ідеться про реальні активи, тобто фінансові інструменти або товари, які можуть обліковуватися і за активними, і за пасивними банківськими рахунками, а також за позабалансовими статтями. Отже, зміна ринкової ціни таких активів спричиняє зміну вартості активних, пасивних статей балансу або позабалансових зобов'язань банку. Найбільшою мірою ринковий ризик стає очевидним, коли банк оцінює вартість статей балансу на підставі ринкових цін на кінець кожного робочого дня. У такому разі будь-які зміни ринкової ціни негайно відображаються в балансі банку. Несвоєчасний облік втрат або прибутків породжує додаткові проблеми, оскільки необізнаність щодо чинників ризику не означає їхню відсутність. Трьома основними банківськими ризиками, що належать до цієї групи, є ризик зміни відсоткових ставок, валютний ризик і ризик зміни вартості цінних паперів.

Ризик зміни відсоткових ставок (відсотковий ризик) – це ймовірність фінансових втрат у зв'язку з мінливістю відсоткових ставок на ринку впродовж певного періоду часу в майбутньому. Ризик зміни відсоткової ставки (відсотковий ризик) супроводжує діяльність позичальників, кредиторів, власників цінних паперів, інвесторів.

Валютний ризик визначається ймовірністю втрат, пов'язаних зі зміною курсу однієї валюти щодо іншої. Валютний ризик виникає в тих суб'єктів господарської діяльності, які мають на балансі активні, пасивні або позабалансові статті, деноміновані в іноземній валюті.

Ризик зміни вартості цінних паперів (фондовий ризик) – це ймовірність фінансових втрат, які виникають у зв'язку зі зміною ринкової ціни цінних паперів чи інших інструментів фондового ринку. Цей ризик властивий усім учасникам фондового ринку: інвесторам, торгівцям, емітентам цінних паперів.

Базисний ризик визначається ймовірністю структурних зрушень у різних відсоткових ставках. Іншими словами, цей ризик зумовлюється виникненням асиметрії в динаміці окремих ставок (порівняльна характеристика) на противагу відсотковому ризику, який пов'язується зі змінами в рівнях відсоткової ставки з плином часу (динамічна характеристика). Наприклад, якщо відсоткові ставки за кредитами визначаються на базі ставок міжбанківського ринку, а ставки за депозитами прямо до цього ринку не прив'язані, то будь-яка невідповідність у змінах двох різних базових ставок може спричинити додаткові збитки або прибутки, що й означає наявність базисного ризику.

У процесі управління ціновими ризиками банки застосовують низку спеціальних методів, об'єднаних спільною назвою – хеджування. Механізм хеджування забезпечує компенсацію фінансових втрат, що сталися через зміну ринкової ціни того чи іншого інструменту за однією позицією, доходами за іншою (компенсуючою) позицією. Хеджування дає змогу суттєво знизити або навіть уникнути цінових ризиків.

Крім фінансових ризиків, великий вплив на діяльність банків справляють функціональні ризики, які виникають внаслідок неможливості здійснення своєчасного та повного контролю за фінансово-господарським процесом. Функціональні ризики пов'язані з процесами створення й упровадження нових банківських продуктів і послуг, збору, обробки аналізу й передавання інформації, підготовки кадрового потенціалу та виконанням інших адміністративно-господарських операцій. Функціональні ризики важче виявити та ідентифікувати, а також виміряти кількісно й виразити в грошових одиницях, ніж фінансові. Однак функціональні ризики небезпечні не менш, ніж інші види банківських ризиків, причому зрештою вони також призводять до фінансових втрат. Банки намагаються знизити функціональні ризики, удосконалюючи системи внутрішнього аудиту, розвиваючи схеми документообігу, розробляючи внутрішні методики та техніко-економічне забезпечення окремих операцій. Зниженню таких ризиків сприяє також продумана ресурсна, матеріально-технічна та кадрова політика.

Технологічний ризик (ризик системи) пов'язаний з використанням у діяльності банку технічних засобів, високотехнологічного обладнання та технологій. Цей вид ризику породжується помилками в застосуванні комп'ютерних програм, у математичних моделях, формулах і розрахунках. Виникає він і в разі несвоєчасного або неадекватного інформування менеджерів, через хиби в інфраструктурних підсистемах, порушення в мережах або засобах зв'язку. Фінансові втрати банку спричинюються і помилками та збоями, і додатковими витратами на їх усунення. Типовим проявом технологічного ризику є збій у системі електронних платежів. Одна з обов'язкових умов входження банків у міжнародні клірингові та інформаційні системи – усунення будь-якої несправності в роботі обладнання впродовж визначеного часу (здебільшого 2 год.).

Ризик зловживань – це можливість збитків для банку, до яких призводять шахрайство, розтрати, несанкціонований доступ до ключової інформації службовців або клієнтів банку, відмивання грошей, несанкціоноване укладення угод.

Документарний ризик полягає в можливості виникнення ненавмисної помилки в документації, яка може призвести до негативних наслідків – невиконання положень угоди, подання позову до суду, відмови від раніше прийнятих зобов'язань та ін. Документарний ризик можна суттєво знизити, посиливши системи контролю, аудиту, удосконаливши документообіг, автоматизувавши процес документування, підвищивши кваліфікацію персоналу.

Ризик трансакції супроводжує укладання та реєстрацію угоди, виконання розрахунків, підписання контрактів, поставляння цінних паперів або валюти. Цей вид ризику тісно пов'язаний з технологічним, документарним і операційним ризиками. Типовим прикладом є здійснення зустрічних платежів, коли моменти переказу коштів несинхронізовані. Одна зі сторін неодмінно проводить операцію раніше, наражаючись на ризик трансакції.

Операційний ризик визначається ймовірністю виникнення невідповідності між витратами банку на здійснення своїх операцій та їхньою результативністю. Процес управління операційним ризиком у банку набагато складніший, ніж в інших сферах підприємництва. До складу витрат включаються і процентні, і непроцентні комісійні та інші операційні витрати, які не завжди вдається точно спрогнозувати. Тому менеджерам банку складніше, ніж іншим підприємцям, визначити вплив непроцентних витрат на чистий прибуток.

Стратегічний ризик пов'язується з помилками у реалізації функцій стратегічного менеджменту. Передусім ідеться про неправильне формулювання цілей і стратегій банку, помилки під час розробки стратегічного плану, неадекватне ресурсне забезпечення реалізації стратегій, а також хибний підхід до управління ризиками в банківській практиці. Амбіційна мета в разі неналежного забезпечення кадровими чи фінансовими ресурсами може обернутися збитками й навіть втратою репутації банку. Класичний приклад стратегічного ризику – надмірні інвестиції в нерухомість або невиправдано швидке розширення мережі філій без ретельних маркетингових досліджень.

Ризик впровадження нових продуктів – це ймовірність не досягти запланованого рівня окупності нових банківських продуктів, послуг, операцій чи технологій. У банківській діяльності, як і в інших видах бізнесу, постійно точиться конкурентна боротьба за клієнтів і ринки збуту для досягнення найвигідніших для банку умов. На цей процес відчутно впливають численні маркетингові ризики, одним із проявів яких і є ризик впровадження нових продуктів.

Ризик втрати репутації пов'язується з можливою неспроможністю банку підтримувати свою репутацію як надійної та ефективно працюючої установи. Високий рівень залежності від залучених коштів робить банки особливо вразливими щодо цього ризику. Втрата довіри до банку вкладників може призвести до відпливу коштів і неплатоспроможності. Менеджмент банку має приділяти особливу увагу дотриманню нормативних вимог, постійному контролю за ліквідністю та загальним рівнем ризиковості банківських операцій.

Кількісне оцінювання рівня ризику – це важливий етап процесу управління, який має включати оцінювання реального (фактичного) ризику, а також встановлення меж допустимого ризику для окремих банківських операцій, організаційних підрозділів і фінансової установи в цілому. Водночас потрібно оцінити й ризики освоєння нових ринків, банківських продуктів і напрямів діяльності. Ризик економічних рішень оцінюється сподіваними втратами, що є наслідками цього рішення. Ступінь ризику вимірюється втратами (збитками), яких можна очікувати в разі реалізації цього ризику, а також ймовірністю, з якою ці втрати можуть статися. Коли ймовірність втрат висока, а розмір їх малий або навпаки – збитки малоймовірні, хоча й оцінюються як суттєві, то ризик вважається невисоким (малим). Отже, методи оцінки ризику, які формалізують процес вимірювання та розрахунків, мають визначати три основні компоненти ризику:

розмір (величина) – сума можливих втрат;

ймовірність настання негативної події;

тривалість періоду впливу ризику.

Ймовірність настання певної події визначається за допомогою об'єктивних і суб'єктивних методів. Об'єктивні методи визначення ймовірності ґрунтуються на обчисленні частоти, з якою в минулому відбувалася ця подія. Це методи теорії ймовірностей, економічної статистики, теорії ігор та інші математичні методи. Суб'єктивні методи спираються на використання оцінок і критеріїв, сформованих на підставі припущень, власних міркувань і досвіду менеджера, оцінок експертів, суджень консультантів, порад консалтингової фірми та ін. Суб'єктивні методи застосовують тоді, коли ризики не піддаються кількісному вимірюванню – квантифікації.

Для оцінки величини фінансових ризиків банку в основному використовують три групи показників:

статистичні величини (стандартне відхилення, варіація, дисперсія, коефіцієнт бета);

непрямі показники ризиковості діяльності, обчислені зазвичай у формі фінансових коефіцієнтів за даними публічної звітності;

аналітичні показники (індикатори), призначені для оцінки конкретного виду ризику (валютного, відсоткового, кредитного, інвестиційного, незбалансованої ліквідності та ін.) в процесі внутрішнього аналізу діяльності банку.

Оцінювання фінансових ризиків за допомогою методів статистичного аналізу є одним із найпоширеніших підходів до вирішення цього питання. Він ґрунтується на тому очевидному факті, що сукупна дія ризиків, на які наражається банк у процесі своєї діяльності, у підсумку відображається на зміні показників його дохідності (прибутковості), а це дає підстави трактувати варіацію (мінливість) доходів як узагальнювальний показник ризиковості підприємницької діяльності. За такого підходу класичними показниками ризиковості є стандартне відхилення, дисперсія або коефіцієнт b (бета), визначені за даними статистичної сукупності, сформованої зі спостережень за динамікою фінансових результатів діяльності банку впродовж кількох періодів. Стандартне (квадратичне) відхилення є одним із показників варіації статистичної сукупності, показує величину відхилень значень усіх конкретних спостережень від центра розподілу (середнього значення статистичної сукупності). Рівень взаємовпливу та щільність зв'язку між двома статистичними сукупностями характеризують коефіцієнти коваріації та кореляції, які розраховуються як для будь-яких пар показників (наприклад, показників дохідності банку та середньої дохідності ринку). Коефіцієнт бета (b) характеризує рівень дохідності окремого банку відносно дохідності ринку в цілому і розраховується як відношення коваріації показників дохідності банку та ринку до дисперсії дохідності ринку.

Зазначені статистичні показники дають уявлення про загальні тенденції розвитку та функціонування банківської установи, проте, вирішуючи питання про рівень їхньої адекватності реальній ризиковості діяльності банку, потрібно звернути увагу на кілька принципових моментів. По-перше, у вітчизняній практиці статистичні методи оцінювання банківських ризиків мають обмежене застосування за браком достатнього масиву історичної інформації (в ідеалі тривалість періоду, що аналізується, має становити 20–30 років), а також внаслідок впливу політичних ризиків, які статистичними закономірностями описати неможливо. Крім того, фінансові та політичні катаклізми 1990-х років не могли не відобразитися на діяльності українських банків, внаслідок чого екстраполяція результатів статистичного аналізу, найімовірніше, буде некоректною. По-друге, вимірювання ризиковості за допомогою статистичних показників прийнятніше для зовнішніх щодо банку суб'єктів аналітичного процесу – інвесторів, контрагентів, клієнтів, які оцінюють діяльність банку за його фінансовими результатами, а отже, на підставі ретроспективної інформації. Сам банк не може обмежитися констатацією подій, які вже сталися і вплинути на які неможливо (ризики реалізувалися і одержано певний фінансовий результат). Відтак менеджмент банку зацікавлений у тому, щоб передбачити та оцінити всі конкретні ризики, що призводять до варіабельності доходу. У такому разі статистичні показники великої користі не приносять, а тому в процесі внутрішнього аналізу їх доцільно використовувати лише як допоміжні індикатори ризику.

У процесі оцінювання ризиків вітчизняних банків найбільш вживаними та доступними для зовнішніх аналітиків залишаються непрямі показники ризиковості. Такими показниками можуть бути: мультиплікатор капіталу, рівень капіталізації, співвідношення власних і залучених коштів банку, залежність від міжбанківського кредитування, питома вага резервів на покриття кредитних ризиків в обсязі кредитного портфеля та ін. Основним методичним прийомом у процесі оцінювання ризику банку за допомогою непрямих показників є метод коефіцієнтів, а інформаційна база складається з даних фінансової звітності банків, статистичних даних та інших публічних (загальнодоступних) джерел інформації. Однак і цей підхід має певні обмеження і не гарантує об'єктивного оцінювання всіх ризиків, на які наражається той чи інший банк у процесі своєї діяльності, до того ж він заснований на ретроспективних даних. Зовнішні щодо банку суб'єкти ринку за браком об'єктивніших даних змушені задовольнятися непрямими показниками ризиковості. Менеджмент банку має можливість скористатися набагато ширшою інформаційною базою та застосувати вдосконалені підходи до оцінювання різних видів ризиків і прогнозування їхнього впливу на прибутковість банку. У цьому разі переходять від узагальнювальних показників ризиковості діяльності банку до оцінки кожного конкретного виду ризику, на який наражається банк у процесі свого функціонування. Вибір показників визначається економічною сутністю та специфікою того чи іншого виду ризику. Наприклад, для валютного ризику таким індикатором вважають величину відкритої валютної позиції банку, для кредитного – обсяг резерву на покриття можливих втрат від кредитних ризиків, для відсоткового – величину гепу (розриву між активами і пасивами банку, чутливого до зміни відсоткової ставки). Аналіз таких індикаторів в сукупності з урахуванням чинників зовнішнього середовища дає змогу прогнозувати вплив кожного з ризиків на діяльність банку, а відтак і приймати обгрунтовані управлінські рішення. Основу інформаційної бази для аналізу індикаторів банківських ризиків формують дані аналітичного бухгалтерського обліку, хоча за потреби можуть бути використані й інші інформаційні джерела. За такого підходу виникає питання адекватності бухгалтерських даних з погляду відображення ризиків в обліковій системі. Очевидно, облікова система може вважатися ефективною лише тоді, коли надана інформація об'єктивно відображає дійсність. Оскільки економічні ризики є об'єктивною реальністю, очевидною є необхідність їх відображення в бухгалтерському обліку. Важливо наголосити, що ризик не є об'єктом обліку, тобто власне економічний ризик, як імовірність здійснення тієї чи іншої події, не обліковується, а лише береться до уваги під час оцінювання об'єктів обліку та визначення їхньої реальної (справедливої) вартості.

Коли така об'єктивна реальність, як економічні ризики, не знаходить відображення в обліковому процесі, то вже один цей факт призводить до появи суттєвих розбіжностей між реальним фінансовим станом банку та бухгалтерською оцінкою цього стану, а також ставить під сумнів достовірність даних фінансової звітності. На усунення такої невідповідності спрямовані окремі методи та процедури міжнародних стандартів бухгалтерського обліку, перехід до яких відбувається і в нашій країні. Такі елементи МСБО, як принципи обачності, суттєвості, методи нарахування, резервів, оцінки, переоцінювання, а також процедури корегування фінансової звітності, дають змогу враховувати економічні ризики, відображати їх у бухгалтерській інформації, а отже, наблизити бухгалтерські оцінки до реальних.

Одним із важливих інструментів у процесі оцінювання та управління ризиками є аналіз сценаріїв – альтернативних варіантів, за якими можуть розвиватися події в майбутньому. Такий аналіз базується на оцінці періоду часу, впродовж якого банк наражається на конкретний вид ризику, а також ступеня впливу ризику та ймовірності його реалізації. Наявність ризику означає існування кількох сценаріїв, які відрізняються і за ймовірністю настання події, і за можливими наслідками. Самі сценарії мають бути описані та сформульовані на основі експертних оцінок, тобто суб'єктивними методами. Кількісні характеристики кожного з обраних сценаріїв визначаються із застосуванням об'єктивних методів (математичних, статистичних). У процесі управління банківськими ризиками виникають багатофакторні залежності з численними зворотними зв'язками, які не піддаються формалізації. Коли цим знехтувати, сутність процесу може настільки спотворитися, що буде дискредитовано саму ідею застосування формалізованого підходу. Кількісні методи, як засвідчує практика, дають змогу підвищувати ефективність управління ризиками в банківській справі лише до певної межі, а далі виникають невиправдані ілюзії і ризик зростає. На цьому етапі управлінського процесу порівнюють реальний і допустимий рівні ризиків. Це дає змогу визначити, які ризики і якою мірою може взяти на себе банк, а також з'ясувати, чи виправдає очікувана дохідність відповідний ризик.

Передумови (умови) для формального визначення банківського ризику наступні:

- Ризик - вартісне вираження імовірнісних втрат.

- Якщо ймовірність втрат дорівнює нулю, ризик також дорівнює нулю.

- Якщо ймовірність втрат дорівнює одиниці, ризик дорівнює обсягу активу.

- Ризик росте разом з ростом обсягу активу.

- Ризик росте разом з ростом строку вкладення.

- Ризик визначається не тільки обсягом активу, строком і умовами вкладення, але залежить також від безлічі інших параметрів (характеристик) активу: показників об'єкта вкладення й інших супутніх факторів.

- Характер залежності ризику від факторів, що визначають його величину, у загальному випадку не визначений.

Перерахованими властивостями володіє наступна функція:

 

R (Qi) = Siрo (Qi) f (Si, Ti, Qi) g (Ti, Si, Qi), (8.1)

 

де Qi — вектор параметрів (характеристик) i-го активу банку;

R (Qi) — ризик i-го активу банку;

Si — обсяг i-го активу;

po (Qi) — імовірність неповернення мінімально припустимого для розміщення (на об'єкті вкладень i-го активу) активу S 0, розміщеного на мінімально припустимий (для об'єкта вкладень i-го активу) строк t 0;

f (Si) — монотонно зростаюча функція при Тi, Qi = const і Si > S 0;

g (Тi) — монотонно зростаюча функція при Si, Qi = const і Тi > t 0.

 

Про характер функцій f (Si) і g (Тi) у загальному випадку нічого невідомо, крім того, що вони монотонні й приймають значення на відрізку [0, 1].

Тому введемо позначення:

 

Pi = р 0(Qi) f (Si, Тi, Qi) g (Тi, Si, Qi). (8.2)

 

Підставимо вираження (8.2) в (8.1). Одержимо:

 

Ri = Si Рi. (8.3)

 

Вираження (8.1) і (8.3) будемо думати формальними визначеннями позичкового ризику.

Величину Pi будемо йменувати ризикованістю i-го активу банку. Таким чином, ризикованість активу (активної операції) — це ймовірність неповернення активу, що залежить від обсягу Si, строку розміщення Тi і параметрів (характеристик) Qi активу, що включають показники об'єкта розміщення.

Під об'єктом розміщення ресурсів (ОРР) банку будемо розуміти об'єкт вкладення (розміщення) якого-небудь активу банку, тобто або клієнта - потенційного позичальника, або емітента - потенційного об'єкта інвестиційних операцій, або клієнта - потенційного одержувача банківської гарантії.

Господарюючого суб'єкта (позичальника, емітента, клієнта), якому належить ОРР, будемо йменувати реципієнтом.

Якщо вектор параметрів Qi містить тільки показники i-го ОРР, величину Рi будемо йменувати ризикованістю i-го ОРР, величину Ri — ризиком i-го ОРР, координати вектора Qi будемо йменувати показниками ризикованості i-го ОРР.

Сумарним ризиком декількох банківських активів Si з ризикованістю Рi будемо називати величину

 

(8.4)

 

де N — кількість банківських активів.

Величина (8.4) не є “математичним очікуванням”, як затверджується в деяких економічних публікаціях, і тому не є очевидною.

На прикладі підрахунку сумарного ризику двох активів покажемо обґрунтованість визначення (8.4).

Допустимо, здійснюється багаторазове розміщення (кількість розміщень прагне до нескінченності) активів S 1 і S 2 на OPP1 і ОРР2 відповідно. При цьому строки вкладень, їхньої умови й показники кожного з ОРР залишаються незмінними протягом усього досвіду. (Тому будемо думати незмінної й ризикованість кожного з ОРР.)

Сумарні втрати в результаті досвіду багаторазового вкладення активів будуть визначатися, мабуть, вираженням

 

(S 1 + S 2) m 1 m 2 + S 1 m 1(n 2 — m 2) + S 2(n 1 — m 1) m 2,

 

де mi — частота втрат на ОРР i;

ni — кількість розміщень на ОРР i.

Тоді відносна величина втрат у результаті досвіду буде дорівнює:

 

(S 1 + S 2) P 1 P 2 + S 1 P 1(l– P 2) + S 2(l – S 1) P 2,

 

де Pi = mi / ni — відносна частота неповернення i-го активу, i = 1, 2,... у всіх ni вкладеннях.

Перетворимо це вираження:

 

S 1 P 1 P 2 + S 2 P 1 P 2 + S 1 P 1 – S 1 P 1 P 2 + S 2 P 2 – S 2 P 1 P 2 = S 1 P 1 + S 2 P 2.

 

Якщо думати відносну частоту Рi оцінкою ризикованості i-го активу, то одержуємо вираження (8.4), що й було потрібно довести.

Визначення (8.1) і (8.4) дозволяють зрозуміти імовірнісний зміст такого методу керування позичковими ризиками, як диверсифікованість.

Допустимо, ми вирішили диверсифицировать актив S, вкладений з ризикованістю Р, шляхом розподілу його на дві рівні частини й вкладення у два схожих за всіма показниками ОРР на тих же умовах. Позначимо: K 1 — ризик до диверсифікованості, ДО 2 — ризик після диверсифікованості.

Тоді

K 1 = P (S) S, (8.5)

ДО 2 = P (S /2) S /2 + P (S /2) S /2 = P (S /2) S.

 

Тому що P = p 0 f (S) g (T) і f (S) — монотонно зростаюча функція, маємо

f (S /2) < f (S).

Звідси треба:

Р (S /2) < Р (S). (8.6)

 

З (8.5) і (8.6) треба: ДО 2 < K 1, що й було потрібно довести.

Сумарною ризикованістю (середньою ризикованістю) декількох банківських активів S з рискованностями Р будемо йменувати величину

(8.7)

 

Величину (8.7) можна використати як показник ризикованості діяльності банку на ринку капіталів.

Ми вже відзначали, що чим більше строк розміщення ресурсів, тим вище ймовірність їхнього неповернення. Якщо відомо ризикованість ОРР на той же період (день, місяць, квартал і т.д.), що є базовим у яких-небудь фінансових розрахунках, пов'язаних із вкладеннями на цьому ОРР, то всі результати розрахунків можна скорегувати ризикованістю цих вкладень.

Зокрема, прибутковість i-го ОРР за базовий період (з передбачуваною прибутковістю Di) буде визначатися по формулі

 

di = (l + Di) (l – Pi) – l,

 

де Рi — ризикованість i-го ОРР банку;

Di — прибутковість i-го ОРР, якщо Рi = 0;

di — прибутковість i-го ОРР, якщо Рi > 0.

 

З урахуванням оподатковування прибутковість i-го ОРР буде визначатися по формулі

 

di (H) = [(1 + Di) (1 – Pi) – 1](1 – Нi), (8.8)

 

де Нi — ставка податку на i-м ОРР.

Тоді сумарна прибутковість по всім ОРР банка буде визначатися формулою:

(8.9)

 

де D 0 — сумарна прибутковість по всім ОРР банку;

Si — обсяг вкладених коштів в i-й ОРР.

Іншими словами, формула (8.9) визначає прибутковість портфеля активів банку з урахуванням ризикованості й ставки податку кожного з активів.

При висновку формули (8.9) ми виходили з того, що ОРР незалежно. Якщо між ОРР буде мати місце залежність, аналогічні формули будуть досить громіздкими.

У цілому, після уведення визначень (8.1) і (8.4), ми можемо не натруджувати себе міркуваннями про правомірність тих або інших маніпуляцій з ризиком і ризикованістю й висновком тих або інших формул: на більшість питань відповіді необхідно шукати в теорії ймовірностей. Як ілюстрація приведемо досить важливий приклад.

Позначення:

E 1 — подія, що укладається в неповерненні якого-небудь банківського активу;

Е 2 — подія, що укладається в повнім поверненні цього активу;

П — значення якого-небудь показника ОРР (або вектора показників);

/ - символ, що означає “за умови”.

Очевидно, події E 1 і E 2 становлять повну групу подій (тобто сумарна ймовірність цих подій дорівнює одиниці).

Оцінимо ймовірність неповернення (ризикованість) активу за умови, що який-небудь показник ОРР прийняв певне значення, тобто величину P (E 1/ П).

Відповідно до формули Байеса, відомої з теорії ймовірностей:

(8.10)

 

Пояснимо практичне значення цієї формули.

Імовірності Р (Еi) можна оцінити на основі аналізу ситуації в галузі, який належить досліджуваний ОРР (вивчення статистичних даних і одержання експертних оцінок, їхня комбінація). Імовірності Р (П / Еi) можна оцінити на основі власних статистичних нагромаджень у банку або на основі статистичних нагромаджень у якому-небудь координаційному інвестиційному центрі. Для оцінки ймовірності P (E 1/ П) необхідні дуже більші статистичні нагромадження, які практично недоступні.

Формула (8.10) є цілком прийнятною й доступною альтернативою для оцінки цієї ймовірності.

Ризиками можна і потрібно свідомо управляти, керуючись такими правилами:

усі види ризиків взаємопов'язані;

рівень ризику постійно змінюється під впливом динамічного оточення;

ризики, на які наражаються банки, безпосередньо пов'язані з ризиками їхніх клієнтів;

банкіри повинні намагатися уникнути ризиків навіть більше, ніж інші підприємці, оскільки вони працюють не з власними, а з чужими грошима.

Щоб досягти успіхів у тій сфері діяльності, яка характеризується підвищеною ризиковістю, банкам необхідно створювати та розвивати системи управління ризиками. З їхньою допомогою керівництво банку зможе виявити, оцінити, локалізувати та проконтролювати той чи інший ризик.

Система управління ризиками складається з таких елементів і підсистем:

управління активами і пасивами;

реалізація кредитної політики;

встановлення нормативів і лімітів;

ціноутворення продуктів і послуг;

управлінський облік і фінансовий аналіз;

вимоги до звітності та документообігу;

організація інформаційно-аналітичної служби;

розподіл повноважень у процесі прийняття рішень;

моніторинг;

аудит;

служба безпеки.

Ступінь складності системи оцінювання ризику має відповідати ступеню ризиковості середовища, в якому працює банк. Системи потрібно створювати заздалегідь, оскільки втрати через їхню відсутність можуть перевищити витрати на їх створення та впровадження. Типовим прикладом такої системи є система кредитних рейтингів, за допомогою якої оцінюють кредитний ризик позичальників за різними галузями, видами наданих позик, напрямами кредитування, типами позичальників (юридична або фізична особа) та ін. Система кредитних рейтингів допомагає керівництву банку встановити обґрунтовану відсоткову ставку, яка включає компенсацію за прийнятий банком ризик.

Процес управління ризиками складається з таких етапів:

1) ідентифікація – усвідомлення ризику, визначення причин його виникнення та ризикових сфер;

2) квантифікація – вимірювання, аналіз та оцінювання величини ризику;

3) мінімізація – зниження чи обмеження ризиків за допомогою відповідних методів управління;

4) моніторинг – здійснення постійного контролю за рівнем ризиків з механізмом зворотного зв'язку.

Складність практичної реалізації етапу ідентифікації ризику залежить від джерела виникнення та характеристики ризику. Механізм прийняття управлінських рішень у банківській установі має не лише ідентифікувати ризик, а й давати змогу оцінити, які ризики і якою мірою може взяти на себе банк, а також визначати, чи виправдає очікувана дохідність відповідний ризик. Проте ідентифікація та аналіз ризику на якісному рівні є необхідною, проте ще не достатньою процедурою.

Цінові ризики мінімізуються за допомогою методів хеджування, що базуються на проведенні операцій з похідними фінансовими інструментами (деривативами) на строкових фінансових ринках. Необхідною умовою здійснення операцій хеджування є активно діючий строковий ринок, який створює можливості для проведення фінансових операцій у будь-який час і в будь-яких обсягах. В Україні, наприклад, строковий ринок перебуває на стадії становлення, тому застосування методів хеджування вітчизняними банками обмежене.

У процесі мінімізації кредитного ризику банк може вдатися до таких методів: аналіз кредитоспроможності позичальника або емітента цінних паперів; диверсифікація; встановлення лімітів; вимоги забезпечення кредиту та ін. Вибір методу або групи методів управління кредитним ризиком залежить від стратегії конкретного банку, ставлення керівництва до проблеми ризику, рівня підготовки працівників, кола клієнтів та особливостей того сегмента ринку, який обслуговує банк. Так, для спеціалізованих банків можливості застосування методу диверсифікації обмежені. Банк, який працює з невеликими клієнтами, може не практикувати встановлення лімітів.

Функціональні ризики банку можуть бути знижені завдяки посиленню систем контролю та внутрішнього аудиту; застосуванню спеціального програмного забезпечення, що виявляє помилки та локалізує збої в комп'ютерних мережах; відпрацюванню систем повноважень і посадових інструкцій; вдосконаленню технічних засобів зв'язку та передавання інформації.

З погляду можливості застосовування окремих методів управління доцільно вирізнити кілька груп фінансових ризиків, об'єднавши їх за ознакою можливості застосування тих чи інших методів мінімізації. Це групи ризиків, які можуть бути:

диверсифіковані;

застраховані;

прохеджовані;

знижені за допомогою інтегрованого управління активами і пасивами банку.

Якщо рівень ризику з якоїсь причини не вдається мінімізувати, керівництво банку може прийняти рішення про його обмеження. Обмеження ризику або його зниження до допустимого рівня досягається обмеженням обсягів операцій, у зв'язку з якими виникає ризик, і (або) скороченням періоду часу, упродовж якого банк наражається на відповідний ризик. Обмеження обсягів операцій забезпечує зменшення розмірів можливих втрат, а скорочення ризикового періоду дає змогу знизити ймовірність настання негативної події.

У своїй діяльності банки можуть використовувати тактику уникнення ризику, відмовляючись від проведення певних фінансових операцій, освоєння нових ринків, впровадження нових послуг і продуктів та інших дій, які супроводжуються підвищеним ризиком. Однак у банківській практиці, на відміну від інших видів бізнесу, такий підхід не завжди прийнятний. Якщо компанія може працювати без залучення кредитних ресурсів, розміщення коштів на депозитах, купівлі цінних паперів, проведення експортно-імпортних операцій і завдяки цьому уникнути багатьох видів ризиків, то для банку такий шлях неприйнятний. Адже переважна більшість банківських операцій визначається передусім потребами клієнтів, без яких банк існувати не зможе.

Тому у процесі управління ризиками банк має якнайширше застосовувати методи їх мінімізації, вдосконалювати відомі та шукати нові підходи до вирішення проблем ризиковості діяльності. Водночас банки наражаються й на такі ризики, вплинути на які вони не в змозі. У такому разі ризики оцінюються й беруться до уваги під час розрахунків загального рівня ризиковості. Може статися так, що доведеться знизити інші ризики так, щоб сукупний ризик банку не перевищував допустимого рівня.

Оперативний контроль за рівнем ризику належить до обов'язків менеджерів, тоді як стратегічний контроль за діяльністю банку та самого оперативного керівництва може бути реалізований лише власниками – акціонерами банку. Якщо засновники банку не створюють дієвих механізмів контролю на рівні ради директорів, їхні шанси на досягнення очікуваних результатів суттєво знижуються.

Моніторинг ризику – це процес функціонування регулярної незалежної системи оцінювання та контролю за ризиком з механізмом зворотного зв'язку. Моніторинг здійснюється завдяки інформаційним звітам структурних підрозділів та окремих посадових осіб, внутрішньому і зовнішньому аудиту та аналітичній діяльності спеціалізованих служб банку. Звітність, застосовувана в рамках моніторингу, забезпечує менеджерам зворотний зв'язок, а також надає докладну зведену інформацію. Така інформація допомагає аналізувати поточну діяльність і з погляду ризиковості, і щодо прийняття загальних управлінських рішень.

У процесі здійснення оперативного контролю банківське керівництво має передусім правильно розставити кадри на місцях та організувати ресурсне забезпечення діяльності установи. Недостатнє кадрове, матеріально-технічне та фінансове забезпечення конкретних операцій породжує невиправданий ризик. Наприклад, банк має розвинену комп'ютерну мережу, яка дає змогу здійснювати операції з деривативами на міжнародних фінансових ринках. Проте за відсутності високопрофесійних аналітиків і відповідного рівня організації роботи казначейства банку проведення таких операцій спричиниться до підвищення загального ризику банківської установи.

Один з важливих складників системи контролю за банківськими ризиками – внутрішній управлінський контроль. Завдання його зводяться до чіткого визначення та розмежування посадових повноважень, забезпечення подвійного контролю, ротації кадрів, організації контролю за окремими операціями безпосередньо на робочих місцях, створення досконалих систем передавання та зберігання інформації. І хоча не існує такої системи внутрішнього контролю, яка змогла б запобігти службовим зловживанням, проте правильно організований механізм контролю суттєво знижує рівень функціональних ризиків.

Кожний структурний підрозділ банку, а також здатні оцінити ризик фахівці володіють певною частиною інформації, необхідної для всебічного аналізу ризику. Створення відповідної системи взаємодії зазначених власників інформації розглядається як обов'язковий елемент управлінського процесу. Однією з форм реалізації цього положення є система моніторингу ризику.

Для ефективного використання ресурсів банку, які спрямовуються на здійснення моніторингу, ризики потрібно класифікувати за ступенем їх значущості для конкретного банку і внести до системи стеження лише ключові. Усі ті ризики, які перебувають за межами встановлених вартісних лімітів, виводяться за рамки складання деталізованої звітності в системі моніторингу. Функція контролю здійснюється вибірково, а докладний аналіз – лише в разі надходження сигналів небезпеки, таких як порушення строків платежу, нормативів, лімітів та ін. За такого підходу гарантовано, що кошти будуть спрямовані саме на виявлення та ретельне стеження за суттєвими для банку ризиками.

Система моніторингу ризиків допомагає корегувати поточну діяльність згідно із сигналами попередження, що їх вона генерує з використанням механізму зворотного зв'язку. Результативність системи управління ризиками в цілому залежить від ефективності системи моніторингу. За такого підходу до організації процесу управління менеджери середньої ланки відповідають і за надійність локальної системи, і за втілення в життя стратегічних цілей, сформульованих на рівні вищого керівництва банку.

У великих банках для посилення контролю за банківськими ризиками створюються комітети управління ризиками або спеціалізовані відділи, які діють під егідою ради директорів. Їх завданням є, зокрема, збір, обробка та аналіз інформації, яка надходить зі структурних підрозділів, її узагальнення та прогнозування можливих сценаріїв для врахування ризиків на рівні банку в цілому.

Вітчизняні банки проблему створення ефективних систем управління ризиками ще мають вирішити. Важливо використати міжнародний досвід і пам'ятати, що становлення практики управління ризиками ще не завершене. Створити універсальну методику побудови таких систем не можна в принципі, оскільки кожний банк по-своєму унікальний, орієнтований на власну ринкову нішу, можливості своїх працівників, усталені зв'язки. Механічне копіювання вдалої моделі управління ризиком, створеної конкретним банком, призведе радше до негативних наслідків в іншому банку.

На початковій стадії перехідної економіки банки стикаються здебільшого з важко контрольованими зовнішніми ризиками, такими як ризики зміни умов державного регулювання, здійснення кримінальних акцій та ін. Такі ризики потребують створення особливих систем безпеки, вартість яких досить висока. За зіставлення можливих результатів і витрат виявляється, що контроль за цією групою ризиків не виправданий з економічного погляду. На тлі їх визначального впливу управління більшістю фінансових і функціональних ризиків втрачає свою актуальність. На цьому етапі втрати від реалізації ризиків компенсуються за рахунок високої дохідності банківської діяльності як однієї з найризиковіших сфер економіки.

З розвитком ринкових відносин та ускладненням банківських операцій співвідношення між зазначеними групами ризиків змінюється. Настає момент, коли створювати системи управління основними фінансовими та функціональними ризиками виправдано й доцільно, а згодом ці дії перетворюються на необхідні. Для вітчизняної банківської системи такий момент уже настав. Принагідно зауважимо, що функціонування загальнодержавної системи банківського нагляду та контролю за ризиками не може бути альтернативою створенню власних внутрішньобанківських методик аналізу та систем управління ризиками. Центральні банки підходять до оцінювання ризиків з позицій нагляду за діяльністю банківської системи в цілому, а найпоширенішим підходом до реалізації цієї функції є встановлення нормативів і лімітів, проведення перевірок на місцях. Крім того, центральні банки контролюють певну групу ризиків, таких як ризик ліквідності, платоспроможності, кредитний і валютний. Водночас оцінка деяких важливих видів ризиків, наприклад, ризику зміни відсоткових ставок, ринкового ризику не проводиться. Отже, лише деякі положення й елементи методики аналізу та оцінювання ризиків центральних банків можуть бути включені до складу власної системи управління ризиками кожного банку.

У розвинених країнах центральні банки здійснюють контроль за дедалі меншою кількістю банківських ризиків, перекладаючи ці функції власне на банки. Адже життєдіяльність кожного банку визначається досконалістю систем управління ризиками.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.046 сек.)