Ставлення до дітей з обмеженими можливостями здоров'я в суспільстві

Поняття «інвалід» за всіх часів означало «непридатний до діяльності», а для держави, що була змушена витрачати на них певні засоби, вони ставали утриманцями. Своєрідні труднощі в спілкуванні й у взаємодії з ними виникали й в оточуючих людей. Історія свідчить про те, що погляди на дітей, які мають життєві обмеження, змінювалися в міру розвитку наукових знань і суспільства в цілому. У цьому зв'язку умовно виділяють три етапи: містичний, наївно-біологічний і науковий, порівняння яких дозволяє глибше зрозуміти тенденцію розвитку ставлення суспільства до людей з обмеженими можливостями.

Перший етап містить у собі період від найдавніших часів аж до XVIII століття. Відомості про цей період ми знаходимо в легендах, міфах, прислів'ях, казках, інших усних і письмових джерелах. Люди в тому або іншому дефекті бачили, насамперед, величезне нещастя людини, до якого ставилися зі страхом і жалем. Поряд з подібним ставленням до аномальних людей існувало переконання в тому, що люди з дефектами, наприклад, сліпі мають містичні сили, їм нібито доступне особливе духовне знання й бачення.

Другий етап починається з епохи освіти (XVIII ст.) У цей період середньовічні містичні уявлення й упередження йдуть у минуле, поступаючись місцем науці, нагромадженню знань у різних сферах, отриманих на основі досвіду, експерименту. У теоретичному плані новий погляд реалізувався в навчанні про вікаріат (заміщення) органів почуттів. Відповідно до цього погляду, випадання однієї ізфункцій сприймання, недолік одного органу компенсується підвищенням функціонування й розвитку інших. Однак дослідження в цій області виявили неспроможність даної теорії. У той же час у поглядах на дитину, що має життєві обмеження, було зроблено значний крок уперед. Емпіричний підхід до вивчення фізичних недоліків людей привів до серйозних відкриттів. Практичним наслідком цих поглядів стала поява спеціальної абетки для сліпих (абетка Брайля), що дозволило відкрити невидющим доступ до культури й соціального життя.

Початок третьому, науковому етапу в розумінні психології аномальної людини поклали роботи австрійського психолога А. Адлера ійого школи. Ними було обґрунтоване значення й психологічна роль органічного дефекту в процесі розвитку й формування особистості. Відповідно до його поглядів, якщо який-небудь орган через морфологічну або функціональну неповноцінність не справляється зі своєю роботою, то центральна нервова система й психічний апарат приймає на себе завдання компенсувати утруднене функціонування органу. Над неповноцінним органом або функцією створюється психічна надбудова, що прагне забезпечити життєдіяльність організму в цій ланці. При зіткненні із зовнішнім середовищем виникає конфлікт, викликаний невідповідністю недостатнього органа або функції з їхніми завданнями, що веде до підвищеної захворюваності й смертності. Цей конфлікт створює й додаткові стимули надкомпенсації. Дефект стає, таким чином, вихідною точкою й головною рушійною силою психічного розвитку особистості. Якщо боротьба кінчається для організму перемогою, то він не тільки справляється зі створеними дефектом труднощами, але піднімається сам у своєму розвитку на вищий щабель, створюючи з недостатності — обдарованість, з дефекту — можливості, зі слабкості — силу, з малоцінності — надцінність.

Значний внесок у розуміння особливостей розвитку аномальних дітей здійснили В. М. Бехтєрев, Л. С. Виготський, А. Р. Лурія, Б. Н. Зейгарник та багато інших. У цей час визначилися основні напрямки вивчення дітей, що мають той або інший дефект. Повсюдно створені й функціонують спеціальні школи й реабілітаційні центри для розумово відсталих дітей, дітей із втратою зору, слуху, мови, з порушеннями функцій опорно-рухового апарату.

Однак у цілому ставлення суспільства до дітей, що мають відхилення в розвитку, не можна вважати оптимальним. На ступінь відторгнення аномальних дітей впливають в основному два фактори: демографічний і сам дефект. Так, наприклад, за даними ряду досліджень жителі міст налаштовані стосовно аномальних дітей і підлітків більш негативно, ніж жителі невеликих сіл. Сільські жителі частіше проявляють до них безкорисність та альтруїзм.

Що ж стосується конкретних дефектів, то, за даними Л. Пожар, найменш прийнятною в суспільстві вважається розумова відсталість, далі в наявній літературі вказується сліпота, на третьому місці — глухота, на четвертому — порушення опорно-рухового апарату, на п'ятому — мовні порушення.

Результати дослідження, проведеного під нашим керівництвом, в основному підтвердили ці дані. Так, 68 відсотків школярів заявили про неможливість дружити з розумово відсталим однолітком. У той же час зі сліпим могли б подружитися 73 відсотки опитаних, з калікою — 72 відсотки, з дитиною, що погано володіє мовою — 78 відсотків, з дурним — 70 відсотків. Причому, думки дівчаток і хлопчиків трохи відрізняються. Дівчатка 7, 9 класів і всі учнів 11 класів у своєму небажанні спілкуватися з аномальними однолітками на перше місце поставили дефект розумової відсталості. Потім ідуть дефекти слуху, порушення мови, зору й опорно-рухового апарату. А от хлопчики 7 й 9 класів на перше місце відповідно ставлять порушення слуху. Всі інші дефекти для них приблизно однакові.

З отриманих даних можна зробити висновок про те, що для підлітків і старших школярів на перше місце в негативній оцінці виступають ті якості дефективного однолітка, які найбільше заважають спілкуванню та встановленню тих або інших міжособистісних взаємодій.

Негативне ставлення суспільства до дітей і підлітків з фізичними дефектами, а також підвищені дози жалості й уваги створюють для них не тільки життєві незручності, але й негативно позначаються на формуванні особистості. Їхній розвиток нерозривно пов'язаний з потребою самоствердження у відповідному соціальному середовищі. На жаль, нормальні діти найчастіше відкидають дитину з дефектом і ця найважливіша соціальна потреба, таким чином, не реалізується.

Стан незадоволеного самоствердження веде, як правило, до деформації особистості, до виникнення в неї моральної нестійкості та спустошеності. Якщо ж ця потреба задоволена, то відкривається шлях до реалізації можливостей особистості в різних вирішальних сферах життєдіяльності й праці.

Критичною точкою в житті аномальної дитини, незалежно від того, яким дефектом вона страждає, є період, коли вона починає усвідомлювати, що її зовнішні дані відрізняються від інших людей і намагається в цьому зв'язку передбачити наслідки для себе цих відмінностей. У випадку, якщо оточуючі дитину люди ніяким чином не акцентують увагу на дефекті й незручностях, які він несе дитині, моральна психічна напруженість поступово спадає. Якщо ж дитина стає об'єктом глузувань і знущання з боку однолітків і оточуючих, виникає внутрішній конфлікт, наслідки якого бувають важко передбачуваними.

Таким чином, соціальний статус людей з обмеженими можливостями усе ще дуже низький. Дійсне включення їх у соціальне життя потребує ще багато часу, фінансових ресурсів, додаткових зусиль. Одним з таких напрямків є соціальна реабілітація як процес повернення й залучення людей до соціального життя.

Не менш важливою є проблема, пов'язана зі зміною суспільної думки стосовно осіб, що мають інвалідність. Преса, радіо, телебачення, інші засоби масової інформації повинні об'єднати свої зусилля для виховання в населення шанобливого ставлення до усіх людей, які опинилися через фізичний або психічний дефект у скрутному становищі. Почуття неповноцінності, що виникає в них у зв'язку з нерозумінням їхніх проблем, заважає їм жити, користуватися можливостями людського життя, а в дітей формуються якості, що не дозволяють їм ефективно взаємодіяти із соціальним середовищем.

Поиск по сайту: