Освіта дітей з обмеженими можливостями здоров'я

Складовою частиною процесу соціальної реабілітації дітей з обмеженими можливостями є освіта. Вона покликана забезпечити їм доступ до знань, культурно-історичної спадщини, накопиченої людством, підготувати їх до професійної діяльності, зробити взаємини з оточуючими людьми більш доступними та цивілізованими.

В Україні обов'язковою базовою освітою є загальна середня освіта. Не маючи її, людина виявляється не підготовленою до одержання професійної освіти й, тим самим, до умов сучасного життя. Тому питання про шкільну освіту інвалідів — одне з найбільш важливих і найбільше повно розглянутих у законодавстві багатьох розвинених країн.

Стандартні правила по забезпеченню для інвалідів рівних можливостей, прийняті Генеральною асамблеєю ООН 20 грудня 1993 року, наголошують на тому, що система освіти інвалідів повинна входити в систему загальної освіти. Якщо ж система загальної шкільної освіти не задовольняє відповідним чином потреби всіх інвалідів, організується спеціальне навчання. Але при цьому воно повинне бути спрямоване на підготовку учнів до навчання в системі шкільної освіти. Якість такого навчання повинна відповідати тим же стандартам і цілям, що й навчання в системі загальної освіти, і повинне бути тісно з ним пов'язано. Такий підхід необхідний для того, щоб інваліди мали рівні можливості зі здоровими людьми не тільки в одержанні освіти, але й надалі у працевлаштуванні, тому що у випадку поділу цих систем інваліди виявляться в ізоляції.

В 1995 році був прийнятий закон «Про соціальний захист інвалідів у Російській Федерації». У ньому зафіксоване положення про те, що держава забезпечує одержання інвалідами основного загального, середнього (повного) загальної освіти, початкового, середнього й вищого професійного утворення відповідно до індивідуальної програми реабілітації інваліда.

Більшість дітей з обмеженими можливостями вчаться й проходять реабілітацію в спеціалізованих установах, що перебувають у віданні трьох відомств: міністерства освіти та науки, праці та соціального захисту населення й охорони здоров'я України.

Фахова освіта в нашій країні склалася історично і являє собою розгалужену систему, що включає в себе горизонтальну й вертикальну структури.

Так звана горизонтальна структура враховує психофізичний розвиток дитини й специфіку дефекту. З урахуванням названого підходу існують наступні навчальні заклади:

· спеціальні (корекційні) освітні установи для дітей з відхиленнями в розвитку;

· спеціальні навчально-виховні установи для дітей і підлітків з девіантною поведінкою;

· школи-інтернати й дитячі будинки для дітей-сиріт та дітей, що залишилися без піклування батьків;

· будинки-інтернати для осіб із глибокими фізичними й психічними відхиленнями;

· спеціальні технікуми й ПТУ, де інваліди отримують професійну підготовку.

Вертикальна структура ґрунтується на вікових особливостях учнів і містить у собі 5 вікових рівнів:

· період раннього дитинства (від 0 до 3 років);

· дошкільний період (від 3 до 6-7 років);

· період обов'язкового навчання (від 6-7 до 16 років);

· період середньої освіти й професійної підготовки (від 15 до 18 років й аж до 21 року для сліпих, глухих, з порушенням опорно-рухового апарату);

· період навчання дорослих інвалідів.

Діти з порушеннями в розвитку у віці до 3-х років виховуються в домашніх умовах, у дитячих яслах, діти-сироти — у будинках дитини. Корекційна робота з ними проводиться в різних центрах раннього втручання, центрах реабілітації або абілітації[1] й психолого-медико-педагогічних консультаціях.

Для дітей дошкільного віку існують наступні установи:

· спеціальні дитячі садки цілодобові та з денного перебування;

· корекційні дитячі будинки;

· спеціальні групи в дитячих садах;

· спеціалізовані реабілітаційні центри;

· дошкільні групи в спеціальних школах (для дітей з порушеннями слуху, зору, опорно-рухового апарату, інтелекту).

Спеціальні (корекційні) шкільні установи для дітей з відхиленнями в розвитку реалізують програми початкової загальної, основної загальної, середньої (повної) загальної освіти. Ці установи є складовою частиною системи освіти й надають можливість одержання освіти в межах спеціальних державних освітніх стандартів, а також одночасно вирішують спеціальні завдання корекційного характеру, забезпечуючи виховання, навчання, лікування, соціальну адаптацію й інтеграцію дітей зі спеціальними потребами.

Форми одержання освіти в рамках конкретної спеціальної програми з урахуванням потреб і можливостей дітей з відхиленнями в розвитку можуть бути наступні:

· спеціальна (корекційна) школа (денна або вечірня);

· спеціальна (корекційна) школа-інтернат;

· реабілітаційні центри;

· корекційний клас при загальноосвітній установі;

· індивідуальна — у загальноосвітній установі;

· навчання вдома;

· екстернат;

· навчання в умовах стаціонарної лікувальної установи;

· школи-профілакторії.

Одержання середньої та професійної освіти особами з відхиленнями в розвитку можливе в наступних установах:

· спеціальних середніх школах;

· спеціальних виробничих майстернях;

· центрах соціально-трудової реабілітації;

· спеціальних професійних училищах.

Для дітей і підлітків з девіантною поведінкою існують 3 види спеціальних навчально-виховних установ:

· спеціальна освітня школа;

· спеціальне професійно-технічне училище;

· спеціальна (корекційна) загальноосвітня школа й спеціальне (корекційне) професійно-технічне училище для дітей і підлітків з відхиленнями в розвитку (затримкою психічного розвитку й легкими формами розумової відсталості), які здійснили суспільно небезпечні діяння.

У своїй основі спеціалізовані дитячі установи — глибоко гуманні. У них діти одержують медичну, соціальну, реабілітаційну допомогу, що забезпечують кваліфіковані фахівці відповідного профілю: педагоги, вихователі, соціальні працівники. У той же час вони не можуть повною мірою замінити інші соціальні інститути. Мікросередовище спеціалізованих установ, що являє собою ізольований простір, свого роду «резервацію» від здорових однолітків, має й негативні сторони. Спілкуючись тільки у своєму середовищі, діти насамперед не одержують необхідного досвіду взаємодії з іншими людьми, що живуть у звичайних умовах, що породжує в них надалі суттєві труднощі соціального характеру. Для багатьох дітей серйозним випробуванням стає відлучення від родини. Рідкісні контакти з батьками наносять їм, найчастіше, непоправну психічну травму.

У цей час у системі фахової освіти ведуться інтенсивні пошуки підвищення її ефективності. Вживаються заходи щодо вдосконалювання вертикальної й горизонтальної структур, з'являються нові види спеціальних установ для дітей, що мають труднощі в навчанні, спілкуванні, поведінці (у тому числі й неурядові), створюються принципово нові багатопрофільні та багатофункціональні реабілітаційні центри, що надають соціально-педагогічну та психологічну допомогу і підтримку дітям різного віку з різними відхиленнями в розвитку.

Розвиток фахової освіти, на думку Л. М. Шипіциной, може здійснюватися на основі двох підходів: диференціації та інтеграції (див. схему 1).

Диференціація здійснюється в процесі вдосконалення існуючих видів спеціальних (корекційних) установ, а також появи нових, таких як Спеціальні школи для дітей з аутизмом, з девіантною поведінкою й ін.

Інтеграція передбачає соціальну інтеграцію, тобто входження, включення в наше суспільство дітей-інвалідів, А також інтегроване навчання. Виділяють дві моделі інтегрованого навчання: інтернальна та екстернальна. Інтернальна інтеграція — інтеграція усередині системи спеціального навчання, а екстернальна передбачає взаємодію спеціального й масового навчання.

Схема 1. Шляхи розвитку фахової освіти (за Л. М. Шипіциною)

	ФАХОВА ОСВІТА
Диференціація		Інтеграція
Удосконалення мережі спеціальних установ		Подальша диференціація (школи для дітей з аутизмом, девіантною поведінкою і т.д.)		Соціальна інтеграція		Інтегроване навчання

Названі типи інтеграції перебувають у нашій країні на стадії розвитку і є перехідними від диференційованого навчання дітей у спеціальних установах до інтегрованого навчання. Визначення строків початку інтегрованого навчання вирішується індивідуально стосовно кожної дитини й за бажанням її батьків. У першу чергу це залежить від виразності відхилень у розвитку. Так, діти з легкими відхиленнями можуть бути інтегровані в соціум з раннього дошкільного віку й включені в інтегроване навчання з початкової школи.

Дітей з більш серйозними порушеннями (зору, слуху, мови та ін.) доцільно інтегрувати в масову школу після початкового навчання, а для дітей з важкими й складними відхиленнями інтегроване навчання в загальноосвітній школі неможливе, воно реальне тільки в спеціальній школі, тобто за типом інтернальної інтеграції.

Необхідний інший підхід і до навчання інвалідів у системі вищої освіти. У цей час більшість вищих навчальних закладів не підготовлені до навчання інвалідів з різними видами патології ні організаційно, ні методично, що вносить у цей процес суттєві труднощі. Так, інвалідам з порушеннями опорно-рухового апарату, що пересуваються на колясках, у зв'язку з непристосованістю приміщень досить важко самостійно потрапити як до приміщення навчального закладу, так й у різні кабінети та аудиторії. Невидющим студентам необхідні, особливо на початковому етапі навчання, особи, які б їх супроводжували. У бібліотеках вузів для них не передбачена спеціальна література з використанням абетки Брайля, методичні та інші посібники.

Варто також мати на увазі, що факт вступу абітурієнта з обмеженими можливостями життєдіяльності до вищого навчального закладу ще не вирішує проблему його активної соціальної адаптації. Він лише створює для цього кращі можливості. Студенти-інваліди, як і до вступу до вузи, як і раніше потребують додаткової допомоги дорослих.

У той же час зусилля по навчанню інвалідів у професійному навчальному закладі і їхній соціальній реабілітації можуть виявитися неефективними, якщо вони після його закінчення не зможуть знайти місце роботи. Люди з обмеженими можливостями життєдіяльності, тим більше випускники вищої школи, мають можливості працювати. Але їм потрібні гарантії, щоб їх фізичний й інтелектуальний потенціал був затребуваний і вони не опинилися після закінчення навчального закладу на узбіччі життя.

Проблема перебудови спеціальної школи не вирішується одним днем. Незважаючи на багато труднощів, спеціальні установи прагнуть удосконалювати свою роботу, намагаються створювати умови для нормального життя дітей, їх адекватного фізичного, розумового, духовного й соціального розвитку.

До спеціалізованих реабілітаційних установи потрапляють діти, які не тільки мають той або інший фізичний дефект, але й серйозні соціальні та психічні відхилення, що проявляються в різному ступені й у різній формі. У більшості таких дітей деформована в їхньому особистому досвіді потреба в спілкуванні, пізнанні, грі, праці, спостерігаються помітні порушення в особистісному розвитку. Багато хто з них фізично ослаблені, страждають хронічними захворюваннями, мають нервові розлади, пригнічені, загальмовані або надмірно збудливі, а часто й агресивні. У них, як правило, не сформовані найпростіші санітарно-гігієнічні й побутові навички.

Найпершим завданням колективу спеціалізованої установи є вивчення кожної новоприбулої дитини за допомогою психодіагностичних та інших засобів і розробка на основі отриманих даних індивідуальної програми її реабілітації. Такий підхід необхідний для того, щоб забезпечити цілісний вплив на особистість дитини з врахуванням потенційних можливостей та індивідуальних особливостей.

У процесі соціальної реабілітації варто постійно піклуватися про зниження емоційно-психологічної напруги, викликаної дефектом і його наслідками. Реабілітувати дитину або підлітка — значить зняти в неї страх спілкування з однолітками й дорослими, зміцнити її здатність до довільних дій і вольових зусиль, додати їй впевненості у своїх силах і можливостях у навчанні, ігровій діяльності, праці. У ході реабілітації потрібно прагнути, щоб дитина або підліток постійно дотримувалися внутрішнього правила: «якщо я захочу, то зможу».

Враховуючи, що родина для дитини споконвічно є найважливішим чинником психічного благополуччя й розвитку, найважливіше завдання спеціалізованої установи будь-якого профілю полягає в тому, щоб у міру можливості наблизити умови життя дітей до домашніх. Для цього важливо потурбуватися про відтворення функцій, які виконує родина: санітарно-гігієнічних, господарсько-побутових, дотримання традицій, форм заохочення й покарання, довіри, конфіденційності, співробітництва з дорослими, розвиток у дитини почуття власної цінності та гідності, задоволення потреби в персоніфікованій любові та ін.

Створити для дітей такі умови можливо в тому випадку, якщо в групи при їхньому формуванні включати невелике число дітей, якщо вони функціонують постійно, не відбувається їхнього об'єднання й частої зміни вихователів. При дотриманні цих умов дитина має можливість спілкуватися з дорослими, почувати себе більшою мірою психологічно захищеною.

Процес соціальної реабілітації в умовах спеціалізованої установи повинен опиратися на позитивні можливості дитини й не виходити за межі доступних їй труднощів. Корекційні заняття повинні бути спрямовані на розвиток у дітей пізнавальної сфери: логічного мислення, уваги, пам'яті, активного словника, а також формування навичок про соціальної поведінки. Найбільший ефект такі заняття дають, якщо вони проводяться в природних умовах: у лісі, у магазині, у парку, на вулиці, на пошті й т.д.

Для того щоб налаштувати дітей на заняття, рекомендується спочатку дуже обережно використовувати оцінки. Наприклад, оцінки виставляти не за знання, а за старанність дітей, їхнє ставлення до занять, поступово включаючи й оцінки за знання та уміння, набуті дітьми.

Найважливішою умовою успішної соціально-реабілітаційної роботи є залучення дітей до посильної праці. Спеціалізовані установи для дітей з обмеженими можливостями мають специфічне призначення. Щоб перебування дитини в ній принесло відчутну користь, необхідно створити в ній весь комплекс умов, що забезпечують повну соціальну реабілітацію, побут, можливість одержання освіти, залучення до праці, медичну та психологічну допомогу. Названі особливості дитячої спеціалізованої установи вимагають від її колективу гнучкого, нестандартного підходу, дотримання принципів, орієнтованих на інтереси й потреби дітей. Реальною альтернативою спеціальній школі для інваліда є навчання вдома. У Законі про освіту передбачається, що при неможливості здійснювати виховання й навчання дітей-інвалідів у загальних або спеціальних дошкільних і загальноосвітніх установах органи управління освітою та освітні установи забезпечують за згодою батьків навчання дітей-інвалідів по повній загальноосвітній або індивідуальній програмі вдома. Витрати на домашнє навчання компенсуються батькам за рахунок держави в порядку, визначеному Урядом Російської Федерації. Але таке навчання вимагає від батьків колосальних зусиль, і його ефективність залежить, головним чином, від їх старань.

Одержання освіти для інвалідів — вирішальна умова підготовки їх до соціально-економічного життя. Однак перебороти труднощі, які вони переживають при цьому, тільки на рівні відомчого підходу є неможливим. Потрібна довгострокова федеральна програма, спрямована на комплексну, всебічну підтримку інвалідів, створення для них реальних можливостей повноцінного розвитку, гідного існування, одержання освіти на всіх його етапах і включення їх у різні види професійної діяльності.

Поиск по сайту: