 |
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция
Предмет спору та вимоги сторін
Справа Лаграндів (Німеччина проти Сполучених Штатів Америки)
Рішення Міжнародного Суду ООН №104 від 27 червня 2001 року
Історія спору.
Сторони справи: Німеччина проти Сполучених Штатів Америки.
7 січня 1982 року брати Карл і Вальтер Бернард Лагранд скоїли збройне пограбування в місті Марана штат Арізона США, при цьому підчас збройного пограбування було вбито керуючого банку та тяжко поранено службову особу банку. В 1982 році вони були заарештовані, а в 1984 році один із судів штату Арізона визнав обох братів винними у вбивстві та інших злочинах, призначивши покарання у вигляді смертної кари.
Брати були громадянами Німеччини, хоча з 4 – 5 років постійно проживали в США.
Відповідно до положень Віденської Конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 року Карл та Вальтер Лагранд, так як вони були громадянами Німеччини мали право на консульську допомогу, обов’язок негайно повідомити про таке право покладався на відповідні органи влади США. Однак органи влади США, а конкретно штату Арізона, не виконали відповідних конвенційних зобов’язань, передбачених пунктом 1 ст. 36 Віденської Конвенції 1963 року.
Консульству Німеччини стало відомо про справу стосовно братів Лаграндів лише в 1992 році від самих Лаграндів, які дізнались про свої права на зносини з консульством з інших джерел, а не від органів США, повноважних здійснювати таке інформування іноземних громадян. На цій стадії судового процесу Лагранди були позбавлені – в силу доктрини «Procedural default» - можливості оскаржити винесений обвинувальний вердикт присяжних та вирок суду з посиланням на те, що мало місце порушення їх прав, передбачених Віденською конвенцією 1963 року.
«Procedural default» (невиконання процесуальних дій в визначений строк (термін) - це відповідні юридично визнані в національному законодавстві США принципи відповідно до яких, Федеральні Суди не можуть переглядати справи по суті, якщо суд штату відмовив в перегляді справи за наявності відповідної скарги через те, що позивач знехтував розумним строком вчинення процесуальних дій.
Влада Німеччини намагалась дипломатичними заходами залагодити конфлікт. Посол Німеччини Юрген Хробог та депутати німецького парламенту Клаудія Рот докладали зусиль, щоб відвернути виконання рішення суду стосовно смертної кари, проте губернатор штату Арі зона Джейн Ді Халл наполягала на реалізації вироку.
Карл Лагранд був страчений 24 лютого 1999 року шляхом введення смертельної ін’єкції до його організму.
За день до страти другого з братів – Вальтера Лагранда – Німеччина порушила справу в Міжнародному суді ООН, датованою 2 березня 1999 року. 3 березня 1999 року Суд виніс постанову, в якій визначив відповідні тимчасові заходи (наклав свого роду тимчасову заборону) та зазначив, що США повинні вжити всі необхідні заходи для забезпечення того, щоб Вальтер Лагранд не був страчений до винесення судом свого остаточного рішення. В той же день Вальтер Лагранд був страчений в газовій камері.
В заяві до міжнародного Суду Німеччина зазначали, що Карл Лагранд був страчений, не зважаючи на звернення стосовно застосування інституту помилування и численних дипломатичних переговорів на найвищому рівні. Німеччина зазначала, що страта Вальтера Лагранда в штаті Арізона призначена на 3 березня 1999 року і клопотання про термінове зазначення тимчасових заходів стосовно США нерозривно пов’язано з інтересами громадянина Німеччини. Німеччина зазначила наступне: «… і святенність людського життя закріпилась в міжнародному праві. Як визначено в ст..6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, право на життя є невід’ємне право кожної людини, і це право охороняється законом…». Німеччина додала наступне: «… беручи до уваги серйозність та виключність обставин справи й пріоритетність інтересу Німеччини, пов’язаного з життям та свободою її громадян, терміново потрібно встановити тимчасові заходів для захисту життя громадянина Німеччини Вальтера Лагранда. Якщо не будуть визначені тимчасові заходи, США стратить Вальтера Лагранда так, як і його брата до того, як суд зможе розглянути заяву.
Предмет спору та вимоги сторін.
Предметом спору між Федеративною Республікою Німеччиною та Сполученими Штатами Америки є порушення міжнародно – правових зобов’язань США перед Німеччиною, визначених Віденською конвенцією про консульські зносини 1963 року в цілому і в тій частині, що стосувалась прав Німеччини на дипломатичний захист своїх громадян відповідно до ст.. 5 та пункту 1, 2 ст. 36 Конвенції.
Положення Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року, що стосуються предмета спору: «… ст.. 36 зносини та контакт з громадянами держави, яку представляють:
1. З метою сприяння здійснення консульських функцій відносно громадян держави, яку представляють:
a) посадові особи консульств можуть вільно мати зносини з громадянами держави, яку представляють та мати право доступу до них. Громадяни держави, яку представляють мають таку саму свободу стосовно відносин з посадовими особами консульських установ та доступу до зносин з ними;
b) компетентні органи країни перебування зобов’язані невідкладно повідомляти консульські установи держави, яку представляють про те, що в межах відповідного консульського округу громадянин даної держави заарештований, ув’язнений чи взятий під варту в очікуванні судового розгляду, або затриманий в будь – якому іншому порядку, при умові що цей громадянин цього потребує. Всі повідомлення, направлені цьому консульству особою, що знаходиться під арештом, в тюрмі, під вартою або затримана, також невідкладно направляються консульській установі компетентними органами влади країни перебування. Зазначені органи зобов’язані невідкладно повідомити зазначеній особі про права, якими вона наділена відповідно до зазначеного підпункту;
c) посадові особи консульств мають право відвідувати громадянина держави, яку представляють та який знаходиться в тюрмі, заарештований чи затриманий для бесіди з ним, також мають право на листування з ним та здійснювати заходи спрямовані на надання юридичної допомоги. Посадові особи мають право відвідувати будь – якого громадянина країни, яку представляють, який знаходиться в тюрмі, під арештом чи затриманий в їх консульському округу для виконання судового рішення. Проте посадові особи консульств зобов’язані утриматись діяти від імені громадянина, який заарештований, знаходиться в тюрмі або затриманий, якщо він заперечує проти цього.
2. права, що зазначені в пункті 1 даної статті, повинні здійснюватися відповідно до законів та правил країни перебування за умови, що ці закони та правила повинні сприяти всебічній реалізації цілей, на які спрямовані визначені права, що надаються відповідно до цієї статті.
Німеччина просить суд винести рішення та встановити:
1) що не повідомив Карлу і Вальтеру Лаграндам одразу після їх арешту в 1982 році про права, якими вони наділялись згідно пункту 1 b ст..36 Віденської конвенції, та позбавив Німеччину можливості надати консульську допомогу власним громадянам, що потягнуло за собою страту Карла та Вальтера Лагранд, США порушили свої міжнародно – правові зобов’язання перед Німеччиною, що стосувалось прав Німеччини на дипломатичний захист своїх громадян ст.. 5 та пункту 1 ст. 36 Конвенції. Тобто відповідно до ст.. 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року США на думку Німеччини порушила принцип « Pacta sunt servanda», що передбачає «…Кожен чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватись».2) що, застосував норми внутрішнього права, зокрема доктрину «Procedural default», що унеможливило Карлу и Вальтеру Лагранд звернутися з клопотанням про перегляд рішення і спричинило їх страту, США порушили зобов’язання перед Німеччиною відповідно до пункту 2 ст.36 Віденської конвенції 1963 року, відповідно до якого США повинні були сприяти реалізації цілей, для яких відповідні права визначались в ст..36 відповідної Конвенції. Відповідна вимога також стосувалась порушення конвенційних норм, а саме ст.. 28 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року – «…. Учасник не може посилатись на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору…».3) що, не застосувавши всі можливі заходи стосовно того, щоб Вальтер Лагранд не був страчений до винесення Міжнародним судом свого остаточного рішення по даній справі, США порушили зобов’язання щодо виконання постанови про тимчасові заходи від 3 березня 1999 року та обов’язку утримуватись від будь яких дій, які можуть вплинути на предмет спору до судового розгляду.4) що, США повинні гарантувати Німеччині, що вони в майбутньому не вчинятимуть своїх протиправних дій і що у всіх випадках затримання чи кримінального переслідування громадян Німеччини США забезпечать відповідно до закону та на практиці ефективну реалізацію прав, передбачених ст..36 Віденської конвенції. В випадках, коли справа стосується смертної кари США повинні забезпечити контроль та надавати дійсні засоби правового захисту стосовно осіб, визнаних винними в скоєнні кримінальних діянь та які відповідно не мають можливості повністю реалізувати засоби захисту у зв’язку з порушенням їх прав, зазначених в ст..36 Віденської конвенції. США просить суд винести рішення та встановити:1) що США порушили своє зобов’язання перед Німеччиною згідно пункту 1 b ст..36 Віденської конвенції про консульські зносини в тій частині, що наділені відповідною компетенцією органи США негайно не повідомили Карла та Вальтера Лагранд стосовно положень, передбачених зазначеною статтею, і відповідно США приносить вибачення Німеччині за протиправні дії та вживає серйозні заходи для запобігання виникненню відповідних правопорушень в майбутньому.
2) всі інші доводи та вимоги Німеччини відхиляються.
3.Визначення юрисдикції Міжнародного Суду ООН з приводу заявлених вимог та представлених заперечень. Аргументи та доводи сторін.
Суд зазначив, що не пред’явивши попередніх заперечень, передбачених ст..79 Регламента суда, США сумніваються відносно юрисдикції Міжнародного Суду в даній справі.
Німеччина обґрунтувала наявність у суду юрисдикції ст..I Факультативного протоколу про обов’язкове вирішення спорів до Віденської конвенції 1963 року від 24 квітня 1963 року, де зазначається: «…Спори стосовно тлумачення чи застосування Конвенції підпадають під обов’язкову юрисдикцію Міжнародного суду і відповідно можуть надходити до суду за заявою будь – якої сторони спору, яка є учасницею протокола…».Стосовно вимоги Німеччини визнати, що США порушили свої міжнародно – правові зобов’язання перед Німеччиною, що стосувалось прав Німеччини на дипломатичний захист своїх громадян ст.. 5 та пункту 1 ст. 36 Конвенції суд визначає наявність юрисдикції, заслухавши обґрунтування сторін.Німеччина стверджує, що не повідомлення США братів Лагранж про наявність у них права на зносини з офіційними органами Німеччини «позбавило Німеччину можливості реалізувати її права, передбачені в підпунктах a) та c) пункту 1 ст.36 Конвенції» (право на зносини, право на доступ, право на відвідування, право на листування, право на надання правової допомоги та на її отримання), та стало причиною порушення прав, якими країна громадянства наділяється стосовно своїх заарештованих, ув’язнених, затриманих громадян відповідно до підпункту b) пункту 1 ст.36 Конвенції (право бути повідомленим). Також зазначає, що США порушили особисті права заарештованих відповідно пункту 1 ст. 36 Конвенції.Відповідно до вище зазначеного Німеччина стверджує, що в особі двох її громадян шкода була спричинена їй, при цьому спираючись на зазначений аргумент Німеччина виступає «в порядку дипломатичного захисту від імені Вальтера та Карла Лагранд».Німеччина спиралась на принцип міжнародного захисту прав людини на основі дипломатичного захисту. Дана справа підпадає під категорію особливих справ, що розглядались Міжнародним Судом – категорія справ стосовно дипломатичного захисту, де відповідно держава – заявник висуває державі – відповідачу вимоги від імені своїх громадян, що не є посадовими особами зазначеної держави – заявника. До даної категорії справ можна віднести: Справа стосовно компанії «Барселона Трэкшн, Лайт енд Пауер Лімітед» (Бельгія проти Іспанії) 1970; справа Nottebohm (Ліхтенштейн проти Гватемали) 1953; справа про норвезькі позики (Франція проти Норвегії) 1957; справа стосовно Компанії Elettronica Sicula S.p.A. (ELSI) (США проти Італії). Зазначені категорії справ відносяться до доктрини «espousal» (доктрина участі, підтримки справи в суді). Доктрина «espousal» сформувалась за час практики Постійної палати міжнародного правосуддя та знайшло своє підтвердження в наступному положення: «…порушуючи справу від імені своїх громадян в міжнародному суді, держава стверджує своє право забезпечити дотримання норм міжнародного права замість своїх громадян…».США заперечують юрисдикцію суду стосовно порушення особистих прав заарештованих та визнають юрисдикцію суду лише в частині порушення прав Німеччини, тобто США визнає юрисдикцію суду та свої протиправні дії відповідно до підпункту b) пункту 1 ст.36 Конвенції (право бути повідомленим), а інші підпункти відкидаються, так як на думку США не підпадають під дію Факультативного протоколу – «…не стосуються тлумачення та застосування Віденської конвенції…».Суд відкинув доводи США, обґрунтувавши це тим, що наявність в вимозі Німеччини посилання на порушення особистих прав її громадян не може заперечувати юрисдикції суду, оскільки ця обставина не позбавляє державу - учасницю будь – якого договору, з яким пов’язані особисті права особи, можливості захищати інтереси власних громадян та ініціювати судовий розгляд в міжнародному суді від імені такого громадянина, посилаючись на загальні положення стосовно юрисдикції, що зазначаються в договорі.Стосовно вимоги визнати що США порушили зобов’язання перед Німеччиною відповідно до пункту 2 ст.36 Віденської конвенції 1963 року, відповідно до якого США повинні були сприяти реалізації цілей, для яких відповідні права визначались в ст..36 відповідної Конвенції та застосування доктрини «Procedural default», що унеможливило Карлу и Вальтеру Лагранд звернутися з клопотанням про перегляд рішення і спричинило їх страту, США. Також стосовно вимоги визнати питання щодо не виконання постанови про тимчасові заходи від 3 березня 1999 року.
Стосовно зазначених вимог США не заперечує юрисдикції.
Суд ще раз підтверджує свою юрисдикцію стосовно зазначених вимог, спираючись на судову практику – справа стосовно юрисдикції в області риболовства (Німеччина проти Ісландії 1974 рік). Суд зазначив, що він має право розглядати доводи, які обґрунтовуються фактами, що мали місце після ініціювання справи, але нерозривно пов’язані з вимогами, що входять до предмета спору. І такі наступні доводи підпадають під юрисдикцію суду.
Також суд зазначив, у випадках, коли суд наділений юрисдикцією ухвалювати рішення в даній справі, він наділений юрисдикцією розглядати питання, пов’язані з невиконанням його постанов про тимчасові заходи.
Поиск по сайту: