Адміністративно-територіальний устрій. Включення українських земель до складу Російської імперії

Включення українських земель до складу Російської імперії

В останні десятиріччя XVIII ст. в Україні відбулися надзвичайно глибокі хоча й зовні непомітні зміни. Та ж сама земля, ті ж самі люди, але принципово інше становище. Якщо раніше Українська козацька держава з певними обмеженнями визначала зміст свого внутрішнього життя, то після її ліквідації Україна перетворилася на губернії Російської імперії, які жили за указами та розпорядженнями з Петербурга.

Перемоги над Туреччиною, ліквідація автономії Слобожанщини і Гетьманщини, розорення Запорозької Січі, поділи Речі Посполитої дали змогу Російській імперії зміцнитися за рахунок включення українських територій до свого складу та їх експлуатації. Наприкінці XVIII ст. під владою Романових сконцентрувалося 4/5 території нашої Батьківщини, де проживало 8,2 млн мешканців.

Адміністративно-територіальний устрій

Щоб скористатися багатствами України і насамперед її людськими ресурса­ми, назавжди приєднати українські території до складу Російської імперії, необ­хідно було замкнути українців у міцні лещата російського адміністративно-територіального устрою. Із цією метою на зламі Х\^;Ш-ХІХ ст. підросійську Україну було поділено на 9 губерній.

Адміністрування, тобто управління в них здійснювалося за імперськими зразками. Колишні козацькі полки Слобожанщини було перетворено на Слобідсько-Українську губернію. На території колишньої Гетьманщини створено Чернігівську та Полтавську губернії. Правобережжя поділено на Волинську, Київську та Подільську губернії. Південні землі включено до складу імперії як Катеринославську (колишні землі запорозьких козаків), Херсонську (землі Османської імперії від гирла Дніпра до гирла Дністра) і Таврійську губернії (землі колишнього Кримського ханства). З невеликими змінами даний адміністративно-територіальний поділ зберігався до часів української революції 1917-1921 рр.

Імперський уряд не враховував географію розселення українського народу. Значна частина земель, заселених переважно українцями, була по-живому відрізана від українських губерній і приєднана до сусідніх із Україною російських. Так, поза межами 9 українських губерній залишилися великі райони Кубані, Війська Донського, Воронезької, Курської, Гродненської, Могильовської губерній і частина Бессарабії та Холмщина. Управління губерніями здійснювали генерал-губернатори, призначені царем. Вони зосереджували у своїх руках усю повноту адміністративної влади й вирішували питання громадського життя. Водночас пильно наглядали за загальним станом справ і політичними настроями в українських губерніях, уважно стежили і за зовнішньополітичною ситуацією. На початку XIX ст. було створене Малоросійське генерал-губернаторство, до заду якого ввійшли дві лівобережні губернії. Після завершення російсько-турецької війни південні губернії та Бессарабська область увійшли до складу Новоросійсько-Бессарабського генерал-губернаторства. У 1830-1831 рр. правобережні губернії стали складовими Київського генерал-губернаторства. Генерал-губернатори мали майже необмежену владу й насамперед займалися військовими справами та попереджали будь-які прояви опозиційності, стежачи за «состоянием умов», як формулювалося в царській інструкції. Губернії складалися з повітів, управління в яких здійснювали царські справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. У містах мість магістратів, що керувалися магдебурзьким правом самоврядування, було впроваджено міські думи, які працювали за російськими законами. У 1835 р. позбавлене магдебурзького права останнє самоврядне місто України – Київ.

Поиск по сайту: