Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Російської та Австроугорської імперій

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ У XIX - ПОЧАТКУ XX ст.

Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Російської та Австроугорської імперій.

Суспільний лад на українських землях в складі Російської імперії

Державний устрій на Наддніпрянській Україні.

Суспільно-політичний устрій в Галичині, Північній Буковині та Закарпатті

Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Російської та Австроугорської імперій.

У ХІХ столітті українські етнічні землі входили до складу двох великих імперій – Російської та Австрійської (з 1867 року Австро-Угорської). В Російській імперії на початок ХІХ ст. склався поділ українських земель на дев’ять губерній: Київську, Полтавську, Чернігівську, Катеринославську, Харківську, Херсонську, Таврійську, Подільську і Волинську. У 1815 р. до Російської імперії було приєднано Холмщину і Підляшшя, які в 1831 р. увійшли до складу Сідлецької, Люблінської і Гродненської губерній.

У першій половині століття на додаток до губерніальної російський уряд сформував систему військово-адміністративних одиниць – генерал – губернаторств. В Україні було створено чотири генерал – губернаторства: Київське (складалось з Київської, Волинської і Подільської губерній), Малоросійське (Полтавська, Чернігівська), Харківське (Харківська і Воронезька губернії), Новоросійське (Катеринославська, Таврійська, Херсонська губернії і Бесарабська область). Всю повноту військової і цивільної влади на території адміністративних одиниць здійснював генерал-губернатор.

Під владою імперії Габсбургів знаходились Східна Галичина, Буковина і Закарпаття. Наприкінці XVIII ст. на захоплених внаслідок трьох поділів Речі Посполитої землях австрійський уряд утворив коронний край – Королівство Галичини і Лодомерії (Володимирії) з центром у Львові, у складі якого штучно об’єднав українські етнічні землі з частиною польських земель. Коли у 1867 році постала Австро-Угорська імперія то Галичина і Буковина залишилась в австрійській частині – Цислейтанії, а Закарпаття потрапило до угорської частини – Транслейтанії.

У ХІХ ст. і Росія, і Австро-Угорщина пройшли через реформаційні перетворення, котрі визначили перехід цих країн до якісно нового соціально-економічного стану, до економіки, головну сутність якої визначає капіталістичне товарне виробництво.

Хоча для більшості європейських країн феодальні порядки вже тривалий час були анахронізмом, російський царизм наважився на реформи тільки у другій половині століття. Додатковим фактором, який спонукав російську владу до реформ, стало піднесення селянського руху по всій імперії, а найбільше в Україні, де ще свіжими були згадки про визвольні традиції козацтва.

Першою стала аграрна реформа, розпочата у 1861 році. Реформа 1861 р. звільняла від кріпацтва в основному поміщицьких селян. На Україні ця реформа торкнулась життя 5,3 млн. осіб. Долю державних селян, кількість яких становила близько половини українського селянства, визначив прийнятий 1866 року спеціальний закон про поземельний устрій. Згідно з ним селяни отримували право викупити землю, а до того часу вони мали сплачувати щорічний державний оброчний податок.

Реформа створювала нові можливості для розвитку ринкових відносин в економіці та активізації господарської діяльності селян. Селяни, як і люди інших соціальних верств населення, могли тепер купувати рухоме і нерухоме майно, займатися не тільки сільськогосподарським виробництвом, а й торгівлею, відкривати промислові підприємства. Виникли умови для перетворення робочої сили в товар, тобто утвердилося панування прогресивнішого (порівняно з феодальним) типу товарного виробництва – капіталістичного, економіка якого базувалась на ринкових відносинах усього, а не деяких категорій, як до того, населення. Разом з тим, були наявні і суттєві чинники гальмування цього процесу. Означена реформа в першу чергу враховувала інтереси поміщиків і тому залишала на селі деякі елементи кріпосництва.

Найміцнішою опорою залишків кріпосництва було поміщицьке землеволодіння. Після реформи 1861 року власниками майже 23 млн. десятин землі в Україні залишилися 33 тисячі поміщиків, церква, сам цар, купці, а у розпорядженні 1,5 млн. селянських дворів було лише 20 млн. десятин.

У 1861-1866 рр. було проведено фінансову реформу, яка мала на меті максимальну централізацію державних коштів і посилення контролю за їх витраченням.

Скасування кріпосного права прискорило реформу місцевого самоврядування. Доки селяни знаходились у кріпосній залежності, повним розпорядником адміністративної влади над ними у своєму маєтку був поміщик. Після звільнення селян і надання їм статусу вільних сільських обивателів виникла необхідність залучення селян поряд з іншими верствами населення до місцевого управління. 1 січня 1864 року цар затвердив Положення про губернські і повітові земські установи. Створювалась система земських установ на повітовому і губернському рівнях, яка складалась із повітових та губернських земських управ. Ці установи не мали завершення на загальноросійському рівні. До компетенції земств входили місцеві господарські, соціальні та культурні справи: завідування майном, утримання і будівництво місцевих шляхів, організація медичного обслуговування населення, народної освіти, налагодження поштового зв’язку, страхування, протипожежної справи, тощо.

Пішов царизм на поступки і в галузі міського самоврядування. Згідно з Міським положенням, затвердженим царем 16 червня 1870 року, міську реформу було проведено в Києві, Катеринославі, Миколаєві, Полтаві, Харкові і Херсоні. Протягом 70-х років закон було поширено на інші міста України. За міською реформою в містах країни створювалися міські думи як розпорядчі органи й міські управи як виконавчі.

Найбільш послідовною з реформ 60 – 70-х років у Росії була судова реформа 1864 року. Ця реформа проголошувала і значною мірою реалізовувала ряд прогресивних принципів судочинства: виборність, незалежність і незмінність суддів, рівність усіх перед законом, гласність, усність, засновувалася адвокатура.

У 1863-1864 рр. реорганізовувалась освітня справа. Зокрема, у 1863 році було внесено зміни в систему нагляду за вищою школою: відновлялась академічна автономія університетів, створювалась рада професорів, яка керувала життям навчального закладу.

У 1863-1888 рр. відбулась низка перетворень у військовій справі. Головними здобутками цієї реформи були реорганізація місцевого військового управління і військової освіти, а також запровадження загальної військової повинності.

Усі ці реформи були прогресивними, але кожна з них залишала недоторканними значну кількість елементів докапіталістичного устрою. Головним серед цих залишків феодалізму були: необмежена парламентом і конституцією влада царя – самодержавство, велике поміщицьке землеволодіння і малоземелля селян, селянська община з колективною власністю на землю, відсутність в країні найважливіших демократичних свобод. У результаті, опинившись на шляху капіталістичного розвитку Росія, а разом з нею більша частина України, була ще не до кінця капіталістичною країною.

Реформи в імперії Габсбургів розпочались раніше і у своїй політичній складовій пішли далі. Ще в 70 – 80-х роках ХVІІІ століття реформи освіченого абсолютизму, здійснювані Марією Терезою та Йосифом ІІ, значною мірою модернізували австрійське суспільство. Зменшувалась залежність селян від поміщиків, їм надавались деякі елементарні громадянські права. І хоча після смерті Йосифа ІІ мав місце відхід від реформаторського курсу, в 40-х роках ХІХ ст. розгорнувся новий виток реформ. У 1846 році у Галичині було дещо зменшено повинності селян, їм було надано права розпорядження земельними наділами та оскарження дій дідичів в адміністративних органах.

У 1848-1849 роках більшість європейських країн переживала революційні потрясіння. Під впливом революції в Австрії пройшли більш радикальні реформи. Імператорським патентом від 17 квітня 1848 р. було оголошено про звільнення селян від панщини та інших повинностей на користь дідичів у Галичині. 31 липня 1848 р. дію патенту поширено на Буковину. На протязі 1848-1853 рр. стало вільним і селянство Закарпаття. За звільнення селян їх колишні господарі отримали великий викуп і, крім того, поступово заволоділи майже всіма лісами і пасовищами. Та головне було в тому, що відбулась ліквідація юридичної залежності селян від панів і закріплення землі, якою користувались селяни, у їх власності.

На хвилі революції відбулись демократичні перетворення. Австрія проголошувалася конституційною монархією, розпочав роботу загальноімперський парламент (рейхстаг), який зайнявся підготовкою конституції. Вироблений проект передбачав перетворення Австрії на федерацію вільних і рівноправних націй. Однак цей проект не було запроваджено до дії. 4 березня 1849 р. від імені імператора Франца-Йосифа І було оголошено октройовану (тобто дарована зверху) конституцію, яка відновлювала централізовану монархію. 7 березня 1849 р. уряд розпустив рейхстаг.

У 1851 році контрреформи призвели до ліквідації і цієї конституції. Цей період контрреформ продовжувався ще дев’ять років. 60-ті роки були ознаменовані новим циклом конституційних реформ, завершеним австро-угорським компромісом 1867 року. У грудні 1867 р. було прийнято конституцію дуалістичної (двоїстої) Австро-Угорської імперії, яка визначала формою її правління конституційну монархію. Конституція декларувала базові права людини, зокрема, свободу слова і друку, право спілок і зборів, формальну рівність національностей і мов в установах та освіті, тощо.

В економіці, крайовій адміністрації, освіті західноукраїнських регіонів безроздільно домінували чужинці: у Галичині – поляки, в Буковині – румуни, на Закарпатті – угорці. Українські культура, освіта, громадська самоорганізація поставали у боротьбі з цими переважаючими впливами. Однак за рахунок певної демократизації суспільного життя Австро-Угорщини, конституційного її закріплення, умови для розвитку національної культури і громадського руху українців склались тут усе ж таки сприятливіші аніж на Наддніпрянщині.

Поиск по сайту: