ПРИГОДИ ДУРНОЇ СИЛИ

Проте Демко Дурна Сила і не мислив собі канути у воду. Ні, він спочивав неподалік від воронівського Сторожового дуба, на поваленій межи очеретів вільсі. Звідсіля було не так далеко видно, як зі Сторожового дуба, та все ж Демко бачив і закрут лісової дороги, що в’юнилася на Воронівку, і присульський луг, і частинку Вовкулацького кута. Власне, на острішші цього кута він і спочивав.

Демко чекав повернення пана Тишкевича.

Зрештою, йому кортілося махнути на все рукою і гайнути в село до діда. Проте він дав слово Тишкевичу, що чекатиме його саме тут, на умовленому місці.

А Тишкевич сказав таке:

- Не можна тобі, Демку, з’являтися у Канівцях без мене. Схоплять і кинуть в холодну як боржника. А тут, - він поплескав по саквах, - дещо є. І для пана Кобильського, і для нас з тобою.

Тож Демко лежав на стовбурі вільхи і знічев’я згадував усе, що трапилося з ними за останні дні.

Після того, як Тишкевич закупив коней у татарських пастухів, вони майже без пригод дісталися до дніпровських плавнів.

Щоправда, неподалік від плавнів натрапили на татарський загін. Проте Тишкевич показав старшому охоронний знак, про щось з ним перемовився, і татари відпустили їх.

Було це за два дні до того, як вони дісталися до Дніпра. І першою людиною, яку вони розшукали в плавнях, був русявий балакучий хлопець, не на багато старший від Демка. Хоча спочатку балакучості він не проявляв. Навпаки, тримався насторожено і довго не хотів з ними розмовляти. Лише тоді, коли ображений його настороженістю Тишкевич сів на коня і на прощання сказав русявому, аби той остерігався татарського вивідника Швайки, - той, зрештою, повірив, що до нього завітали люди, яким його доля не байдужа.

- Ти диви! - вигукнув він. - А мені ж було сказано: бережися недобрих людей! Мовляв, у цих місцях багато всілякої наволочі блукає.

- Хто казав?

- Та Швайка, хто ж іще! Вони разом з Вирвизубом проїжджали тут тижнів зо два тому. Дивилися, хто ще, крім мене, промишляє у цих плавнях.

- Навіщо їм це потрібно? - здивувався Тишкевич.

- Ну як же! Щоб, значить, за першим знаком зібратися разом і йти на татарів… Ич, який! Сам каже: бережися - і сам же татарський вивідник!

Тишкевич поторсав кінчик горбатого носа й сказав:

- Шкода, що нас тут тоді не було. Ми б його вивели на чисту воду. Ну гаразд… То як тобі в плавнях - не сумно самому?

- Таке скажете! - заторохтів русявий. - Тут нашого брата, ого, скільки! Он бачите криву вербу за очеретами? То біля неї Тимко Лемішка з Немирова промишляє, рибу ловить та в’ялить. Каже, що в них, у Немирові, риба цінніша за хутро. Проте й бобрами, звісно, не гребує. А за Лемішкою литвин Грек козакує. Цього тільки хутро цікавить та шкірки. А далі вже й не знаю, хто. Подейкують, що там навіть турки є. І татар вони ненавидять не менше, ніж ми. А по ту руку, - русявий повів угору по Дніпру, - Остап Сорока з Кропивної, тоді Григір Очеретянка з Пискуном і Митро Завірюха з Ірклієва. А далі вже козакують хлопці Вирвизуба.

А його самого звали Яньком Верховодкою. І ще Янько повідав, що йому дуже щастить на бобра.

- Оце трохи ще наполюю, та й подамся назад, до тата з мамою, - сказав Янько. - У нас сім’я велика, їм важко усіх прогодувати.

- І багато вже вполював? - байдуже поцікавився Тишкевич, длубаючись тріскою в зубах.

- Та є дещо, - задоволено відказав Верховодка, - і хутро є, і риба.

Спати вони залишилися у Верховодки.

Зранку Тишкевич провів Янька до його плоскодонки, бо Верховодка сказав, що збирається рибалити.

Довго їх не було. Нарешті повернувся Тишкевич, збуджений і веселий.

- Тепер хутра наші, - сказав він Демкові. - Ну й торгувалися ж ми з цим клятим Яньком! Трохи до бійки не дійшло.

І він подався до куреня, де, як Демко запримітив ще звечора, лежала в’язка бобрових шкірок.

- А сам Янько де? - запитав Дурна Сила. - Чому він не повернувся?

- Зайнятий, - неуважно відповів Тишкевич. Він саме заходився рахувати шкірки. - Там теє… осетр добрячий потрапив на гачка… Дванадцять, тринадцять… Не будемо ж ми чекати його до пізньої ночі! П’ятнадцять, шістнадцять… Усе правильно.

В’язанку Тишкевич запхнув у сакви, що були приторочені до третього коня, і вони подалися далі. Шкода, що Демко не попрощався з Верховодкою. Дуже йому сподобався цей говіркий і привітний хлопець. От з таким би разом покозакувати!

А от до Грека Тишкевич Демка не взяв. Зупинив край верболозу і наказав:

- Чекай краще тут. А то в тебе, друже, обличчя якесь таке. Як подивиться хтось, то або не пускає, або за свій товар удвічі дорожче править…

Залишив Тишкевич йому коней, а сам подався у плавні розшукувати Грека. А Демко приліг край ковбані і заходився розглядати своє обличчя. Звичайне обличчя. І ніс, як у людей, і очей двійко, і вуха на місці… Дивно, чому про нього Тишкевич таке каже!

Повернувся Тишкевич з в’язанкою чи не більшою за ту, що купив у Верховодки. Проте чомусь був розлютований і раз по раз з його вуст злітало слово «дурень». Чи то себе так називав, чи когось іншого. На Демкові розпитування нічого не відповів, лише сплюнув на землю. Тоді розвернув коня і подався уздовж плавнів. Але не вниз по Дніпру, як було збирався, а вгору. Демко на радощах і не розпитував, чому він так вчинив. Бо вгору - то значно ближче до рідної Воронівки.

Щоправда, коли проминали місця, де промишляв Верховодка, Демко притримав свого коня і запитав:

- Може, заїдемо попрощаємося? А заодно й дізнаємось, чи піймав він того осетра.

- Немає нам інших клопотів, - буркнув Тишкевич.

Ні, щось вельми неприємне таки трапилося тоді, коли він подався у гостини до Грека…

Трохи згодом Тишкевич зазирнув до Сороки. Проте який той Сорока, Демко теж не бачив, бо зачаївся з конями та хутром у вибалку. Так звелів Тишкевич. Він вважав, що вони вже забагаті для того, аби хтось не накинув на їхні сакви лихим оком. Роздобув Тишкевич у Сороки всього сім шкурок.

Коли наблизилися до тих місць, де, за словами Верховодки, промишляв сам Вирвизуб зі своїми товаришами, Тишкевич довго вагався, провідувати їх чи ні. Врешті махнув рукою у бік далекої діброви і звелів Демкові:

- Заховай там коней і чекай на мене. А коли до ранку не повернуся, то негайно прямуй до Воронівки. Знаєш повалену вільху біля Сторожового дуба?

- Це та, що трохи ближче до Портяної? - запитав Демко. - Там ще й зітлілий місток є.

- От-от, - сказав Тишкевич. - Там принишкни і чекай, доки не повернуся.

- А діда провідати можна? - поцікавився Демко. - Там же кілька кроків усього.

Тишкевич люто глипнув на Дурну Силу:

- Роби, що кажу! Ні кроку без мене, зрозуміло? - І вже спокійніше додав: - Повір, Демку, не можна тобі йти до села без мене. Бо почує пан Кобильський, скільки везеш хутра, і почнеться таке! Тут і сліпому видно, що за якийсь тиждень стільки не вполюєш. А де, запитає, взяв? Може, за гроші купив?

- Та ні, - засоромився Демко. - Які там у мене гроші?

- Тоді, значить, когось пограбував. От. А зі мною все буде гаразд.

- Буду на вас чекати, - поклявся Демко. - З місця не зрушу, доки ви не повернетесь.

- Дивися ж,- мовив Тишкевич. - Ти слово дав.

Він вйокнув на свого коня і поволеньки, роззираючись довкола, подався у гості до Вирвизубового товариства. Демко дивився йому вслід і дивувався, чому Тишкевич так скрадається. Ніби злодій якийсь. Врешті він дотумкав, що Вирвизуб зі Швайкою заодно! От Тишкевич і стережеться, хоче тихенько передати комусь із хлопців, аби не довіряли своїм отаманам.

Ніч минула спокійно. Хіба що під ранок Демкові крізь сон почувся якийсь тупіт далеко в степу. Але Тишкевич так і не повернувся. Тож коли визирнуло сонце, Демко приторочив сакви до сідел і подався у бік Воронівки.

Їхав скрадаючись, як нещодавно його хазяїн. Не тому, що когось боявся. Біля Воронівки Демко нікого не боявся. До того ж, дорогою підібрав замашну палицю. Проте Тишкевич наказав обходити зайву небезпеку, бо ж не сам їде, а товар везе. І в тому товарі його, Демкова, частка.

За три дні на обрії забовваніли кручі його рідної Воронівки. Демко навіть не завважив, як перебрався через глибоку і стрімку Сулу - все пас очима старі лишаїсті мури на Городищі, смужку лісу, що ніби з’їхав осипом углиб боліт, Сторожовий дуб, на якому в дитинстві облазив усі гілки… Дивився і зітхав: так близько до домівки, до діда - а мусить зачаїтися в кущах. Але нічого - незабаром його наздожене Тишкевич, і тоді Демко бодай на кілька днів стане вільним воронівським птахом.

А тим часом Демко зручно влаштувався на похиленому вільховому стовбурі і зацікавлено зиркав то в бік Сули, то на небо, де ширяв орел, то на дорогу, що в’юнилася до його рідного села.

І по цій дорозі, здається, хтось ішов. І не хтось, а його, Демка, власний дід. Згорблений, від землі очей не відводить. І на костур спирається. А раніше не опирався.

Демків дід ішов просто у болото. Туди, де за очеретами і трясовиною заховався жахний Вовкулацький кут.

Усі настанови миттю вилетіли з Демкової голови. Вивіркою злетів він з дерева, кинувся до діда. А що між ними була заросла рогозою ковбаня, то Дурна Сила звернув праворуч, до перешийка, що відділяв ковбаню від болота. І вже збирався було гукнути дідові, щоб зачекав на нього.

Проте так і не гукнув. На думку раптом спало таке, від чого на Демковому обличчі з’явилася широка усмішка.

Ні, він, Демко, зараз зробить не так, як збирався спочатку. Не погукає діда, а нечутно перебіжить дорогу за його спиною, вибереться на пагорб, а там подасться навпригинці поміж кущів - і обжене старого. Тоді зійде знову на дорогу і піде йому назустріч. Неспішно піде, повагом. І зустріне діда з таким виглядом, ніби вони бачилися сьогодні вранці…

Ото, мабуть, здивується дідо, ото зрадіє! Звісно, може дати і костуром по шиї. За те, що налякав його, що не обізвався заздалегідь. Але то більше з радощів буде, а не спересердя…

Демко вже збирався скотитися з пагорба на дорогу, як раптом його погляд випадково впав на болото. Дурна Сила здригнувся і завмер.

Болото те було суцільною трясовиною. І не злічити, скільки там втопилося воронівських корів та коней! І не тільки воронівських. А ще про Вовкулацький кут казали, ніби по ньому навіть взимку небезпечно пробиратися. А влітку і думати про це було годі!

І от по цій суцільній, бездонній трясовині ішла людина. Ішла, пильно вдивляючись собі під ноги. Проте не забувала час від часу кидати довкола гострий, колючий погляд з-під насуплених брів. Демкові навіть здалося, що один з них на мить зупинився на ньому, затим ковзнув далі, на лісову дорогу, на котрій вже лунав стукіт костура Демкового діда.

«Мана якась», - подумав Демко. І, щоб позбутися цього, міцно заплющив очі і перехрестився. А коли знову розплющив - дивна людина вже вийшла з трясовини на дорогу. Одягнена вона була в якесь лахміття. Та, попри це, постава в неї була, як у високородного чоловіка. А такої довгої та білої бороди Демко ще не бачив.

«Звідкіля цей дід узявся?» - дивувався Демко. - У Воронівці таких зроду не було. У Михайлівці теж. І в Вишнівці. А може… Невже це якийсь вовкулака?»

Атож, у Воронівці подейкували, буцімто тут починаються володіння всілякої нечистої сили. Ет, як зараз не вистачає Грицика, котрий знає все на світі!

Але Грицика не було. І Демко не знав, що робити. Може, вискочити з кущів і торохнути білобородого палицею по голові? Звісно, вовкулаці на інше годі й чекати. Але що буде, коли цей білобородий виявиться не вовкулакою, а справжньою людиною? А в справжніх людей голови такі, що навряд чи витримають удар Демкової палиці.

Між тим сивобородий незнайомець вже проминув Демка. А з іншого боку, між кущів, вже виднілася постать Демкового діда.

Уздрівши сивобородого, дід Кібчик анітрохи не здивувався. Схоже було, що він знав, хто йому зустрінеться.

Діди зупинилися під розлогою осикою, котра ще молодою потрапила в болото і досі не змогла з нього вибратися.

- Кажи, чого кликав, - сказав сивобородий.

Дід Кібчик відповів не одразу. Спочатку витер спітніле чоло, бо й справді було дуже парко. Лише потому відказав:

- Що тобі казати? Сам здогадуєшся.

- Здогадуюся, - згодився білобородий. - Ти хочеш знати, що з твоїм онуком.

- Саме так, - відказав дід Кібчик. - Душа болить, Кудьмо. А вже ніби й не повинна.

Сивобородий незмигним поглядом дивився на діда Кібчика. Мовчав.

- Живий твій онук, друже, - сказав нарешті. - І ще довго проживе.

- У татарському полоні, - болісно посміхнувся дід Кібчик. - Знаю, яке там життя. Краще б уже смерть.

І тут Демко не витримав. У діда було таке змучене обличчя, така згорблена постать, так тремтіли його вуста…

- Не в полоні я, діду! - гукнув він і скотився з пагорба. - Утік я! Повернувся!

ХТО Ж ВИВІДНИК?

На галяві лежали сакви з хутром. Та краще б їх ніколи не бачити.

Спочатку дід зрадів неймовірно. Оце вперше він притиснувся обличчям до Демкових грудей і зросив йому сорочку своїми сльозами. Демко взагалі не бачив, щоб дід плакав.

- Ну що ви, діду, - бубонів Демко і сам змахував щасливу сльозу.

Зрештою дід Кібчик відірвався від онука. Зміряв поглядом усю його постать, сердито кашлянув.

- Знайшовся, - сказав він. - Що ж, підемо до дому.

Демко завагався.

- Я, діду… не можу зараз.

- Це ж чому?

- Мушу зачекати на одну людину. Я слово йому дав. І хутро його везу.

- Яке ще хутро? - здивувався дід Кібчик.

- Он там, біля поваленої вільхи. І коні там…

Вони втрьох подалися туди - щасливі Демко та його дід і насуплений дід Кудьма. Демковій спині чомусь було холодно від його пильного погляду.

Дід Кібчик невизначено гмукнув, побачивши коні. Тоді поторсав сакви і запитав:

- А це що?

- Та хутро ж, - пояснив Демко. - Тут і видряче, і боброве, і куняче… Знаєте, діду, тут і моя частка є. Відкуплюся нею від пана Кобильського і повернуся до Воронівки. Або піду козакувати до Байлема.

Дід Кібчик дивився на пузаті сакви і думав про щось своє. Нарешті запитав:

- Не розумію. Не розумію, чому ти мусиш відкуплятися від Кобильського. Хіба ти не втік з татарського полону?

- Втік, діду. Але Тишкевич каже, буцімто пан Кобильський не знав, що я втік, і послав за мене викуп. А Тишкевич каже, що викуп треба відробляти.

- Хто цей Тишкевич? - запитав дід Кібчик. - Чи не родич тому Тишкевичу, що погнав тебе до Канівців?

- Ні, діду, він не родич. Він той самий Тишкевич і є.

- Темна людина, - несподівано втрутився у розмову дід Кудьма. - Багато гріхів на його совісті.

- Ви про Тишкевича? - повернувся до діда Кудьми Демко. - Ні, він не завжди злий. Навпаки, він до татарів викуп возив. За мене і за інших. А ще коня мені купив, аби легше було вибиратися зі степу. І каже, що хутром поділиться…

З кожним онуковим словом в очах діда Кібчика спалахувало все більше занепокоєння.

- Ні, щось тут не так, - сказав він. - На наших панів це не схоже. Бути не може, аби вони згодилися на викуп! Ану, Демку, розказуй усе спочатку.

Коли Демко закінчив свою розповідь, на діда Кібчика було боляче глянути. Обличчя йому посіріло ще більше. Він ледве тримався на ногах.

- Здається, мій онук злигався з розбійником, - звернувся він до Кудьми.

- Так воно і є, - підтвердив Кудьма.

- Діду! - зойкнув Дурна Сила. - Ну, що ви таке кажете? Він же з шляхетних!

Проте дід Кібчик ніби й не чув онукового зойку.

- А хто злигався з розбійником - сам розбійник, - вів далі він. - Тать. І я, виходить, дід оцього татя.

- Діду, та як же… Хіба ж я знав…

Лише тепер Дурна Сила почав здогадуватися, в чому річ. Тишкевич був не тим, за кого себе видавав. Казав, що їздив до Іслам-бека з викупом, а насправді займався грабіжництвом. А, може, навіть убивав.

- Діду, що ж тепер робити? - запитав він.

- З тобою все ясно, - відказав дід Кібчик. - З тобою вчинять, як з розбійником. А от як бути мені? Як тепер людям в очі дивитися?

- Цитьте! - раптом озвався сивобородий Кудьма. Він до чогось прислухався.

Сонце вже сідало за пагорб. Верхів’я дерев ще відсвічувало золотим та зеленим, а внизу вже народжувалися сутінки. І з тих сутінків долинав стукіт копит.

«Тишкевич повертається!» - здогадався Демко.

Гнів переповнював його. От зараз він скине цього негідника з коня, схопить за горлянку і буде трусити доти, аж доки той зізнається в усьому, що накоїв.

У темряві почали вимальовуватися постаті двох вершників. Передній був високий, а задній - наполовину нижчий і чомусь двоголовий…

- Свят, свят, - вихопилося у діда Кібчика.

І лише тоді, коли вершники під’їхали трохи ближче, вдалося роздивитися, що то двійко хлопців сиділи на одному коні. Поруч з високим біг якийсь звір, схожий на вовка.

Дід Кудьма ступив наперед.

- Швайка прибув, - полегшено зітхнув він. - І Барвінок з ним.

Вовк вискнув тоненьким, мов у цуценяти, голосом і кинувся на груди Кудьмі. Швайка, посміхаючись, зіскочив з коня.

- Здорові були, ді…

У ту ж мить Дурну Силу немов підкинуло в повітря. Він схопив Швайку за горлянку і повалив на землю.

- Ага, впіймався! Діду, ось він!

Барвінок рвонув було на допомогу хазяїнові, проте владний оклик діда Кудьми спинив його.

А Швайка відчайдушно борсався під нападником. Проте не було зараз у світі такої сили, яка допомогла б йому вивернутися з-під Демка.

- Я його знаю, діду! - переможно гукав Дурна Сила. - Це татарський вивідник! Це все з за нього!

Хлопці отетеріло витріщилися на Демка. Дід Кібчик теж завмер з роззявленим ротом. Від здивування він навіть костура випустив з рук. Лише сивобородий Кудьма нічому не дивувався. Здається, йому було відомо все наперед.

Першим отямився Грицик. Він спурхнув з коня і вчепився в Демкове волосся.

- Відпусти! - закричав Грицик. - Пилип не вивідник! Це ти вивідник із своїм Тишкевичем!

- Га? - перепитав Демко і повернувся до хлопця. Його обличчя набуло пришелепкуватого виразу. - Не вивідник? А мені ж казали…

Швайка скористався з нагоди і так стусонув Дурну Силу коліном у живіт, аж той зі стогоном відкотився убік. А Швайкова шабля ніби сама собою злетіла в повітря.

- Зачекай, - зупинив Швайку Кудьма. - Ще встигнеш.

- Встигну? - люто перепитав Швайка. - Через такого ось усе Придніпров’я шумить, нібито я за продався татарві. Звідкіля ти це взяв? - звернувся він до Демка.

- Тишкевич сказав, - ледь чутно прожебонів Дурна Сила. Йому знову спало на думку, що він вчинив щось не те.

Якусь мить Швайка пильно придивлявся до Дурної Сили. Тоді скреготнув зубами і вклав шаблю в піхви. І тут пролунав хлоп’ячий сміх. То сміявся Грицик.

- Демку, та то ж Тишкевич тебе піддурив, як маленького хлопчика! - сказав він. - Це ж Тишкевич вивідник, а не Швайка! Ми сиділи у схованці і чули все, що той казав цьому, як його…

- Іслам-бекові, - підказав Швайка і відійшов убік. Він не міг навіть дивитися на зніченого Демка.

Запала довга мовчанка.

- Краще б ти зарубав його, Пилипе, - нарешті обізвався дід Кібчик. - І мене разом з ним.

- Бруднити об такого дурня святу шаблю? - зневажливо відказав Швайка. - А до вас, діду, я не маю нічого. Не ви ж винні, що воно дурне від народження.

Дурна Сила все ще сидів на землі і з благанням дивився на діда Кібчика. Здавалося, його не так страшило те, що він злигався з Тишкевичем, не Швайкова шабля, а зіщулена, нещасна дідова постать.

- Діду, ну чого ви на мене так дивитеся? - жалібно канючив він. - Ну, так воно вийшло… Винен я. Ну, робіть зі мною що хочете, тільки не будьте такі…

- А й справді, - втрутився Швайка. Злість минула, і тепер йому навіть стало смішно, як допіру Грицикові. - А й справді, що ж тут такого? Ну, обдурив його той пройдисвіт, дарма, що в пани пнеться. То що - життя за це позбавляти? Коли б ви мене, діду, запитали, що з ним робити, я сказав би: обламати об нього з десяток лозин - та й по тому. Може, порозумнішає.

- Та вже ламав, - зізнався дід Кібчик. - І не тільки лозу. Не допомагає.

- Тоді давайте я візьмуся за нього, - зголосився Швайка.

Він підійшов до кущів верболозу, шаблею скосив кілька лозин і повернувся до гурту.

- Ану, скидай штани, - звелів він Дурній Силі.

Тонко цвьохала у повітрі замашна лозина. При кожному ударі Дурна Сила здригався, але мовчав. Мабуть, загартований уже був. А Швайка розмірено працював лозиною і примовляв:

- Ось тобі, дурню, за те, що соромиш діда свого! А оце - за те, що ославив мене! А оце - щоб Тишкевича менше слухав!

І ніхто не завважив, як стали сторч Барвінкові вуха. Ніхто не почув за посвистом лози, як він тихо загарчав. І лише ледь помітний порух руки діда Кудьми заспокоїв вовка.

Нарешті Швайка відкинув убік останню пошматовану лозину і сказав:

- А тепер, діду, забирайте свою радість, та й по всьому. І давайте домовимося: ніхто нічого не чув і не бачив. Правда ж, хлопці? - звернувся він до Санька з Грициком.

- Я не бачив, - сказав Санько.

- Мене тут узагалі не було, - запевнив Швайку Грицик.

- От і добре, - сказав Швайка. - А ви, діду, беріть свого онука і розійдемось.

Дурна Сила, кривлячись на кожному кроці, рушив за дідом Кібчиком.

- А хутро? - зненацька обізвався дід Кудьма. - З ним як бути?

Усі втупилися у сакви з хутром. Швайка витрусив сакви, легенько доторкнувся рукою до лискучої шерсті.

- Гарне хутро, - похвалив він. - Це ж чиє?

- Найменша в’язка - то Сороки, - похмуро пояснив Дурна Сила. - Найбільша в’язка - Грекова. А оце - Янька Верховодки. А ця - Очеретянки.

- Нема вже ні Верховодки, ні Сороки з Очеретянкою, - похмуро зауважив Швайка. - Порубав їх Тишкевич. Як останній боягуз - по спині шаблею. Один лише Грек дивом урятувався.

- Попадеться мені той Тишкевич, - скрипнув зубами Демко.

- Мовчи вже, - скривився дід Кібчик. - От же ж лихо! То ж не просто хутро, то чиясь надія на краще життя. Це ж матір чи сестру з неволі хтось викупити хотів. А воно он як вийшло… Що ж робити, Кудьмо?

- Хутро твій онук привіз, - не одразу обізвався дід Кудьма. - Так що роби, як велить твоя совість.

- Совість, кажеш, - зітхнув дід Кібчик. - Совість. Вона велить хутро повернути туди, де його взято. А там уже вирішать, що з ним робити. Збирайся, - звелів він онукові.

Дурна Сила, ледве перебираючи непокірними ногами, почав прив’язувати сакви до сідел. Усі мовчки за ним спостерігали.

- Не варто йому повертатися у плавні, - несподівано сказав Швайка. - За крадіжку там карають смертю. Закон такий.

- Знаю, - відказав дід Кібчик. - Але як буде, так і буде. Та й не сам він їхатиме. Я теж з ним. Що йому випаде, те й мені.

- Добре чиниш, - схвалив дід Кудьма.

- Тоді, діду, вислухайте мене уважно, - сказав Швайка. - Спочатку зазирніть до Вирвизуба. Він у них там головний ватаг. Розкажіть йому все як було, може, й допомогу якусь надасть. А заодно, коли неважко, і цих коней передасте. Бо вони його. І ще скажіть, що я дуже прошу за онука вашого.

- Передам, - запевнив його дід Кібчик. - Спасибі тобі, Пилипку, за серце незлостиве. Спасибі й тобі, старий друже, - вклонився він дідові Кудьмі. - І прощай. Бо більше, мабуть, уже не побачимося.

- Значить, до Воронівки уже не повернешся… - чи то запитав, чи то зробив висновок дід Кудьма.

- Нема мені більше чого там робити. І не навчений я у Сірка очі позичати.

Він поволі підійшов до коней, сів на одного з них і подався вузькою зарослою дорогою, що вела до Сули, а там і далі. Може, аж до самого Чорного моря й турецьких берегів.

Демко поправив сакви, підібрав палицю і подався, не озираючись, слідом.

Стукіт копит довго ще відлунював у нічній тиші. Але незабаром і він розчинився у шорсткому шумовинні очеретів.

ВОРОЖБИТ ГРИЦИК

По темнаво-синьому небесному шляху повільно котилася золотава таріль місяця. Вона досягла найвищого місця і почала роздумувати, куди котитися далі: чи то вперед, чи, може, повернути назад. Врешті вирішила, що котитися вперед куди цікавіше.

Швайка лежав під пагорбом на животі і через очеретину пив воду з криниці. Пив і аж стогнав від задоволення.

- Ніде такої води нема, - приказував він. - Де тільки не був, а такої ще не зустрічав.

І знову припадав до очеретини. Санько з Грициком лиш очі витріщали на нього. Вони ще не бачили, щоб людина стільки пила.

Дід Кудьма обіперся на розгалуження двох гілок і наслухав тишу. Біля його ніг сидів Барвінок.

Здавалося, ніби у світі все вимерло. Залишилися вони, та ще якісь звірі, що нечутно перебігали навколо галявини від куща до куща. Вони виказували себе лише випадковими зблисками очей. Санько чомусь був переконаний, що то вовки. Але не ті дикі, що безжальні до всього живого, а якісь інші, може, навіть такі, як Барвінок. Недарма ж він час від часу позирав у той бік і приязно постукував хвостом по землі.

Врешті, Швайка напився і звівся на ноги.

- Як там, діду, мій Вітрик? - запитав він.

- З ним усе гаразд, - відказав дід Кудьма. - Завтра зустрінетеся.

- Ото добре! Бо вже, признатися, скучив за ним.

Дід Кудьма недовірливо похитав головою.

- А може, совість заїла, га? Бо ж послав бідну тварину бозна-звідки.

Швайка, мов хлопчисько, винувато шморгнув носом.

- Іншого виходу, діду, не було. Інакше схопили б і мене, і хлопців.

- Нарешті і про них згадав, - зауважив дід і уважно поглянув на друзів. - Цей, вищенький, чи не той, що розкрив вовкулацьке гніздо на твоєму, Пилипе, дворищі?

Грицик відчув, як у нього запалали вуха. А Швайка весело засміявся.

- Він, діду. Гарний хлопчина. А це Санько…

- Еге ж, Мокрини синок. То що ж це ви, хлопці, так розлютили пана Кобильського?

Хлопці мовчали. Що цьому сивобородому дідові казати? Він, мабуть, і так усе знає. А вже про те, що не самі сюди дісталися, а Швайка їх привіз - знає й поготів. То в дорослих звичка така - запитувати.

А насправді їм усе відомо наперед.

- Тут, діду, така справа, - втрутився Швайка. - Ото зустрів я цих хлопців у степу на свою голову. І що далі з ними робити - не знаю. У Воронівку повертатися їм не можна. А шкода хлопців. Гарні козаки виростуть з них!

- Побачимо, - відказав дід Кудьма. Вчувалося, що він ледь тамує посмішку. І взагалі, цей загадковий дід, якому навіть вовки підкорялися, насправді був зовсім не такий страшний, як гадалося в степу.

- Відчуваю, що ти, Пилипе, уже щось надумав, - сказав він трохи згодом.

- Атож. Розумієте, Грицик, ну… такий же сирота, як і я. То ж нехай, гадаю, мені за брата буде.

- За чуру, - уточнив дід Кудьма.

- Що? - не зрозумів Швайка.

- За чуру, - повторив дід. - Або їх ще джурами зовуть. Зброю чистять, за конем доглядають. А їх за це вчать козацької справи.

Швайка ляснув себе по лобі.

- Ай, справді! Як же я сам не докумекав? Це навіть краще, ніж брат, - він погладив скуйовджену Грицикову голову. - А от з Саньком… Заради нього я до вас, діду, й приїхав. Він радше вашим джурою міг би бути.

Старий зміряв Санька уважним поглядом. І від того погляду хлопця ніби кинуло в крижану воду. І ще йому здалося, наче в ньому поселився хтось інший. І перед тим іншим Санько був беззахисний, наче пташенятко на долоні.

Спочатку Санько сполошився. Тоді чомусь закортіло дізнатися, який у того поселенця вигляд. Але дізнатися Санько так і не встиг, бо той щез, як у тумані.

- Ого! - сказав дід Кудьма. - Аж дивно, як я змусив тебе заснути на згарищі.

- А ви й не примушували, - сказав Швайка. - Він і без цього тоді заснув. Його тітка Мокрина вкладає спати разом з курми.

- Тепер зрозуміло, - посміхнувся дід Кудьма. - Вибач, Саньку, і ти, Грицику, але я вас ще трішки перевірю. А ну, заплющіть очі і розслабтеся, як ото в сон поринаєте. Ще розслабтеся, ще. Тепер подумки роззирніться. Ну, що вас найбільше схвилювало?

Санько побачив перед собою витоптану кіньми місцину. Та місцина була неподалік, схоже, по дорозі від Сули до Воронівки. І до цієї місцини під’їздив якийсь вершник. Санько впізнав у ньому Тишкевича.

А Грицикові давно хотілося їсти. Він уже давно збирався нагадати про це Швайці, та все не насмілювався при ворожбитові. І все ж навіть дивне завдання старого не змусило Грицика забути про шмат м’яса, що лежав на споді Швайчиної торби.

- Розплющіть очі, - звелів дід Кудьма. - А тепер розповідайте, що вам вдалося побачити.

- Я Тишкевича побачив, - відказав Санько. - Біля закруту до Воронівки.

Дід випростався і якусь мить дивився на Санька таким дивним поглядом, що тому знову стало моторошно. Потому сказав Швайці:

- Спасибі за хлопця, Пилипку. Ну, а ти що побачив? - звернувся він до Грицика.

- Я бачив шматок м’яса, - відказав Грицик, не задумуючись. - Він лежить у Пилиповій торбині на споді.

Швайка лапнув торбину і здивовано зойкнув:

- Та ти що - теж ворожбит?

- Ні. Я просто бачив, як ти його туди поклав.

Швайка від реготу захитався, як билинка на вітрі.

- Ну, Грицику, ну, чародій! А я було вже таке подумав!

- Тихіше, - зупинив його дід Кудьма. І він, і Барвінок ніби прислухувалися до чогось. - Чужі вуха є не тільки в степу.

- Та хто тут може бути, діду? - усе ще сміючись, заперечив Швайка.

- Отак роззяви і гинуть, - зітхнув дід Кудьма. Затим він щось шепнув Барвінкові, і той безшелесно щез у кущах.

- Куди це ви його послали? - здивувався Швайка.

Дід Кудьма застережливо підняв руку. За якусь хвилину до них долинув швидкий цокіт кінських копит. Стукіт віддалявся у бік Воронівки.

Швайка миттю схопився на ноги і вихопив шаблю.

- Хто б це міг бути? - запитав він.

- Тобі Санько про це вже сказав, - пояснив дід Кудьма.

Швайка вражено застиг.

- Що-о? Це був Тишкевич? І ви, діду, мовчали?

- А коли б і сказав - ти що, доженеш його пішим?

При цих словах Швайка трохи охолов.

- Ну гаразд, - сказав він. - Та я все одно знайду його. Хоч на краю землі. Нам разом на світі не жити.

Дід Кудьма в задумі погладив бороду.

- Встигнеш ще з козами на торг. І запам’ятай одне: шукай його де завгодно, але тут щоб з нього жодна волосина не впала.

Пилип хотів було заперечити, проте дід Кудьма зупинив його. Сказав:

- Він - челядник пана Кобильського. А той за своїх челядників половину Воронівки зведе зі світу. Навіщо ж людям страждати через це, га?

- Тоді я подамся до пана Кобильського і все розкажу йому про того запроданця.

- Стривай, стривай… А хто бачив, як він запродавався?

- Я бачив. І хлопці.

- Еге ж, ми бачили, - втрутився Грицик у розмову дорослих.

- Хе-хе, - стомлено сказав дід Кудьма. - Нічого ви не розумієте. Для пана Кобильського Тишкевич набагато важливіший, ніж усі ми разом узяті. Не буде він ставати на прю з татарами. Навпаки, він сам не проти у злуку з ними увійти. А Тишкевич у цій справі - його права рука.

- Тоді я подамся до переяславського старости, - не здавався Швайка.

- Податися, звісно, можна, - згодився дід Кудьма. - Але ворон воронові навряд чи видзьобає око. А от ти можеш накласти головою.

Швайка довго мовчав.

- Страшні речі ви розказуєте, діду, - нарешті подав він голос. - Де ж тоді правда на світі, кому вірити?

- Собі, - відказав дід Кудьма. - Ніхто тебе не оборонить від тої сарани. Сам маєш боронитися. Зі своїм товариством. Ну, годі про це. Бачу, хлопці ледь тримаються на ногах. А до цього… г-мм, вовкулацького гнізда, - тут Грицикові здалося, ніби дід Кудьма посміхнувся, - вам ще йти та йти. Взяв би я вас до себе, та в такий час навіть сам боюся ходити по цих шелюгах.

- І все ж якось воно не так виходить, - в задумі промовив Швайка. - От ви, діду, заборонили мені полювати під Воронівкою на Тишкевича, а самі наслали на нього вовків. Що ви на це?

- А вовки і є вовки. Що з них візьмеш? - відказав дід Кудьма. - І люди за їхні дії не відповідають. А от за твої дії ще й як будуть відповідати…

Він хитнув головою і за кілька кроків, як обережний звір, зник в очеретах, що оточували трясовину. За хвилю до хлопців долинуло:

- Взавтра я вас сам розшукаю…

Коли хлопці зі Швайкою дісталися до руїн під Воронівкою, у селі вже співали півні. Санькові здалося, начебто поміж ними чути і голос їхнього Рудого.

«А мама спить собі і не знає, що я зовсім поруч, - подумав Санько. - От би подивитися, як вона там…»

Проте не можна йому зараз до Воронівки. І нема на те ради. Дід Кудьма заборонив їм навіть носа туди показувати.

Вовки Тишкевича не наздогнали. Вони не вміли лазити по деревах.

А перед тим було от що.

На тому місці, де на Тишкевича мав чекати Дурна Сила, нікого не було. Проте численні сліди кінських копит свідчили, що тут хтось був, і тривалий час. Може, Дурна Сила перебрався в інше місце і зараз ховається десь неподалік?

І Тишкевич заходився кружляти довкола місцини, де мав бути Демко. Хоча щось нашіптувало йому, що хутра, здобуті розбійництвом у плавнях, уже втрачені для нього, і краще повернутися до Канівців. І вже тоді, залагодивши справи з паном Кобильським, можна спокійно зайнятися пошуками Демка.

«Напевно цей дурний ґедзь подався до свого діда, - сердито міркував Тишкевич. - Ну, я ж йому…»

Зненацька легкий вітерець доніс до нього відгомін приглушеної розмови. Вона долинала звідтіля, де трясовина впритул підходила до крутого пагорба.

Тишкевич завмер. Якусь мить розмірковував, тоді торкнув повід, і кінь неохоче рушив у той бік. На краю галяви кінь зупинився і злякано форкнув.

І тоді Тишкевич побачив, як з приболотних кущів випірнуло і подалося йому назустріч кілька легких тіней.

«Вовки! - промайнула думка. - Чого це раптом? Адже вони нападають здебільшого взимку…»

Проте дивуватися не було часу. Кінь затремтів, став дибки і поніс розгубленого вершника лісовою дорогою, що вела до Воронівки.

Тишкевич раз по раз озирався. Вовки швидко наздоганяли його. Попереду мчав вовк завбільшки з теля. Тишкевич хапливо випустив у нього кілька стріл, та, вочевидь, не вцілив. Тільки того й домігся, що переслідувачі звернули з дороги і, схоже, почали обганяти вершника кущами.

Тоді Тишкевич зробив єдине, на що був спроможний. Він з усіх сил смикнув за повід і, коли кінь загарцював на місці, став на сідло і дотягся руками до найближчої гілки. За якусь мить Тишкевич уже сидів на дереві. А ще через мить вовки звідусіль накинулися на коня. Кінь дико іржав, шалено гарцював копитами, проте вовки були набагато меткіші.

Врешті з конем було покінчено, і з землі до Тишкевича долинув хрускіт кісток.

Лише величезний вовк не брав участі у розправі. Він сидів неподалік від дерева, на яке вибрався втікач, і не зводив з нього очей.

Аж перед світанком вовчий виводок безшелесно розтанув у тумані. Проте Тишкевич присилував себе злізти з дерева лише тоді, коли сонячне проміння затанцювало на росяному листі.

СУД У ПЛАВНЯХ

Вогненночубий чоловік вигулькнув із кущів так несподівано, що кінь під дідом Кібчиком злякано метнувся вбік.

- Що за одні? - погрозливо запитав вогненночубий. На ньому була засмальцьована полотняна сорочка, полотняні, фарбовані соком бузини штани і заломлена набакир смушкова шапка. Рудий вус звисав до самого підборіддя. Сірі примружені очі пильно стежили за кожним рухом подорожніх. Вогненночубого особливо цікавив Демко, який не їхав верхи, а йшов пішки, тримаючи коня за повід.

- Шукаємо певну людину, - ухильно відказав дід Кібчик. Бо хто його знає, що то за один вигулькнув перед ними. На татарського попихача ніби не схожий - це добре. А от що може належати до таких, як Тишкевич - це вже гірше. Це вже геть небезпечно.

Чоловік примружив око так, що воно майже заплющилося.

- Видно, велике цабе та людина, коли такий сивий дідуган подався шукати його світ за очі.

- Діда не чіпай, - попередив Демко і доторкнувся до важкого окоренка, що лежав поперек сідла.

- А що буде? - поцікавився вогненночубий.

- Побачиш…

Чоловік знову зміряв Демка поглядом і вирішив, що цей молодий здоровило не жартує. Тоді відступив назад і свиснув. З-за куща негайно випірнув його товариш з луком у руках. Він був у такій же полотняній одежині, хіба що повновидіший та вуса мав русяві.

- Бач, - сказав перший. - Кудись чимчикують, а куди - відповідати не бажають. Може, гидують нами?

- Може, - згодився русявий. - Ти, Мацику, краще глянь на коней. Пізнаєш?

- Еге ж. Вирвизуб днів з десять тому їздив на цих двох.

- То ви його знаєте? - зрадів дід Кібчик. - Так би й сказали! Ми якраз до нього.

- Можливо, - згодився Мацик. - Та, здається, на цих двох після Вирвизуба їздив хтось інший. Де вони?

- Це ти про Швайку та тих двох діток? З ними все гаразд. Доїхали, куди треба, а нас попрохали віддати Вирвизубові його коней.

- А де воно, оте «куди треба»? - підозріло запитав Мацик. - Може, воно те, звідкіля вже не повертаються?

- Ага, - згодився русявий. - Були у нас такі нещодавно. З вигляду хлопці як хлопці, а насправді вурдалаки.

- Тю, дурні! - обурився на те дід Кібчик. - Давно вже не зустрічав таких бевзів!

Русявий зареготав.

- А дідок нічогенький! Гострий на язик. Аби ще й совість у нього була чиста, тоді б і ціни йому не було.

- Ти краще за своєю простеж, - огризнувся дід Кібчик. - Мені Вирвизуб потрібен, чуєш?

- Та вже ж не глухий, - відказав повновидий. - Буде вам і Вирвизуб. Тільки не зараз. Ви ото краще приляжте в холодку та відпочиньте з дороги.

Вилежуватися в холодку довелося досить довго. Лише під вечір до діброви звернуло трійко вершників. Вони були обвішані дичиною.

- Оце, Штефане, до тебе гості прибули, - пояснив Мацик широкоплечому чоловікові. - А чого прибули - не кажуть. Дуже горді.

Штефан уважно поглянув на затриманих.

- Ніби вперше бачу. Звідкіля будете?

- Навстоячки довго розповідати, - відказав дід Кібчик. Краєм ока завважив, як з кущів вийшов якийсь звір, схожий на вовка. Одне вухо у нього було наче зрізане, через писок проліг глибокий шрам. - То часом не Сирітка? - запитав дід. - Грім мене побий, коли не Сирітка! Ану, йди-но сюди, лапу дай!

Підійти Сирітка підійшов, але лапу не подав. Лише приязно змахнув хвостом.

- О, то ви, виходить, знайомі? - здивувався Вирвизуб. - Коли ж це ви встигли?

- Та я його пам’ятаю ще сліпим вовченятком, - відказав дід Кібчик. - Не одне цебро молока зносив таким халамидникам, як він.

- Стривай-но, діду, - зупинив його Вирвизуб. - А як же бути з Кудьмою?

- А ніяк. Він їх наукам навчав, а я інколи їдло носив.

Вирвизуб ляснув себе по колінах.

- Гей, братчики, гарна людина до нас завітала! - загукав він. - Якби не вона, то, може, і Сирітки не було б! А якби не було Сирітки, то мене кістлява баба з косою вже давно забрала б до себе.

Потому Вирвизуб підозріло зиркнув на рудого Мацика й запитав:

- Слухайте, діду, а цей Мацик з Мусієм вам нічого дурного не набазікали? Не ображали вас?

- Та ні, - стримано відказав дід Кібчик. - Хлопці ніби сумирні.

- То не сердьтеся на них, коли що. Люті вони зараз. Треба полювати, а доводиться сидіти в дібровах, бусурмана вистежувати. Бо завелися, розумієте, всілякі тут Тишкевичі. Може, чули про такого?

- Як не чути. Заради нього оце й прибилися до тебе. Швайка порадив.

- О! Заради Пилипа зроблю все, що завгодно.

- Не кажи гоп… Ось це, - дід Кібчик виштовхнув Демка наперед, - мій онук. Та зв’язала його нечиста з тим іродом Тишкевичем. Повірило, дурне, що той ніби бореться з ординцями. От і робило, що той тільки скаже.

Обличчя у братчиків посуворішали.

- Чи це не той, що з ним їздив? - запитав Мацик.

- Він. Кажу ж, дурне, повірило…

Вирвизуб скрушно похитав головою.

- Тоді, діду, кепські справи у вашого онука. Висіти йому на осиці, не інакше. За грабунки і вбивство Верховодки та інших хлопців.

- Я нікого не вбивав, - заперечив Демко. - Я той… Тишкевич каже: я зараз побалакаю з ним і дам гроші за хутра. Ну, пішли вони у кущі, погомоніли, а тоді Тишкевич повертається і каже: все, розрахувався, тепер хутра наші. Ну, я й возив їх… А тепер осьо привіз назад.

Демко ляснув долонею по саквах і додав, аби було переконливіше:

- Дідо так наказали.

Вирвизуб у задумі заходився крутити вуса.

- Тут без вечері не розберешся, - нарешті вирішив він. - Це ж скільки років тобі?

- Шістнадцяте літо буде, - втрутився дід Кібчик.

- Зовсім ще мале, - зітхнув Вирвизуб.

- Еге ж, манюня та й годі, - зло посміхнувся рудий Мацик.

- Я б на твоєму місці менше шкірив зуби, - дорікнув йому Вирвизуб. - Коли вже тебе той Тишкевич злапав, мов куріпку, то що тоді казати про малого?

- Воно таки так, - знітився Мацик. - Тут, теє… і справді. Та з іншого боку…

- То ж бо й воно, що з іншого боку, - зауважив Вирвизуб. - Ти краще от що зроби: зганяй-но мерщій до Грека. Як він скаже, так тому й бути.

- Та це ж далеко, - завагався Мацик.

- Нітрохи не далеко. Сідай на коня - і гайда. Якраз на куліш і повернетеся.

І справді, повернувся Мацик зі смаглявим вусанем тоді, коли Вирвизубові братчики почали моститися навколо казана. У Грека було сердите обличчя. Ще б пак - саме пішла риба, а тут відривають від діла. Коли ж йому сказали, хто перед ним сидить, Грек зопалу схопив поліняку і заніс її над Демковою головою. І якби не Вирвизуб, недовго, мабуть, лишилося б жити Дурній Силі. Ватажок братчиків устиг перехопити Грекову руку й сказав:

- Зачекай, це завжди встигнеш зробити. Спочатку давай вислухаємо, що він скаже, а тоді вже вчиниш, як душа велить.

Коли Демко, затинаючись, довів свою невеселу розповідь до кінця, Грекова злість почала потроху вщухати. А коли Грек побачив своє хутро, то й зовсім заспокоївся. Перерахував шкірки й сказав:

- По мені, хай живе та пасеться. От тільки не завадило б з нього зняти штани та пройтися дубцем по тому місцю, яким він думав до цього.

Дід Кібчик обережно кахикнув.

- Та в нього, там, власне, живого місця не лишилося. Швайка мого дурня так віддухопелив, що всю дорогу біг пішки за конями.

- А й справді, - зареготав раптом рудий Мацик. - А я все гадаю, чого це він боїться сідати на землю?

- У Швайки рука важка, - сказав Вирвизуб. - Після нього нам нема чого робити.

- Тоді нехай живе, як хоче, - махнув Грек рукою. Потому завдав в’язанку хутра на плече і подався до своєї ватаги. Навіть на куліш залишитися не побажав.

Зазбирався і дід Кібчик. Він вирішив шукати своїх, воронівських.

- Навіщо вам їх шукати? - розрадив його Вирвизуб. - Вони й так завтра сюди припливуть. Рибу разом ловитимемо. Бо ж мої хлопці, бачте, сухопутні, а ваші на Сулі та Дніпрі повиростали.

Дід Кібчик не заперечував. Незабаром він уже тихенько похропував під кущем неподалік від багаття. Демко Дурна Сила, крекчучи, мостився біля нього. Спина йому й досі боліла. Проте на душі було світло й радісно. Він лежав на животі, дивився на посріблену місяцем дніпровську заплаву і думав про те, як було б добре, аби вони з дідом лишилися тут на все життя.

КОЗАЦЬКІ РОЗМОВИ

Дід Кібчик прокинувся раніше за інших. Ще й не світало, а він вже підкидав гіллячки до багаття. А коли посвітлішало, заходився розглядати неводи. Щось йому в них не подобалося, бо дід Кібчик час від часу бурчав:

- А руки б йому задом наперед поставити…

З-під сіряків почали визирати заспані обличчя вирвизубових братчиків. Сам Вирвизуб голосно позіхнув, закинув подалі якусь костомаху, що йому приніс турботливий Сирітка, і поцікавився:

- А чом це ви, діду, ще й молитви не прочитали, а вже лаятися почали?

- Та як же тут мовчати? Хіба так плетуть сіті? І яким місцем воно думало, коли таке робило?

Братчики зареготали.

- Чуєш, Мацику, як дід твою роботу нахвалює?

Мацик винувато розвів руками.

- Та я ж, діду, тільки раз і бачив, як це робиться, - сказав він. - У наших місцях і річки путящої немає.

- Воно й видно, - буркнув дід Кібчик. - Слухайте, хлопці, а у вас тут знайдеться, з чого плести?

- Та трохи захопили, - відгукнувся Мацик і крутнувся до куреня. - Ось таке підійде?

Дід Кібчик прискіпливо оглянув начиння.

- Курячою лапою верчено, - зробив висновок. - Проте спробуємо. Я, хлопці, хотів би дарунок вам зробити, перш ніж покинути вас. За те, що пожаліли мого малого дурня.

Дід Кібчик був людиною з гонором і не міг просто так сказати, що йому ой як не хочеться подаватися звідсіля. А чому так трапилося - і сам не знав. Чи то нові знайомі припали до душі, чи тому, що не було куди більше податися. А можливо, тиша й безмірна гладінь могутньої ріки нагадували йому його власну молодість, коли вони з Кудьмою козакували під Каневом.

Демко збирався було підсобити дідові, проте той відмовився:

- Ще порвеш мені все к бісовій матері. Іди он, може, добрі люди якусь іншу роботу загадають.

Добрі люди на роботу були щедрі.

Не минуло й хвилини, як Демко вже стояв у човні-душогубці і відштовхувався здоровенною тичкою.

Невдовзі прибули й воронівці. Жваві, засмаглі, як днища казанів. Схоже, їм тут подобалося не менше, ніж дідові Кібчикові.

Лесь Одуд, уздрівши діда з Демком, весело загорланив:

- О, нашого куреня прибуло! Тільки чого ви зразу до подолян, а не до нас завернули?

- Та ви ж заховалися так, що вас годі й відшукати, - замість діда відказав Вирвизуб. - А ми гостинні, людей аж на шлях виходимо зустрічати.

Лесь Одуд хотів щось на це зауважити, проте Василь Байлемів його зупинив:

- Годі! І так припізнилися. До роботи, хлопці!

А дід Кібчик уперше за багато років перестав бурчати. Він не відривався від плетіння невода. Гарно виходило, аж самому подобалося. Дід і незчувся, як тихенько замугикав: «Ой, у лузі калина…»

А з річки, що за очеретами, долинали веселі голоси й метушня.

- Тягни, хлопці! - надривався Байлем. - Гей ти, подоляк, як тебе?

- Оверко. А що?

- Не підходь так близько до нього. Це ж тобі осетер, а не карась!

Проте було вже пізно. Пручаючись, осетер так ляснув одного з Вирвизубових братчиків, що той відлетів на грузьку мілину. А коли отямився, то заборсався не згірш від того, хто його туди послав.

- Га-га-га! - зареготав Левко Заярний. - Було два осетри, стало три. Може, на тебе теж сіть накинути, чи виберешся й так?

- Та якось сам виберуся, - зніяковіло відмагався ошелешений Оверко.

Рибалки захопилися так, що й про обід забули. Лише перехопили трохи з того, що було під рукою, і знову полізли у воду.

- Діду! - гукав Заярний. - Кидайте свій невід та йдіть до нас! Вода ж тепла, як парне молоко!

- Мені й тут непогано, - відказав дід Кібчик.

Проте сонце припікало так, що він змушений був із своїм начинням перебратися у холодок. І там дід знову заходився мугикати пісню про калину, що росла у лузі. Це була чи не єдина пісня, яку дід Кібчик пам’ятав з часів своєї молодості.

- Ого, скільки наловили! - вражено вигукнув Вирвизуб, коли під вечір повернувся із степу. - Далеко моїм до вас. Слухайте, воронівці, може, надалі рибалитимемо разом?

- Ми що, ми не проти, - висловив думку воронівців Байлем. - Риба любить, аби за нею гуртом ганялися.

- Воно й правда, - згодився Вирвизуб. - Усі люблять, аби за ними ганялися гуртом. Навіть ординці. А у вас, діду, як ідуть справи? Сіть уже готова?

- Гей, то тільки стріли в небо швидко випускають, - відказав дід Кібчик. - А добру річ роблять не один день. - Він зиркнув у Вирвизубів бік і за питав: - Що, погано полювалося?

- І не кажіть, - зітхнув Вирвизуб. - Чогось звіри на геть розбіглася. А тут ще й татарва заворушилася. Визирає то там, то тут. І щезає, бо ж нас п’ятеро було.

- Воно то так, - згодився дід Кібчик. - Татарва - то птиця сторожка. Особливо, коли їх мало.

Під сутінки дід перестав мугикати пісню про калину. Глибокі зморшки пролягли між його настовбурченими бровами. Дід Кібчик про щось думав. І що нижче сповзало сонце, то задумливіший він ставав.

«Воно, звісно, воронівці мені куди ближчі, ніж оці ось подоляки, - міркував дід. - Але нашим аби тільки гигикати… От якби з ними був ще й Швайка - отоді інша справа. Тоді з радістю пристав би до їхнього гурту. Але ж Швайки немає… А Вирвизуб, судячи з усього, хлопець серйозний… Та чи потрібен йому такий старий пеньок, як я?»

Сонце вже заходило за очерети, коли рибалки врешті вийшли на сушу і заходилися варити юшку. Дід Кібчик дивився-дивився, як вони це роблять, тоді не витримав і сказав:

- Ану, геть від казана! Тільки добро переводите. І сам заходився біля багаття.

Вирвизуб з товаришами їли так, що аж за вухами лящало.

- М-мм, - тільки й спромігся сказати Вирвизуб. - Ну, дід, ну, чародій!

- Мій дідо ще й не те вміють, - з гордістю пояснював новому товариству Демко. - Вони все вміють. І борщ, і кашу…

- А як же баба? - поцікавився Вирвизуб, полюючи за сомиковою головою. - Дід її що - до печі не допускає?

- Немає в мене баби, - спохмурнів дід Кібчик. - І доньки немає. Всіх проклятий ногаєць порішив. Залишилися ми удвох з Демком.

За казаном запала мовчанка. На якийсь час рибалки перестали працювати ложками.

- Воно звісно…- сказав Мацик. - Кожна хата, бач, постраждала від ординця. Що у вас на Сулі, що у нас на Поділлі.

- На ординця жалієшся, а сам чкурнув від ляха, - під’юджував його Оверко.

- Бо лях, аби ти знав, не кращий від татарина. Або й ще гірший. Ординець, бач, шаблюкою голову знесе, а лях до горлянки пазурі тягне… Ет, і коли це закінчиться?

Вирвизуб випнув круті вилиці.

- Нічого, - сказав він. - Колись терпець та урветься нашому братові. Он татарва теж зранку до ночі стояла над душею. Доки не дали їм гарного чосу над Синіми Водами.

Про велику битву над Синіми Водами знали майже всі подоляни. Три татарські орди, що кочували між Дніпром та Дунаєм, вирішили покарати як подолян, так і волинян з галичанами та киянами, які відмовилися платити їм данину, заведену ще за Батиєвих часів. Тож біля річки з такою мирною назвою стрілися з наспіх зібраними українськими поселянами та військом великого литовського князя Ольгерда, яке прийшло їм на поміч. Розбилося тоді ординське військо об український та литовський мур на друзки і покотилося назад, аж до Чорного моря…

- От би й нам так, - мрійливо зітхнув Василь Байлемів.

- Скажеш таке, - заперечив рудий Мацик. - То ж, може, ті татари були як татари. Вони, кажуть, вимагали лише десяту частку. А нинішні татари не такі. Їм не десята частка потрібна, вони на наших людей, мов на звірину, полюють!

- Всі вони однакові, - не погодився Байлем. - Що ті, що ці. Та я не про це. Тоді, кажу, з нами був князь Ольгерд. Хоч і не з нашої землі, проте нашою мовою балакав і віру нашу поважав. А зараз хто людей підніме - князі? А де ви їх бачили? Порозбігалися, мов їх і не було ніколи. Старости? Та вони ж носа бояться висунути зі своїх городищ. Хіба що канівський з черкаським, та ще переяславський інколи одкоша дадуть.

- От би знайшовся такий, як той Ольгерд, - по довгій паузі мовив хтось із козаків.

- До такого Ольгерда ще й війська треба, - зауважив на те інший. - А з нашого брата хіба його набереш? Бач, сидимо з тобою в очеретах, тіні своєї боїмося.

- Ну, це ти дурниці верзеш, - зупинив його рудий Мацик. - Я про себе не кажу, бо дурнем був, порпався в тих плавнях, як курка, доки Тишкевич обібрав до нитки. А от Вирвизуб - він що, теж у плавнях ховається? Не скажи. Он з позаминулого літа ординці комарами біля очеретів вилися. І по одинці, і як хочеш. А тепер наближаються лише тоді, коли їх десятків зо п’ять набереться. А чому? Та тому, що Вирвизуб кілька разів дав їм добрячого чосу.

- А наш Швайка? - втрутився воронівець Байлем. - Він що - теж у плавнях відсиджується?

- Ну, Швайка… - не згодився сперечальник. - Швайка - то зовсім інше. У нього з ординцем свої рахунки.

- А в тебе що, їх немає, так? У тебе що - батьки своєю смертю померли?

Вирвизуб замахав руками.

- Хлопці, не чубтеся! - вигукнув він. - Так ви мені всіх татар розлякаєте. Краще давайте-но послухаємо діда. Бачу, він теж хоче щось сказати, та хіба за вами вженешся?

Діда Кібчика і справді тягло в цю суперечку, як старого селезня до річки. Він то невдоволено гмикав, то крутився, неначе йому щось муляло. Проте свого слова дід вставити не наважувався. Бо яке ж ти маєш право повчати чужих, коли в тебе самого онук такий дурень!… Але тепер - інша річ. Не він сам напросився на розмову, а його попрохали.

- Бачу, гарні ви хлопці, - почав дід. - Тільки дурниць у ваших головах не менше, ніж у мого Демка.

- Це ж чого? - образився Байлем.

- А того, що все князів виглядаєте та старост добрих. А князі - вони теж різні бувають. Он у татарів біля Синіх Вод хто головував, га?

Хлопці закрутили головами.

- Ну… хан Качибей, хан Котлабуга і цей, як там його… ага, хан Димитрій.

- От-от, Димитрій! Із наших він, а, кажуть, був гірший за найжорстокішого татарина. Це вам щодо добрих князів. А втекли ви сюди чому - добре життя приїлося? Ні, від таких же панів та старост, за якими оце так жалкуєте. Тож коли вже виглядати якогось князя - то тільки свого. Такого, як оце ми з вами.

- Добре кажете, діду, - згодився Вирвизуб. - Свій - він свій і є. От тільки де ж ти його візьмеш?

- Міг би й сам стати.

- Та ви що, діду? - жахнувся Вирвизуб. - На біса мені те князівство? Треба мені вилежуватися у тих хоромах?

Дід хитро примружився.

- А навіщо тобі вилежуватися? Лежнів і без тебе повно. Тобі б ото сотень зо п’ять гарних братчиків - чим не князь був би?

- Таке скажете. Тут, коли треба дати відкоша ординцям, не знаєш, де й п’ять десятків зібрати…

Замовкли козаки. Мовчали і не знали, що такі ж розмови точаться по всіх дніпровських плавнях та байраках. Від лісової Десни і аж за гримкітливими дніпровськими порогами. Мовчала Україна. Наслухала невимовлене ще слово.

А його все не було. Лише стогін та вороняче каркання злітало над попелищами.

Дід Кібчик підсунув гілку до багаття. Затріскали, високо до неба злетіли червоні язики. Відблиски полум’я забігали по насуплених обличчях.

- Бач, одна лише березова гілка - а скільки того вогню, - зауважив Левко Заярний.

- Справа не в гілці, - відказав на те дід Кібчик. - Вогонь був готовий спалахнути, от що! А березова гілка чи соснова - один біс.

- Щось ви, діду, знову загадками почали говорити, - сказав Байлем.

- Та які там у чорта лисого загадки? Ти що - не бачиш, що Україна не сьогодні-завтра готова спалахнути, як оце багаття? Біда лиш у тім, що все сирі гілки трапляються.

- Еге ж, ваша правда, діду, - згодився Василь. - Ми оце між собою по дорозі говорили, і ось до чого дійшли. Коли вже Вирвизуб запросив нас до спільної рибалки, то чом би йому не покликати нас і тоді, коли рушить на ординця? Усе ж таки шість гарних шабель до зими, знаєте, як би стали в пригоді!

- Це можна, - згодився Вирвизуб. - І взагалі, братчики, можете перебиратися ближче до нас. Місця тут поки що вистачить всім.

- Слухайте-но сюди, хлопці, - озвався дід Кібчик. - А чи всі з вас на зиму збираються на піч залізти? Чи, може, хтось тут залишиться?

- Я лишаюся, - відказав Вирвизуб. - Нікуди мені повертатися. І Швайка теж, мабуть, залишиться.

- За нього можеш не казати. Я про інших питаю.

- Інші теж знайдуться. А до чого, діду, ви оце ведете?

- До того, що добрий курінь кращий від поганої хати, - знову перейшов на загадки дід Кібчик.

Як не дивно, але першим зрозумів діда його онук-тугодум.

- Щира правда! - сказав він ламким басом. - Як на мене, то я теж не пішов би звідсіля нікуди. Ні влітку, ні взимку.

- То в чому ж справа? - запитав Вирвизуб. - Залишайся. Хоча й зелений ти ще, та, бачу, сила є. І злість на Тишкевича теж дещо важить.

- Та я… - знітився Демко. - Як дідо звелять, так воно й буде.

- Де ти, там і я, - відказав на те дід Кібчик. - Бо без мене знову якусь дурницю встругнеш. А поки що, панове братчики, коли дозволите, ми й справді тут залишимося. Нехай онук навчається вашої козацької справи. Та й я теж дещо зможу. Не дивіться, що з мене вже пісок сиплеться. Зате на слизькому не посковзнуся.

- Оце діло! - зрадів Вирвизуб. - Бо я, було, вже подумав, що востаннє сьорбаю таку юшку.

Поиск по сайту: