ПРИГОДИ ПОЧИНАЮТЬСЯ

“Ніч світилася білими цятками щурячих очей. Вони були всюди: ховалися в листі дерев, визирали з чорних проваль підвалів, насувалися з двох боків на дорогу, обсідали дитячі майданчики у дворах. Тоненький писк і настирливе шарудіння супроводжували їх, а ще - важкий задушливий сморід, який зависав над принишклим містом, тільки-но за обрій закочувалося сонце. Дедалі щільніше облягаючи перелякане місто, вони відступали хіба над ранок - неохоче, неквапно, щодень пізніше; спершу тануло в гучних, радісних звуках ранку огидне шарудіння, тоді під сонячними променями починали згасати страшні хижі цятки, й останнім піднімався в небо сморід, що його помалу витісняли звичні запахи бензину, смажених сніданків, липового цвіту...”

Юрась Булочка відсунувся від монітора і критичним оком ще раз перечитав текст. Тяжко зітхнувши, він мишкою виділив написаний абзац і рішучо натиснув на клавішу “Стерти”. Ох, як важко було Юрасикові розлучатися з дбайливо виписаними словами, але ж... Колонка “Українські химери” - він це розумів - для когось стане простою пробою пера, а для нього - випробуванням. Він має написати блискучий, витончений, вишуканий твір! Такий, щоб у ньому - і легкий стиль, і закручений сюжет, і несподівана розв’язка. Такий, щоб узяв першу премію мимохідь. (Такий, щоб журналістка Ліна Оверченко ридала, реготіла й умлівала над ним...) А ця заяложена щуряча тема... Юрась поклав довгі пальці на клавіатуру й замислився, несвідомо затуляючи вузькою спиною екран комп’ютера.

Біда в тім, що письмовий стіл Юрасика, як наймолодшого співробітника редакції, стояв на проході, майже впритул до дверей. Кожен, хто заходив до кімнати, одразу ж натикався на молодого кореспондента газети “Речовий доказ”, який здебільшого ховався від візитерів за монітором. Та хіба це найстрашніше! Гірше було в перші місяці роботи, коли якась добра душа притулила його стіл так, що щоразу, тільки-но візитер штовхав двері темпераментніше, ніж треба, вони з оглушливим “хрясь” врізались у край столу. Які муки переживав у ці моменти Юрась Булочка, годі описати! І тільки за два місяці, коли Юрасик нарешті відчув себе частиною цього дивного, якогось розвих-раного і різнобарвного колективу журналістів, він зважився на вчинок: лишившись після робити довше, ніж звичайно, буцім конче має дописати статтю, Юрась мужньо відсунув на два сантиметри стіл колеги, що стояв упритул до його власного, а тоді вже - і свій. Зранку жодна душа не звернула уваги на те, що двері чомусь уже не гахкають, коли треба й не треба, і тільки Ліна, прослизаючи між столами, щоб забитись у свій куток, зизила здивованим оком: учора ніби було ширше?..

Молодий журналіст так і сидів би з замріяним виразом обличчя ще довго, якби не відчув незрозумілу тривогу. Він дослухався до себе. Ні, неспокій народився не у власному Юрасиковому тілі, а проникав ззовні. І цей неспокій був пов’язаний із якимсь спогадом. Зараз, зараз, хвилиночку... Я згадаю... Юрась Булочка зосередився і нарешті збагнув, що схвилювало його.

Треба зауважити, що стіл його стояв не тільки на проході, а ще й ближче всіх до столу самого редактора відділу новин Вальтера Тадейовича. І от тепер Юрасик краєм вуха підсвідомо слухав, про що перемовляється Вальтер Тадейович із телефонним невідомим, міцно притиснувши трубку до вуха й боком повернувшись до підлеглих. Насторожило юного журналіста знайоме ім’я: “Святослав Пилипович Шапка”. Юрась прислухався.

- Угу, угу, - кивав трубці Вальтер Тадейович. - Так-таки й утекли? Що? Не може бути! А ви, отже, проведіть внутрішнє розслідування, бо то їх хтось випустив... - Вальтер Тадейович полюбляв роздавати поради. - Угу, просто характерники якісь! Ні слідів, ґрати цілі, двері цілі... Байки, ясне діло! - різко відкинувсь у кріслі редактор і трошки послухав, не перебиваючи. - О, а це щось цікавеньке! Як, ви кажете, звати? Чекайте, я запишу... Так... Олександр Остапович Варченко... Як? Ага, Шкварченко! Записав, бардзо дзенькуєнь. Ну, будуть новини, дзвоніть. Так, так, як зрозумів. Будьмо! - поклав він трубку й одразу повернувся до Юрасикового столу, вишукуючи щось за його спиною: - Ліночко!

- Так, шефе! - почувся бадьорий голос. Ліна вистрибнула з-за столу й за мить опинилася перед редактором. Приголомшило Юрася Булочку те, що на ній дивним чином опинилася чорна шкірянка, яка до того висіла в шафі коло протилежної стіни, а в руках - побита часом сумка. Ліна була в повній бойовій готовності десь бігти й ловити кримінальні сюжети для рідного видання.

- Ліночко, - почав Вальтер Тадейович стишеним голосом, оком чомусь просвердлюючи Юрасика. Той засовався невпевнено. - Пам’ятаєш іще районне містечко Рябокінь?

Ліна зворушено всміхнулася. - Атож!

- Є новини... - Вальтер Тадейович зробив двома руками закличний жест, ніби хотів одночасно обійняти Юрася й Ліну. Вони наблизилися. Редактор заговорив тихо, щоб не почув ніхто з редакції, а що голос мав громовитий, то окремі слова таки пробилися крізь товщу гамору, який перекочувався кімнатою. Непосвячений навряд чи здогадався б, про що мова, бо виглядала розповідь так: “Шкварченко... не знаю... приїхав... звістку... до того сина... з тюрми... ґрати... Шкварченко... знайшли в готелі... в короткі новини... свідки... вистане на матеріал... треба їхати...”

Крізь Лінину смагляву шкіру проступив легкий рум’янець. Що казати про Юрасика, який із перших слів начальника взявся червоними гарячковими плямами! Все було надзвичайно ясно й просто: двоє небезпечних злочинців утікають із ка-пе-зе, і їхня втеча загадковим чином збігається зі смертю приїжджого старого! А отже, а отже... Юрась Булочка у голові окреслював план захоплення ворога на місці злочину, якось випустивши з виду, що злочин, якщо і мав місце, то не сьогодні, і навіть не вчора, а позавчора, тож тепер - шукай вітру в полі...

- Ми їдемо! - зірвався з місця Юрасик. Ліна на згоду кивнула, ховаючи очі. Якби юний журналіст у цей момент глянув їй в обличчя й помітив цей соромливо відведений погляд, о, він би тричі подумав, перш ніж летіти на злам голови в районну діру під назвою Рябокінь!.. Із містечком Ліну таки дещо пов’язувало.

Але Юрась нічого не зауважив. Уже за двадцять секунд він опинився на подвір’ї - у маленькому охайному дворі, з усіх боків затисненому старими цегляними будинками, виїхати з якого можна було, тільки добре поблукавши, бо один двір переливався в другий, другий в третій, і кінця-краю їм не було.

Юрасик відімкнув дверцята старої “копійки”, що нею невимовно пишався: це була перша в його житті машина! Він часом уявляв собі, як років у тридцять п’ять, влізаючи до салону низькорослого, але прудкого “ягуару”, він зі щемом у грудях згадуватиме свою першу “копійку”, яка зараз сумно дивиться на нього круглими старечими очима... Юрась Булочка висмикнув із-під сидіння ганчірку, протер бічні дзеркала, що робили машину схожою на клаповухого мопса, і ґречно відчинив двері з боку пасажира.

Ліна збігла сходами і, не звернувши уваги на Юрасикове джентельменство, незграбно гепнулась у крісло й захряснула дверцята.

- До мене додому за речами! - дала вона команду та клацнула паском безпеки.

* * *

Машина підстрибувала на місцями полатаній після зими трасі. Міцно тримаючи кермо й нахилившись уперед, Юрась Булочка обігнав абсолютно неприродної величини фуру. Перевалило за четверту годину. Наздоганяючи мандрівників, по небу сунулася дебела хмара, і коли вона доповзла до обрію й підім’яла сонце під себе, по даху машини затарабанив дощ, ляпнув у лобове скло. Юрасик наосліп посовав чорним важельцем коло керма. Щітки залипли на склі намертво.

- Свинство, яке свинство! - пробурмотів Юрась і ще раз покладав важельцем, сердито стиснув вуста, стишив хід.

Ззаду наближався моторошний гуркіт, й у бічне люстерко наш водій побачив розхлябану вантажівку, яка, здалося, перла просто на нього. Юрасик на частку секунди приплющив очі. Вантажівка пролетіла повз, страхітливо грюкаючи кузовом на всіх нерівностях дороги місцевого значення. Скло перед Юрасевими очима вкрилося чорними цятками. Видимість зникла, наче перед вікном хто пелену повісив. Наш водій пригальмував, висунувся з машини, ховаючи голову в каптур, почав швидко стирати бруд. Ще одна вантажівка - і в чорних цятках не тільки лобове скло, а й синя Юрасикова курточка.

- Свинство! Яке свинство! - буркнула Ліна стиха.

Безталанний водій набурмосився. З Ліною завжди так: одні кпини. От якби вона могла хоч тро-о-ошечки серйозніше до нього ставитися! Погляд Юрася Булочки затуманився, й перед внутрішнім зором постала яскрава картина. Він бачив святково прибрану редакцію: повітряні кульки з логотипом газети “Речовий доказ”, збуджені голоси колег-журналістів, телекамери роз’їжджають вузькими проходами, Ліна на високих підборах, шампанське на столі самого редактора відділу новин Вальтера Тадейовича... На власному ж Юрасиковому столі - гора газет, і він стоїть коло столу й крупними літерами пише на останній сторінці: “Щасти! Автор” - і свій недбалий підпис. Рівно під його підписом палахкотить червоний заголовок на всю сторінку: ВІТАЙТЕ ПЕРЕМОЖЦЯ КОНКУРСУ “УКРАЇНСЬКІ ХИМЕРИ”! Колеги дякують, починають читати оповідь, яка взяла перший приз, регочуть і тицяють пальцем у Юрася: “Ну, хлопче, здивував! Ну, не чекали! Та ти ж талантище!” Ліна підходить до столу, бере газету й простягає йому: “Прошу, підпиши й мені...” Він переможно всміхається і, на мить затнувшись, пише - як з гори летить: “З любов’ю - автор”... Юрасик тяжко зітхнув.

Але онде вже і знак ДПС, онде й обмеження швидкості в 50 км на годину, і Юрась Булочка, скинувши ногу з педалі акселератора, зловтішно зауважив, що страхітлива вантажівка, яка обляпала йому синю курточку, похнюплено з’їхала з дороги під суворим поглядом автоінспектора. Проїхавши червону загорожу, Юрасик уже готовий був рвонути вперед, коли боковим зором відмітив біле якесь авто при дорозі, коло нього двох у синіх строях і червоний круг на довгій ручці, що викликав дратівливі асоціації. “Копійка” загальмувала.

- “Екологи”, - сказала Ліна, надула велику бульку з жувальної гумки й схилила голову набік, оглядаючи череватого хлопа, який робив їхній машині дивні знаки. Лівим оком Юрась бачив, як повз пролітають набундючені іномарки. Він під’їхав до владного жезла. Не мовлячи ні слова, черевань завовтузився ззаду машини, щось кудись під’єднав і наказав:

- На нейтральній!

Юрасик перевірив, що важіль стоїть у нейтральному положенні. Озирнувся зацьковано. Черевань націлив хижі очі на прилад зі стрілкою.

- Тепер на середніх обертах!

Юрасик, який уявлення не мав, що таке середні оберти і де їх можна перевірити, газонув. У пам’яті вигулькнула цифра три тисячі, потім спалахнуло дивне слово “тахометр”, але не прив’язалося до жодного матеріального об’єкта. “Копійка” рикнула й у запалі аж підскочила.

- Та тихше, тихше! - заволали ззаду. Журналіст трохи відпустив ногу. Ліна з цікавістю обернулася і побачила розгубленого череваня у синьому строї, який крутився коло свого приладу. Вона витягла записника й почала перевіряти, чи не лишилось у неї яких нагальних справ у Києві, аж тут черевань виріс перед лобовим склом.

- Пощастило тобі, - розвів він руками. - Давай двадцять гривень.

- За що? - пополотнів Юрась Булочка.

- Випишу тобі талон на чотири місяці.

У Юрасика відлягло від серця. Тремтячою рукою він обміняв двадцятку на білий талон із двома зеленими буквами “СО”, тоді сів за кермо. Черевань нетерпляче махнув рукою, проганяючи “копійку”, що на її місце вже приготувався заповзти офірний “запорожець”. Юрась автоматично передав талон Ліні, лівою рукою вивертаючи кермо. Ліна поміркувала, а тоді жувальною гумкою хвацько приліпила білий прямокутник паперу до лобового скла.

- Не чіплятимуться більше, - мовила вона підбадьорливо. “Копійка” поволі рушила. До містечка Рябокінь лишалось усього кілька кілометрів. Юрасик розслабився й навіть почав насвистувати пісеньку, яку Ліна не могла впізнати: фальшивив колега безбожно. Ліс обабіч дороги розступився, вдалині, показалися перші низькі будинки, сірі у сірому присмерку.

Юрась Булочка уявив жовтенький двоповерховий готель із зірваним дахом. Маленька кімнатка на першому поверсі: ліжко, стілець, склянка з кип’ятильником на підвіконні, шафа з дверцятами, що ніколи не зачиняються. Двоє чорних і страшних прокрадаються у нічній сліпій темряві до вікна, зазирають усередину. Тоді один спритно виважується на руках, штовхає раму, заскакує на підвіконня, зникає всередині. Другий озирається, чи нема кого, і лізе слідом за товаришем. У кімнаті загоряються дві тьмяні цятки ліхтарів, двоє методично обшукують кожен закапелок. Аж раптом під вікном чути шарудіння, у прорізі на тлі чорного неба з’являється голова, гострий ніс, дві витягнені руки, які закінчуються таким характерним предметом з довгого цівкою. “Генде гох!” - рикає грізний голос. Постріли. Бійка. Сирена. Знову постріли. Двоє скиглять зацьковано. Переможець у синій куртці виводить розчавлених злочинців із дверей готелю й допроваджує до міліційного “бобика”...

Під колесами “копійки” прудко майнула тінь. Ліна одною рукою вхопилася за серце, іншою вчепилася Юрасику в плече. Юрась перекинув праву ногу на гальмо, “копійка” стала дибки навпроти білого знаку “Рябокінь” і кілька разів смикнулася, глухнучи.

- Кішка! - крикнула Ліна з запізненням. - Як ото моя Нявонька, - додала вона плаксиво.

- Не чорна? - наполохано пробурмотів Юрасик і побачив, як темна тінь шаснула в кущі. - В пазуху чи поза пазуху? - і він обмацав “змійку” на куртці, не знаходячи, куди застромити руку. У присмерку не знати було, якої масті кішка - така ж темна, як і сам присмерк.

- Ю-ра-си-ку! Звідки в тобі стільки забобонів? Ледь кішку не забив, а турбуєшся, чи часом не на щастя! - Ліна похитала головою і стала чаклувати над мобільником. - Привіт! - стиха мовила вона в трубку. - Упізнаєш? Я в місті...

...“Копійка” сама віднайшла вузьку вуличку, знайоме обійстя й ґратчасту хвіртку. Вона загальмувала перед брамою нетерпляче, чекаючи, доки хтось її пустить у двір. Тяжко зітхаючи, Ліна вилізла з машини і розчахнула ворота. “Копійка”, повна гідності, завернула у двір і застигла навпроти освітленого низького вікна під зеленим дахом.

Із хати долинуло тихе гарчання. Двері розчинилися, відкриваючи зору невеличкі сіни. На порозі позіхав на всю пащеку великий чорний пес. Поруч із кудлатим Хованцем, обкрутивши довкруг себе пухнастого хвоста, сиділа жовтоока кицька й зводила білі довгі вуса в нитку, наче збиралася щось промовити.

- Нявко, ти? - Лінин голос миттю захрип і зірвався.

Розділ VII

ЩЕЗНИК

- Що ж робити? Що його робити? - бурмотів хованець, нервово чухаючи чорне кошлате стегно. - Що ж робити? Ніхто, крім нас... І як усе швидко!.. Либонь, і не здогадуються... А ми тут сидимо... Ніхто ж не знає... Що робити?

Галявина, що на ній по-турецькому розсівся хованець, де-не-де проростала пролісками, і нявка переходила від кущика до кущика, встромлюючи гострого писка просто всередину кожної квітки, ніби хотіла випити весь квітковий аромат. Помалу вона віддалялася від свого супутника у бік ріки, де кущі з набубнявілими бруньками грілися на сонці, і сторонньому спостерігачеві могло здатися, що вона таким чином намагається накивати п’ятами, аби не вислуховувати хованцеві душевні терзання.

Насправді ж вона міркувала. Міркувалося їй краще на бігу, коли ноги наче б наздоганяють думку. Жовтоока нявка, як кицька, оббігла галявину, обнюхала всі до одної квіточки й повернулась до смутного товариша.

- Маю план, - промовила вона вагомо. Хованець здригнувся і застиг.

Нявка зробила коло довкруж нього. Тоді заговорила. Що далі слухав хованець, то смутнішим ставав його вид. Нявка наступала. Він супив волохаті брови й мовчав. У якийсь момент в очах його навіть майнув страх, але хованець швидко притлумив його і стер з обличчя наполохані зморшки. Знав хованець, надто добре знав, що нявчині плани рідко добром кінчаються, але у нього самого в голові було пусто, як у сухому колодязі! Він совався по землі і затято мовчав.

- То йдеш зі мною? - нарешті не витримала нявка.

Капловухий хованець скреготнув зубами, та знехотя підвівся. Товаришка миттєво оцінила ситуацію і, не даючи йому оговтатися, застрибала геть із галявини і за хвилину зникла поміж темними стовбурами старих сосон. Слідком за нею хованець ступив до бору, і сосни зімкнули верхівки, відрізаючи сонячні промені. Під чорними ногами тріскали гілочки, вгиналася суха брунатна глиця, а безтілесна нявка неслася десь попереду, майже не торкаючи землі.

Сосновий бір перетворився на загущений змішаний ліс. Світло гуляло у високості, але не могло пробитися крізь щільне шатро гілля. Земля під ногами зробилася вогкою і важкою, і хованцеві здалося, що далі й зовсім почнеться багнюка, і лишень він подумав про це, як п’яти провалились у зимну трясовину.

- Ох, де ж ти мене завела? - рикнув він.

- Цить, - приклала нявка палець до вуст, - гляди.

Хованець глянув. За кілька кроків від нього на горбку, який випинався з багнюки, сидів дивний дідок. Сам із лікоть, а сива борода - на сім ліктів. Голова велика, мов розпухла, а сам дрібненький. Дідок насвистував; закотивши ногавиці зашмарованих штанів, він ляпав ногами по воді та з цікавістю спостерігав, як далеко долітають брудні бризки. Хованець прислухався і зрозумів: те, що йому щойно видалося свистом, насправді було наспівуванням.

Ох, ох, в драговині

Я сиджу у трясовині,

Коло мене жаба кумка -

Прикликає свата-кума,

Цвіт багна ясніє рясно,

Низько небо, близько ряска,

Кроки ловить чуйне вухо,

Терпко пахне людським духом.

Ох, ох, пізні гості -

Білі кості...

Хованець нервово заозирався. Безлюдне болото було тихим і неживим, навіть жаби, про яких співав дідок, і не думали ще кумкати.

- Це від тебе хатою пахне, подом, людським духом, - глянула на нього нявка знизу вгору. Хованець здригнувся, уявивши власні обсмоктані й обгризені білі кості.

- Хто це? - прошепотів він.

- Капуш.

- Ага, - мовив хованець і зробив два обережних кроки. Капуш підняв велику голову. Темні пронизливі очі зло зиркнули на двох непроханих гостей.

- Доброго дня, - привіталася нявка. Хованець кивнув.

Капуш невдоволено повів головою, відчув, що його щось не пускає, і маленькою чіпкою ручкою смикнув брудну довгу бороду. Почулося нахабне гиготіння, і хованець побачив, що якась крихітна потвора, яка було вчепилася в сиве волосся, нарешті випустила його й ляпнулася назад у болото. Капуш злісно засичав, потвора ще раз вигулькнула на мить і, примарилося хованцеві, скрутила бородатому дідку велику дулю. Капуш плюнув.

- Ми до вас у невідкладній справі, - суворо повідомила нявка. Капуш пажерно облизнув тонкі вуста, за якими майнули гостренькі коричневі зуби. О, ці зуби точно можуть до білого обгризти будь-яку кісточку!

- Ласкаво прошу, сідайте, - аж занадто люб’язно запропонував він, ховаючи в бороду хтиву посмішку.

Нявка підібрала білу сорочку й церемонно всілася на горбку навпроти головатого діда. Хованець тупцяв поряд і ніяк не міг знайти собі сухого клаптика землі: ноги він уже замастив до колін, і тепер між пальцями стовбурчилась забрьохана жорстка солома.

- Ох, яка гарненька дівонька, - солоденько заспівав капуш, простягаючи до нявки кістляві пальці. Він помацав її хазяйнувато, але нявка була худореброю, аж прозорою, і дідок невдоволено поплямкав губами і вже готовий був знову плюнути, але якась думка стримала його. Він перевів погляд на хованця. Той набундючився.

- У тебе нюх гострий, а очі зіркі, - підлабузничала нявка до капуша, - маєш носом чути, де яка звірина, де яка істота пробігає. Скажи нам, звідки мертвим духом пахне? Опирячим духом?

- Ох, скажу, скажу, - задріботів капуш, - тільки ходи-но до мене, дівонько, на коліна...

Хованець смикнувся. Нявка ж напрочуд спокійно злізла з горбка, обтрусила сорочку, розмазавши мокру землю по всій пелені, і ступила назустріч дідкові. Той простягнув руки, ловко підхопив її і, всадовивши на коліна, почав лагідно заколисувати, хитренько примружуючи очі.

- Ох, яка у тебе ніжна шийка, - бурмотів капуш, наближаючи зуби до нявчиної тонкої шкіри.

Просто казковий дідок Ох, - подумав хованець, - заговорить, улестить, а тоді хап! - і затягне до себе під землю. І сидітимеш там тридцять і ще три роки, доки не врятує тебе якась добра душа...

- Скажи спершу, що твій ніс говорить, - манірно відсторонювалася нявка.

- Ох, які в тебе тендітні плечі, - далі вів своєї капуш.

- Ні, - капризувала нявка, - перше про опирів!

- Ох, які в тебе тонкі ручки, - колисав її капуш, а гострі нігті малювали загадковий малюнок на нявчиній долоні.

- Ні, хочу про опирів! - у нявчиному голосі чулося роздратування малої дитини.

Якби хованець під свою чорною шерстю міг червоніти, довколишній ліс уже би паленів від пекучого сяєва. Але він міг тільки світити сердито очима й потай шкірити зуби.

- Опирі? - гойдався з боку в бік капуш. - А носик мій каже, що опирями оно звідти тягне, - махнув він сивою бородою.

- Звідки? - одразу пожвавилась нявка.

- А з тартаку! - ще один зліт бороди і ласкавий, медвяний голос: - Ох, які в тебе гарненькі очка...

Нявка спробувала звільнитися, але з обіймів капуша не так легко було випручатися. Хованець відступив на крок і оглянув місцевість. Ондечки лісок, а в ньому тартак, тож якщо він зараз дасть шалабана цьому миршавому дідугану, вирве з його кістлявих рук нявку й побіжить, то коло тартаку опиниться дуже швидко - скажімо, хвилини за три. Але то лишень у тому випадку, якщо десь не гепне у багнюку і їх двох не засмокче болото. А капуш своє діло знає: вмить усі горбки поховає під воду, шукай потім, де його стати на сухе! Ні, план кепський. Нездалий план, треба визнати.

Добре, план номер два. Хованець зміряв дідка з голови до ніг і спинив очі на бороді, яка зміїлася й викручувалася ледь не до самого лісу. Отож, він зараз робить кілька обережних кроків до лісу, хапає капуша за бороду й зав’язує вузлом довкола найближчого стовбура... Хованець позадкував. Капуш підняв голову й зло блимнув очима. Борода підстрибнула й поповзла, обкручуючись довкола горбка, що на ньому сидів дідок. План номер два провалився.

Гаразд, план номер три. Хованець занурив долоні в болото й набрав повні жмені бруду. Якщо він зараз добре ляпне капушеві в зморшкувате личко, та заліпить йому противні його очі, а тоді вхопить нявку і чкурне до лісу... Різкий біль, наче від долоні зараз відкрають шмат плоті чиїсь гострі зуби, стрельнув у руку.

- Ох! - скрикнув хованець. Він відсмикнув руку й утупився в темну долоню. Жодного сліду не проступило на шкірі. Що ж це було?

- Ох-ох-ох! - передражнив його хтось писклявим голосом. Крихітна потвора, підстрибуючи на кривих ніжках, тоненько підсміювалась і дражнила великого незграбного хованця. - Ох-ох-ох! - підспівувала вона.

- Хто ще сказав “ох”? - почув раптом хованець здушений голос. Капуш несамохіть випустив нявку і тепер хижо озирався. - Хто ще сказав “ох”?

Нявка зробила обережний рух і сповзла з дідових колін. Той крутив головою, але луна вже підхопила оте пискляве “ох” і понесла болотом далі, далі, і тепер здавалося, що те “ох” лунає з усіх кутків, з-під кожного куща, з-за кожного горбка. Капуш запаморочено вертів головою. Нявка тихо рушила до лісу. Хованець теж почав відступати. Крок. Іще крок. Гілка тріснула під ногами. Капуш хитнувся й от уже мав обернутися... Одночасно підстрибнувши й розвернувшись до лісу, нявка й хованець вдалися до ганебної втечі.

* * *

- Хух!

Хованець гадав, що вже ніколи не відсапається. Нявка впала на землю й, розтуливши маленького ротика, по-риб’ячому хапала повітря. Після забігу на коротку дистанцію її сил забракло навіть на коротке й змістовне “хух”. Нарешті нявка перевернулася на живіт, тоді стала на коліна, а далі сіла.

- І чого, питається, я за тобою бігаю? - заговорила вона.

Хованець опустив очі. Непомітним рухом він помацав зелену нитку-волосину, якою нявка одного разу рятувала-зашивала його драну шерсть. Але нявка помітила його рух.

- Радієш, що я себе до тебе пришила? - зашипіла вона. - Не радій! Ото зараз видеру волосину свою від тебе, тоді подивимось, якої заспіваєш! Усі кучері по лісах-болотах розгубиш!

Хованець затулив латку чорною долонею. Вітер війнув і пригнав важкі звуки: дзижчання пили, тяжке “гах” дощок, що падають на землю, скрегіт металу і роздратовані крики.

- Тартак уже близько. Ти йдеш?

Нявка з незалежним видом знизала плечима й посунула на звук. А звук наростав. Спершу далеке дзижчання набрало голосу, розкотилося лісом, рвучися понад верхівки дерев. Лункі удари дерева об землю робилися дедалі важчими, земля щулилась і болісно видихала.

Що ближче підходили мандрівці до тартаку, то неспокійніше їм ставало: до звичних механічних звуків долучався звук дивний і потойбічний: монотонний, неживий, тяжкий для вуха. Нявка стишила ходу й наче ненавмисно спіткнулася, аж хованець налетів на неї, збиваючи з ніг. Підхоплюючи товаришку на льоту, він відчув, що під білою сорочкою нявка тремтить, як у пропасниці. Хованець покрутив головою і міцно взяв її за руку.

Звук наближався. Ось уже можна розрізнити слова.

Руки, вправні до роботи,

Розгулялися до поту:

Сотень пилок ярий дзвін -

Як руки одної чин.

Древо падає і плаче,

Пилка свище, дошка кряче,

Розлітається на дві,

Голос губиться живий.

До роботи руки вперті:

Підростає голос мертвий!

Нявка йшла з широко розплющеними очима. Такого вона ще не бачила: тисячі малих, кудлатих, з хвостами й цапиними ріжками, у червоних жупанчиках тягнули, крутили, стукали, пиляли. Те, що тільки-но було деревом, раптом розпадалося на дошки, які самі собою вкладались у стоси й за мить зникали геть з очей. Нявка замружила очі, тоді зробила малу щілину й глянула. Їй здалося, що дерева лягають під пилу самі, і що пила крутиться сама, а курява стружки злітає в повітря, забиваючи дихання. І лише нав’язливий звук одностайної пісні вернув її до дійсності: не самі вертілися механізми - коло них миготіли волохаті руки.

Раптом хованець шарпнув її; вона заточилась і була би впала, якби товариш не встиг притиснути її до піраміди зрубаних дерев з обчухраним гіллям.

- Диви, - сказав хованець глухо. Нявка визирнула зі сховку.

Перед блискучим колесом пилки виросла темна постать. Великий горб випинав зі спини, руки звисали ледь не до колін, а ноги були якісь закороткі. Нявка розрізнила наглухо зашпилену коротку куртку й вузькі панталони, а на голові - круглий капелюх із широкими крисами. З-під капелюха стирчав великий ніс і цапина борідка. Але ні цапина борідка, ні незграбна постава істоти не могли применшити того підсвідомого страху, який піднявся нявці з нутра, лишень вона вчула глухий голос.

Голос роздавав вказівки; волохаті руки замиготіли ще швидше, ясне колесо пилки закрутилося веселіше, дерева востаннє стогнали розпачливо й гірко і, потрапляючи під ніж, захлиналися власним плачем і назавжди втрачали голос.

- Це він, - шепнула нявка.

- Він, - підтвердив хованець.

- Щезник, - вихопилось у нявки.

- Не промовляй уголос! - цитьнув на неї хованець, але темна істота здригнулась і рвучко обернулась у їхній бік. Вони застигли й затамували подих.

Щезник зробив два кроки, прислухався. Тоді махнув рукою, глухим голосом кинув вказівки, і тут піраміда покаліченого дерева почала розпадатись, а двійко шпигунів, заморожені страшним голосом, дивилися, як просто на них невпинно котяться важкі колоди.

Розділ VIII

Поиск по сайту: