СТРАЖДАННЯ ЮРАСИКА БУЛОЧКИ

У редакції газети було гамірно й радісно: день авансу святкували всім колективом, і галас у натоптаній журналістами кімнаті стояв такий, як на мітингу під Верховною Радою. Редактор відділу новин Вальтер Тадейович сидів за столом набурмосений, а навпроти нього в чорному кріслі з металевими ніжками гойдалася рудоволоса журналістка, щоразу загрозливо перехиляючись назад так, що якби ще один градус, ще один сантиметр - збирали би по підлозі кістки усією редакцією. Жестикулюючи й підносячи голос, аби перекричати інших, журналістка доводила Вальтеру Тадейовичу, що газета потребує деякого оновлення.

- Зрозумійте мене правильно, я не тому це пропоную, що хочу власну писанину в газету втулити. Але ж ви бачили редакційну пошту? Щодня по двадцять листів приходить, і всі кримінально-фантастичні історії розповідають. Скільки ми того використовуємо? Доки просієш інформацію, вона вже неактуальна. А те, що я пропоную, провірене вже сотнею років. Робимо колонку літераторів-аматорів, друкуємо - після деякої обробки - найкращі, найцікавіші історії. Нічого вивіряти не треба, бо ж завжди можна послатися на те, що це - художня вигадка. Колонку назвемо “Українські химери” абощо.

- Ліночко, - заперечував Вальтер Тадейович, - треба людину буде тримати, щоб вона ці всі тексти читала, відбирала й обробляла. Бо щойно колонка з’явиться, листами нас завалять...

- Завалять поза всяким сумнівом. Але воно того варте. В Україні ж тепер читають тільки ті, що самі пишуть. Отож, купуватимуть газету хоча б для того, щоб дізнатися, чи випадково у цьому числі не їхній опус надрукували.

- Але ж треба буде платити гонорари, а наша бухгалтерія навіть позаштатних не любить. А тут і взагалі - окремі угоди, труднощі...

- Жодних гонорарів, - відповідала Ліна, і видно було, що вона продумала свою ідею до найдрібніших деталей. - Точніше, гонорар буде, але тільки один - скажімо, раз на півроку. Влаштуємо щось на кшталт конкурсу, і головний приз, приміром, тисяча гривень. Раз на півроку найкращій історії присуджується приз. А всі решта - просто учасники...

- Ох, Ліночко, - гудів Вальтер Тадейович, - щотижня у тебе нова ідея. Не так швидко. Дай мені подумати.

- Думайте, шефе, але швидше. Бо я маю ще один проект у голові. Додаток до газети... - Ліна виразно глянула на редактора відділу новин, і Вальтер Тадейович приречено зітхнув.

Саме в розпал їхньої емоційної розмови відділ новин вибухнув реготом: то заступник редактора відділу новин розповідав анекдоти. Журналісти реготали так, що навіть Ліна і Вальтер Тадейович, які анекдотів не чули, не втрималися й усміхнулись.

Не сміявся тільки Юрась Булочка, який ховався за екраном комп’ютера з сумним і замученим виразом обличчя. Юрасикові було не до сміху: сьогодні йому виповнилося двадцять два роки і п’ять місяців, і чомусь саме сьогодні він гостро відчув, що час минає, а в житті його нічого не відбувається - нічого, вартого лишити слід в історії і на папері. А - що гріха таїти - мріяв Юрась Булочка про письменницьку славу, про товсті книжки із його прізвищем на титулі, що їх люди зніматимуть із полиць книгарень, гортатимуть, потім забиратимуть із собою, щоб читати вдома під лампою, закладаючи сторінки не використаними проїзними квитками, а спеціальною стрічкою-закладкою, вклеєною в корінець палітурки...

Визираючи з-за монітору, Юрасик час від часу поглядав на рудоволосу журналістку й важко зітхав. Треба зізнатися, що саме журналістка на ім’я Ліна Оверченко була причиною сьогоднішньої його депресії. Ще кілька місяців тому він нізащо не повірив би, що сидітиме колись отак, у куточку, й тяжко страждатиме через жінку, яка, до всіх її сумнівних чеснот, ще й на сім з половиною років старша за нього. Але ж ось воно - сталося. Непередбачене, неймовірне, непогамовне почуття прокинулось у Юрасиковому серці й прагло виплюснутися назовні.

На екрані монітору плавали різнобарвні симпатичні рибки, а з колонок линуло заспокійливе шарудіння водоростей на дні морському, але Юрасикова душа не виповнювалася гармонії й умиротворення. Натомість під чорним каменем, за який час від часу запливав блакитнокровий і прозорий, як скло, кальмар, ховаючись од хижого ока меч-риби, Юрасеві Булочці ввижався півзасипаний піском кістяк потопленого корабля, а в розтрощеному трюмі його - сувої червоної китайки, що розповзалася від одного доторку, від одного поруху води, коли мимо пропливала велика рибина; дубові діжки з темною, коньячного кольору мадерою; порепані мішки з кавою, якої вже ніхто не вип’є; але найголовнішим, найважливішим із того, що бачили туманні Юрасикові очі, була велика скриня, накрита розбитим віком, довкруж якої розсипалися золоті монети й загадкові тьмяні перли. В уяві своїй Юрась Булочка низав на нитку перлину до перлини, могур до могура, а потім одягав намисто на тонку смагляву шию - обережно, щоб не заплутатись у рудих пасмах волосся...

Раптом та, на чиїй шиї виблискувало намарене намисто, зупинила щоденну ритуальну суперечку з Вальтером Тадейовичем і почала квапливо збиратися додому. Безжальною рукою спущений на землю Юрасик гарячково засовавсь у кріслі: йому негайно треба було вигадати привід, який був би достатнім виправданням провести Ліну - не до метро, цього замало! - до самого дому. Не зле було б і до квартири втрапити, але Юрась міркував, що осяяння може зійти на нього останньої миті, коли він уже прощатиметься з Ліною під під’їздом.

- Шефе, - говорила тим часом рудокоса журналістка, - ви помізкуйте над моєю ідеєю. Оголошення можемо дати вже в п’ятничний номер. Скажімо, таке: “Подарунок для наших читачів і дописувачів - новий розділ “Українські химери”. Саме тут щоп’ятниці друкуватимуться найоригінальніші читацькі історії...” - Ліна перевела подих і зауважила в дужках: - Звісна річ, і без любовних оповідок не обійдеться, - вона розвела руками й продовжила текст оголошення, - “... претенденти на головний приз - тисячу гривень і передплату на наступний рік. Приз присуджуватиметься щопівроку”. То як?

Юрась Булочка відірвався од примарного золотого намиста й перевів очі на Лінине обличчя. Ще толком не усвідомлюючи, що саме зацікавило його в словах старшої колеги, він дозволив думці плисти за течією, і десь там, за плесом, в голові його прозвучало чітко й недвозначно: кому, як не тобі, написати кримінальну історію, що візьме головний приз? Юрасик підвівся з-за монітору.

- Вальтере Тадейовичу! Я вашу розмову випадково підслухав. Лінина ідея - супер. Якщо вона захоче обробляти й відбирати для публікації тексти, я міг би взяти на себе її колонку новин “одним рядком”. Правда ж? - повернувся він до рудої журналістки.

- Треба подумати, - відкинувсь у кріслі редактор відділу новин, здивований Юрасиковим ентузіазмом: зазвичай спільне з Ліною завдання той сприймав як кару небесну. - Мушу з головним редактором побалакати. Ми ж не самі газету робимо...

- То ви побалакайте! - ухопився за останню фразу Юрась. - А ми з Ліною обговоримо практичну реалізацію чудового задуму... Я тебе проведу додому?

Ліна була здивована не менше від Вальтера Тадейовича. Відшукавши на столі під горою списаного незрозумілими гачечками паперу старенький мобільний телефон і пришпиливши його в сумці на спеціальний ланцюг товщиною в палець, вона без люстерка, навпомацки підфарбувала губи (помада виявилася такого пісного кольору, що майже не виділялася на смаглявому обличчі), тернула задля годиться щіткою по волоссю й готова була до виходу. Юрасик обережними кроками наблизився до дверей, готовий супроводжувати старшу колегу.

- До завтра, - змахнула рукою Ліна. У відповідь вчулося неодностайне бубоніння, бо заступник редактора відділу новин саме наближався в черговому анекдоті до розв’язки.

- До завтра, - повторив Лінин жест Юрась Булочка і вислизнув за двері, доки Вальтер Тадейович не оговтався й не завернув його назад.

У дворі Ліна з замилуванням помітила, що Юрасик таки збирається її супроводжувати, а не використав як привід вшитися у власних невідкладних справах. “Чого тобі?” - так і крутилося в неї на язиці, але вона досі стримувала себе. Тісний двір засипаний був абрикосовим квітом; двічі круто повернувши й минувши арку, журналісти нарешті вийшли на Малопідвальну й посунули в бік метро.

- Ти... цей... - почав мимрити Юрась, через слово затинаючись, - ти ніде... цей... не спішиш?

- Спішу-спішу, - кинула Ліна через плече, поглядаючи на дорогу, куди вже ступила її нога, - статтю дописувати для завтрашнього числа. Я вдома диктофон випадково лишила.

- Ага, - промовив Юрасик замислено.

Прохолода метро війнула в обличчя, вистуджуючи плямистий рум’янець на його щоках. Підставивши голову вітру, який запаморочливо пахнув рейками, важким мастилом коліс, підземеллям - отим незмінним духом метро, що навіює думки про швидкісні потяги, вокзали й далекі дороги, Юрась Булочка придумував слова, які вже зараз, уже сьогодні що-будь має сказати Ліні. Слова не трималися купи.

Рудокоса ж журналістка, яка ні сном ні духом не відала про його терзання, була весела й балакуча. Привісивши собі на лікоть сумку, вона хиталась у проході вагона, розмахуючи руками, а що була на зріст невеличка й до поруччя над головою не діставала, щораз хапала Юрасика за руку, коли поїзд починав перед станцією різко стишувати хід. Від доторку її чіпких маленьких долоньок Юрасю робилося зовсім зле.

Тринадцять хвилин від Майдану до Оболоні минули напрочуд швидко, тож Юрасик так і не встиг виробити план. Відставши на півкроку, він тягнувся за Ліною три зупинки до її дому, відмовивши її дочекатися маршрутки, яка, звісна річ, обігнала їх ще між першою зупинкою і другою. Слідком за тою їх обігнали ще дві, тож на підході до будинку Ліна парувала, як праска. Юрась Булочка тяжко зітхав і надимав щоки, але нічого не міг вигадати, щоб не розлучатися з Ліною ще хоча б годинку. Під під’їздом журналістка рішучо зупинилась і простягнула колезі руку.

- Ну, бувай, Юрасику. Піду працювати.

- Ага... цей... - і тут (о божественна мить!) на нього з неба спустилося натхнення, - а давай я до тебе піднімуся на півгодини, і ми запишемо приблизний текст оголошення про конкурс. А я потім вдома ще над ним подумаю... Ну, щоб до п’ятничного числа встигнути...

Вигляд у Юрасика був такий жалюгідний, що саме в цей момент Ліна нарешті запідозрила підступний задум, тільки була вона настільки приголомшена несподіваним здогадом, що без слова дозволила колезі запхатися в тісний ліфт разом із нею й піднестися на сьомий поверх. Перші двері - розхлябані й без замка - вона нервово смикнула на себе, ледь не зірвавши з завісів, і Юрась опинився в маленькому тамбурі на дві квартири. З-за дверей ліворуч почувся несамовитий гавкіт, ніби там одночасно завелися щонайменше троє псів. “Сусідський пудель Борько”, - пояснила Ліна мимохідь. Вона тим часом відмикала важку залізну бронь квартири прямо, дослухаючись до того, що робиться всередині помешкання. Через Борька нічогісінько не можна було вчути. Останній бастіон упав, і Ліна увійшла до квартири.

- Нявко, де ти є? - суворо спитала вона. - Чого мене не стрічаєш?

Відповіді не було. Журналістка здивовано пройшла вперед і зупинилась навпроти дверей до своєї кімнати, де на балконі зазвичай грілася на сонці Нявка - приблудна кицька, яка сама колись попросилася їй до рук під час вікопомного відрядження. Мимоволі Ліні пригадалось і саме відрядження, і присипане мокрим снігом районне містечко Рябокінь, і молодий чорнобривий мужчина, якого всюди супроводжував ще чорніший величезний пес, і обличчя її стало замріяним-замріяним. Юрасик занервував і потягся за Ліною на балкон.

- Ти кота шукаєш?

- Угу, - кивнула Ліна й побігла перевіряти інші кімнати.

Нявки ніде не було. Юрась Булочка, який так і лишився стояти на балконі, несвідомо зробив крок до бильця й обережно визирнув надвір. Піднесений над землею на сім поверхів, він заледве розрізняв короткозорими очима, що робилося внизу. Розтягнувши повіки пальцями так, що на обличчі раптом різко проступили високі монгольські вилиці, а очі набули хижого чорного блиску, він обдивився асфальт під балконом і з полегшенням упевнився, що ні темної, ні - крий Боже! - кривавої плями внизу не було. Юрасик видихнув затамоване повітря й полетів наздоганяти старшу товаришку.

- Нявко! Нявко! Нявко! - бігала Ліна по квартирі. - Знайду - вб’ю заразу!

Але ні в кухні коло холодильника, ні в кімнаті під батареєю, де стояли майже повні миски з їжею, ні у ванній кімнаті, де кошеня любило попити водички просто з-під крану, Нявки не було. Ліна не могла згадати, чи бачила свою приблуду зранку, до роботи: їй ніби і здавалося, що та виніжувалася на балконі, але чи насправді так і було?..

- Нявко, де ти заховалася, безсовісна?

Зненацька Ліні в потилицю вдарила гаряча хвиля: а як вона вискочила на сходи, коли журналістка зранку виходила на роботу? Таке вже бувало: Нявка поступово розширювала свої географічні знання, вона вже вилазила на восьмий поверх і зрідка опинялася навіть на дев’ятому, а от донизу чомусь іще жодного разу не намагалася спуститись... Ліна вискочила на сходи й побігла нагору, зазираючи в усі закапелки.

Юрасик рвонув у протилежний бік - на долину. Зупиняючись між поверхами, він тоненьким і, як йому здавалося, ніжним голосом кликав:

- Нявко! Виходь! Нявко! Покажися!

Жодного кота не трапилося Юрасеві дорогою до самого першого поверху, і навіть надворі, зупинивши хулігана-першокласника, він отримав на своє питання зневажливе знизування плечима:

- Ото ще я на котів звертатиму увагу!

Юрасик повернувся до під’їзду і тут запримітив Ліну, яка сиділа навпочіпки коло замкнених дверей до підвалу. З підвалу смерділо мишами, й піднімалися гарячі хвилі від парового опалення. Але щілини між штабами заґратованого трикутного віконця були надійно затулені фанерою. Нявка жодним чином не мала права потрапити досередини.

- Невже вона загубилася? - Ліна подивилася на Юрася Булочку жалібними очима. - А як із нею щось сталося?

Розділ IV

НЕДОЛЯ

У печі шкварчав вогонь - газовий, синій і сильний. Він розганяв вечірню прохолоду, яка наповзала в хату крізь найтонші шпари й щілини. Проти печі лупало великим оком вікно, а крізь нього було видно довгу вулицю, хвіст якої роздвоювався, а потім і зовсім губився десь там, де починався ліс.

Хованець сидів під вікном за столом і спостерігав за поодинокими пішоходами. Нявка крутилася коло дзеркала праворуч од столу, заглядала в нього, приставивши очі до самого скла, але дзеркало несхитно показувало порожню кімнату.

Нявка першою почула торохтіння коліс, й от уже за хвилю перед очі викотився білий віз. Юнь, впряжений у віз, був теж білим, і чоловік білий його поганяв, а за возом біленький собачка біг. Проминувши хату, віз повернув і закотився за ріг паркану, гуркіт коліс почав віддалятися, а нявка й хованець раптом побачили, що мить тому ясний день почав квапливо сіріти і світло рухалося на захід, наче боялося відстати від білого возу. Сонце в останній раз блимнуло червоним світлом і впало за обрій. Нявка прочинила кватирку, вистромила надвір ніс і понюхала.

- Ніччю пахне, - сказала вона, і хованець на згоду кивнув. Нявка ще більше випхалася з вікна й заговорила до неба:

Вийди, вийди, місяченьку,

День провести, ніч стрічати,

Вийди, вийди, місяченьку,

Я тобі відчиню хату,

Ходи, ходи, місяченьку,

Та й до мене ночувати,

Погуляєм, місяченьку,

Доки встане сонце злате.

Місяць і справді виліз на небо і завис рівно над хатою, зазираючи у вікно. Мала бешкетниця захихотіла, а місяць підморгнув їй і спустився трошки нижче.

- Поцілує, ой поцілує, - настрашив нявку хованець, і та миттєво заховала гострий писок у кімнаті, але не встигла вона грюкнути кватиркою, як зі сходу знову почулося торохтіння коліс і показався чорний віз. Чорний кінь помалу дибав дорогою, за віжки тримався чорний чоловік, а чорний собачка біг позаду.

- Ось і ніч, - мовила нявка, - час мені йти...

- Може, чаю? Липового...

- Та ні, дякую, ми вже двічі пили.

Хованець обвів очима кухню. На холодильнику стояла накрита рушником миска з черствим хлібом, на столі - полумисок із двома сиротливими пиріжками. Він заглянув у глечик з узваром, подмухав і впевнився, що узвару лишилося хіба на денці. Нарешті присунув ближче пиріжки.

- То, може, пиріжечка з’їси з сиром?

- Дякую, я вже півполумиска виїла.

- То хоч куряче стегенце на дорогу візьми, - кивнув він на холодильник, - що в лісі за життя?

- Таж не їдять нявки курей, - відмахнулася гостя. - Піду я вже. І скрути в печі газ, бо перепалиш...

Хованець слухняно скрутив газ і заслонив піддувало, тоді мить подумав і вирішив все ж таки слабенький вогонь лишити, щоб зовсім хату не вистудити, і почав знову чаклувати на газовим пальником. Викрутивши довгу рурку з газети, він чиркнув сірником і підпалив її. Чорною косматою лапою хованець пропхав газету в піч і повернув газовий кран. Вогонь пихнув, вітер дмухнув зненацька і кинув полум’я хованцю в обличчя. Той відсахнувся і висмикнув руку з печі, але зажерливий вогонь уже лизнув його довгу шерсть, і волосинки почали весело потріскувати.

- А-а-а! - зарепетував хованець, з переляку дунув на руку й побачив, як полум’я побігло по шерсті вгору. Нявка смикнула зі столу глечик із залишками узвару й вихлюпнула на хованця. Вогонь зібгався й умер..

- Пішли вже, чудо пелехате! - штурхнула вона бідаку-товариша. Хованець ще раз з острахом озирнувся на піч, тоді зиркнув у вікно й мерзлякувато стенув плечима. Товаришка відреагувала миттєво: руки в боки, від чого біла сорочка з одного боку задерлася вище коліна, вона голосно промовила:

- І якщо не хочеш, не варто мене проводжати! Я сама прекрасно дійду. Я сьогодні більше пройшла - і не заблукала!

- Ну, чого ти! - знітився хованець. - Я тільки так, перевірити, чи нічого не забув.

Нявка пирхнула: забути вдома він міг хіба свого кудлатого хвоста, та й то - якби дверима прищепив. Хованець тим часом уже наздоганяв її коло паркану, щоб устигнути перед нею розчахнути хвіртку, але нявка, метка й прудконога, таки вспіла вискочити на вулицю раніше. Вискочила - й одразу ж заховалась у двір.

- Ти чого? - здивувався хованець.

- Дядько там стоїть. Обідраний і огидний.

Хованець і собі визирнув із хвіртки, кілька секунд вдивлявся в огорнену сутінками вулицю, а тоді повернувся до нявки.

- То недоля, - прошепотів він самими вустами.

- Чия? - так само пошепки спитала його супутниця.

- Не впевнений. Але дядько мені декого нагадує...

- Кого?

Хованець почав тривожно озиратися, тоді притиснув пальця до вуст й жестом підкликав супутницю. Та нахилилась уперед, оголюючи худенькі прозорі литки. Хованець довго вагався, кліпав червонуватими очима, зрештою шепнув нявці в самісіньке вухо:

- Здається, гостя нашого.

- Отого? - перепитала нявка, киваючи кудись собі за спину. Десь у хаті сидів чорнявий чоловік зі своїм старим і хворим гостем, який час від часу тяжко кашляв, повільно щось оповідаючи.

- Еге ж.

- Отакої! А як його віднадити?

Хованець рішучо вийшов за хвіртку й, насвистуючи, недбало рушив у бік поганенького дядка, який тулився під парканом. Дядько був невисокий на зріст, у чомусь чорно-сірому, вицвілому, схожому на армійський бушлат, у високих гумаках, які навіть до весняного мрячного вечора не надто пасували, волосся стирчало на всі боки, а вуса звішувалися сумовитими пасмами. Дядько покашлював і пильно обдивлявся околицю, наче вишукував чи то порожні пляшки, чи то недопалки.

- Добрий вечір, - привітався хованець, проминаючи брудного дядька. Той злякано заозирався й тихо відповів:

- Кому добрий, а кому і злий.

- Ти кого тут виглядаєш? Чи не гостя нашого пізнього? - грізно насунувся на нього хованець. Дядько позадкував, вперся спиною в паркан і зрештою промовив:

- Як кому планида, возом не об’їдеш...

Вийшло у нього це так тужливо, що хованець мимохіть стримав натиск і продовжив вже наче за інерцією:

- Гаруй звідси, доки не вийшло чого!

- Таж мене, бідаче, конем не обскачеш, - повідомив поганий дядько й нарешті вигледів собі недопалка, якого одразу ж застромив до рота й почав смоктати, намагаючись розкурити. Хованець із подивом зауважив, як зовсім уже згаслий недопалок за кілька секунд курився важким сивим і смердючим димом.

- Що тобі треба від нашого гостя? - знову перейшов у наступ хованець. - Чому саме сьогодні?

- Бо я, - підняв покрученого пальця з жовтим довгим нігтем бридкий дядько, - провісник вісток зловісних.

У цей час з-за хвіртки висунулося бліде маленьке личко. Жовті очі блимнули в темряві, й примара в білій сорочці виповзла на вулицю. Обережно ступаючи, вона зробила добрячий гак і наблизилася до дядька ззаду так, що він її зовсім не зауважив. Хованець намагався не дивитися на неї, аби не видати підступний нявчин замір. Нявка ж, опинившись за спиною недолі, вчепилася прозорими пальчиками в гінкий стовбур деревця, що росло попід парканом, і з усієї сили копнула поганого дядька ззаду. Дерево зігнулося, а тоді, чинячи спротив нявчиному зусиллю, виструнчилося. Синхронно охнувши, гидкий дядько полетів в один бік, а мала шибайголова - у протилежний.

- Бодай тобі колька в бік! - сварився дядько, чухаючи місце, яким гепнувся об землю. - І гикавка на обід!

Раз у раз озираючись, бридкий дядько помалу поплівся геть. Він продовжував бурмотіти прокляття, та нявка, обтрушуючи білу сорочку від бруду, сяяла неземним світлом вдоволення.

- Як я його, га? - наскакувала вона на хованця. - Я його - раз, він - беркиць! Тільки ноги в повітрі майнули!

Хованець насмішливо рохнув, тоді потяг нявку вздовж вулиці, що губила свого покрученого хвоста десь у пітьмі:

- Ходи вже, ходи, годі козацькі бойові мистецтва демонструвати. Не вертатиму ж я додому поночі - не звик я до цього...

На тлі невисокого паркану дві розпливчасті постаті - біла й чорна - рухалися на запах лісу. В ніздрі їм лоскітливо вливалися цівки нових, весняних пахощів - березового соку, живиці, пролісків і навіть - о диво! - перших поодиноких конвалій. Вулиця розділилась на дві, й на роздоріжжі мандрівці, не змовляючись, пішли праворуч по великому колу - замість того, щоб повернути ліворуч і скоротити путь. Тепер гак, яким вони обходили містечко, щоб дістатися лісу, ще збільшився, й вони не дивилися одне на одного, не піднімали від дороги голів.

Ще одне перехрестя - і вже під ногами простець, який веде до лісу. На розі великою камінною химерою застиг будинок із заґратованими вікнами. Де-не-де шибки світилися, але були вони вузькі, розташовані високо й зафарбовані до половини, тож зазирнути всередину можна було хіба з найвищої тополі, яка росла на протилежному боці вулиці.

Приятелі вже проминули споруду, коли чутливе вухо лісової мешканки зреагувало на дивний звук. Вона озирнулась через плече і штовхнула хованця. Той застиг, піднявши одну ногу й не встигнувши зробити крок.

- Гляди, гляди! - прошепотіла нявка. - Ондо на те вікно гляди!

На другому поверсі сірої кам’яниці одна шибка ледь зблискувала, відбиваючи світло місяця. Хованець примружив червонуваті очі й зауважив, що шибка зблискує не просто так - вікно було ледь відхилене, і холодне весняне повітря помалу вповзало всередину кам’яниці. З вікна чулося шарудіння, а тоді місяць на склі зник - відчинена наповну шибка сховалась у кімнаті.

У заґратованому прорізі з’явилися спершу дві білих руки з маслакуватими пальцями, а за ними вилізла рум’яна пика, розтягуючи в зловтішній посмішці вуста. Довгі ікла зімкнулися довкруж міцної штаби і на диво легко її перекусили. Білі руки розігнули штаби на два боки, і пика пропхалася в отвір, а за нею просковзнуло й тіло, легко зіскочило з другого поверху й уже на землі почало жестикулювати комусь нагорі.

“Як миша, - подумала нявка. - Товстенька миша в найтоншу щілинку пропхається”.

“Ну, чисто тобі миша! - подумав хованець. - От би мені так!”

- Ти диви, що він робить! - штурхнула нявка свого кошлатого супутника. - А що це за сіра будівля? І вікна всі заґратовані...

- Якщо з другого боку до того дому підійти, з іншої вулиці, то там завжди машини з синіми маячками стоять.

- А-а-а...

Тим часом події розвивалися. З вікна з’явилася ще одна червонопика особа, яка так само легко просунулася в отвір, але не скочила зразу на землю, а натомість, балансуючи на вузькому бляшаному підвіконні, розпрямила дві половинки штаби й слиною зліпила їх докупи, причому нявці й хованцю, певно, привиділося, як слина зашипіла й заіскрила, зварюючи залізну штабу в одне.

Нарешті незнайомець сплигнув до свого товариша й обтрусив чорний одяг, який був добряче вимащений сірим порохом і давнім брудом. Постукавши для певності ще й важкими черевиками, незнайомець переконався, що тепер виглядає набагато презентабельніше. Його товаришу ж, схоже, начхати було на власний зовнішній вигляд.

Місяць сховався за хмару й за мить знову визирнув, щоб освітити уже зачинене вікно, з якого щойно вилізло двоє незнайомців, і непорушні чорні грати. Нявка й хованець принишкли попід парканом, до якого тулилися. Двійко чорних, червонопиких - чисто тобі опирі-кровопивиі! - рушили до центру містечка. І хоча цей напрям був протилежний тому, яким простували хованець і його сьогоднішня несподівана гостя, обоє чомусь, не змовляючись, рушили услід за високими хижими постатями.

Проминувши один квартал, опирі перетнули майже пусту в цей час дорогу і пірнули в підворіття. З-за рогу виїхав автобус, промчав тихою вулицею і знов заховався за будинками. Нявка й хованець і собі перебігли вулицю, завернули в темну арку, де зникли опирі, й напрочуд швидко опинилися на одній із центральних вулиць.

Ліхтарі світили через один, але місяць присвічував їм, і будинки не здавалися, як бувало, таємничими й грізними потворами. Нявка впізнала і невеличкий парк із вічним вогнем, і автобусну зупинку, і двоповерховий готель без даху - старий, з облізлим тиньком, з розхлябаними дверима. Перед входом до готелю, під розбитим ліхтарем, зачаїлися дві чорні постаті.

Розділ V

КАРНА СПРАВА

Олександр Остапович Шкварченко - той Шурик, який так несподівано з’явився в хаті Ореста, - лежав на вузькому пружинному ліжку, витягнувши вздовж тіла жилаві спрацьовані руки. На грудях його горбком випиналася розгорнена книжка, а в головах світився торшер під жовтим абажуром, безнадійно змагаючись із сонцем, яке дедалі настирливіше перло до кімнати. Очі Олександра Остаповича були заплющені, і можна було б подумати, що він мирно заснув за книжкою і просто не вимкнув світло, якби не жовтий відтінок шкіри й не цей неприродно розтулений рот.

Рот із темними, безкровними вустами справляв жахне враження.

У двері кімнати постукали. Олександр Остапович не рухався. Тоді в замковій шпарі покрутився ключ, і двері відхилились. У щілині з’явилося спочатку немолоде жіноче обличчя, обрамлене зеленою картатою хусткою, а за ним огрядне тіло, яке безшумно прослизнуло всередину. Останнім у кімнаті опинилося відро з водою, в якій плавала велика ганчірка, коричнева від часу й мастики, що нею й досі натиралися підлоги в готелі.

Жінка здригнулася від протягу й помітила відчинене вікно. Вибляклі фіранки напнулися вітрилом. Жінка перевальцем наблизилась до вікна, похитала головою й гримнула рамою. Фіранки жалюгідно обвисли, і стало видно, що виблякли вони не від солоних вітрів, а від старості.

Жінка обернулась од вікна й нарешті кинула погляд на ліжко. Волосся під картатою хусткою повільно стало сторч.

* * *

Орест був здивований, як оперативно спрацювала міліція - тільки вчора Олександр Остапович Шкварченко надвечір навідався до нього додому, щоб посидіти менше години, а вже сьогодні знайшлися свідки, які бачили його тут. Смерть Олександра Остаповича гнітюче подіяла на Ореста: на мить йому привиділося, що це він якимсь підсвідомим чином спричинився до загибелі, по суті, чужої йому людини, з якою випадково його пов’язало кілька давнішніх листів від батька до матері. Відчуття причетності до смерті Шурика було настільки сильним, що Орест пополотнів і вкрився липким потом. Великими кроками він дійшов до шафи, де впереміш стояли пляшки горілки й вина, і, не роздумуючи, зробив кілька великих ковтків з недопитої пласкої пляшки.

Молодий повногубий міліціянт без вагань всівся на дивані, захопивши законне Хованцеве місце, й примостив на колінах течку, з якої витягнув сірий бланк і просту кулькову ручку. Він не стільки розпитував Ореста, скільки списував свій бланк стандартними фразами, які вимагає звичайна процедура, а потім, не для протоколу, спитав: ви все мені сказали? Орест відвів очі. Доки він не знайшов замок, до якого пасує маленький блискучий ключик, у нього язик не повертався розповісти про цей нежданий дарунок мертвого й давно похованого батька. Гаразд, - легко погодився міліціянт на Орестову мовчанку, - можливо, нам ще доведеться вас викликати, хоча це скорше формальність. На все добре.

Орест зачинив двері за флегматичним міліціянтом і почав квапливо збиратися. З самого ранку він душею рвався в одне-єдине місце, але спершу робота, потім Хованець, потім офіційний гість завадили йому потрапити туди. Тепер, коли на містечко посунули сутінки, він нарешті міг присвятити собі кілька годин.

Накинувши наопаш куртку, він витягнув із задньої кишені джинсів гаманець, пересвідчився, що за кілька годин на роботі ключик ніде не зник, і попрямував у сіни. Хованець уже відчинив двері й сидів за порогом, спостерігаючи за сусідською куркою, яка невідомим чином проникла на їхнє подвір’я і зараз намагалася перелетіти через паркан, бо година була вже пізня й сонна.

- Псика, - сказав Орест неголосно.

- Гав, - підтакнув йому Хованець.

Курка, мов ужалена, підскочила, забила куцими крильцями, зробила надзвичайне зусилля - й урешті-решт опинилася по той бік паркану.

Господар і його пес попрямували до автобусної зупинки.

* * *

Бруньки набубнявіли й готові були вистрілити пагонами. Чорні покручені руки старого виноградного куща обплели капличку. Крізь голе віття просвічувалися маленькі віконця, а всередині - ікони в рушниках. Від каплички на два боки тягнувся цвинтар - ліворуч стара частина, з масивними плитами, важкими хрестами, великими гробівцями, а праворуч вище - нова, де більшість могил являла собою ще земляні пагорби з простими дерев’яними хрестами в обрамленні потріпаних вітрами і снігом вінків.

З правого краю один біля одного випиналися з землі два горбки з однаковими хрестами. На першому, на перетині рубанок, прикріплена була жіноча світлина, на другому - чоловіча. Мати, батько. Чи хто навмисне так вибирав знімки, чи то сталося за іронією долі, але обличчя на портретах були обернені одне до одного.

Навпроти свіжих горбків, на низькій хисткій огорожі іншої могили, сидів чорнявий парубок. Коло його ноги влігся на вогку землю чорний великий пес і поводив сумними очима з трикутними повіками. Пес час від часу зітхав і озирався на шурхотіння й шепоти цвинтаря.

Парубок приніс дві гілки однакових квітів - червоних, лапатих, штучних - і втикнув їх просто в землю перед кожним із горбків. Свічки в скляних ліхтарях вигоріли майже до кінця, а що не вигоріло, припало порохом, тож парубок і не пробував їх запалити. Натомість він дістав із кишені маленький сірий ключик і поклав його поруч із однією зі свічок, наче приніс покійнику який важливий дарунок.

Старий чоловік на світлині, не змигнувши, дивився на ключик і мовчав. Жінка теж позирала на ключик, і в очах її застигло збентеження. Пес, якому набридла мовчазна задумлива трійця, підняв важке тіло й побрів за межі цвинтаря - туди, де вже починався ліс, щось довго там винюхував і нарешті відмітився на одному з дерев. Його господар похитав головою, але що ніхто цього не помітив, теж зробив вигляд, що нічого не бачить.

Орест нарешті підвівся з огорожі й поправив вінки. У старій частині цвинтаря майнула тінь, він краєм ока помітив згорблену постать, яка також поралася коло якоїсь могили. Орестові здалося, що незнайомець кинув на нього кілька скрадливих поглядів, і Орест декілька секунд спостерігав за чоловіком, але той, повернутий спиною, старанно вимітав короткою мітлою мармурову чорну плиту, не звертаючи уваги ні на великого пса, ні на його господаря. Орест стенув плечима й рушив поміж могил до посипаної шутером доріжки, яка вела геть з цвинтаря.

Хованцеві не сподобалося недбальство господаря, і він подав голос, а тоді взяв у зуби блискучий ключик, забутий хазяїном. Ключик зник у великій пащеці, аж Орест на частку секунди злякався, чи пес часом не проковтнув його, але ні: пес виплюнув ключик просто господарю під ноги. Орест винувато всміхнувся й, підбираючи ключ, успів поплескати пса по голові. Перевальцем, упевнений у своїй вищості, Хованець наблизився до воріт, які відділяли терен* живих від терену мертвих, і штовхнув їх великою лобатою головою.

Горбатий незнайомець у старій частині цвинтаря відклав мітлу вбік і провів довгим поглядом чорнявого чоловіка і великого чорного собаку.

* * *

Давно не палена хата дихнула в обличчя вогкістю й нежилим - неживим - запахом. По кутках півколами влягався пил, на підвіконні заснуло вічним сном кілька ранніх мух, а в кухні з крану крапала вода, лишаючи жовту доріжку на мийці. Орест скрутив руркою довгу газету, запалив газ у брунатній кахляній грубці, сів на низький ослінчик, замилувавшись на вогонь, і нарешті відчув полегшення. Хата наповнювалася теплом і життям.

Орест зважив на долоні сірий блискучий ключик. Майже невагомий кусник металу був теплим на дотик і наче оповитим чудним магнітним полем. Але ж легенький який! Ключик мав двосічну довгасту борідку - таких Орестові ще не доводилося бачити. З одного боку хтось голкою видряпав літеру, схожу чи то на “м”, чи то на “н”, але з часом вона затерлась і тепер не надавалася до прочитання. Орест крутив ключик і так, і сяк, навіть став під лампу, щоб краще роздивитися, але не зміг вирішити, чи літера з латинки, чи з кирилиці. Ліва паличка - задовга, решта - якесь незрозуміле... може, просто рука зісковзнула, коли робила рисунок?

Півхати, що колись належали Орестовому батьку Святославу Пилиповичу, являли собою дивної форми помешкання: зразу з порогу гість потряпляв на кухню, з неї - у вузький коридор із двома поворотами, який закінчувався дверима до єдиної кімнати. З кухні ж був вхід у ванну, яка сиротою ліпилася до великої хати й опалювалася взимку старезним калорифером.

Орест оббіг очима кухню, погрюкав дверима шафок, шукаючи якоїсь скриньки, що під неї пасував би хитрий ключик, і зайшов у спочивальню. За ним потрюхав Хованець.

Спочивальнею цю кімнату Орест називав умовно, бо насправді вона радше слугувала кабінетом - малим, заповненим вщерть книжками, затисненим великим письмовим столом, і диванчик тут тулився в самому кутку й начебто цьому помешканню зовсім не належав.

Над диванчиком висіло кілька світлин, де троє людей, вдягнені в армійські - чи зеківські - сірі бушлати, були зняті на тлі одноманітних зимових краєвидів. Орест наблизився до знімків і впізнав один із них - такий самий був вкладений у листи батька до матері. На світлині молодий іще Святослав Пилипович стояв між молодим іще Олександром Остаповичем Шкварченком і незнайомцем із північних народів.

Мічилла, шаман... - подумав Орест і уважніше придивився до чорнокосого гостроокого чоловіка на фото. Він пригадав, що розповів йому вчора пізній гість: як шаман знайомиться з пам’яттю людини на духовному рівні, як проникає в людське найвище “я” і може читати з нього і минуле, і майбутнє. Мічилло, - приглядався Орест до світлини й ловив вогник ув очах на вилицюватому обличчі, - як вас розпитати, що сталося з Олександром Остаповичем і до чого тут шаманство?..

Хованець між тим прогулявся кімнатою, встромив цікавого носа в усі доступні щілини, навіть став чорними великими лапами на підвіконня й нарешті повернувся на поріг. Поза його свідчила недвозначно: нічого, вартого уваги, в цьому помешканні нема, навіть не сподівайся. Орест поклався на нюх свого пса й за мить опинився в ванній кімнаті, де пес так само безапеляційно повідомив, що й тут нема нічого корисного. Звідки пес міг мати такі nочні відомості, Орест не замислювався, але вірив йому беззастережно.

Виглядало на те, що або Олександр Остапович Шкварченко запізнився зі своєю звісткою, або таємничу скриньку, до якої мав пасувати ключик, варто було пошукати деінде.

* * *

У цей самий час на протилежному кінці міста відбувалася нарада. Власне, нарадою в повній мірі це й не назвати, бо двоє, вдягнені в міліційні строї, радше не радилися, а сперечалися, то підвищуючи, то стишуючи голос, і тоді в їхню мову домішувалося сердите звіряче гарчання. Один із міліціянтів нам уже знайомий - молодий, повногубий і суворий, який навідав Ореста в його хаті, а от другий - старший і за віком, і за званням, а проте молодий мав нахабство говорити до нього не так шанобливо, як цього вимагали обставини.

Якби читач уважніше придивився до двох запеклих антагоністів, він би неодмінно зауважив деяку схожіть і рис обличчя, і рухів, і жестів, і тоді ставала зрозумілою фамільярність у ставленні молодшого міліціянта до старшого. Щоб у читача не лишалося жодних питань, сповістимо: молодший, якого звали Валерій Миколайович Нечипоренко, був племінником старшого, якого звали... ви не повірите! - Валерій Миколайович Нечипоренко. Бувають у житті такі збіги. Отож, щоб не заплутувати читача, ми станемо молодшого називати просто Валерієм, а старшого Валерієм Миколайовичем.

Тим часом старший, який вкотре знизив голос і тепер харчав від напруги, говорив:

- Справу не вважаю за потрібне відкривати. Звичайна смерть старої людини. Розтин нічого не виявить, гарантую...

- А як виявить? - непримиренно сичав молодший. - Я ретельно все перевірив - і питань своїх не знімаю. Чому рама, яка на зиму була заклеєна, раптом виявилася відчиненою? Адміністраторка била себе в груди, що після зими вікна ще не мили, тож і не розпаковували. А шибки таки брудні - ледве сонце крізь них видно... А ще напрасована сорочка, без сумніву, вихідна, лежала на самому дні сумки. От ти б поклав сорочку на дно, якби добре її перед тим випрасував?

- Хлопче, хлопче! - замахав руками Валерій Миколайович. - Я знаю, що ти запальний, але не жени поперед поїзда. Дочекайся розтину.

- Якщо після розтину в патологоанатома лишиться хоч найменший сумнів стосовно природності смерті, я відкрию-таки справу...

- Добре-добре, відкриєш-відкриєш! - закивав Валерій Миколайович. - Відкриєш іще одну карну справу собі на карк. Мало тобі всього того, що ти зараз маєш...

- Пане майоре, - молодший взявся на вилицях червоними плямами, - у мене за місяць чотири розкриті злочини...

- Угу. А п’ятий?

- І по п’ятому вже все готово.

- Тільки злочинця нема...

Молодший хижо вирячився, але промовчав.

- Ну, все, хлопче, до мене зараз люди мають навідатися, тому на сьогодні суперечка вичерпана. Я їду додому о сьомій. Тебе забрати?

- Ні, дякую, - з притиском відповів молодший, - я ще працюватиму над п’ятою справою.

Він кивнув на прощання й, не озираючись, вийшов із кабінету. Валерій же Миколайович обернувся до сейфа, смикнув незамкнені дверцята й кинув на полицю три картонні течки, які лежали в нього на столі. Схоже було, він готувався зустріти відвідувачів, тож миттєво забув про суперечку з племінником. А дарма. Бо якби він прослідкував за племінником і зупинився, скажімо, на мить під дверима його кабінету, то був би без міри здивований, почувши, як той сповіщає у телефон:

- Вальтере Тадейовичу? Впізнаєте мене? Маю до вас взаємовигідну пропозицію... Ну-ну, не поспішайте. Еге. Вчора у нас сталися дві прикрі події...

Ще більше майор Нечипоренко здивувався б, якби йому до рук трапив телефонний рахунок: розмова була міжміська.

Розділ VI

Поиск по сайту: