Страждання та співчуття

В різних релігійних та філософських вченнях поняття “страждання” та “співчуття” визначаються більш-менш однаково. Під стражданням розуміють фізичну або моральну муку, біль. Співчуття визначається як жалість, яка викликана муками, біллю іншої людини.

В античних уявленнях страждання випадало на людину за примхою долі або випадку, в християнському вченні головним джерелом страждання є муки тіла та душі від зовнішнього насильства, муки тіла від хвороб та муки духу як наслідок гріхів. З християнської точки зору смерть та страждання присутні в світі як результат гріхопадіння людей. До цього їх в світі не було. Страждання приносить в світ людина, коли вона грішить та руйнує себе злом. І лише Христос, добровільно прийнявши на себе гріхи світу, робить страждання заставою спасіння. Християнство стверджує, що крайньою формою усіх страждань, котрі ведуть людину до спасіння, є пронизана співчуттям любов до всього, що гине внаслідок гріха.

В західній філософії Нового часу страждання і співчуття оцінювались по-різному. Якщо І.Кант, Г.Гегель та інші філософи прагнули виключити співчуття з етики, то А.Шопенгауер, навпаки, перетворює цей стан у наріжний камінь етики, розповсюджуючи його навіть на відношення людини до тварин. Він писав: “...Чим більше людина страждає, тим скоріше досягає вона істинної мети життя, чим щасливіше вона живе, тим далі від неї ця мета...”.

Ніцше оцінює страждання та співчуття неоднозначно. Він відкидає співчуття як депресивний стан, котрий принижує цінність життя, і вважає його “проявом дурного смаку”: “Співчуття називається доброчесністю в усіх маленьких людей: вони не вміють поважати велике нещастя, велике неподобство, велику невдачу”. Тому мораль, в якій вшановується співчуття, Ніцше вважає мораллю рабів. В той же час Ніцше дає високу оцінку стражданню як умові формування величі духу. Обґрунтовуючи роль страждання, він пише: “Страждання робить людину аристократом: воно відокремлює її від інших”.

За С.К’єркегором, існування людини передбачає і потребує постійного духовного напруження та страждання, тобто страждання розглядається ним як атрибут людського існування.

Також і українсько-російський філософ М.Бердяєв вважає страждання умовою формування та існування особистості. На його думку, положення: “я страждаю, отже, я існую” - значно вірніше та глибше декартівського: “я мислю, отже, я існую”. Самим важливим питанням людського існування, на думку М.Бердяєва, є питання про те, як перемогти страждання, як перенести його, як зменшити кількість страждання для усіх людей. Бердяєв виділяє два види страждань: одні пов’язані з соціальними причинами і долаються змінами соціального ладу, розвитком наукового знання; інші пов’язані з трагічною основою життя, і вони не долаються жодними соціальними перетвореннями. Страждання в цьому світі не є лише зло: без нього людина перетворилася б у тварину. Перемагати страждання людина може любов’ю та творчістю, а полегшується особисте страждання тоді, коли людина починає відчувати страждання іншого.

ХХ ст. з його природними та соціальними катаклізмами привносить у світ те, що Е. Фромм назвав “загальним характером страждання”: “Не слід забувати, що страждання – це, напевно, єдиний емоційний стан, котрий є загальним для усіх людей”.

Як правило, причини загального характеру страждання коріняться не в самій людині, а в оточуючому світі. Людина живе в певний історичний період, в конкретному суспільстві та державі, з дитинства засвоює культуру та релігію свого етносу. Все, що відбувається в суспільстві, впливає на її життя, знаходить відгук в її душі. І цим відгуком часто буває страждання: війни, революції, бідність, зростання тероризму – все це породжує страждання мільйонів людей.

Але не лише соціальні причини породжують страждання людей. Стихійні сили природи (землетруси, повені тощо) забирають тисячі життів, залишають людей без житла та майна. А скільки страждань принесли і ще можуть принести так звані техногенні катастрофи.

Важливим питанням, пов’язаним зі стражданням, є питання його сенсу. Страждання не страшне, якщо воно має гідну мету. Але відніміть у людину віру в сенс її страждань, і у неї опустяться руки. Висновок тут такий: найтяжче в стражданні – його безцільність, безглуздість.

Важливим також є розуміння причини наших страждань, що дозволяє набути необхідного життєвого досвіду і запобігти їх іншого разу. Питання про причину страждань в самому загальному вигляді пов’язане з проблемою добра та зла. Питання ж про сенс страждань пов’язане з питанням про сенс життя, про те покликання, заради якого живе людина. В цьому контексті саме страждання може розглядатися як школа життя. Адже ми знаємо, що страждання, пережите нами після якогось нашого поганого вчинку, вчить нас справедливості. Наприклад, я образив людину, а невдовзі й сам пережив гіркоту образи від іншого. І це страждання нагадало мені про те, котре спричинив я. Подібні страждання практично повертають нас до “золотого правила” моралі: не робити іншому того, чого не бажаєш собі.

Існує думка, що страждання очищає душу. Свого часу Аристотель про це сказав так: “Нічому доброму в житті не можна навчитися інакше, ніж через страждання”. А російський письменник Ф.М. Достоєвський усією своєю творчістю стверджував, що потреба людини в очищаючій скорботі є настільки великою, що часто людина сама шукає помсти, покарання, страждання, аби заспокоїти свою совість.

Страждання можуть облагороджувати людину, виступаючи джерелом великих моральних цінностей: вони приводить нас до віри, любові, духовної сили. Страждання роблять нас чуйними до чужого горя, здатними до розуміння людської душі. Із страждання людина, як правило, виходить сильнішою.

Зрозуміло, що вплив страждання на моральне лице особистості не проявляється автоматично. У випадку, коли страждання служить самовираженню, самоствердженню людини, воно має сенс, і для таких людей життя без страждань безглузде. Відомі слова О.С.Пушкіна: “Я жить хочу, чтоб мыслить и страдать”. Однак, далеко не всі люди таким чином відносяться до страждання, багато хто з них бувають роздавленими стражданням, і тоді воно викликає у людей жах та прокляття.

В етиці існує таке поняття як “ патософія ”, що означає “мудрість про страждання”. Суть її полягає не лише тільки в аналізі страждання та вмінні пояснити його сенс та причини, а головне – в умінні його перемагати, мудро оволодівати ним. І в цьому одне із головних завдань життя, тому що, як вважають прихильники патософії, прийняти життя - це значить прийняти і страждання, а вміти жити – значить вміти страждати.

Практично ми реагуємо на страждання двоїсто: або втікаємо від нього, або його приймаємо. Наша реакція на страждання залежить від того, як ми його розуміємо, як ставимось до нього. Якщо страждання сприймається як неминучість, котра пов’язана з несправедливістю та безвихіддю, то втеча від нього є природним прагненням людини. Причому форма цієї втечі може бути різною: від заглиблення в нірвану шляхом внутрішнього самовдосконалення, як, наприклад, в буддизмі, або штучного, ілюзорного шляху забуття у вигляді п’янства, наркоманії до усунення страждання шляхом припинення самого життя – через самогубство.

Питання про те, чи має людина право не лише на життя, але і на смерть, залишається дискусійним. І це питання постає, як правило, тоді, коли життя сповнене страждань (фізичних або духовних), а страждання ці сприймаються як несправедливі - такі, що не мають сенсу. Саме такі стражданні викликають негативну реакцію і бажання їх позбавитися.

Інша справа, якщо людина ставиться до страждання як до заслуженого, як до справедливого покарання за гріхи або злочин. Тоді людина згодна смиренно і покірно “постраждати”. А якщо в стражданні вбачають можливість спокутування своєї провини, то таке страждання сприймають з готовністю.

Ми знаємо, що є люди, котрі приймають страждання в ім’я віри або іде ї. Для таких людей страждання набуває особливого сенсу. А страждати, знаючи, що страждання не безглузде – означає перемогти його. Коли Дж. Бруно надали можливість купити життя ціною відмови від своїх ідей, він, вже знаючи вирок інквізиції, відповів: “Я помираю мучеником добровільно”. Мучеництво – одна із форм добровільного прийняття страждання і в той же час - протистояння йому.

Існує питання щодо впливу страждання на ставлення людини до інших людей. На думку Е. Фромма, загальний характер страждання у ХХ ст. привів до того, що в сучасному суспільстві виробився синдром звикання до страждання – як особистого, так і чужого і, як наслідок, значно знизилась здатність людини до співчуття.

Але не лише байдужість до чужого страждання може стати негативною реакцією на своє особисте страждання. Ще більш небезпечним є озлобленість, агресивність, жорстокість, котра виражається правилом: “Якщо я страждав, то нехай постраждають й інші”. Подібне відношення до страждання й сьогодні доволі широко розповсюджене. Як відзначають багато філософів та письменників, стражденна людина знаходить втіху в людській солідарності, тобто вона може полегшити особисте страждання, переживаючи співчуття до інших. Невипадково М.Бердяєв вважав, що нова етика повинна зробити співчуття, поруч зі свободою та творчістю, одним із наріжних своїх каменів. Сьогодні співчуття, як ніколи, є затребуваним та необхідним.

Поиск по сайту: