Тема 10. Людина та її буття як предмет філософського осмислення

Зміст теми: 1. Становлення філософських уявлень про людину. 2. Багатовимірність людського буття: співвідношення біологічного і соціального в людині. 3. Свідомість як фундаментальна властивість людини. 4. Поняття «людина», «індивід», «індивідуальність», «особистість». Структура особистості. 5.Соціалізація особистості: етапи, механізми, форми

Что же такое человек? Является ли он тем, чем кажется астроному – крошечным комочком смеси углерода и воды, бессильно копошащимся на маленькой и второстепенной планете? Или же человек является тем, чем он представлялся Гамлету: «Какое чудо природы человек! Как благородно рассуждает! С какими безграничными способностями! Как точен и поразителен по складу и движениям! Почти равен Богу – разумением! Краса Вселенной! Венец всего живущего!» А может, он является тем и другим одновременно – «мыслящий тростник» по Паскалю?!

Б.Рассел

Становлення філософських уявлень про людину

Людина є предметом вивчення багатьох наук: ряд конкретних дисциплін – педагогіка, психологія, фізіологія, медицина, анропологія вивчають окремі сторони її життєдіяльності. Філософія ж покликана інтегрувати цей рівень знань та розробити цілісне бачення людини. Вся історія філософії супроводжується намаганням дати відповіді на питання: яке місце людини у світі? яке її походження, ким вона фактично являється і ким може стати? на які ідеали орієнтуватися, до яких цілей прагнути, якими засобами їх досягати? чи є сенс у житті людини? яке співвідношення невблаганної необхідності і власної свободи, відповідальності як міри свободи? Відповіді на ці та інші питання були різними в залежності від епохи, рівня знань, світогляду, належності до тієї чи іншої філософської школи. Кожна історична епоха і культура по-своєму ставила і розглядала питання про людську природу. Постійно змінювалися пріоритети та аспекти осмислення цієї проблеми. Філософська думка то “розчиняла” людину в природі і суспільстві, то навпаки – вважала її істотою самодостатньою, протиставляючи її природному і соціальному світу.

В ході вивчення основних історичних етапів розвитку культури та філософії Ви ознайомились вже з різними концепціями людини, тому обмежимося тільки стислим оглядом розмаїття філософських її моделей.

Так, в Давній Індії людина мислилась як частина світової душі. Між людиною і іншими живими істотами (рослинами, тваринами) не вбачалось глибокої різниці: усі вони розглядались як такі, що знаходяться в колесі перевтілень і приречені на страждання, але людина прагне від них визволитися. Шлях до цього лежить у відчуженості від усього земного і злитті людської душі з космічним духовним началом. В китайській філософії людина визначається як істота, котра в своїх діях керується внутрішніми мотивами, але вирішальну роль в її житті відіграє веління Неба. Людина повинна навчитися сприймати і розуміти цей закон і вибудовувати свою поведінку відповідно до волі Неба.

В античну добу переважала космоцентрична ідея, згідно з якою людина мислилась як частина космосу, як «малий світ», мікрокосм - відображення і символ Всесвіту, макрокосму. З часом формується тенденція до антропоцентризму. Ще античний філософ Емпедокл відзначав: “Людина завжди була, є і буде найбільш цікавим явищем для людини”, і ця думка не втратила своєї актуальності і сьогодні. Починаючи з софістів і Сократа, складається нова культура, що вимагає самопізнання людини, яка вважається “мірою всіх речей”. Аристотель визначає людину як політичну тварину, наділену розумом, яка не може існувати поза суспільством. В умовах поступового руйнування античного полісу на перший план у філософських міркуваннях – у Епікура, в стоїцизмі, скептицизмі - виходить окремий індивід, етичний вимір його буття, шляхи досягнення індивідуального щастя.

В епоху Середньовіччя в християнській філософії суттєво змінюється погляд на людину, яка вважається творінням Бога, його образом і подобою. Головною ознакою людини стає не розум, а “ серце”, любов, віра, надія. Смисл земного життя людини - в спасінні душі для вічного неземного життя, в єднанні з Богом. Філософія Ренесансу, що прийшла на зміну філософії Середньовіччя і одним з головних принципів якої був антропоцентризм, розглядає людину як автономну істоту, наділену безмежними творчими можливостями.

В філософії Нового часу виявляються дві тенденції щодо розуміння людини. З одного боку, філософи прагнуть пояснити сутність людини з позиції природознавства і часто проводять прямі аналогії між людиною та машиною, людиною та твариною. З іншого боку, специфічну властивість людини вбачають у розумі, у мисленні, яке панує над пристрастями. Згідно Р.Декарту, розум є універсальним способом усвідомлення світу, будь-яких пізнавальних, практичних та комунікативних дій людини. Таким чином, в цей час були створені зразки натуралістичних досліджень сутності людини, але головна заслуга цього часу – визнання автономії людського розуму в пізнанні власної сутності.

В класичній німецькій філософії гіпертрофується духовне начало в людині, акцентується увага на раціональному, що особливо яскраво виражено у філософії Г.Гегеля, який вважав, що людина є носієм загальнозначимого духу, суб’єктом духовної діяльності, що творить світ культури. Щоправда, для Канта людина – істота дуалістична, вона належить як до світу природи, де панує необхідність, так і до світу свободи, що визначає її моральність. Кант вважав, що вивчення людини - основна задача філософії. Фейєрбах, розробляючи антропологічний принцип філософії, розглядав людину, в першу чергу, як чуттєво-тілесну істоту, на основі якої вибудовується “храм розуму”.

У марксизмі визначальним у розумінні людини є трудова діяльність, завдяки якій створюється світ матеріальної і духовної культури, і сама людина формується культурою. Абсолютизуючи суспільне буття, марксизм проголошує: суспільство детермінує властивості особистості.

В ірраціоналістичних концепціях XIX - початку XX століття в якості домінуючих у людині розглядаються її позарозумні здібності і сили - почуття, воля. Так, згідно Ніцше, людина визначається грою життєвих сил і потягів, а не свідомістю і розумом; З.Фрейд і фрейдизм також підносять несвідоме над свідомістю, вбачаючи в ньому джерела релігії, культури, мистецтва.

У ХХ столітті філософська думка здійснила новий поворот до проблеми людини. Особливо ретельно досліджувалась ця тема в екзистенціалізмі та філософській антропології. В філософії екзистенціалізму відправною точкою побудови концепції людини стає категорія існування. Людина сама обирає та реалізує проект свого буття, але з цим вибором пов’язана тривога та відповідальність за правильність здійсненого вчинку. В 20-х роках ХХ століття виникає філософська антропологія як певний напрямок філософської думки, засновниками якого були М. Шелер та Г.Плеснер. Ними ставилось завдання на основі даних спеціальних, окремих наук про людину – біології, фізіології, психології, соціології тощо – створити про неї цілісне уявлення.

В українській філософії антропологічна проблематика особливе місце займає в екзистенціально орієнтованій філософії Г.Сковороди, в якій представлено все людино-життєве розмаїття думок та почуттів, неповторність особистісного існування. Головним в людині, згідно його вченню, є не стільки теоретичні пізнавальні здібності, скільки емоційно-вольове начало – серце, з якого виростає і думка, і прагнення, і відчуття.

Підводячи підсумок історико-філософського аналізу феномену людини, можна зробити ряд висновків. По-перше, незважаючи на зусилля мислителів різних історичних епох, людина, як і раніше, залишається загадкою і тому виникає багато версій щодо питання про її походження, сутність і призначення. По-друге, людина - це єдина істота, котра може вийти за свої межі, здійснити самоаналіз, подивитись на себе іззовні, редагуючи свою поведінку та ставлення до світу: вона і режисер, і актор, архітектор і суддя. По-третє, людина – істота погранична: породжена вона природою, своїм становленням зобов’язана суспільству, а розвитком – тільки самій собі.

Поиск по сайту: