Філософія епохи Просвітництва

XVIII століття ввійшло в історію як століття Просвітництва. Просвітництво – філософсько-політичний рух, що об’єднав усіх прогресивно мислячих політиків, філософів, юристів, діячів культури, природознавців, який найбільшого розвитку набув у Франції, куди в той час перемістився центр європейської філософії. Найвидатнішими його представниками були Франсуа Марі Вольтер (1694-1778), Дені Дідро (1713-1784), Жан Жак Руссо (1712-1778), Поль Гольбах (1723-1789), Шарль-Луї Монтеск’є (1689-1755), Клод-Адріан Гельвецій (1715-1771).

Одна з центральних тез філософії XVII ст. – думка про «розумність» світу – в XVIII ст. трансформується в ідею, що освіта є головною рушійною силою історії, джерелом і головним засобом досягнення людством рівності, братерства і свободи, тобто стану відповідності вимогам розуму. Усе – релігія, розуміння природи, державний лад – зазнавало нещадної критики з позицій розумності. Гасло епохи Просвітництва: “Май мужність користуватися власним розумом” - запропоноване І.Кантом в роботі “Ответ на вопрос: Что такое Просвещение?” (1784). За Кантом, Просвітництво - це вихід людини із стану неповноліття, в якому вона знаходиться за власною виною, за нестачею рішучості і мужності користуватись розумом без керівництва з боку когось іншого. Людину слід навчити користуватися власним розумом, звільнити від марновірства, догм і забобонів шляхом критичного перегляду усіх цінностей. Особливість епохи Просвітництва в тому, що вона більшою мірою, ніж попередні формувала новий тип особистості, громадянина, котрий свідомо служить суспільству, виходячи із власних, а не нав’язаних йому іззовні спонукань.

Просвітителі підкреслювали, що людина є, насамперед, продуктом оточуючого її середовища і тим самим закликали до радикальної зміни суспільних порядків і влаштування їх «по-людськи», тобто розумно і гуманно. Адже людина народжується від природи ні доброю і ні злою, вона стає такою лише в суспільстві. Правильно вихована, тобто освічена, людина займе позицію розумного егоїзму.

Утверджуючи, що до новітніх досягнень науки і філософії, в першу чергу, слід залучати правителів, просвітителі формували ідеал «освіченого правління». Важливу роль у вдосконаленні суспільства вони відводили філософії, вважаючи її світлом розуму, законів і гуманності.

Оскільки знання про природу і суспільство суперечили тому, що стверджувалося релігією, то одну з найважливіших своїх задач просвітителі бачили в критиці релігії, у боротьбі з релігійними догмами, що обумовило антиклерикальну спрямованість їх поглядів, що доходить у деяких просвітителів (Дідро, Гольбаха) до атеїстичної. Традиційній релігії просвітителі протиставили концепцію “природної релігії ”, що не суперечить людській природі і містить у собі загальні для всього людства принципи моральності. Універсальна мораль виражалася в принципі: “ Вчиняй так, як ти хотів би, щоб вчиняли стосовно тебе ”.

Просвітительська філософія була переважно матеріалістичною, тому що основною теоретичною установкою просвітителів було прагнення пояснити матеріальний світ з нього самого. Але так само, як і в XVII ст., французький матеріалізм XVIII ст. носив механістичний характер. Так, Жюльєн Ламетрі, наприклад, розглядає людський організм як складну машину, тобто навіть людина уявлялась високоорганізованою матерією, яка підкоряється законам механіки. Для матеріалізму XVIII ст. також був притаманний ідеалізм у поясненні суспільних явищ: головною рушійною силою історії вони вважали свідомість і пристрасті, настрої людини, уявлення і волю видатних особистостей, підкреслюючи, що “ думки правлять світом ”.

Французькі просвітителі підготували Велику французьку революцію 1799-1783 р. Вона висунула й обґрунтувала такі принципи цивільного суспільства, як свобода, рівність, братерство, соціальна справедливість і гуманізм. Філософія французького Просвітництва вселяла соціальний оптимізм і змогла утвердити на довгі десятиліття віру в прогрес, у можливість перебудови суспільства на засадах справедливості і гуманізму.

Німецька класична філософія

Німецька класична філософія охоплює порівняно короткий період – з другої половини XVIII по першу половину XIX ст. І хоча вона не являла собою цілісного напрямку, проте її характеризує певна тематична єдність, загальні ідейно-теоретичні корені, наступність у постановці і вирішенні проблем. Центральною темою німецької класичної філософії є людина. Видатні її представники – І. Кант, І. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель, Л.Фейєрбах – зробили істотний внесок у постановку і розробку проблеми активності суб’єкта, що пізнає, діяльності, розробку діалектичного методу пізнання.

Родоначальником німецької класичної філософії є Іммануїл Кант (1724 -1804), який здійснив корінний переворот у постановці й рішенні філософських проблем. У середньовічній філософії й філософії епохи Відродження на першому плані було вчення про буття – онтологія; філософи Нового часу – Бекон, Декарт, Берклі і Юм, французькі матеріалісти – перенесли акцент на загальні проблеми гносеології, але при аналізі питання про взаємодію суб’єкта й об’єкта докантівська філософія акцентувала увагу на аналізі об’єкта пізнання. Кант же робить предметом філософії специфіку суб’єкта, що пізнає. Суб’єкт, на думку Канта, визначає спосіб пізнання.

Кант поділяє філософію на теоретичну й практичну. Предметом теоретичної філософії є дослідження пізнавальної діяльності, законів людського розуму і його меж. Теоретична філософія відповідає на питання: «Що я можу знати?» У «Критиці чистого розуму» Кант спробував засобами розуму обґрунтувати умови й можливості людського пізнання. Високо оцінюючи науку і силу філософського розуму, він все ж приходить до висновку про існування меж пізнання.

Теоретична філософія поділяє світ на дві частини: “ світ явищ ”, або чуттєвий світ, і “ світ сутностей ”, тобто світ “речей у собі”. Ми пізнаємо світ не таким, яким він є насправді, а таким, яким він нам являється. За Кантом, своєрідність пізнавальних здібностей людини (чуттєвості та розсудку) так впливають на наш досвід, що картина світу ніколи не буде відповідати самій дійсності. Зовнішній світ впливає на наші відчуття, наповнюючи їх хаосом вражень, але після того, як цей хаос впорядковується формами чуттєвості та категоріями розсудку, ми вже маємо справу з власним досвідом, і він свідчить не лише про існування зовнішнього світу, але і про особливості наших пізнавальних здібностей. Таким чином, Кант протиставив наші знання дійсності, визначивши перші як феномен, а друге як ноумен. В наших знаннях (феномен) ніколи не буде адекватно відображений світ речей (ноумен). Тобто нашому пізнанню доступні лише прояви сутності, а сама сутність – непізнавана, є “річчю у собі”. Там, у “світі речей у собі” знаходяться Бог, Душа, Свобода. І тому людина не в змозі розкрити таємниці людського буття – довести існування Бога, безсмертя душі тощо. Проте Кант вважає, що у нас є всі підстави стверджувати, що Бог, Душа, світ в цілому виступають в ролі регулятивних ідей.

Таким чином, людський розум може пізнати лише “світ явищ”. Обмеження Кантом розуму отримало згодом назву “ агностицизм ”. Сам термін з’явився тільки в середині ХІХ століття, тобто після Канта, але вживається в сучасній літературі для характеристики саме кантівської філософії. Кант вважав, що в пошуках об’єктивної істини наука не повинна виходити за межі наявного досвіду, будь-яке наукове знання можливе лише в його межах. А там, де воно виходить за ці межі – неминуче пусте фантазування і суперечності, котрі Кант називає антиноміями (грець. суперечність до закону) чистого розуму. Антиномії розуму – рівнообгрунтовані судження, що взаємовиключають одне одного. Вони виникають в результаті неминучого бажання людського розуму перейти межу досвіду, за котрою приховується гранична підстава сущого. Але цю межу розум перейти не у змозі. У формі антиномії, таким чином, проявляється і сила, і безсилля розуму. Він настільки сильний, щоб дійти до цієї межі, і в той же час,не настійльки сильний, щоб її перейти. Але в самому прагненні розуму осягти надчуттєву основу світу Кант бачить позитивний смисл. Саме метафізика, на відміну від науки, прагне вийти за межі нашого досвіду і осягти надчуттєві основи буття.

Кант виділяє чотири антиномії, що відображено у Таблиці 12.

Таблиця 12.

Кант зазначає, що оскільки реальний досвід ніколи не дасть нам остаточної відповіді на ці метафізичні питання, то певні ідейні позиції ми обираємо, спираючись лише на віру. Звідси знаменита теза Канта: “Мені довелося обмежити (окреслити межі) розуму, щоб звільнити місце для віри ”. Вчення Канта про межі пізнання було спрямоване не проти науки, а проти сліпої переконаності в її безмежних можливостях, в тому, що можна вирішити будь-яку проблему науковими методами. Ці погляди Канта є актуальними для нашого часу, коли розвиток науки і техніки привів до загострення протиріч сучасної цивілізації, ставлячи від загрозу саме існування людства.

За Кантом, існують три різновиди віри. Прагматичною є віра людини в свою правоту в тому чи іншому одиничному випадку. Віру в загальні положення Кант називає доктринальною. Найважливішою є моральна віра, яка здійснюється у відповідній поведінці людини.

Проблеми визначення принципів людської поведінки, за Кантом, сфера практичної філософії, яка відповідає на питання: що я маю робити? Канту належить заслуга обгрунтування автономної моралі. Людина, за Кантом, житель двох світів: світу природи, що сприймається чуттєво, і світу свободи, що є умосяжним. Свобода – це незалежність від чуттєвого світу. У сфері свободи діє не теоретичний, а практичний розум. Практичний розум – це розумна воля людини, яка керує вчинками і встановлює принципи моральних діянь. Людська воля автономна: вона визначається не зовнішніми причинами - природною необхідністю або божественною волею, а своїм власним законом, який вона ставить над собою.

Без свободи, за Кантом, немає морального вчинку. Там, де ми діємо за законами природної необхідності, ми і не діємо, оскільки там діє природа. Мораль з’являється лише там, де закінчується природа, і починається культура. Основна відмінність кантівської етики у порівнянні з етипою просвітників полягає в тому, що у ним моральне відчуття – це природне відчуття людини. Кант же вважає, що в основі людської свободи лежить здатність людини самій визначати свої вчинки і робити власний вибір. Але моральне відчуття має бути опосередкованим обов’язком, обмежено ним. Обов’язок – щось безумовне і самодостатнє. Моральна поведінка не може мати зовнішніх мотивів, не може бути обумовлена розрахунком, вигодою, прагненням до щастя чи насолоди. В якості єдиного внутрішнього мотиву поведінки він визнає лише обов’язок; морально людина вчиняє лише тоді, коли вона діє всупереч розрахунку, схильності тощо.

Головна моральна вимога, категоричний імператив (веління) говорить: «Вчиняй так, щоб максима твоєї волі могла в той же час мати силу принципу загального законодавства». Інше формулювання категоричного імператива: “Вчиняй так, щоб ти завжди ставився до людства у своїй особі, і в особі всякого іншого, як до мети, і ніколи не ставився б до нього тільки як до засобу”.

Маючи на увазі категоричний імператив, Кант з пафосом говорив: “Дві речі наповнюють душу все новим і зростаючим подивом і благоговінням, чим частіше, чим довше ми розмірковуємо про них, – зоряне небо наді мною і моральний закон у мені”. Кант закликає: визнач себе сам, проймись усвідомленням морального обов’язку, слідуй йому завжди і усюди, сам відповідай за свої вчинки. Така квінтесенція кантівської етики, строгої і безкомпромісної. Саме обов’язок перед людством, перед своєю совістю змушує нас поводити себе морально. Вчення І. Канта було спрямоване на виявлення позаісторичних і позачасових характеристик моралі і було адресоване усьому людству, а не якомусь класу чи народу.

Глибокими і повчальними були ідеї Канта щодо руху історії. Вони зберігають свою актуальність і донині. Розум рухає людські дії, а також визначає прямування історії до справедливого, розумно організованого громадянського суспільства, де повинні запанувати закон і рівність, справедливість та загальний мир. Прагнучи до самозбереження і спираючись на добру волю, держави самі в ході історії відмовляться від рішення питань військовим шляхом. Людина прагне до щастя, і тому вона зацікавлена у вічному мирі. А досягти його можна або шляхом договору, що забороняє війни, або “вічний мир” встановиться на всесвітньому кладовищі після чергової війни.

Вплив ідей Канта на сучасників і нащадків величезний. Його роботи породили суперечки і дискусії, сформували цілі напрямки послідовників і супротивників. Але що є символічним? Кант вмер і був похований у своєму рідному місті. Його співвітчизники на цьому місці створили меморіал. Багато воєн пронеслось над містом. Але символічним є те, що єдиною спорудою, яка збереглась в цьому вогняному смерчі, була могила Канта.

Георг Гегель (1770-1831 рр.) підводить своєрідний підсумок розвитку німецької класичної філософії. Він створює всеосяжну систему об’єктивного ідеалізму, ідеалістичної діалектики. Його основні праці: «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Основи філософії права», «Енциклопедія філософських наук», «Філософія історії».

Згідно філософії Гегеля, в основі світу лежить ідеальне розумне начало - об’єктивно існуючий світовий розум, «абсолютна ідея», основними рисами якої є активний і діяльний характер, постійний рух і розвиток. Ця діяльність полягає в мисленні, в самопізнанні. Гегель називає свою філософську систему абсолютним ідеалізмом, оскільки прагне охопити увесь світ єдиним поняттям – поняттям “абсолютна ідея”, яка є першоосновою (субстанцією) усіх речей. Мета існування «абсолютної ідеї» - пізнання самої себе. Зробити це вона може за посередництвом людської свідомості, мислення, філософії, через діяльність людських поколінь на протязі усієї всесвітньої історії.

Світовий розум живе і розвивається у відповідності з об’єктивними законами діалектики: єдності і боротьби протилежностей, заперечення заперечення, переходу кількісних змін в якісні. Породжуючи в собі протилежності, перетворюючись “у своє інше”, дух потім долає цю протиставленість, інтегрує протилежності у новій єдності, тобто “знімає” їх, переходячи на новий ступінь розвитку.

У своєму розвитку абсолютна ідея проходить три етапи:

– розвиток ідеї у сфері “чистого мислення” – логіка, де ідея розкриває свій зміст в системі взаємопов’язаних категорій, що переходять одна в одну;

– розвиток ідеї у формі її “інобуття” - природи, що є необхідним засобом у розвитку абсолютної ідеї: перетворюючись у природу, вона опредмечує себе, постаючи у вигляді чуттєвих одиничних речей; природа створюється для того, щоб з неї виникла людина, а разом з нею і людський дух;

- розвиток ідеї в мисленні і історії, що є найвищим етапом втілення «абсолютної ідеї»; тут вона пізнає свій зміст в різних видах людської свідомості; дух досягає найвищого рівня в філософії як абсолютній істині. Саме філософія виявляє справжню суть і смисл буття, в той час як мистецтво, релігія лише наближають нас до істинного знання. Життєвий цикл Абсолютної ідеї в філософії Гегеля представлений на Схемі 1.

Важливим досягненням Гегеля є розробка діалектики. Згідно Гегелю, в основі усіх речей лежать поняття, а джерелом усякого розвитку – як суспільства, так і людського мислення – виступає саморозвиток поняття. Будь-який розвиток відбувається за певною схемою: ствердження чогось – теза, заперечення цього ствердження – антитеза і нарешті – синтез, заперечення заперечення, тобто гармонійне сполучення тези і антитези у вищій єдності. Такий ритм руху характеризується як принцип тріади. У Гегеля діалектика понять визначає діалектику розвитку речей, тобто носить ідеалістичний характер.

Поиск по сайту: