Пізнавальної діяльності

Зміст теми: 1.Сутність пізнавального процесу та проблема пізнаваності світу. 2. Єдність чуттєвого та раціонального моментів пізнання. 3. Філософська теорія істини. Діалектика абсолютної та відносної істини. 4. Наукове пізнання: рівні, форми, методи.

Сутність пізнавального процесу та проблема пізнаваності світу

Проблема пізнання є однією із найважливіших в історії філософії, її вирішення знаходиться в тісному зв’язку з проблемою свідомості, духовного світу людини. Однією з основних функцій свідомості є пізнання людиною навколишнього світу і самої себе. Пізнання є природною потребою людини, одним з головних вимірів людського буття. Людина не може жити, не пізнаючи світ і саму себе. Пізнання – це процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності у свідомості людини, обумовлений суспільно-історичною практикою людства.

Пошуки способів обґрунтування знання, критеріїв його достовірності, істинності здавна були основним напрямком філософських досліджень, тому теорія пізнання розвивалась разом з усією філософією на протязі її всесвітньої історії. Людині завжди було важливо знати, якими є її пізнавальні можливості: чи здатна вона виробити адекватне знання, яке дозволяє їй жити і діяти в реальному світі? Чи існують межі пізнавальної діяльності? Що є істина, як відокремити істинне від хибного? Умови, механізми, принципи і форми пізнавальної діяльності людини досліджує гносеологія. Цей розділ філософії, маючи на увазі дослідження лише наукового знання, також іменують "епістемологія" (давньогрець. "епістема" - знання, наука; "логос" - вчення).

Корінне питання гносеології: чи пізнаваний світ в принципі і, якщо так, то як можливе таке пізнання? Такі питання були поставлені ще за часів античних філософів. Для мислителів того часу основною проблемою було співвідношення істини та хибності. Так, як вже відомо, Софісти, поставили під сумнів можливість пізнання істини, заклавши ідею скептицизму. Будь-яка думка, вважали вони, відносна і завжди залежить від людини та обставин, тобто носить суб’єктивний характер. Значно пізніше, в епоху Нового часу, одним з найбільш відомих прихильників скептичної ідеї став Декарт, який запропонував процес пізнання починати з радикального сумніву. Він вважав, що поки ми не доведемо, що можемо хоча б щось знати з повною достовірністю, ми не можемо стверджувати, що в світі щось дійсно існує, а не є лише ілюзією чи продуктом нашої фантазії. Звісно, сам Декарт не був скептиком і вважав, що він знайшов такі абсолютно достовірні елементи знання, спираючись на які можна йти шляхом пізнання. Пізніше Д.Юм стверджував, що ми не тільки не знаємо, які речі сам по собі, а навіть не знаємо, існують вони реально чи ні, тобто він не тільки сумнівався в можливості пізнання світу, але й мав сумніви відносно об’єктивної реальності світу. Таким чином, за Юмом, ми маємо справу не з реально існуючим світом, а тільки з нашими відчуттями; все наукове пізнання, усі закони природи є порядок, до якого звикають люди.

Універсальний скептицизм називають агностицизмом, найвідомішим представником якого був І.Кант. Він вважав, що люди володіють певними знаннями, але останні переплетені з тим, що тільки здається знанням. Кант називає ці помилкові претензії на істинність “сновидінням розуму” та “сновидіння почуттів”, або судженнями про те, що виходить за межі можливостей людського знання. Основна проблема, яка підводить до агностицизму, зводиться до того, що предмет в процесі його пізнання неминуче переломлюється крізь призму наших відчуттів та мислення. Тобто ми отримуємо про світ знання лише в тому вигляді, в якому світ являється нам в результаті такого переломлювання; а те, які ж предмети насправді, самі по собі - ми не знаємо і знати не можемо. Більш детально позиція Канта була розглянута в темі „ Німецька класична філософія ”.

Поруч з пізнавальним песимізмом, в історії філософії більш поширеним є оптимістичний підхід до проблеми пізнаваності світу. Всупереч скептикам та агностикам, оптимісти вважають, що з того, що світ безконечний та безначальний і з того, що ми підходимо до нього з нашими формулами, схемами, поняттями та категоріями, прагнучи пізнати реальність, зовсім не випливає, що його неможливо пізнати. Навпаки, досвід людства підтверджує, що наші знання про світ не такі вже і безнадійні.

Однак, хоча людство багато знає, його ж пізнання виявляє прірву невігластва. В світі існує так багато таємного, що змушує нас бути обережними в своїх судженнях. Таким чином, в гносеології найбільш доречною і плідною є критична позиція, що дозволяє уникнути як догматичних припущень, так і надмірної підозрілості скептиків та агностиків, які заперечують саму можливість для людини володіти знаннями. За словами Рабіндраната Тагора, розум людини подібний лампі: чим яскравіше світить, тим густіше тінь сумніву.

В ході пізнання має місце взаємодія об’єкту і суб’єкту, кінцева мета якого - отримання істинного знання про світ. Суб’єктом пізнання виступає людина, яка наділена свідомістю і є джерелом цілеспрямованої активності. Людина стає суб’єктом пізнання в тій мірі, в якій вона включена в соціальну діяльність по перетворенню світу. А це значить, щопізнання ніколи не здійснюється окремим ізольованим індивідом, а лише таким, котрий включений в колективну практичну діяльність. В якості суб’єкта можуть виступати як окремий індивід, так і колектив, наукове співтовариство, людство в цілому як універсальний суб’єкт пізнання.. Але завжди - і окремий індивід, і людство в цілому бачать світ «очима суспільства», своєї епохи, культури. Таким чином, суб’єкт пізнання історично розвивається, носить конкретно-історичний характер. Індивід стає суб’єктом пізнання не просто як біологічний організм, а тією мірою, в якій він оволодіває світом культури, перетворює досягнення людства у свої сили і здібності, тобто оволодіває мовою, логічними категоріями, накопиченим знанням.

Об’єкт – це фрагмент об’єктивної реальності, на який спрямована людська пізнавальна діяльність. При цьому поняття «об’єкт» і «об’єктивна реальність» не співпадають; так, електрон аж до кінця XIX ст. не був об’єктом пізнання, хоча, безперечно, він був фрагментом об’єктивної реальності. Результатом взаємодії суб’єкта й об’єкта є пізнавальний образ того, що пізнається. Образ цей суб’єктивний за формою та об’єктивний за змістом, джерелом. Об’єкт і суб’єкт пізнання співвідносні: чим більш розвинений суб’єкт, тим більша сфера об’єктивної реальності опиняється в його полі зору. Взаємодію суб’єкта і об’єкта слід розуміти як єдиний процес, де разом із зростанням меж та горизонтів людської активності зростає, стає складнішим і пред­метно насиченішим об’єктний обсяг її життєдіяльності.

Таким чином, в цілому пізнання постає в якості складової людського способу утвердження в світі, в якості найважливішого засобу розширення сфери людської свободи та її реалізації. Орієнтація в оточуючому світі може бути успішною лише за умови, що люди виробляють у собі здатність адекватно відтворювати образ цього світу.

В основі сучасної гносеології лежать такі фундаментальні принципи: об’єктивної реальності світу; відображення його у свідомості людини; пізнаваності об’єктивної реальності; практики як основи пізнання і критерію істини; розуміння пізнання як діалектичного процесу наближення суб’єкта до об’єкта, руху від незнання до знання, від неповного, неточного знання до знання повнішого і точнішого; конкретності істини та історизму.

Поиск по сайту: