Моральний прогрес: ілюзія чи реальність?

Уже саме виникнення моралі свідчило про прогрес людини. Моральне вдосконалення людини можна прослідкувати, аналізуючи основні історичні етапи її розвитку. Так, свідченням морального прогресу в первісному сус­пільстві є упорядкування статевих стосунків і відмова від канібалізму.

Суттєві зрушення відбулися у сфері моралі з перехо­дом первісного суспільства до рабовласницького. Про моральний прогрес в античному суспільстві свідчили та­кі явища буття як інтенсивне становлення самосвідомості особи («Пізнай самого се­бе»); розширення сфери дії моральних норм, які рані­ше стосувалися лише ставлення до одноплемінників. На цьому етапі відбулося формування уявлення про моральну цінність кожної особистості незалежно від кровної, расової, національної належності; виникнення спеціального вчення про мораль - етики.

Свідченням морального прогресу в феодальному суспільстві виступають: більш гуманне ставлення феодала до селяни­на, ніж ставлення рабовласника до раба; захист релігією всезагального характе­ру моралі; нейтралізація релігійною свідомістю прагматичного, практич­но-утилітарного ставлення до світу; розвиток дворянської (лицарської) культури і моралі.Християнство запропонувало нові цінності і ідеали, більш тонкий механізм регуляції поведінки. Ідея рівності перед всезагальним законом, цілісний моральний ідеал суттєво збагатив моральний досвід людства.

В епоху Відродження відбувається суттєвий моральний поступ людства. В цей час пануючим стає передчуття безмеж­ної свободи, жадоби до життя, земного щастя, культ земної краси, возве­личення індивіда, його буття. Індивідуалізм цієї епохи став передумовою утвердження капіталістичного сус­пільства.

Про прогрес моралі у буржуазному суспільстві свід­чать такі явища як руйнування сус­пільної ієрархії, що була основою феодальних моральних стосунків; проголошення в якості головних принципів свободи та рівності, набуття мораллю всезагального характеру; індивідуалізм цілком уз­годжувався з ідеєю моральної автономії особистості, що є передумовою становлення зрілої моралі; значне розширення можливості вибору, сво­боди в економічному, політичному, релігійному житті особистості. Але, оцінюючи позитивно буржуазну форму моральної регуляції, слід відзначити, що буржуазна мораль, в той же час, включала у себе суто прагматичний підхід до життя, прагнення до наживи.

Етапи морального поступу людства можна теоретично осмислити через основні культурологічні категорії страху (доморальний рівень), сорому (конвенціональна мораль) та вини, або совісті (автономна мораль), які в цілому відповідають головним історичним типам соціальної регуляції людських взаємин: природно-інстинктивному, общинно-груповому та особистісному.

Джерелом природно-інстинктивного типу соціальної регуляції є страх, який має інстинктивно-біологічну основу, властиву всім тваринам. Уже на самих ранніх етапах існування суспільства – первісного – на місце інстинкту самозбереження приходять перші норми-заборони (табу і тотеми), котрі блокували асоціальні прояви тваринних інстинктів та охороняли життєво важливі засади колективно-родового життя. Для того, щоб слідувати їм, людині достатньо було відчуття страху перед порушенням заборон. Однак страх цей мав вже зовсім іншу - не біологічну, а виключно соціальну природу. В його основі лежав вже не зоологічно-індивідуалістичний інстинкт самозбереження, відчуття небезпеки не своєму власному життю, а життю своїх одноплемінників, страх перед наслідками, котрі несли загрозу уже усьому колективу. А тому поведінка людини вже цілком визначається общинно-груповим типом соціальної регуляції, в рамках котрого і утверджується відповідна йому така форма соціального контролю як сором.

Сором є більш складним в порівнянні зі страхом культурним явищем, котре формується на основі усвідомлення людиною своєї приналежності до певної спільноти, без якої вона не мислить свого існування, і спонукає її дотримуватись групових норм, обов’язків відносно “своїх”. Сором - це почуття колективне, групове. Хоча це і внутрішнє вже переживання, воно передбачає постійне озирання індивіда на оточуючих: що скажуть або сказали б значимі для нього “свої”. Це так звана конвенціональна мораль.

Норми поведінки, котрі визначаються такими формами соціального контролю як страх та сором, відносять до сфери надособистісної регуляції і розглядають як надособистісні регулятиви. Що ж стосується норм автономної моралі (власне моралі), то дотримування і виконання їх потребує вже внутрішньої згоди з ними людини, а основною формою соціального контролю поведінки особистості тут стає провина (совість). Совість є суто внутрішнім почуттям людини, котре базується на глибоких переконаннях, принципах та цінностях, котрі вона вважає своїми власними, єдино вірними та доцільними.

Слід зупинитися ще на такій важливій характеристиці морального прогресу як його неоднозначність, суперечливість. Кожен його етап пов’язаний не лише з набутками, але і втратами. Наприклад, формування у феодаль­ному суспільстві станово-корпоративної моралі бу­ло кроком назад порівняно з мораллю, що існувала се­ред вільних громадян рабовласницького суспільства. Буржуазний спосіб життя ґрунтується на засадах, згідно з якими раціональне, ро­зумне ототожнюється з практично-утилітарне відношенням, внаслідок чого прагматична цінність предметів і явищ (користь) нерідко заступає цінності життя і культури (добро, красу, а іноді й істину). А перспектива отримати високий відсоток при­бутку може штовхнути капіталіста навіть на злочин.

Соціальна та духовна криза людства у ХХ столітті ставить перед проблемою виживання. Інформаційна цивілізація потребує глибоких змін не тільки в економічних відносинах, у сфері соціального та політичного життя, але й у моральних характеристиках особистості. Це передбачав ще на початку ХХ століття великий гуманіст А.Швейцер, зробивши висновок щодо більшої значимості морального прогресу у порівнянні з науково-технічним. Він вважав, що науково-технічний прогрес привів до виснаження сил етичного прогресу, а “культура, що розвиває лише матеріальну сторону без відповідного прогресу духовного, подібна до корабля, котрий, позбавившись рульового управління, втрачає маневреність і нестримно мчить назустріч катастрофі”.

У поглядах на проблему прогресу моралі визначились оптимістичні, песимістичні, а також індиферентні концепції. Оптимістичні концепції розвитку моралі ґрунтуються на культі розуму; ця лінія раціоналізму йде ще від Сократа. Тут мораль розглядається приреченою на прогрес, її розвиток ставиться в залежність від волі та готовності людей захищати та творити добро, самовдосконалюватись. В якості аргументів для обґрунтування тези щодо морального прогресу розглядаються проаналізовані вище позитивні зміни моралі - відмова від рабства, кріпосництва, заборона на страту людей, розширення сфери дії моральних норм тощо. Якщо дотримуватись цього підходу, то прогрес моралі буде виявлятися і в майбутньому - у розширенні сфери її застосування та постійному розширенні діапазону морального вибору особистості.