Філософське вчення Григорія Сковороди

Гуманістичний мотив, тяжіння до розкриття внутрішнього духовного світу людини, кордоцентризм, що пронизують усі етапи розвитку української філософії, знаходить свій найбільш яскравий вираз в філософії видатного вихованця Києво-Могилянської Академії Григорія Сковороди (1722-1794). Маючи високу філософську освіту, він створив власну, цілісну і багато в чому оригінальну філософську концепцію, сповнену духовних прагнень, відроджуючи традиції давньоруського філософствування, спрямованого на органічне поєднання життя та філософської мудрості.

Головна проблема його філософії – проблема людини. Його філософія практична, оскільки він цікавиться, перш за все, моральною проблематикою. Своє завдання Сковорода вбачає в тому, щоб донести до простих людей істинні уявлення про світ, про людину, її щастя і шляхи його досягнення. Тому усі твори Сковороди написані у художній формі: у вигляді віршів, діалогів і байок.

Основними положеннями філософської системи Сковороди є вчення про дві натури та три світи. Все існуюче, на думку Сковороди розділяється на три специфічні види буття (світи):

– один величезний, безкінечний – Макрокосм, Всесвіт;

– другий малий, людський – Мікрокосм, який зосереджує в собі усі особливості Макрокосма;

– третій - символічний, “символічна реальність” – Біблія. Призначення світу символів - пізнання невидимої природи – Бога. Через цей світ Бог являється людині. За словесними знаками, які мають тілесну природу, треба вміти побачити втаємничений духовний зміст.

Кожний із трьох світів складається з двох натур: видимої, чуттєвої, але не справжньої і не першої за суттю – створеного світу - і невидимої, духовної, вічної та чистої, а тому справжньої основи будь-чого, тобто Бога. Вони нерозривно пов’язані між собою, хоча мають неоднакове значення. Невидима натура – Бог – визначає сутність усього сущого, є рушійною силою і основою усіх речей. Натура видима є немов би тінню, що нерозривно пов’язана з тим, відбиттям чого вона є. У знаходженні невидимої натури через видиму полягає, згідно Сковороді, основна проблема людського існування.

На противагу Просвітництву і раціоналізму XVIII ст. Григорій Сковорода створив свою “ філософію серця ”, звертаючи увагу на обмеженість розуму, його схематизм та однобокість у пізнанні світу, неможливість збагнути живий зв’язок людини зі світом і головне – саму людину. Він вважав, що головне в людині – не стільки її “теоретичні” пізнавальні можливості, скільки емоційно-вольове єство її духу – серце, з якого виростає і думка, і прагнення, і світовідчування. “Вищу істину”, вважав Сковорода, можна пізнати не розумом, а серцем, душею у щирому, відвертому спілкуванні з іншими людьми.

Таким чином, Сковорода розробляє вчення про серце як основне знаряддя пізнання. Пізнаючи себе, людина, в першу чергу, пізнає своє серце, яке є, таким чином, органом самопізнання та самовдосконалення. І кожна людина має своє серце, свій духовний світ, в якому виражена її істинність. Воно є осередком духовного життя в людині, саме воно єднає раціональні й почуттєві складники світу людини, а також гармонізує знання та віру, що дає опору людині в плинному і непевному світі. Людина у власному серці повинна знайти останній критерій, основу пізнання і життя. Більше їх ніде шукати. Сковорода ототожнював серце з душею як рушійною силою людини. Керуючись “чистим серцем”, людина може творити власне буття через здійснення свободи вибору між добром та злом.

Розробляючи свою філософську антропологію, Григорій Сковорода велику увагу приділяє розумінню людського щастя та загальних засад моральності. Зміст буття людини не може бути нічим іншим як "пошуком себе", пошуком щастя, досягнення якого залежить тільки від самої людини. Усі люди створені для щастя, але не всі отримують його. Сковорода спростував примарне розуміння щастя, що вбачається в опануванні речами світу. Люди шукають спокою і миру самими немирними засобами, в зовнішньому світі. Ті, хто задовольнився багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, отримують не щастя, а його привид. Прагнення до чинів, багатства є джерелом нещастя, духовного занепокоєння і незадоволеності людей. Справжнє щастя незалежне від зовнішніх факторів життя: “Не ищи щастя за морем…, не странствуй по планетам, не волочись за дворцами”. Насправді його треба шукати усередині людини. Досягти щастя можна лише через моральне самовдосконалення кожної людини, через пізнання Бога.

Щастя не приходить саме. Для усвідомлення його необхідно оволодіти вищою з усіх наук – філософією, яка і є наукою про людину, про людське щастя, вона дає “життя духу нашому, шляхетність серцю, світло думкам”. “Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, - то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце і є філософія”, - стверджував Сковорода.

Досягти щастя означає досягти душевного спокою. Про це йдеться у діалозі “Разговор пяти путников о истинном счастіи в жизни”. Щастя полягає у відповідності власній природі, в творчості, в праці над самовизначенням в житті. Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, яка приносить внутрішнє задоволення, душевну гармонію, є обов’язковою умовою самореалізації людини. Сенс буття він бачив у праці, а істинне щастя – у вільній праці за покликанням, у “сродній праці”. Цю концепцію Сковорода виклав у роботі “Алфавіт, або буквар світу”. Досягти щастя можна, пізнавши свою власну природу. Поглянь у себе, тобто пізнай себе – головна вимога філософії Сковороди. У кожну людину Бог вкладає “тайний закон сродности” – призначений тільки для неї, персональний шлях до щастя та душевного спокою, котрий полягає у праці, що найбільшою мірою відповідає її природним нахилам, здібностям.

Структурним принципом філософії Сковороди є діалог. Майже все своє життя Сковорода подорожував по світу, і скрізь, де б він не був, доносив до людей своє одухотворене вчення, розмовляючи з ними простою доступною їм мовою. Мандрівного філософа Сковороду по праву вважають “українським Сократом ” за його невтомну подвижницьку просвітницьку діяльність, головною метою якої було залучення людей до філософії, допомога кожному у його духовному народженні. Порівняння Сковороди з Сократом є доречним ще й тому, що Григорій Савич і у своєму повсякденному житті завжди твердо дотримувався своїх переконань, демонстрував їх істинність та дієвість на своєму власному досвіді. Протягом свого життя Сковорода поступово позбавлявся всього, що могло поневолити його дух, волю до постійного самовдосконалення, вів мандрівне життя, рішуче відмовляючись від будь-яких офіційних посад. Це знайшло відображення в епітафії: “Мир ловил меня, но не поймал”.

Сковорода - засновник української класичної філософської традиції, - мав величезний вплив на подальший розвиток української філософії. Його можна вважати також попередником європейського інтуїтивізму та екзистенціалізму.

Поиск по сайту: