Філософія неопозитивізму і постпозитивізму

Перетворення науки в ХІХ-ХХ столітті на один з провідних чинників суспільного розвитку в області філософії відобразилось у вигляді виникнення філософії позитивізму (від лат. positivus – позитивний), яка заперечувала цінність традиційної філософії і визнавала єдиним джерелом “позитивного” знання лише спеціальні науки, що спираються на емпіричний досвід. Позитивістський напрямок пройшов у своєму розвитку кілька стадій: класичній позитивізм, або так званий «перший позитивізм» XІX ст., «другий позитивізм», або емпіріокритицизм кінця XІX – початку XX ст. і третій – неопозитивізм, або логічний позитивізм. Позитивізм був оформлений в працях Огюста Конта (1798-1857), який вважається його засновником, Джона Стюарта Мілля (1806-1879), Герберта Спенсера (1820-1903).

У своїй роботі «Курс позитивної філософії» О.Конт аналізує три стадії історичного розвитку людства:

- теологічну – усі явища пояснюються надприродними силами, панує релігійна свідомість і яка відповідає богословсько-військовій цивілізації;

- метафізичну – коли в явищах виявляються недоступні сприйняттю сутності і причини, панує філософія – «метафізика» і яка відповідає метафізично-правовій цивілізації; спільним для релігійної і метафізичної стадії є те, що людський розум прагне отримати абсолютне знання про світ;

– наукова, або позитивна – коли знання спирається на факти, людство відмовляється від нерозв’язних теологічних і метафізичних питань і стає на шлях наукового пізнання і яка відповідає науково-промисловій цивілізації.

Істинний дух науки, за Контом, полягає не в пошуках кінцевих причин – не у відповіді на питання «чому» відбувається явища, а в описуванні того, «як» вони відбуваються. Через спостереження і збирання фактів наука може прийти до відкриття законів, що виражають закономірні зв’язки і відносини між явищами. Хоча філософія як метафізичне знання, згідно Конту, у позитивний період і пережила себе, вона не повинна відмерти зовсім, оскільки перед нею виникають нові завдання інтеграції, узагальнення результатів спеціальних наук.

Наука не потребує якоїсь філософії, що стоїть над нею, тому що не має справи з метафізичними проблемами. Кредо Конта: “ наука повинна бути сама собі філософією ”, тому всі проблеми традиційної філософії необхідно відкинути як псевдопроблеми. Таким чином, позитивізм Конта заперечував роль філософії у розвитку теоретичного мислення, виробленні понять, з’ясуванні світоглядних проблем науки. Завдання науки – поступово накопичувати факти і поширювати принципи емпіричного природознавства на усі сфери життя, а філософії - інтегрувати та узагальнювати результати спеціальних наук.

Наприкінці XIX століття виникає філософія емпіріокритицизму (філософія критичного досвіду), яку називають також «другим позитивізмом». Його творцями стали німецький фізик і філософ Эрнст Мах (1838-1916) і філософ Ріхард Авенаріус (1843-1896), які прагнули «очистити» досвід від зайвих допущень, що привносяться суб’єктом, не випливаючи із самого досвіду. Свою позицію очищення досвіду від завантаженості його «об’єктивністю», «причинністю» вони обгрунтовували принципами економії мислення (Мах) та найменшої трати сил (Авенаріус).

Починаючи з 20-х років ХХ сторіччя, виникає і розвивається третя історична форма позитивізму – неопозитивізм, або логічний позитивізм. Біля його витоків стояли представники так званого «Віденського гуртка» Моріц Шлік (1882-1936) та Рудольф Карнап (1891-1970) в Австрії, англійський неопозитивізм представлений Людвігом Вітгенштейном (1869-1951), що емігрував з Австрії, та Бертраном Расселом (1872-1970), Львівско-Варшавську школу представляють К.Твардовський (1866-1938), Я.Лукасевич, А.Тарський.

Філософія, на їх думку, тільки тоді буде вартою чогось, коли вона стане науковою, тобто орієнтованою на строгі зразки природничонаукового математичного знання. Традиційна філософія є наддосвідним знанням, зв’язок якого з практикою дуже важко простежити. “Позитивні” ж знання – це знання обґрунтовані, надійні, які можна перевірити, вони виступають основою ефективної раціональної дії. Тому філософію, на думку представників неопозитивізму, треба перевірити на науковість, і для цього було розроблено процедуру «верифікації» (від лат. veritas – істина) – перевірки положень теорії на істинність шляхом зіставлення їх з даними експерименту чи спостереження, тобто з чуттєвим досвідом суб’єкта.

Критерієм об’єктивності знання виявляється інтерсуб’єктивність, тобто визнання тих чи інших положень науковим співтовариством - не окремим, а саме колективним суб’єктом. Поняття інтерсуб’єктивності, поряд з поняттями верифікації, є одним з основних у філософії неопозитивізму.

Справжнім предметом філософії, на думку неопозитивістів, повинна стати розробка методології наукового пізнання: логічного аналізу мови науки, прояснення змісту наукових висловлень, очищення її від позбавлених сенсу понять і суджень, не перевірених досвідом. На місце традиційної філософії, стверджували неопозитивісти, повинна стати логіка науки.

Однак, при спробі послідовно застосувати процедуру верифікації виникли нездоланні труднощі: виявилося, що не тільки багато філософських, але й багато наукових теоретичних висловлювань не можуть бути зведені до досвіду. Згодом для врятування ідеї відділення наукових знань від ненаукових К.Поппер («Логіка наукового дослідження») ввів послаблену версію принципу верифікації – принцип фальсифікації. Ідея фальсифікації пропонувала вважати, що наукове знання не є завершеним, а тому воно може бути піддане спростуванню, ненаукове ж знання спростувати неможливо. Ще одна послаблена версія процедури перевірки на науковість пов’язана з ідеєю конвенціональності (від лат.conventio – угода) - коли вихідні положення науки приймаються за згодою переважної більшості членів наукового співтовариства.

Хоча неопозитивізм відіграв позитивну роль в історії науки і філософії ХХ століття, сприяючи вдосконаленню мови науки, розробці математичної логіки, його мета, позбаватися повністю “метафізичних понять”, тобто елімінувати філософію з науки виявилася нездійсненною, безперспективною. На зміну неопозитивізму приходить постпозитивізм, який розвивається у 60-70 рр. ХХ століття. Якщо неопозитивісти займалися, головним чином, логікою і структурою готового знання, не цікавилися проблемою розвитку наукового знання і не розробляли її, то постпозитивізм якраз звернувся до виявлення закономірностей діяльності по виробництву наукового знання.

Поиск по сайту: