Буття як вихідна категорія філософії

Особливістю філософії як вчення є те, що вона дає найбільш узагальнене знання про те, що існує. То ж і філософське усвідомлення світу грунтується на узагальненому, абстрактному, теоретичному відображенні дійсності. Таке відображення здійснюється за допомогою найбільш загальних понять – категорій. Найбільш загальною категорією філософії є найдавніше поняття „буття”.

Проблема буття є однією з основних тем філософських роздумів і досліджень. З XVIII століття розділ філософського знання, пов’язаний із дослідженням буття, отримав назву „ онтологія”.

В філософії вже за часів античності розрізняли поняття “ буття ” та “ суще ”. Суще – це сукупність оточуючих речей. Але в розмаїтті речей можна знайти те, що являється загальним для них усіх. Така нейтральна ознака всього сущого полягає в тому, що воно взагалі існує. Це й виражено в понятті “буття”.

В спробах дослідження буття як філософської проблеми виявляється парадоксальність самої категорії: з одного боку, буття зорієнтоване на гранично загальні характеристики існуючого, а з іншого – воно осягається через розмірності існуючого, його структурність та відтворюваність. Не випадково, в цьому зв’язку у філософії виникає проблема співставлення буття як такого та окремих його різновидів, аспектів і форм.

Для вирішення цієї проблеми в сучасній філософській літературі пропонується умовно відокремити “ буття світу ” від “ буття в світі ”, що виражається через співвідношення безконечного та конечного. “Буття світу” має абсолютні характеристики - воно моністичне та невизначене. “Буття в світі” – конкретне, плюралістичне, предметне.

Філософська проблема буття передбачає розгляд співвідношення сталості буття та мінливості, тобто процесу становлення буття. Умовою визначення буття як гранично широкої категорії є зіставлення його з небуттям. Буття і небуття (ніщо) не існують одне без одного. Всі конкретні форми існування виникають із небуття (колись їх не було) і вони стають наявним буттям, тобто чимось. Їх буття завжди пов’язане з можливістю їх небуття, тобто переходу в іншу форму буття. Небуття мислиться як відносне поняття. В абсолютному сенсі небуття немає (спроба мислити небуття в абсолютному сенсі – марна справа). В нашій свідомості завжди будуть виникати якісь форми, якесь “щось”. Між буттям та небуттям стоїть становлення, яке в самому бутті фіксує певне протиріччя (наприклад, процес становлення особистості).

Отже, буття це філософська категорія, яка означає - все, що реально існує. Основними формами буття є:

- буття речей і процесів, що існують незалежно від людини та її діяльності;

- буття духовного, ідеального, котре розділяють на індувідуалізоване та об’єктивізоване;

- буття людини як існування її у світі речей і у світі духовних цінностей;

- буття соціальне, яке розділяють на буття окремої людини і буття суспільства в цілому.

Буття як загальний зв’язок та взаємодія.

Ідея розвитку

Спостерігаючи за реальною дійсністю, ми відзначаємо, що в світі все знаходиться в процесі розвитку, взаємного зв’язку та взаємодії. В світі немає нічого, що було б самодостатнім. Тому невипадково у філософії розроблено принцип взаємозв’язку (когерентності), який і є підставою для висновку про те, що всі форми буття в світі проявляються через загальний зв’язок. Зміст принципу когерентності доповнюється поняттям взаємодії, що дозволяє фіксувати процеси впливу різних явищ світу одне на одного, досліджувати їх взаємну обумовленість. Для взаємодії, як і для взаємозв’язку, характерне ускладнення в залежності від рівня структурної організації світу. Так, на рівні неживої природи провідними формами взаємодії є гравітаційна та електромагнітна, на рівні живої природи – енергетична та інформаційна. Тільки через взаємодію об’єктів можна виявити їх сутність, їх якісну визначеність, їх розвиток. І принцип взаємозв’язку, і принцип взаємодії підтверджують, що жодне явище світу не можна пояснити із нього самого, воно розкриває свою сутність, джерело, механізм та спрямованість свого розвитку виключно через з’ясування зв’язків та основних форм взаємодії даного явища з іншими явищами світу.

В процесі філософського аналізу взаємозв’язку та взаємодії різних явищ, процесів в світі необхідно зосередити свою увагу на категорії “ розвиток”. Розвиток - це незворотні, спрямовані та закономірні зміни, які приводять до появи нової якості. Так, наприклад, політ стріли демонструє рух, а ріст злакового стебла - розвиток. Незворотність розвитку означає, що в процесі змін уже виключається можливість повернення до минулої якості. Через один і той же стан все проходить тільки один раз. В незворотності змін закладена і спрямованість розвитку. Це означає, що в процесі розвитку накопичуються зміни, які визначаються типом взаємодії даного явища з іншими явищами та вирішенням його внутрішніх суперечностей. Розвиток – це і закономірні зміни. Така характеристика свідчить, що основу розвитку складають не випадкові події, а процеси, котрі обумовлені самою суттю явища. Тому кожне явище закономірно проходить свої етапи розвитку, необхідність яких має свою основу в самому явищі, хоча і реалізуються через сукупність випадкових обставин. Зазначені характеристики розвитку орієнтовані на виникнення нової якості. Розвиток по висхідній лінії – це рух в напрямку досконалості, тобто прогрес, тоді як зворотній розвиток означає шлях розпаду - регрес. Важливою умовою здійснення розвитку являється час, на якому ґрунтується принцип історизму, котрий орієнтує дослідження на необхідність вивчати будь-яке явище, враховуючи, як воно виникає, які етапи пройшло в своєму розвитку, якого змісту набуло та яку прийняло форму. Принцип розвитку в часі акцентує увагу на необхідності розглядати явище через призму єдності його минулого, теперішнього та вірогідного майбутнього.

Загальною теорією розвитку усього сущого, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах є діалектика. Найважливішими вимогами, або принципами діалектичного підходу до аналізу дійсності є, по-перше, всебічність аналізу; по-друге, дослідження об’єктів у розвитку, саморусі; по-третє, включення у повне визначення об’єкту усіх моментів, що дає практика; по-четверте – конкретно-історичний підхід, тобто врахування умов місця і часу, зв’язків і відносин, в яких знаходиться предмет у даний час. Діалектика як загальна теорія розвитку дає ключ до розуміння його сутності, відображає реальні процеси в природі, суспільстві і мисленні такими, якими вони є в дійсності. Оскільки увесь навколишній світ перебуває у русі, зміні і розвитку, діалектика неминуче має виходити з цієї загальності. Вона і відтворює у мисленні всі процеси дійсності в узагальненій формі з урахуванням їхньої суперечливості, змін, плинності, взаємопереходів, становлення нового. Тому діалектика і має категоріальний апарат, закони і принципи, які адекватно відображають у мисленні зміни та взаємопереходи. У наш стрімкий час як ніколи необхідна нестандартність, гнучкість мислення, рухливість понять, що здатні відобразити рухливість самої об’єктивної дійсності. Діалектика як логіка мислення цілком відповідає цим вимогам сучасності.

Філософські категорії як інструмент пізнання світу

Категорії – це філософські поняття, які, на відміну від простого поняття, зорієнтовані не стільки на властивості, скільки на закономірності розвитку буття. Будучи формами та організуючими принципами процесу мислення, категорії відтворюють відношення буття та пізнання в загальному і найбільш концентрованому вигляді. Категорії є результатом практичного відношення людини до світу, інструментом його пізнання та пояснення.

Вперше вчення про категорії запропонував Аристотель у своїй “Метафізиці”, охарактеризувавши їх як найбільш загальні і в той же час найпростіші типи об’єктів дійсності, форми їх відношень та властивостей. Це своєрідний алфавіт світу, на основі якого можна будувати потім більш складні поняття про нього. Але як відшукати такий найпростішій алфавіт? Аристотель запропонував проаналізувати найпростіші форми висловлювань про речі і встановив, що все суще можна віднести до наступних категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце (простір), час, стан, володіння, дія. Він стверджував, що речі та явища, які відносяться до різних категорій, характеризуються різним типом буття - первісним та похідним, самостійним та залежним. Самостійна форма буття полягає в тому, що для свого існування об’єкт не потребує існування інших об’єктів. За Аристотелем, буття різноманітне, але найбільш важливою формою існування, від якої залежать усі інші, є існування сутностей, або субстанцій. Інші категорії позначають атрибути, тобто такі загальні властивості, які неможливі без існування самих сутностей. Аристотелівська концепція надовго визначила майбутній розвиток вчення про категорії.

Наступний принциповий крок в переосмисленні категорій був зроблений лише в ХVIII ст. І.Кантом. Сам по собі набір категорій у Канта принципово не відрізняється від аристотелівського, але зміст їх змінюється суттєво: із характеристик буття самого по собі вони стають формами нашого мислення. Цей суттєвий поворот у тлумаченні категорій мав великий вплив на подальший розвиток філософії. Саме від Канта і його послідовників йде уявлення про філософію як світогляд, що виражається у категоріях. За Кантом, за допомогою категорій людський розсудок здійснює синтез, тобто він об’єднує розрізнені чуттєві сприйняття в систематизовані цілісні комплекси. Упорядкований чуттєвий досвід стає предметом суджень, в яких категорії виступають як апріорні форми розсудку. Кант вибудовує свою систему категорій - кількості, якості, відношення, модальності. На його думку, ці категорії споконвічно присутні в людській свідомості як структурні схеми організації та упорядкування первісного досвіду. На відміну від аристотелівських, категорії Канта - це категорії розсудку, а не категорії буття. Це означає, що свідомість суб’єкта, який пізнає, сприймає інформацію про світ та упорядковує її за допомогою категорій.

Подальший розвиток вчення про категорії був пов’язаний з ім’ям Гегеля, який поставив перед собою завдання створити таке вчення про категорії, яке б дозволило не лише вивести одні категорії з інших, але й уявити все суще як наслідок розвитку категорій. Втіленням такого замислу стала гегелівська система філософії. Нагадаємо, що Гегель трактує весь світовий процес як розвиток Абсолютної ідеї, яка зароджується у формі руху від простих та абстрактних категорій до все більш складних та конкретних. В цій філософській системі природа та суспільство представлені в якості закономірних стадій, форм реалізації Абсолютної ідеї, її розвитку. Його філософія, як вчення про категорії, містить у собі все потенційне багатство світу, все, що в ньому може бути осмислене. Тому для вирішення цієї проблеми Гегель суттєво збільшує число категорій. Гегелівська філософсько-діалектична система завершує собою епоху класичного новоєвропейського філософського раціоналізму.

В ХХ ст. проблема змісту та сенсу категорій залишається дискусійною. Склались різні підходи до визначення природи та складу філософських категорій. Так, з одного боку, чітко позначився екзистенціальний та антропологічний поворот у філософії. Для його представників категорії – це фундаментальні поняття людського буття (екзистенція, абсурд, трансценденція тощо) або – основні культурні форми, які обумовлені розвитком людської історії. З іншого боку, актуалізувався аналітичний напрямок у філософії, котрий відводив науці центральне місце в людській культурі і відповідно основну увагу приділяв аналізу категорій наукового мислення (простір, час, матерія, рух, причинність, випадковість тощо).

Категорії діалектики

Категорії діалектики можна класифікувати на підставі визначеності, обумовленості та цілісності буття.

До категорій визначеності буття відносяться: одиничне, особливе, загальне, всезагальне; зміст і форма; елемент і структура; сутність та явище.

Одиничне, особливе, загальне, всезагальне

В світі існує безкінечне розмаїття явищ, але усі вони одиничні у своєму бутті. Як казав Геракліт, усе у світі “одноразово та неповторно”. Буття предметів проявляється і в тому, що вони різні всередині себе та між собою. У світі немає нічого абсолютно тотожного ні іншому, ні навіть самому собі. Чиста тотожність може бути лише в думці, в абстракції, якформальне ( нереальне ). Реальне існування предметів передбачає тотожність конкретну, котра містить і різницю. Ацеозначає, щоречі,предмети, події можуть бути схожими, подібними, але не абсолютно тотожними. Одиничне - це категорія, яка виражає відмежованість об’єктів один від одного у часі та просторі, з притаманними їм властивостями, що складають їх неповторну кількісну та якісну визначеність. Іншими словами, одиничне – це окремий предмет, річ, явище, подія, факт.

Однак, розмаїття в світі – це лише одна сторона проблеми. Буття у світі представляє собою якраз таке розмаїття одиничних явищ, яким притаманні особливі та загальні характеристики. Вже елементарна практика свідчить, що у світі існують ознаки ряду об’єктів, які дозволяють об’єднувати їх в певні класи. Тому загальне - це те, що властиве явищам одного класу, це те спільне, що притаманне безлічі одиничних, окремих предметів.

Одиничне та загальне існують у єдності. Загальне існує в одиничному як його момент. Наприклад, ми говоримо, Іван є людина. Вже тут є діалектика одиничного і загального. “Іван” – одиничне, “людина” – загальне. Іван має ті риси, котрі притаманні всім людям, отже він є носієм загального. Будь-яке загальне є частинкою, елементом, стороною окремого, оскільки воно відображає останнє не повністю, не цілком, а частково. Одиничне за своїм змістом, проявом багатше від загального, яке є абстрактним. Однак, загальне глибше розкриває зміст, сутність речі.

Проміжною категорією між одиничним і загальним є поняття “ особливе”, яке є загальним щодо одиничного і одиничним щодо загального. Наприклад, пшениця – одиничне, злакова рослина – особливе, рослина взагалі – загальне. Загальні риси, які властиві усім без виключення предметам, процесам певного класу, розглядаються як всезагальне.

Визначаючи ті чи інші властивості, слід приймати до уваги, що немає загальних та особливих властивостей взагалі, а є завжди конкретні властивості, які проявляються у певних відношеннях. Процес пізнання не є простим дзеркальним відображенням одиничного. Це складний та тривалий процес розділення конкретного на його складові, встановлення кожної властивості окремо.

Одиничне, особливе та загальне – це співвідносні категорії, які виражають взаємний перехід процесів та явищ буття. Для розуміння діалектики розвитку буття слід мати на увазі, що будь-яке нове виступає спочатку у вигляді одиничного виключення із загального правила. Одиничне, будучи спочатку випадковим, поступово стає загальним, набуваючи силу закону. З іншого боку, і загальне переходить в одиничне. Скажімо, суспільна свідомість впливає на індивіда, особу, формує їх, таким чином, загальне переходить в індивідуальне, окреме. Діалектику загального і одиничного можна розглянути на прикладі розвитку суспільного виробництва, яке розвивається завдяки тому, що до уречевленої праці приєднується праця жива, безпосередня. Жива праця – це індивідуальна діяльність трудівника, а уречевлена праця – результат спільної виробничої діяльності людей. Виходить так, що індивідуальне, одиничне постійно перетворюється у загальне. З іншого боку, процес споживання продуктів праці - суто індивідуальний, залежить від кількості і якості праці людини, її професії, кваліфікації тощо. Це означає, що уречевлена праця переходить із загального рівня на індивідуальний, одиничний, окремий.

Знання взаємозв’язку загального та одиничного є необхідною умовою для теоретичної та практичної діяльності. Так, наприклад, на основі співвідношення окремого, особливого та загального в економічній теорії будується вся система економічних категорій. Якщо окреме бере участь в створенні загального, то облік та аналіз одиничних економічних явищ може забезпечити поглиблене пізнання сутності економічних процесів, знайти нові та конкретизувати відомі закономірності їх розвитку. Якщо загальне є відображенням закономірності розвитку окремих економічних явищ, то, зрозуміло, економічна теорія повинна збільшувати багатство своїх ідей, вчень, теорій. Оскільки межі загального, особливого та окремого не являються абсолютними, то це примушує чітко визначати напрямок кожного дослідження в області економічної теорії, ретельно вивчати зв’язки та відношення економічних явищ з іншими явищами соціальної дійсності.

Не слід протиставляти знання одиничного – знанню загального, бо це неминуче веде до помилок. Абсолютизація одиничного – шлях до емпіризму, до нагромадження фактів за принципом “дурної нескінченності” – скільки б ми їх не нагромаджували, без узагальнення їх не можна зрозуміти їхньої суті. Разом з тим, не можна перебільшувати й роль загального, бо це веде до відриву від реальності, від вивчення конкретної багатоманітності фактів, речей, явищ – до суб’єктивізму.

Якщо категорії одиничного, загального та особливого репрезентують так би мовити перший крок до встановлення визначеності предмету, то категорії “ зміст ” та “ форма ” - наступний крок на цьому шляху.

Буття в світі проявляється в тому, що кожний об’єкт в ньому якимось чином оформлений, структурно організований, змістовний. Зміст та форма несуть інформацію про внутрішню та зовнішню характеристику об’єкту. Зміст – це насамперед сукупність елементів, зв’язків, відношень, що утворюють даний предмет, явище, процес. Під формою слід розуміти організацію змісту, спосіб зв’язку частин, елементів, які складають даний предмет, явище, а також спосіб їх існування. Це зовнішнє виявлення змісту.

Як і інші філософські категорії, категорії “зміст” і “форма” мають загаль­ний характер. Це значить, що ніде в світі немає таких предметів (речей, об’єктів), у яких були б відсутні зміст і форма: все, що існує, містить в собі певні процеси і тенденції, і все це певним чином оформлене, структурно орга­нізоване. Так, зміст способу виробництва матеріальних благ складають його взаємодіючі елементи – продуктивні сили і виробничі відносини, що у своїй єдності визначають соціальне, політичне і духовне життя людей. Формою способу виробництва матеріальних благ виступає система зв’язків між його елементами, тобто той зв’язок, що виявляється у законі відповідності виробничих відносин продуктивним силам. Інший приклад: дум­ка як результат узагальнення певного аспекту життєдіяльності людини є змістом по відношенню до мови, за допомогою якої ця думка виражається, об’єкти­вується і тим самим стає реальністю для інших людей. Або: змістом художнього тво­ру, наприклад літератури, є якась суспільне важлива проблема, що осмислюєть­ся як тема, певне коло життєво важливих аспектів життєдіяльності людей, які в голові письменника оформляються у вигляді “ поетичної ідеї ”, художнього задуму, заради його органічного поєднання автор підбирає слова, фарби, матеріал, використовує різні специфічні прийоми, які й складають форму худож­нього твору і його структуру.

Зміст та форма існують в єдності та в стані взаємної обумовленості. Це означає, що зміст потребує своєї форми, але форма – це не якийсь додаток до змісту, а, перш за все, спосіб його існування та прояву. В історичному розділі ми вже зазначали, що ще в античності Аристотель розглядав взаємозв’язок форми та матерії: в цій єдності матерії та форми перша відповідає за потенційне буття, друга – за можливе буття, а разом вони забезпечують реальне буття. Аристотель визначає пріоритет форми над матерією, стверджує, що формою усіх форм є Бог як основа світу, його першодвигун. Пізніше Ф.Бекон висуває ідею про пріоритет змісту над формою, про їх взаємозв’язок. І.Кант обґрунтовує тезу про те, що форма є засобом упорядкування змісту, забезпечення його синтезу. Гегель йде далі, розглядаючи зв’язок форми та змісту як взаємовідношення протилежностей, їх взаємоперетворення.

У взаємозв’язку змісту і форми зміст як провідна сторона цілого являє собою єдність усіх складових елементів об’єкта, його властивостей, внутрішніх процесів, зв’язків, суперечностей, тенденцій, а форма є спосіб існування і виявлення змісту. Нерозривна єдність цих категорій виявляється в тому, що певний зміст втілюється у певній формі. Головною стороною є зміст, а форма організації залежить від того, що організується.

Наступний розвиток філософії зробив подальший внесок у вирішення питання про співвідношення цих категорій. Передусім, відокремлюються внутрішня та зовнішня форми. Внутрішня форма змісту розглядається як спосіб зв’язку елементів цілого; зовнішня форма - байдужа до змісту, але тільки до певної межі. В умовах нормальної єдності зміст зумовлює форму, а зміна змісту веде за собою й зміну форми. Існує відносна незалежність та самостійність форми по відношенню до змісту. Так, наприклад, зміна такої форми як виробничі відносини даного суспільства відбувається не автоматично, вслід за змінами окремих елементів виробничих сил, а внаслідок певного рівня розвитку виробничих сил в цілому. Відносна самостійність форми виявляється, по-перше, в тому, що вона може дещо відставати від розвитку змісту, по-друге, той же самий зміст може набувати різних форм і одна і та ж форма може наповнюватись різним змістом. Наприклад, виробничі сили (зміст) можуть випереджати у своєму розвитку виробничі відносини як їх форму, на що вказав К.Маркс. Внаслідок відносної самостійності форми, остання може сприяти розвитку змісту, а може і перешкоджати йому. В цьому випадку виникає протиріччя між новим змістом та старою формою. Умовою розв’язання такого протиріччя виступає необхідність заміни старої форми новою, що відповідає новому змісту.

Абсолютизація форми, ситуація, коли перевага надається формі перед змістом у різних сферах діяльності людини, веде до формалізму. Наприклад, в області людських стосунків формалізм виявляється у безумовному дотриманні звичаїв, правил етикету, ритуалу навіть у тих випадках, коли життєва ситуація робить це безглуздим; у сфері соціального управління формалізм виявляється у бюрократизмі; в історії мистецтва – у відриві художньої форми від змісту і відповідно у зведенні художнього освоєння світу до абстрактної формотворчості.

Застосування категорій “зміст” і “форма” має велике значення в різних царинах знання, зокрема, в політичній економії. Так, Маркс в “Капіталі” проаналізував через співвідношення цих категорій процес праці. Він співставляв зміст процесу праці як процесу, що здійснюється між людиною та природою, з його суспільною формою – з виробничими відносинами, певними відповідними формами власності. Зміст і форма визначають тут дві протилежні сторони єдиного процесу. Змістом процесу праці виступає відношення людей до природних об’єктів, котрі вони змінюють своєю працею, створюючи предмети споживання, а формою – суспільні умови, в яких реалізується зв’язок між виробниками і тим самим їх зв’язок із засобами виробництва. Поняття “виробничі сили” і “виробничі відносини” були розроблені Марксом якраз завдяки роздвоєнню єдиного процесу виробництва на відносини людей до природи і один до одного; причому перше, головне пов’язується з категорією змісту трудового процесу, а друге, похідне – з категорією форми. Так було розроблено одне з основних понять матеріалістичного розуміння історії – суспільно-економічна формація.

Наступний крок в установленні визначеності тих чи інших явищ буття у світі пов’язаний з категоріями “ система ” “ елемент ” та “ структура ”. Елемент – це категорія, в якій мислиться далі неподільна складова системи. Що до структури, то під нею розуміють певний спосіб зв’язку елементів в єдину систему. Система – це особлива єдність структурно організованих елементів, які взаємодіють один з одним на основі принципу координації та субординації. Поняття системи має надзвичайно широку область застосування. Це і найважливіше досягнення хімії ХІХ століття – періодична система елементів Д.І.Менделеєва. Це і розробка К.Марксом погляду на капіталістичне виробництво як складну систему економічних відносин, що наділена елементами і структурою.

Системи можуть бути і простими і складними. У складній системі її елементи самі виступають як системи: живий організм, суспільство, Всесвіт є складними системами. Кожне явище входить в ту чи іншу систему, але не всяка сукупність явищ представляє собою систему. Так, окрема людина може розглядатись як система, але ця ж людина є і елементом, наприклад, сім’ї, великої чи малої соціальної групи, які виступають в якості системи. З іншого боку, випадкова сукупність людей (в черзі, в театрі тощо) не є системою, бо ця сукупність не носить структурно організованого характеру, тобто тут відсутні відношення субординації та координації між елементами.

Методологічне значення цих категорій полягає в тому, що вони орієнтують дослідження на необхідність врахування специфіки кожного елементу системи, виявлення його функціональних можливостей, а також потребують пильної уваги до стану корелятивних зв’язків елементів системи в цілому; потребують аналізу усієї глибини відношень субординації та координації, які забезпечують структурну організованість та функціонування системи в цілому.

Системний аналіз широко використовується в сучасному науковому пізнанні: досліджуються неживі та живі, матеріальні та духовні системи, їх внутрішня будова, процеси, що в них протікають. В сучасній науці вироблено такі основні принципи системного підходу: по-перше, це принцип цілісності, згідно з яким будь-яка система, складаючись з багатьох елементів, не зводиться до їх суми; по-друге, - це ієрархічність побудови системи; по-третє, елементи, що утворюють систему, знаходяться між собою у певних відношеннях, серед яких найважливіші – системоутворюючі, що надають системі властивість цілісності.

Ще один крок до встановлення визначеності предметів буття у світі тісно пов’язаний з філософськими категоріями “сутність” та “явище”. Це категорії, що виявляють різні сторони речей, ступені пізнання, різний рівень глибини розуміння об’єкта.

Сутність – філософська категорія, яка фіксує внутрішній зміст предмету, сталі, глибинні, необхідні зв’язки елементів предмету як системи. Через сутність виявляється основне, головне, визначальне в предметі - фундаментальні властивості, зв’язки, протиріччя та тенденції його розвитку.

Явище – категорія, котра фіксує зовнішні сторони існування дійсності, виражає форму прояву сутності. Явище багатше, ніж сутність, бо містить у собі не тільки виявлення внутрішнього змісту, суттєвих зв’язків об’єкта, але й будь-які випадкові стосунки, особливі риси останнього.

Сутність та явище завжди нерозривно пов’язані між собою: немає сутності, яка ніяким чином не проявлялась би, не існує і явища, котре не було б пов’язане з сутністю. Сутність передбачає явище, а явище - сутність, тобто вони є співвідносними категоріями. Сутність являється, явище суттєве. Наше мислення рухається не тільки від явища до сутності, а й від менш глибокої до більш глибинної сутності. Найбільш близькою до категорії сутність є категорія закону, тому що пізнання сутності передбачає розкриття глибинних зв’язків, відношень, котрі визначають основні риси і тенденції розвитку – тобто законів. Сутність, як і закон - це загальне і необхідне, а явище – одиничне і випадкове.

Оскільки сутність прихована, не лежить на поверхні, наука повинна її відкрити у калейдоскопі явищ. Маркс відзначав, що “якби форма прояву і сутність речей безпосередньо співпадали, то усяка наука була б зайвою ”. З іншого боку, якщо б сутність не мала свого прояву через явище, наука була б неможливою. Великою заслугою Маркса у пізнанні капіталістичного способу виробництва є те, що він за явищем, за видимістю побачив сутність, що знайшло своє відображення в його роботі “Капітал”. Згідно Марксу, основний процес, що відбувається в капіталістичній економіці, є купівля-продаж робочої сили. На поверхні це виступає як рівноправна угода, схожа на звичайну торгову угоду. Відомо, що ціна на будь-який товар завжди встановлюється в залежності від коливань попиту і пропозиції. Так і в цьому випадку: здається, що робітник продає свою робочу силу капіталісту також за ціною, що відповідає попиту і пропозиції. Але насправді робоча сила є особливий товар. Робітник створює додаткову вартість, котру привласнює капіталіст. Тобто Маркс відкрив закон додаткової вартості, виявивши такий товар, який в процесі його споживання, а саме - у сфері виробництва, створює вартість більшу від своєї власної, і цей товар – робоча сила. Додаткова вартість виступає як результат неоплаченої праці робітника, безоплатно привласненої підприєцем, вона є надлишок вартості, створеної працею робітника понад вартістю робочої сили.

Агностицизм розриває діалектичний зв’язок сутності і явища, розглядаючи сутність як непізнавану “річ у собі”, що не розкриває себе у явищах. Так, Кант, як Вам вже відомо, визнаючи об’єктивність сутності (“речі у собі”), вважав, що вона принципово не може бути пізнана людиною. Слід зазначити, що погляди агностиків мають своє певне підгрунтя, тому що сутність тіл і процесів, як правило, прихована, недоступна для безпосереднього спостереження, живого споглядання. Більшість особливостей і властивостей конкретних предметів сутність не виявляє, вона не лежить на поверхні явищ. Інколи навіть, в силу складності пізнання виникає такий феномен як видимість. Цей момент блискуче був проаналізований Марксом в “Капіталі”.

Таким чином, пізнання сутності являє собою процес нескінченного заглиблення від явища до сутності, від сутності першого рівня до сутності другого рівня. Це якісний стрибок від чуттєвого образу явища до раціонального пізнання його сутності, від емпіричного до теоретичного. Рух пізнання від явища до сутності і від сутності до явища доповнюють один одного і складають два нероздільних моменти єдиного процесу пізнання.

Теоретичне значення категорій “сутність” і “явище” полягає в тому, що ця пара категорій дозволяє встановити визначеність предмету, відсікаючи несуттєві зв’язки та випадкові його відношення, фіксує тільки ті суттєві відношення, які є законом його розвитку. Знання сутності позбавляє нас від необхідності досконало аналізувати всі одиничні явища, в яких вона проявляється. Більш того, знання сутності дозволяє прогнозувати її можливі прояви.

Категорії обумовленості та цілісності

Розгляд категорій, які забезпечують можливість з’ясування механізму обумовленості явищ, процесів, предметів буття у світі, слід починати з категоріальної зв’язки “ причина – наслідок ”.

Все в світі взаємопов’язане та взаємообумовлене. Явища та процеси, різні події в природі, суспільстві обумовлені іншими подіями, процесами, тобто певними причинами. Положення, що усі явища у світі причинно обумовлені, виявляє закон причинності. Філософи, що визнають цей закон, поширюють його дію на всі явища, називають детерміністами. Тих, що заперечують цей закон – індетерміністами. Детермінізм – філософське вчення про об’єктивний закономірний взаємозв’язок та взаємообумовленість речей, процесів та явищ реального світу.

Явища обумовленості розглядали уже мислителі античності. Згадаємо, що атомісти вперше запропонували принцип причинності (Левкіпп-Демокрит), а Аристотель виділяв чотири види причин: формальну, матеріальну, рушійну та цільову, які обумовлюють існування світу. Вже тоді під причиною вони розуміли явище, дія якого викликає, породжує інше явище – наслідок. Тобто поняття причини традиційно відноситься до числа основних категорій науки та філософії. Воно широко використовується і в нашому буденному мисленні. Ми говоримо про причину, коли прагнемо пояснити, чому щось відбувається або починає існувати, в чому полягає джерело або мотив нашої дії тощо.

Втім, в історії філософії ставлення до цієї категорії було різним. Представники суб’єктивно-ідеалістичного напрямку (Д.Юм, Е.Мах) прийшли до висновку, що поняття причини має чисто суб’єктивний характер і відображає звичку людини мислити сприйняття в певному порядку та послідовності. В ХVІІІ ст. французький вчений Лаплас запропонував класичну форму механістичного детермінізму - такого бачення світу, де немає місця випадковості. Всі речі та події в такому світі складаються з причинних зв’язків. Лаплас вважав, що, якби всезнаючий спостерігач знав положення всіх часток в певний момент часу, а також всі закони, які керують їх рухом, він міг би точно передбачити усі майбутні події у Всесвіті, а також відтворити всю його минулу історію. Тобто він вважав, що причина породжує наслідок, який можна передбачити однозначно (таку причину ще називають динамічною). Ставка на однозначність породила цілу низку детерміністських вчень. Так, теологічний детермінізм виступає як вчення про зумовленість розвитку світу Богом, космологічний - стверджує однозначність розвитку природи, антропологічний - виключає свободу людини, стверджуючи фатальність долі.

Зрозуміло, що ніхто не може дати детального описання світу, який повністю пронизаний причинними зв’язками. Строгий детермінізм пов’язаний з механіцизмом, згідно з яким світ – це величезний механізм, який містить безліч малих механізмів. Вплив такого підходу присутній і нині. Однак, сучасна наука свідчить, що реально в природі не так вже і багато механізмів. Лише деякі природні системи схожі на механізми. Наприклад, наша Сонячна система. Планети, дійсно, рухаються “подібно годиннику”, повторюючи одні і ті ж цикли рухів. Але урагани або виверження вулканів, які також підкоряються фізичним законам, мало нагадують роботу механізмів.

Розглядаючи проблему детермінізму, К.Поппер запропонував цікавий образ таких різних об’єктів як хмара та годинник. Годинник символізує собою фізичні системи, поведінка яких регулярно та точно передбачувана. Але хіба можна настільки точно передбачити появу та зникнення хмар або інших “примх природи”? Строгий лапласівський детермінізм стверджує, що всі “хмари” насправді “годинники”. Сучасна ж наука не підтверджує таку точку зору. Світ природи керується не лише строгими законами механіки, але й закономірностями випадку, становленням порядку із хаосу, як це визначає синергетика, про яку йтиметься нижче. Ми можемо сказати, що буття у світі являється взаємопов’язаною сукупністю “хмар” та “годинників”.

Засилля детермінізму породило його протилежність – індетермінізм, що відмовляється від визнання об’єктивного причинного зв’язку. Ця методологічна позиція заперечує цінність причинних пояснень в науці. Нагадаємо, що з точки зору німецького філософа Г.Ріккерта, причинне пояснення доцільне в науках про природу, але виключається в науках про суспільство, де домінує випадковість. Людська воля як рушійна сила людської діяльності, а значить - і суспільного розвитку, не залежить у своїх проявах ні від якої необхідності і тим більше - від причинності. Індетермінізм, таким чином, стверджує, що існують такі стани та події, для яких причина абонеіснує, або її не можна визначити.

Отже, детермінізм і індетермінізм – це крайнощі. У світі мають місце і динамічні (однозначні), і вірогідні причинно-наслідкові зв’язки та відношення. Категоріям “причина” та “наслідок”, як і всім іншим категоріям філософії, притаманний об’єктивний зміст; ланцюг причинно-наслідкових зв’язків об’єктивно необхідний та універсальний. Він не має ні початку, ні кінця, не переривається ні в просторі, ні в часі. Таке положення і фіксується законом (або принципом) причинності. Хто визнає об’єктивність причинності, вимушений визнати і її загальність. Якщо ми припускаємо явища, які позбавлені своєї причини, то ми вимушені допускати для них існування надприродної сили. Закон причинності не знає виключень.

Причинно-наслідкові зв’язки існують у всіх формах буття у світі. Між причиною та наслідком існує досить складний механізм взаємодії. Існує положення про те, що причина передує наслідку. Але його не слід розуміти буквально, тому що причина може в окремих випадках виступати як причина лише одночасно зі своїм наслідком. Взаємодія причини та наслідку може також характеризуватися принципом зворотного зв’язку, який діє в усіх самоорганізуючих системах. Зворотній зв’язок несе в собі можливість того, що причина та наслідок міняються місцями. Причина стає наслідком, а наслідок – причиною, але при цьому зберігається часова спрямованість процесу розвитку.

Причини можна характеризувати як: об’єктивні - існують поза волею людини; суб’єктивні - проявляються в цілеспрямованих діях людини; зовнішні - характеризують взаємодію систем; внутрішні - діють в межах даної системи; повні - являють собою сукупність всіх подій, при наявності яких народжується наслідок; головні - ті, що відіграють вирішальну роль; специфічні - сукупність обставин, взаємодія яких викликає певний наслідок. Можна виділити ще прості та складні, прямі та опосередковані причини тощо.

Якщо враховувати зміст механізму причинності, тобто перенесення речовини, енергії або інформації, то слід виділити матеріальні і ідеальні, енергетичні та інформаційні причини. Чітке фіксування механізму причинності забезпечує можливість розрізняти причину та умови її здійснення. Якщо причина – це те, що несе у собі реальний потенціал у вигляді речовини, енергії або інформації, то її умовою є сукупність обставин, за яких можливий наслідок стає реальністю. Для реалізації даної події необхідні умови - такі явища, котрі необхідні для здійснення даної події, але самі по собі її не зумовлюють. Змінюючи умови, можна змінити дію причини та характер наслідку.

Подія може здійснитися і під впливом приводу - зовнішнього поштовху, який сприяє прояву причини. Привід – це подія, що безпосередньо передує іншій події, робить можливим її виникнення, але не породжує, не визначає її. Хрестоматійним прикладоми використання приводу як причини є вбивство австрійського ерцгерцога Фердинанда у сербському місті Сараєво в червні 1914 року, що призвело до розв’язання першої світової війни. Не даремно говориться: була б причина, а привід знай­деться.

Прояв причини може бути пов’язаним з наявністю випадкових факторів, але з цього не випливає, що при цьому “бал править” випадок, а тому і не треба шукати причину. Слід пам’ятати, що причина реалізує себе прямо чи опосередковано через сукупну дію випадковостей. Розуміння цього лежить в основі сучасного наукового прогнозування в процесі вивчення складних закономірностей у поведінці, наприклад, елементарних часток, біологічних явищ, психічної діяльності та суспільному житті.

З розвитком науки уявлення про статистичні закономірності і ймовірнісну природу причинно-наслідкових зв’язків розвивається. Певні уточнення в розуміння детермінізму внесла синергетика – наука про самоорганізацію складних систем, про яку вже згадувалось в курсі “Культурологія” при характеристиці схем культурно-історичного розвитку. В контексті розгляду категорій причини і наслідок слід акцентувати увагу на ряд важливих моментів. Так, цілий ряд наукових фактів привів учених до висновків, що будь-які природні процеси мають стохастичну складову і протікають в умовах тієї чи іншої невизначеності. Для складних систем існує, як правило, декілька альтернативних шляхів розвитку. Синергетика розкриває особливості прояву причинно-наслідкових зв’язків у нерівноважних системах. Їх розвиток багатоваріантний, при цьому можливим є не будь-який вид еволюції, а лише певний спектр шляхів. Нерівноважні системи надчутливі до зовнішніх впливів, так що навіть незначні за інтенсивністю впливи можуть стати причиною суттєвих наслідків, в тому числі катастрофічного характеру. Можливість неочікуваних поворотів в розвитку обумовлена тим, що він здійснюється через випадкові зв’язки.

Тому процес розвитку необхідно розглядати і крізь призму категорій “ необхідність ” та “ випадковість ”. Це філософські категорії для позначення двох протилежних форм зв’язку між явищами дійсності. Необхідність відображає внутрішню закономірність у зв’язках між явищами; необхідністю є те, що неодмінно має статися у даних умовах і певним чином; це ста­лий, істотний зв’язок явищ, процесів, об’єктів дійсності, зумов­лений усім попереднім ходом їхнього розвитку. Необхідне вип­ливає з сутності речей, відображує загальне, типове, внутрішнє, те, що переважно витікає з глибинних, суттєвих, повторюваних зв’язків і явищ дійсності.

Випадковість - це такий типзв’язкутих чи інших явищ з оточуючим світом, котрий обумовлений зовнішніми причинами, це те, що може статись або не статись, відбутися так чи по-іншому. Категорія випад­ковості відображує поверхові, нестійкі зв’язки, виявляє, перш за все, оди­ничне, що є несуттєвим для даного явища.

В ході розвитку філософської думки формувались різні погляди на співвідношення категорій “необхідність” і “випадковість”, причому в основному переважала абсолютизація необхідності і заперечення випадковості, яка визначалась як необхідність, причина якої невідома. Це було характерним як для античного філософа Демокрита, так і для філософів Нового часу – голландського філософа Спінози та матеріалістів епохи Просвітництва. Так, Гольбах вважав, що життя - це лінія, яку ми повинні за велінням природи описати на поверхні земної кулі. Тим самим випадковість виключалась із наукових теорій, вона вважалась другорядним чинником, котрий не має принципового значення. Із заперечення випадковості випливало, що все у світі є необхідним, навіть незначні події є неминучими. Ця точка зору призводить до фаталізму – уявлення про панування в світі тільки необхідності. Такий філософський підхід зближувався з релігійним світоглядом, згідно з яким все у світі, в житті суспільства, окремої людини наперед визначено Богом.

Тільки на початку ХІХ століття Гегелем, а потім Марксом була проаналізована діалектика необхідності і ви­падковості, яка полягає в тому, що випадковість виступає як форма прояву необхідності і як її доповнення. Демаркаційна лінія між необхідністю та випадковістю не є абсолютною. Подібно до того, як сутність проявляє себе через явище, загальне - в окремому, а тим самим і у одиничному, необхідність проявляє себе через випадкове, у випадковому. У цьому зв’язку логіку суспільного розвитку Г.Гегель назвав “ хитрістю історичного розуму ”, маючи на увазі її непередбачуваність, випадкові форми її прояву. Якби історія розвитку людей була позбавлена цієї випадковості, то від неї б віяло містичною, фатальною зумовленістю. Проте це не означає, що в історії править випадок та свавілля. Правильне розуміння співвідношення необхідності та випадковості допомагає уникнути як фаталізму так і волюнтаризму.

Необхідність пробиває собі дорогу через масу випадковостей. Випадковість може прискорити процес здійснення необхідного, а може його і гальмувати. Діалектика взаємодії необхідності і випадковості проявляється і в тому, що у процесі розвитку випадковість може перетворюватись на необхідність.Так, випадковий вплив на організм викликає мутацію (випадкове відхилення), але коли нові спадкоємні ознаки, один раз виникнувши, закріплюються, посилюються, то це приводить до зміни виду - формуються необхідні якості живого організму.

Розрізняють динамічні і статистичні закономірності. Ди­намічні закономірності - це така форма необхідного зв’язку, при якому взаємозв’язки між причиною і наслідком є однозначни­ми. Іншими словами, знаючи початковий стан тієї або іншої сис­теми, ми можемо точно передбачити її наступний розвиток. Так, передбачення явища сонячного і місячного затемнень ґрунтується на врахуванні динамічних закономірностей руху небес­них тіл.

Статистична закономірність, на відміну від динамічної, являє собою діалектичну єдність необхідних і випадкових ознак.Наприклад, якщо ви купили лотерейний білет, це не оз­начає, що ви обов’язково виграєте. Характерною особливістю статистичних законів є й те, що вони ґрунтуються на випадковості, що має сталість. Це оз­начає, що вони стосуються тільки великих сукупностей явищ, кожне з яких має випадковий характер.

У ХХ столітті випадковість розглядається як один з найважливіших факторів еволюції систем. Будь-які природні процеси мають стохастичну складову і протікають в умовах тієї чи іншої невизначеності. Дослідження складних відкритих систем з нелінійним розвитком показує, що їх розвиток здійснюється через випадковість вибору шляху в момент біфуркації. В синергетиці встановлено, що випадковість здійснює стійкий вплив на систему. Якщо раніше під хаосом розумілася альтернатива організації, порядку, він розглядався як лише нагромадження випадковостей, то в синергетиці хаос став розглядатися як творче начало, конструктивний механізм еволюції.

Слід зазначити таку загальну тендецію: чим складніша форма руху матерії, тим відносно більшу роль у функціонуванні систем належить випадковості. Роль випадковості у житті суспільства пов’язана значною мірою з роллю особистості.

Основна мета наукового пізнання - виявити закономірне, необхідне, рухаючись через аналіз різних випадкових, одиничних фактів до певної необхідності.

Для повного виявлення співвідношення необхідності та випадковості, закономірності та свободи слід скористатися ще однією парою філософських категорій: “можливість” та “дійсність”.

Можливість - об’єктивно існуюча тенденція виникнення пред­мета, що зумовлюється певною закономірністю; це «потенційне буття», що ви­являє напрям перетворення предмета. Будучи реалізо­ваною, вона перетворюється на дійсність. Можливе – це те, що мається поки що в зародку, потенційно, у вигляді передумов. Так, можливість таланту та геніальності особистості представлена у формі задатків як передумов здібностей. Можливість революцій та реформ існує завжди у вигляді певних соціальних протиріч. Наприклад, французька буржуазна революція кінця XVIII століття змела політично-правове панування феодалів і таким чином розчистила дорогу для повного розкриття можливостей вже існуючих капіталістичних виробничих відносин. Але аналогічна ситуація може вирішуватись не шляхом соціальних революцій, а шляхом реформ: реформа в Росії 1861 року скасувала кріпосне право, що перешкоджало розвитку відносин капіталу та найманої праці.

Дійсність - реалізована можливість, все те, що має наявне буття. В широкому сенсі слова під дійсністю мають на увазі все актуально існуюче - і в зародковому стані, і в зрілому, і в стані згасання. Усяка дійсність – результат закладених передумов. Вона містить у собі можливості розвитку в різних напрямках, тому можна сказати, що у будь-якої людини в юнацькому віці є багато варіантів вибору життєвого шляху, але дійсність – одна-єдина.

Процес розвитку - це діалектична єдність можливості і дійсності. Можливість органічно зв’язана з дійсністю. Вони взаємопроникають, адже можливість - це одна із форм дійсності в широкому розумінні слова, внутрішня, потенціаль­на дійсність. Сама можливість є лише одним з моментів того, що вже існує як реальна дійсність. На протязі багатьох тисячоліть продукти людської праці споживались всередині того господарства, де вони вироблялися, і тому не ставали товарами. Отже, продукти праці перетворюються в товари при певних суспільно-економічних умовах. Продукт праці стає товаром, коли він призначається для купівлі-продажу, тобто для ринкового обміну.

В рамках товарного виробництва продукт вироблявся відокремленими виробниками, причому кожний спеціалізувався на виробництві

Можливості можуть бути реальними (конкретними) і формальними (абстрактними). Ми називаємо можливість реаль­ною, коли вона виявляє закономірну суттєву тенденцію розвит­ку об’єкта, а в дійсності існують необхідні умови її реалізації. Формальна можливість виявляє несуттєву тенденцію розвит­ку об’єкта, і в дійсності відсутні умови, необхідні для її реалізації. Формальна можливість сама по собі не суперечить об’єктивним законам. І в цьому розумінні вона докорінно відрізняється від неможливості, тобто від того, що принципово, за жодних умов не може бути реалізовано. Формальна можливість може перетво­ритись в реальну. Це в значній мірі залежить від певних умов. Наприклад, намір міфічного Ікара літати в часи античності вважався нездійсненним, для сучасної ж людини це не є надто складною проблемою; також як і можливість польоту людини в космос була колись тільки формальною, а потім стала реальною.

Кількісна міра реалізації можливості називається імовірністю. Якщо неможливість позначити як нуль, а дійсність як одиницю, то всі проміжні значення від нуля до одиниці будуть характеризувати ступінь імовірності.

У часі можливість передує дійсності. Але дійсність, будучи результатом попереднього розвитку, є водно­час вихідним пунктом наступного розвитку. Можливість вини­кає в певній дійсності і реалізується в новій дійсності.Наприклад, з розвитком виробництва, науки і техніки розкриваються все нові властивості предметів праці і реалізуються в людській практиці. Металом, давно відомим людині, була мідь (бронозовий вік передував залізному), стародавні люди виробляли з неї домашнє начиння, зброю. Але лише через тисячоліття по тому з’язувалось, що мідь є добрим провідником електричного струму і з неї стали виробляти електричні дроти, кабелі тощо.

Існує істотна відмінність у процесі перетворення можливості в дійсність у природі і в людському суспільстві: в природі пере­творення можливості в дійсність відбувається в цілому стихій­но; історію ж створюють люди і реалізація закладених у суспільному розвитку можливостей залежить від їхньої волі, свідомості, ак­тивності.

Для складних систем існує, як правило, декілька альтернативних шляхів розвитку. В одному і тому ж середовищі можуть виникати різні структури, процес розвитку може здійснюватись багатоваріантно, завдяки чому можливі несподівані повороти в розвитку. Тому прогнози – екстраполяції від наявного – можуть бути ненадійними або просто помилковими, розвиток здійснюється нелінійно. Кількісне співвідношення між альтернативними можливостями може бути виражене математично як ступінь імовірності настання певної можливої події. Людина в своїй діяльності враховує реальні можливості і створює умови для їх перетворення в дійсність.

Розглянувши категорії визначеності та обумовленості буття у світі, коротко зупинимося на категоріях, що характеризують цілісність буття. Йдеться про філософські категорії “ ціле ” та “ частина ”. В загальному плані проблема співвідношення цілого і його частин традиційно передбачає вирішення ряду питань: являє собою ціле суму складових його частин чи воно має особливу якісну визначеність?що є похідним - передує частина цілому чи ціле частині? який зв’язок між цілим і його складовими і чи має він причинний характер? пізнається ціле через частини чи частини можуть бути пізнані лише на основі знання цілого?

До вироблення системного підходу ці питання аналізувалися або з позиції емпіризму, або з позиції крайнього раціоналізму. Емпіризм орієнтувався на класичну механіку, де ціле розглядалося як проста сума його складових; знання ж про ціле екстраполювалося на його складові. Вважалося, що частина передує цілому, а ціле розумілося як щось, причинно обумовлене своїми частинами. Крайній раціоналізм, починаючи від Платона, віддавав перевагу цілому. З цієї позиції ціле - не просто сума частин, а особлива єдність, що передує частинам і причинно від них не залежить; щоб вирішити проблему знання частин, потрібно мати у своєму розпорядженні знання про ціле, що виступає першореальністю.

Наприкінці XIX - початку XX століття сформувався системний підхід, що подолав крайнощі емпіризму і раціоналізму, запропонувавши своє рішення зазначених питань, яке виражається у ряді наступних положень.

По-перше, ціле складається з частин, але це така єдність, що має нову якість, яка не випливає з його складових. Наприклад, сам по собі водень горить, а кисень підсилює цей процес, але два атоми водню й один атом кисню утворюють систему протилежної якості - воду.

По-друге, у співвідношенні цілого і його частин ціле виступає своєрідним каркасом для частин. Зміна якихось окремих частин автоматично не викликає зміни цілого. Ціле демонструє відносну самостійність і стійкість у порівнянні з частинами.

По-третє, частини цілого структурно організовані. Вони пов’язані відносинами як координації, так і субординації. Цей взаємозв’язок додає цілому характер системи. Але, склавшись як система, ціле підтримує субординацію частин, забезпечує відношення координації. Через кореляційні зв’язки ціле присутнє у своїх частинах і у плані речовини, енергії та інформації.

По-четверте, ціле виникає, розвивається і набуває нової якості, в якій окремо взята частина поводиться відповідно до сутності цілого.

По-п’яте, недоцільно визначати - передує частина цілому чи ціле частині; частини не існують до і поза цілим, як і ціле не існує до і поза частинами. Усе це свідчить, що категорії цілого і частини співвідносні, і це співвідношення носить характер одночасності.

По-шосте, одночасність цілого і частин знімає і проблему гносеологічних пріоритетів. Пізнання частин здійснюється не в їхній відокремленості, а в їхній співвіднесеності з цілим, тому що без частин немає цілого, без цілого немає частин. Іншими словами, повноцінним об’єктом пізнання виступає не частина сама по собі, а частина конкретного цілого.

Таким чином, філософські категорії являють собою систему знань, суму та підсумок пізнання і практичного перетворення людиною оточуючого світу. Без оволодіння цими категоріями неможливе філософське мислення як розмірковування про світ, запитування про нього. Філософські категорії є фундаментальними науковими поняттями, оскільки на них спирається весь пізнавальний процес. Відображаючи найбільш суттєві властивості і закономірні зв’язки оточуючого світу, вони активно використовуються в усіх сферах наукового пізнання. Категорії філософії являють собою складний синтез знань про світ, оскільки філософія спирається на пізнавальний досвід людства, усю його довгу і суперечливу історію.

Закони діалектики

Принципи взаємозв’язку, взаємодії та розвитку складають предмет дослідження діалектики – філософського вчення про найбільш загальні принципи та закони розвитку буття в світі. Ми вже відзначали, що вперше діалектичні ідеї були висловлені ще за часів античної філософії (Геракліт, Зенон). Значно пізніше ідеї розвитку були розроблені в філософському вченні Г.Гегеля, який і визначив діалектику як “рушійну душу всякого наукового розгортання думки і …єдиний принцип, котрий вносить в зміст науки іманентний зв’язок та необхідність”. Згодом К.Маркс і Ф.Енгельс розробили основні принципи матеріалістичної діалектики.

Отже, діалектика досліджує загальні закони розвитку світу. Закон – це необхідний, суттєвий, стійкий та повторюваний зв’язок буття. В природі закони діють як стихійні сили, а в суспільстві проявляються в процесі усвідомленої людської діяльності. Але суспільні закони, як і закони природи, носять об’єктивний характер. Знання законів розвитку, пізнання форм їх прояву забезпечують можливість керувати процесами, які протікають як в природі, так і в суспільстві. Хоча за своєю формою закони є продуктом людського знання, але за своїм змістом вони виражають об’єктивну реальність світу. Доцільно підкреслити, що, з точки зору об’єктивного ідеалізму, закон є проявом світового розуму, втіленого в природі та суспільстві. З позицій суб’єктивного ідеалізму, закон - це ті досягнення, які привнесені в реальний світ природи та суспільства розумом мислячого суб’єкту.

Багатогранність буття виражається різними типами законів, тому їх і класифікують за різними підставами:

- за сферою дії закони поділяють на універсальні (закони розвитку, закон гравітації, збереження енергії) та спеціальні (закон статевого добору, закони суспільного життя);

- за змістом виділяють закони будови, функціонування та розвитку;

- за формою прояву існують динамічні та імовірнісні закони. Перші виражають сталі тенденції, а другі – вірогідність, статистичну закономірність. Закономірність – це форма прояву закону.

Г. Гегель в рамках об’єктивного ідеалізму, спираючись на принцип тотожності мислення та буття, вперше розробив діалектичний метод, який дозволяв розглядати будь-яке явище в процесі розвитку. Оскільки в історико-філософському розділі вже йшлося про гегелівський діалектичний метод, зараз ми зосередимо свою увагу на розкритті сутності законів діалектики.

Однимізосновнихзаконівдіалектикиє закон взаємного переходу кількісних іякісних змін. Він демонструє зміни якості об’єкту, процесу, явища, коли накопичення кількісних змін досягає певної межі. Закон переходу кількісних змін в якісні є об’єктивним за змістом і носить загальний характер. З’ясування сутності цього закону, його проявів і дії вимагає розкрити зміст категорій: якість, кількість, міра та стрибок.

Кожна річ, предмет, явище постає у сукупності своїх властивостей, у їх цілісності, що і є якістю. Гегель характеризував якість як “ тотожну з буттям визначеність ”. Це означає, що якість невід’ємна від предмета. Зміна якості означає, що предмет перестав існувати. Якість є те, що дає можливість відрізняти одну річ від іншої і, таким чином, об’єднувати, конструювати речі не тільки у бутті, але і у свідомості. Завдяки якості ми дізнаємося, що даний об’єкт є саме той, а не інший. Якість об’єкта виявляється через сукупність його властивостей, характеризує предмет як ціле, то властивість – це спосіб виявлення певної сторони об’єкта стосовно інших об’єктів, з яким він взаємодіє, тобто це сторона предмету, це своєрідний в кожному конкретному випадку прояв даного предмету в його відношенні з іншими предметами. Отже, якість як філософська категорія - це сукупність внутрішніх, корінних, суттєвих властивостей предмету, це його цілісна характеристика в єдностівнутрішньої та зовнішньої визначеності, відносної стійкості, відмінності, а також подібності з іншими об’єктами.

Кількість – це філософська категорія, що відображає загальні, зовнішні ознаки речей, що існують: величину, число, об’єм тощо. Кількість є така визначеність предмету, котра є ніби байдужою до нього, оскільки її зміна в певних межах безпосередньо не означає перетворення даного предмету на інший. В початковий період кількісні зміни відбуваються або цілком непомітно, або з дуже малою швидкістю без значного ефекту. Як писав Гегель, кількісна зміна спочатку здається “зовсім невинною”, нездатною викликати якісь серйозні зміни, і лише з часом виявляється оманливість такого враження. Отже, при порушенні певних меж настають зміни, які призводять до якісних перетворень. Тобто кількість знаходиться в єдності з якісною визначеністю об’єкту, що виражається в понятті “ міра ”.

Міра - це рамки, інтервал, в межах яких кількісні зміни не порушують якісну визначеність предмету. Цією категорією предмет охоплюється в єдності, синтезі його кількості та якості. Порушення міри веде за собою зміну якості, а по суті - і зміну об’єкту.

Важливою категорією в розумінні закону взаємного переходу кількісних змін в якісні є стрибок, перерва поступовості. Стрибок – це процес корінної зміни даної якості, перетворення її в нову в результаті кількісних змін. Стрибок є об’єктивним і закономірним процесом, підготовленим попереднім розвитком. За часом стрибок може тривати від частки секунди в процесах мікросвіту до мільярдів років – в космічних процесах. На кожному рівні “буття в світі” стрибок має свій інтервал. Приклади одноактних стрибків: політичний переворот у суспільному житті, різного роду катаклізми в природі, анігіляція тощо. Приклади поступових якісних змін: виникнення нових видів тварин і рослин, становлення людини, становлення і розвиток мов, перехід до ринкових відносин. Поступовість якісних змін, що відбуваються у процесі переходу до ринкових відносин, полягає в тому, що в проміжних формах відбувається нагромадження елементів приватновласницьких відносин і відмирання елементів державної форми власності.

Слід відзначити, що мають місце переходи не лише кількісних змін у якісні, але і навпаки – кількісні зміни відбуваються на основі якісних. Наприклад, перехід індивідуальних виробників до спільної виробничої діяльності шляхом кооперування є якісною зміною. Для спільної виробничої діяльності характерні: розподіл праці між виробниками, їхні суспільні контакти, взаємодопомога, змагання, внаслідок чого підвищується продуктивність праці, виникає нова продуктивна сила, на основі якої відбувається зростання виробництва, створюється продукт у більшій кількості. Іншими словами, виробник у процесі кооперованої праці створює матеріальних цінностей більше, ніж тоді, коли він працював індивідуально, як окремий виробник. Кооперативна праця, за словами К.Маркса “об’єднує одночасно більше число робітників, отже, процес праці розширює свої розміри і дає продукту у більшій кількості”. Як результат – суттєві кількісні зміни виникають на основі якісних змін.

Другий закон діалектики, котрий розкриває джерело розвитку - закон єдності та боротьби протилежностей. Ще Геракліт підмітив абсолютну плинність світу, де все є минуще та має свою протилежність, де всім править боротьба протилежностей - світу та пітьми, нового та старого тощо. Ідеї Геракліта знайшли свій подальший розвиток в історії філософії і особливо - в діалектиці Гегеля, який представив увесь природний, історичний та духовний світ у вигляді процесу безперервного руху та змін. За Гегелем, розвиток здійснюється завдяки тому, що внутрішній зміст світового розуму втілюється в неадекватну форму матеріальної природи, що викликає актуальну суперечність, яка і потребує свого вирішення. У “Енциклопедії філософських наук” великий німецький філософ підкреслює: ” Протиріччя – ось що насправді рухає світом, і смішно говорити, що протиріччя не можна мислити”.

Поиск по сайту: