Вивчення людини у філософії Платона

Відомо, з якими труднощами стикнувся Платон, коли намагався дати визначення прекрасному. Словами софіста Гіппія він наводить приклади прекрасного: прекрасні дівчина, кобилиця, інструмент, водночас прекрасними є і закони, справедливість, мудрість. Але це не задовольняє Платона: він проводить чітке розмежування між сутністю прекрасного як такого та його проявами, що є важливим кроком у визначенні даної категорії. Вічна, божественна ідея краси, згідно Платону, обумовлює існування усіх прекрасних явищ, а тому і є сутністю прекрасного. В діалозі „Бенкет” стверджується, що той, хто побачить прекрасне в його сутності, побачить ідею краси, той „побачить передусім, що прекрасне існує вічно, що воно не виникає і не зникає, ані збільшується, ані зменшується; що воно не є прекрасним тут, а огидним там, ані що воно є то прекрасним, то огидним,... ані що воно прекрасне в одному відношенні і огидне в іншому...”. Отже, саме у Платона ми спостерігаємо перші спроби визначити красу (і прекрасне) як категорію, тобто універсальне естетичне поняття.

В людині, за Платоном, завжди панує войовниче напруження не тільки між душею та тілом, внутрішнім і зовнішнім, але у самій душі, яка склада­ється із пристрасті, мужності та духу. Дух - божественна частка душі. Тільки панування духу забезпечує належне існування людини. Платон розцінює захоплення душі у сумний полон земного тілесного буття як покарання. Тільки бездоганним життям душа може знову піднестися від земного існування до справжнього безтілесного.

Платонівський дуалізм ду­ші і тіла став визначальною ідеєю для розуміння людини в ідеалістичній філософії Заходу і зберігся у модифікованому вигляді аж до XIX ст. Основний недолік ідеї полягає в тому, що обстоює не вище у людині, а позалюдське та нелюдське вище. Платон вважав, що призначення людини - пізнавати, наслідувати, додержуватись абсолютних та незмінних зразків, що в світі ідей. Там, де людина відхиляється від призначення та здійснює творчу самостійність, народжує щось негативне, недобре. Жива людська душа втрачає внутрішні життєві джерела, творчість, стає безособовим ви­разом заздалегідь наданих абсолютних початків.

Аристотель, відкидаючи платонівські ідеї, вважав, що має бути єдиним „прекрасне і буття прекрасного”. Згідно такому погляду, прекрасне є об’єктивною властивістю самої дійсності (речей), а його головними формами – „порядок у просторі, спів розмірність (пропорція), визначеність”; прекрасне – те, що цінне само по собі і варте схвалення. Останнє свідчить про те, що прекрасне є цінністю, воно є бажаним для людини і стає предметом її волі, отже, людина є мірою прекрасного. Але Аристотель далекий від суб’єктивізму, оскільки власне спів розмірність (пропорція) і симетричність людини (вона є ані маленькою, ані великою), її моральна досконалість дають їй можливість найбільш правильно осягнути об’єктивно прекрасне, яке також об’єктивно співвіднесене з людиною, її чуттєвим сприйняттям і пізнавальною здібністю. Арістотель каже: «Краса полягає у величині і порядку» («Поетика»). Ці ознаки прекрасного Арістотель вважає універсальними відносяться до всіх його видах. Визначення прекрасного знаходиться в арістотелівської «Риториці». Це досить складне визначення можна у спрощеному вигляді викласти так: прекрасне є те, що, будучи цінним саме по собі, разом з тим приємно для нас. Таким чином, Аристотель обмежив прекрасне двома властивостями: по-перше, це те, що цінується саме по собі, а не заради принесеної ним користі чи його результатів, по-друге, це те, що надаючи задоволення, саме цінністю не володіє, будучи проте, цінним для нас. Думка Аристотеля можна представити і в такий спосіб: всяка краса є благо, але не будь-яке благо є чудово; всяка краса є задоволення, але не всяке задоволення прекрасно. Прекрасне є те, що одночасно і блага і приємне.

Прекрасне пов'язане із задоволенням. Воно відрізняється від користі, бо цінність користі - в результатах. Серед людських діянь, вказував Аристотель, одні спрямовані до того, що корисно, інші ж - до того, що чудово.

Сфера прекрасного для Аристотеля була широкою. Прекрасне - це божество і людина, людські тіла і суспільство, предмети і діяння, земна природа і рух небесних тіл. Прекрасне є як і в природі, так і в мистецтві.

Краса - різноманітна, обумовлена ​​і мінлива, наприклад, краса людини обумовлена ​​його віком, вона одна у юнака, інша - у зрілого чоловіка або старого. Інакше й бути не може, якщо краса полягає в належних формах, у відповідній мірі і величиною. Однак такий погляд не є релятивізмом і ще менше - суб'єктивізмом.

Але давньогрецьке уявлення про прекрасне як гармонію і спів розмірність (пропорцію) частин вже в пізній античності стало предметом критики. Неоплатонік Плотін зауважує: якщо краса полягає лише у пропорційності, то вона притаманна лише складним речам, проте й такі прості явища, як світло, колір, спалах блискавки, звук є прекрасними. Окрім того, пропорційне обличчя не завжди є прекрасним, тут більшого значення набуває не зовнішня, а внутрішня краса. І взагалі поняття пропорційності не прикладається до духовних явищ, хоча саме останні й визначають явище краси. Пізніше, у середньовічній естетиці принцип вищості духовного над матеріальним зумовив формування нового ідеалу людської краси.

Згідно Плотіну, краса пронизує увесь Універсум і є показником буттєвої виправданості усіх його складників. Чим вищий рівень буття, тим вищий ступінь краси. Виходячи із своєї теорії еманації (згідно якої світ постає різними мірами "виливання" надмірної повноти Єдиного як початку буття), Плотін розробив ієрархію краси. Першим і вищим ступенем є розумоосяжна краса. Вона витікає від бога (Єдиного) - абсолютної єдності блага и краси, її носіями є Розум і Душа світу, яка в свою чергу дає початок наступному ступеню - красі, що осягається душею людини, - це ідеальна краса природи, краса людської душі й краса знання і чеснот. Нижній ступінь займає краса, яка сприймається чуттями, до неї Плотін відносив видиму красу матеріального світу і красу творів мистецтва. Передача краси з верхніх ступенів на нижні здійснюється за допомогою ейдосів (образів-взірців), що виходять із світового Розуму і набувають усе більшої матеріалізації на нижніх ступенях свого сходження. Відсутність краси, або потворне, свідчить про вичерпаність буття. Плотін далі розвиває ідею Платона про анагогічну (anagoge – піднесення до духовного) функцію краси. Чуттєва краса збуджує в душі людини тугу за божественною красою і вказує шлях до неї. В еротичному пориванні душа спрямовується до першоджерела прекрасного.

Плотінівська концепція краси вплинула на ранню християнську філософську думку – на патристику (особливо на Августина) і на середньовічну естетику і художню практику. Августин розрізняє прекрасне в собі і для себе, тобто власне прекрасне і прекрасне як відповідне чомусь. Наслідуючи Плотіна, він вибудовує християнську ієрархію краси. Її джерелом є Бог, носієм - Логос-Христос, від якого походить краса Універсуму і духовна краса. Споглядання краси веде до блаженства; вона є вищою за користь. Структурними принципами чуттєво сприйнятої краси є форма, ритм, порядок, симетрія, спів розмірність (пропорція), узгодженість (зовнішня та внутрішня), відповідність, контраст, але пануючим над ними принципом є єдність, і зокрема, єдність прекрасних і потворних елементів.

2)Краса як символ божественного в середньовічній філософії.

У добу європейського Середньовіччя (IV—XIII ст.) центральні проблеми філософії античності не втратили актуальності. Змінювалися характер розуміння витоків і джерел краси, ролі мистецтва у духовному досвіді та цінності переживаючого ставлення до світу. Середньовічні філософи-богослови розглядають світ прекрасним творінням Бога, а Бога — уособленням триєдності Абсолютної Істини, Добра і Краси. Краса бачиться не чимось сталим, а рухливим, ієрархічним, її досконалість зростала у такий спосіб: від матеріально-речової краси предметного світу до духовного світу, а від нього — до Абсолюта, Бога. Структурні закономірності універсуму виявляються як естетичні принципи. Це цілісність, єдність, ритм, співмірність, гармонія, пропорція. Краса мистецтва також ґрунтується на цих принципах. У добу Середньовіччя на основі ідеї краси було вперше сформульовано критерій художності мистецтва. Чим вища сходинка краси у творі мистецтва і чим відповідніший характер її вияву, тим вища цінність твору. Цінність мистецтва визначається його впливом на почуття — емоційну сферу й естетичні судження, що пов'язуються з почуттям задоволення чи незадоволення. Отже, ідеї стосовно прекрасного, мистецтва як чуттєвого втілення ідеї краси, переживання краси та її особливостей поглиблювалися в напрямі зростання цінності духовного начала. Краса, так само як і в добу античності, залишилася центральною проблемою філософії, що дає підстави розглядати провідний характер проблеми прекрасного, адже інші філософські проблеми ґрунтуються на ній як висхідній.

Теоцентричну філософію репрезентує християнський богослов Аврелій Августин (354-430 рр.). В центрі світотворення, за Августином знаходиться Бог - триєднання абсолютної істини, добра та краси. Бог створив світ за законами краси, тому він є прекрасним. Краса ієрархічна, виступає мірилом усіх речей. Вона втілюється в таких принципах як цілісність, єдність, порядок та форма. Значну увагу філософ приділяв питанню мистецтва, змістом якого виступає краса, насамперед духовна. Пріоритетним є мистецтво, що відтворює саме таку красу: поезія та музика. Всі мистецтва повинні долучати людину до краси та духовних цінностей. Це можливо шляхом прямого емоційно-естеяйчного впливу, чи за допомогою візуальних знаків-символів. Знак у Августина стає універсальною категорією. Знаками виступають різні міметичні зображення, мова, алегорії та ін. Саме знаки натякають на божественну сутність речей, ведуть до розуміння істини, навіть насолоду від сприйняття творів мистецтва; Августин розуміє як знак вищої духовної насолоди. Знаково-символічний характер мистецтва став однією з характерних рис естетичного мислення в Середні віки.

Страх гріха сковує Августина і під час споглядання чуттєвої краси природи. "Мої очі люблять гарні та різні краєвиди, люблять розмаїті принадні барви", — зізнається він. Однак таке язичницьке бачення світу лякає філософа, і він виголошує заклинання: "Нехай вони не зачаровують моєї душі! Нехай її зачаровує Бог, який створив усе "дуже гарне". До "язичницького періоду" творчості Августина належить трактат "Про прекрасне і відповідне" (втрачений, про що пише сам Августин у "Сповіді"), присвячений римському ритору Гиєрію. Частини його збереглися в книзі "Сповідь". Задаючись питанням, чому ми любимо красу, він намагається розв'язати питання: що таке краса? Тобто, з'ясовує онтологію краси, а відтак — причини небайдужості під час її сприймання. Августин розрізняє прекрасне та принадне, "Що то таке, що нас манить і притягує до речей, які ми любимо? Коли б вони не мали принади й гарного вигляду, то в жодному випадку не приваблювали б нас".Красу Августин розглядає, по-перше, "результатом гармонії цілості", тобто внутрішньою визначеною життєвістю, що розкривається своєю виразністю, спричиняючи замилування. По-друге, тіла мають "пригожість — наслідок досконалої згоди з іншими речами, так само як частина тіла гармонує з цілістю, до якої належить". Важливою для теорії естетики є думка про "чуттєві образи" — джерело натхнення, а також те, що поняття прекрасного та принадного виникло в його свідомості під впливом споглядання чуттєвого світу. Прекрасне постає доцільністю, що відкривається сприйманню, так само як відкривається йому і потворне. Якість цілого в такому випадку визначають не за окремою частиною, а за зв'язком з цілим. У цьому трактаті Августин ототожнює красу з формою, відсутність форми — з потворним. Абсолютно потворне він заперечував, вважаючи, що потворне виявляється стосовно іншого предмета, досконалішого за формою. Августин вводить категорію потворного та визначає її естетичний зміст і обсяг.

Проблему прекрасного в естетиці Августин, християнський філософ, розглядає у зв'язку з християнським символом абсолютної краси — Богом. Краса світу — це відображення "божественної краси". Однак насолоджуватися нею — означає віддалятися від Бога на користь чуттєвих принад світу. "Бог є істина всякої краси і найвища краса". Порядок — це те, завдяки чому здійснюється все, встановлене Богом. Порядок виявляє себе в єдності, мірі та гармонії, оскільки Бог усе "розташував мірою, числом і вагою". Тобто, Августин надає категоріального значення поняттям число, мудрість, краса, а також розглядає їх з оцінного погляду. Основним в естетиці Августина є поняття "єдність": "Форма всякої краси — єдність". На основі цього поняття він встановив градацію геометричних фігур, досліджуючи естетичне враження, спричинене ними.

Праці Августина впродовж тисячі років належали до основних джерел освоєння античного платонізму та неоплатонізму західноєвропейською середньовічною філософією й естетикою.

Систематизатором середньовічної філософії вважають Фому Аквінського (1225-1274 рр.). Він поєднав християнську філософію, що базувалась на ідеях Платона та неоплатоніків, з раціоналістичною філософією Аристотеля. В естетиці розробляв вчення про форму (ідею) та сутність (матерію), визначаючи прекрасне як сукупність суб´єктивних та об´єктивних характеристик предмета. Ними виступають об´єктивні (пропорційність, духовність, повнота, досконалість) та суб´єктивні (духовна насолода, яку відчуває людина споглядаючи об´єкт) характеристики. Краса оцінюється не як символ божественного, а як природна краса, від споглядання якої людина отримує задоволення. Наголошував на ідеалізаторській функції мистецтва, коли митець робить прекрасне з потворного.

Важливе значення в утвердженні естетики Середньовіччя мали трактати "Про музику" та "Про арифметику" римського неоплатоніка Борція (480—524). Використовуючи античну традицію, він визначає музику як мистецтво звуків і гармонію, розглядаючи органічність безпосереднього чуттєвого сприймання та складність пізнання і творення поняття стосовно "чуттєвих відчуттів" у процесі дослідження їх духом. Боеція цікавить "природа самих почуттів, на основі яких ми діємо... властивість речей, які ми відчуваємо". Цінність становить сформульована філософом ідея відображення світу з допомогою образів. Він розкриває складну природу художнього відображення як такого, що є єдністю образу, мислення про нього та насолоди від сприймання. Відчуття і розум —"знаряддя гармонійної здатності". Почуття приблизно зауважує те, що становить предмет, а розум розглядає ціле і проникає у глибокі відмінності. "Людську музику" філософ тлумачить як гармонійну цілісність розумного, душевного і тілесного начал людської природи.

У трактаті акцентується на здатності відчувати гармонію. Ця здатність вважається наслідком поєднання розуму та відчуттів під час сприйняття й оцінки висотності звуків і злагодженості звучання. Цінне його твердження, близьке до думки Августина, про єдність відчуття і розуму як "знарядь гармонійної здатності". Ця здатність схоплювати гармонію зумовлює судження двоїстого типу: відчуття відкриває гармонію як осягнуту відмінність сприйнятих звуків; розум, осягаючи ці відмінності, розглядає загальний лад і міру.

Період формування у Західній Європі двох провідних філософських напрямів — схоластики та містики — IX—X ст. Першим схоластом був Скот Еріугена (810—877), автор праці "Про розділення природи", а також перекладів з давньогрецької латинською мовою творів Псевдо-Діонісія Ареопагіта — християнського мислителя V чи початку VI ст., представника пізньої патристики. Еріугена — творець першої у Середньовіччі пантеїстичної філософської системи. Проблеми його естетики, що формувалася під впливом Псевдо-Діонісія Ареопагіта, пов'язані зі з'ясуванням сутності прекрасного. Він пропонує розглядати окремі вияви якостей у предметах в єдності з цілим, де цілим постає "Всесвіт". У такому випадку, на думку Еріугени, навіть речі потворні (безформні) постануть прекрасними, оскільки "сприяють всезагальній красі". Таке тлумачення пов'язане зі загальною світоглядною позицією автора, що вважає світ символічним втіленням божественності його творення. Немає нічого у матеріальному світі, що не було б виявом розуму, порядку, мудрості, величі, любові, тобто всього, що досконале і божественне. Вияв божественного розуму — краса. Твори мистецтва він вважав такими, що постали з божественних ідей, а тому підносив їх, цінуючи цілісний характер краси. Мистецтво має свої корені в душі, в Богові, а ідеальні прообрази — в божественному Логосі. Звідти вони переходять у душу, а з душі митця — в матерію твору. Наслідуючи Климента Александрійського, Еріугена наголошував на незацікавленому характері споглядання прекрасного. Подібно до Августина, він засуджував тих, хто сповнювалися пристрастями під час сприйняття краси видимих форм.

Позицій християнізованого неоплатонізму (в розумінні краси) дотримувався французький філософ і теолог Гуго Сен Вікторський (1096—1141). Його праця "Наставницькі повчання" містить, окрім ідей філософської містики, естетичні ідеї. Подібно до Августина й інших представників патристики, Сен-Вікторський дав ієрархічне розуміння краси. Вища (божественна) краса — незрима, її споглядання можливе лише в розумі з допомогою інтуїції. Краса незримих речей — у самій їх сутності (оскільки в них відсутня різниця між формою та змістом). Зрима краса, в свою чергу, розподіляється на природну та мистецьку. Природну красу він вважав витвором досконалого майстра — Бога, а тому ставив її вище від усіляких видів мистецької творчості, розглядаючи останню лише як недосконале наслідування природи. Зрима краса для нього була складною та різноманітною, виявляючи себе у формі та позначаючи собою незриму (Божественну) красу. Він пише: "Що може бути прекрасніше за світло, яке хоч і не містить колір, однак, освітлюючи, ніби надає забарвлення всім кольорам предметів? Що приємніше для ока, ніж небо, коли воно ясне і сяє, мов сапфір, і певною приємною темперацією зустрічає зір, насолоджуючи очі?". Гуго створює класифікацію форм чуттєвої краси. Остання полягає, на думку філософа, по-перше, в розташуванні; по-друге, в русі; по-третє, у формі; по-четверте, в якості. Він не заперечує краси та корисності у речах і явищах природи й у людській діяльності. Цінність краси він вбачає у духовній насолоді, а можливості природи породжувати її вважає невичерпними. "Настільки численні види гармонії, що ні думка не здатна їх осягнути, ні мова висловити з легкістю, однак усі вони слугують слухові й створені йому на радість".

Бернар викривав розкоші заради вияву краси "неприкрашеної" — мотив ранньохристиянської естетики. Він виступав проти розкоші в церквах і, за свідченням сучасників, звелів у Мілані вилучити всі церковні прикраси — золоті, срібні й ткані. Бернара турбує те, що краса зображень занадто привертає увагу віруючих, відволікаючи їх від розмислів над Законом Божим. "Апологія" Бернара накреслила програму дій "жебракуючих" монаших орденів, домініканців і францісканців, що виникли у ХIII ст."Апологія" Бернара накреслила програму дій "жебракуючих" монаших орденів, домініканців і францісканців, що виникли у ХIII ст.Запозичивши визначення краси у античних мислителів, середньовічні філософи по-новому його застосували. Вони стверджували, що гармонія, якою захоплюються люди, зовсім не є характеристикою самих речей, а є віддзеркаленням їх божественного походження. Бог відобразив себе в своїх творіннях. Створений Богом світ багатообразний. Прагнучи до божественної єдності, він набуває гармонії. Гармонія у фізичних предметах прекрасна, бо вона є вищим ступенем богоподібної єдності.

Поиск по сайту: