Краса як цінність та метацінність у життєдіяльності людини

Цінність є особливим типом світоглядної орієнтації людини, уявленнями, які склалися в тій чи іншій культурі про ідеал, моральність, добро, красу. Будь-які події та явища в природі, суспільстві, житті індивіда сприймаються ним не лише за допомогою науково обґрунтованих теорій, а й пропускаються через призму власного ставлення до них.

Формування поняття "цінність" пройшло складний історичний шлях. Доцільно торкнутися лише історії тих поглядів на цінність, які є найважливішими для сучасного розуміння цього поняття.

Цікавим твердженням давньогрецької філософії є те, що найвищим мірилом цінності та найвищою цінністю є людина. Відома теза Протагора: "Людина є мірою всіх речей".

В античній і середньовічній філософії ціннісні характеристики включалися в саме життя, розглядалися як притаманні йому, нерозривні з реальністю. Дослідження цінностей як таких стало можливим тоді, коли поняття реальності розщепилося на реальність у власному розумінні й цінність як об'єкт людських уподобань, пристрастей та прагнень.

Специфікою інтерпретації краси у філософії класичного типу є принципово позаемпіричне її розуміння: краса розглядається як трансцендентальний феномен, а прекрасне міркується як втілення її у конкретних речах.

Проблема краси постійно була в центрі уваги дослідників, але розглядалася та чи інша грань її розуміння, що нерідко спонукало до однобічності і відповідно абсолютизації певного вияву. При такому баченні краса в сутнісному сенсі осмислюється як синтез часових вимірів і руху (темпоральності), де присутня також певна часова константа, говорячи мовою риторики, “стилістична фігура”.

Осмислення краси як абсолютної цінності постає актуальним і набуває методологічної значущості в кількох аспектах: а) історико-динамічному: виявити різні рівні краси, що тим чи іншим чином включені у всеєдність і цілісність, розкриваючи при цьому можливість бачити саму красу в онтологічному сенсі більш “стереофонічно”; б) у специфічному висвітленні краси в її незнищенності, оскільки незмінним джерелом залишається неосяжний світ можливостей, співвіднесених з буттям людини. У цьому сенсі краса вічна як і її призначення, невід’ємно пов’язане зі становленням людини як антропологічного, біологічного і соціального феномена.

Актуалізація інваріантності краси означає, що предметним полем історичної дії у всезростаючому масштабі стає зіставлення часів, через порівняння яких і виокремлюється стале, те, що не підпадає під владу плинності. Виникає метаісторична ситуація, коли “вічність сповнює мить” (Й.- В. Гете).

Метафізичний підхід до проблеми краси передбачає вивчення того, що зберігається, бо він реалізується через синхронічні виміри епох, їх співпадання, через інваріанти культури, активізацію минулого, через часові повернення, які утворюються навколо наскрізних, стрижневих цінностей людства (краси, добра, правди, долі, індивідуальності) та стверджують людину в її прагненні безконечного. Сучасний досвід доводить, що “основні цінності історії складає не те, що міняється в горнилі соціально-економічного прогресу, а інваріанти історичної діяльності, які зберігаються та збагачуються в цьому процесі” (С. Б. Кримський).

На формування концептуальної позиції дисертанта вплинули сучасні тенденції звернення до проблеми краси як символу вищої цінності в працях С. С. Аверинцева (онтологізм краси), В. В. Бичкова (краса як джерело духовної насолоди),П. П. Гайденко (трансцендентність краси), А. В. Гулиги (аксіологічний аспект краси), М. С. Кагана, В. П. Крутоуса, О.Ф. Лосєва, М. К. Мамардашвілі (історичний аспект краси), В. І. Самохвалової (антиентропійний смисл краси), Л. Н. Столовича, Є. Г. Яковлєва; серед зарубіжної традиції праці В. Т. Адорно, Г. - Г. Гадамера (герменевтичний підхід), Г. Зедльмайра (проблема істини), Р. Інгардена, Яна Мукаржовського (релятивізм краси), М. Панаотіса (темпоральність прекрасного і піднесеного), А. Пуанкаре (субстанційність краси), Е.Панофскі (ідея краси), В. Татаркевича, Е. Трельча (історизм краси), А. Шастеля (неоплатонічні погляди на красу). Історико-естетичний підхід до проблеми зосереджений на розробках та концепціях краси, які супроводжували формування досліджуваного феномену.

Проблема виникнення та розвитку ціннісних уявлень, їх місце у житті людини, стає предметом осмислення ще у філософських поглядах мислителів стародавності (давньоіндійський епос “Махабхарата”, трактат “Артхашастра”, давньокитайська “Книга Шляху і Благодаті”).

Розуміння “краси” як абсолютної цінності можна пов’язати з тезою Платона про вічність “ідеї краси” як такої. Ця ідея знайде своє продовження у найрізноманітніших варіантах, проте сутність її залишається атрибутивною та інваріантною. Розгорнуте філософське тлумачення даної проблеми у контексті розуміння людини як “ціннісної міри” знаходимо у творах Геракліта, Сократа, Арістотеля, Плотіна. Саме античні мислителі сприяли подальшому розвитку антропологічній аксіології: від синкретичного ціннісного світоуявлення до усвідомлення аспектів ціннісної орієнтації людини.

Антропоцентричний підхід до розуміння краси як фактора людського життя, проблеми світопереживання краси матеріального та духовного, простежується у працях Данте Аліґ’єрі, Франческо Петрарки, у роздумах про красу як первинну, неподільну цінність, незалежно від цінностей релігійних (Марсіліо Фічіно та Л. Б. Альберті); у пошуках абсолютної краси Миколи Кузанського, Альбрехта Дюрера; зв’язок краси з моральними цінностями Лоренцо Валли, Томазо Кампанелли.

Які цінності суспільства визнає, таким воно є і такою є особистість. Невипадково проблема цінностей завжди висувається на перше місце в переломні, перехідні періоди суспільного розпитку. Саме такий час переживає сьогодні суспільство України ї його нестабільністю, різкими соціальними зрушеннями, деінформацією, дезоорієнтацією і деидентифікацією особистості. Все це визначається у процесі переоцінки цінностей. При цьому слід мати на увалі, що за певним запереченням старих цінностей приховується підмова піл старих форм життя суспільства ти якостей особистості.

Ціннісний підхід до наукових досліджень і суспільної практики не є абсолютно новим або таким, що не був відомий раніше. Ще в античні, а потім у середньовічні часи цінності ототожнювалися з самим буттям, а ціннісні характеристики включалися в його поняття. Цінності не виокремлювалися від буття, а розглядалися як такі, що містяться в ньому самому. Що таке благо? Що таке справедливість? Ці питання були основними у філософії ще за часів Сократа і Платона, а також головними критеріями істинного буття. Невипадково Платон в основу вчення про ідеальну державу поклав принцип справедливості.

Уже її античній філософії спостерігаються різні підходи до питання про абсолютний і відновній характер цінностей. Якщо, на думку Платона, вищі цінності мають абсолютний характер, то, на думку софістів, усі цінності індивідуальні і відносні. Це випливало з її основної тези "Людина є мірою всіх речей". Спроба диференційованого підходу до цінностей міститься у філософії Арістотеля, який, з одного боку, визнавав самодостатні цінності, чи "самоцінності", до яких, зокрема, він відносив людину, щастя, справедливість тощо, а з іншого - стверджував і відносний характер більшості цінностей, тому що різні речі сприймаються не однаково цінними дітьми і дорослими, добрими, злими людьми. Аристотель доводив, що мудрість полягає саме в "осягненні розумом речей за природою найдавніших".

У різні історичні епохи і в різних філософських системах розуміння цінностей різне. В епоху Середньовіччя вони пов´язувалися з божественною сутністю, набували релігійного характеру. Епоха Відродження висунула на перший план цінності гуманізму. У Новий час розвиток науки і суспільних відносин багато в чому визначив і нові підходи до розгляду предметів і явищ як цінностей.

Більшість філософів вважала і вважає, що на почуття краси та її сприйняття впливають історичні, соціальні, національні, культурні, релігійні та інші чинники людської життєдіяльності. Проте досить стійким (хоча й не даним одного разу і назавжди) залишається її сутнісне ядро. Більшість шедеврів класичного мистецтва – чи-то давньоєгипетський скульптурний портрет Нефертіті, чи-то Венера Мілоська, чи-то класична японська гравюра XVII—XVIII ст. - сприймаються як незаперечні прояви краси представниками всього людства. Краса є однією з найбільш таємничих онтологічних характеристик людського відношення до дійсності та Універсуму в цілому, тому її таємниця продовжує хвилювати та надихати людей. Як показали найсучасніші дослідження, в самій природі людського мозку закладені такі здібності, які можна вважати як онтологічні передумови певних спрямувань людської діяльності, в тому числі і естетичної, а саме: націленість на нескінченне пізнання світу та його вдосконалення, здатність передбачення і вражаюча здібність самозаохочення за успішну реалізацію цих двох природних властивостей.

З усього сказаного випливає, що прекрасне є суспільною цінністю, оскільки воно постає проявами життя людини у всьому багатстві його виявлень і в усьому діапазоні людських взаємодій із світом природи, суспільної історії, культури. Немає жодного етапу в людському житті, на якому би не позначались впливи на неї досконалості, гармонії, краси в їх різноманітних формах. Кожна епоха духовного розвитку людства характеризуються створеними ним предметами (артефактами), що втілюють історичні уявлення про досконалість, гармонію і красу і що стають загальнолюдськими надбаннями. Прекрасне є сферою свободи людини, бо саме в його сприйнятті та творенні людина реалізує всі свої кращі якості, можливості, і при тому вона чудово усвідомлює, що прекрасне постає і виявом її сутності, і стимулом до творчості, і навіть викликом в плані спонукання прагнути чогось вищого та кращого. У зв´язку з цим стає зрозумілим, наскільки згубним виявляється для людини гнітюче, убоге життя, позбавлене причетності до творчості в будь-якій сфері та в будь-який спосіб; отже, сфера естетичного тут переходить у етичне. Підозрілість, нещирість, брехливість відносин в суспільстві, заснованому на страху, пригнобленні і безправ´ї людей, позбавляє людину багатьох можливостей зробити своє життя естетично прекрасним. У такому разі людина могла би реалізуватись в сфері естетичного, віддаючи перевагу самітництву, ізоляції від суспільства, однак при цьому вона позбавляється багатства і різноманітності життя, відчуття вільної самореалізації.

Поиск по сайту: