Основні етапи розвитку філософської думки в Україні

Українська філософська думка розвивалась в тісному зв’язку з загальносвітовим філософським процесом, ніколи не випадала з контексту європейської культури, виступаючи її складовою частиною. В той же час вона органічно вписана в історію українського народу та його духовної культури. Оскільки ідеї філософії завжди найбільш глибоко виявляють душу народу, його духовний досвід, українська філософія постає концентрованою формою виразу особливостей національного характеру та світосприйняття українців, їх самоусвідомлення та ціннісних орієнтацій.

Тому видатний дослідник історії української філософії Д.Чижевський в роботі “Нариси з історії філософії на Україні” в найбільш загальному вигляді дав опис рис національного характеру українського народу, що відобразились у специфіці українського філософствування. Серед них він, зокрема, виділяє такі як емоціоналізм та ліризм, сентименталізм та естетизм, неспокій та психічна рухливість, індивідуалізм та прагнення до свободи; релігійність. При цьому він зазначає, що ці риси можуть мати як позитивні, так і негативні прояви.

Означені риси національного характеру та особливості світосприйняття українців позначились і на певних особливостях української філософії: тяжіння до морально-етичної проблематики, зверненість, передусім, до вищих духовних цінностей, до осмислення глибин душі людини, наявність суттєвого релігійного забарвлення.

Хоча в українській філософії розроблялись також проблеми філософського матеріалізму, діалектики, теорії пізнання, проблеми соціальних перетворень, але найбільш яскраво специфічність української філософської традиції виражається в зосередженості на морально-етичній проблематиці, її кордоцентризмі (від лат. corde – серце). На всіх етапах розвитку української філософії – в Київській Русі, в XIV-XVI століттях, в творчості визначних представників Києво-Могилянської академії, а також в XIX-XX століттях - плідно розроблялись ці питання. Це дає підставу зупинитись, переважно на характеристиці тих філософів та їх поглядів, котрі зробили значний внесок в розробку кордоцентричної проблематики.

Перш за все, слід розглянути зародження цієї традиції в рамках культури Київської Русі. Вагомий вплив на розвиток Київської Русі мало хрещення Русі, яке залучило її до світової культури. Ця подія привела до того, що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія, християнська література. Проте християнські та античні автори були відомі лише вузькому колу суспільства, духовній еліті. Основна ж маса населення продовжувала вірити у традиційних язичницьких богів. Все це зумовило той факт, що філософія Київської Русі на перших етапах розвитку мала, перш за все, просвітницький характер, тому давньоруські автори писали свої твори не у формі наукових трактатів, а у вигляді послань, проповідей, звертань і т.п. Основною проблемою філософії цього періоду є людина, смисл її буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога і людини.

Для києво-руського «любомудрія» характерні такі риси:

- домінування екзистенціальних мотивів, гостро- емоційне переживання поточного моменту життя, лірико-поетичне сприйняття природи;

- своєрідний антропоцентризм: головним предметом філософствування виступає з’ясування сенсу існування людини;

- пріоритет “серця” над “головою” тобто кордоцентризм - органом збагнення істини тут виступає “серце”.

Філософська думка періоду Київської Русі виражена в ряді джерел, таких як “Повість временних літ” (кін. Х ст.), “Слово о полку Ігореві», “Ізборники Святослава” 1073 і 1076 рр., “Повчання” Володимира Мономаха, «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона (1051), який вперше розглядає проблему смислу людського життя, свободи людини у світі.

Однією з найяскравіших постатей серед діячів культури Київської Русі XII ст. є Кирило єпископ Туровський, який у своїх творах, зокрема, в “Притчі про людську душу” також звертається до проблеми людини. Він обґрунтовує позицію християнського антропоцентризму, котра полягає в тому, що кожна людина - праведник і грішник - є предметом Божої уваги. Бог відкриває істину людині, вказуючи їй шлях до обожнення, але при цьому не позбавляє її свободи волі у виборі між добром і злом. Душа є витоком Божого духу, життєвим началом людини, від неї витікають доброчинні вчинки. Але якщо душа підкоряється тілесному началу, то це веде людину на шлях гріха. Кирило Туровський чільне місце у пізнанні та житті людини відводить серцю, як осередку, що сполучає воєдино почуття, розум, волю і доброчинність людини. Лише завдяки серцю людина здатна приєднатися до сакрального, вищого світу. Ці ідеї Кирила Туровського мали суттєвий вплив на подальший розвиток всієї української філософії.

В період XIV-XVI століть в результаті постійних руйнувань і насильства, в свідомості стало домінувати уявлення про минущість матеріально-земних благ. Поруч з образом козака - захисника Вітчизни - в народних думах виникає також образ “ героя духу ” - святого, котрий виявляє стійкість перед лицем “тлінності” світського буття. В українських землях поширюється агіографічна література (житія святих); центральний герой “житія” - святий, що бореться з дияволом, який його спокушає, і досягає святості. В агіографічній літературі виражається одна з найяскравіших рис української світоглядної ментальності - екзистенціальна орієнтація на внутрішнє, на духовне життя людини та поширюються також ідеї ісіхазму (грець. - спокій, німота) - безпосереднього ірраціонального єднання людини з богом шляхом внутрішнього самозаглиблення, очищення розуму.

Розробка екзистенціально-гуманістичних мотиві, проблем моральної філософії знаходить своє продовження в Києво-Могилянській академії, яка виникає на базі Київської братської школи та школи Києво-Печерського монастиря, які були об’єднані зусиллями митрополита Петра Могили у 1632 році. Києво-Могилянська академія - перший вищий навчальний заклад східних слов’ян. Тут вперше в Україні філософія починає викладатись окремо від теології, завершується становлення професійної філософії як складової частини цілісної української духовної культури. Більшість мислителів Академії тяжіли до антропологічної проблематики, що знайшло своє відображення в курсах етики, яка стає самостійною галуззю знань у вітчизняній філософській думці. Центральні проблема в цей період - проблемадуховного світу людини, ідея громадянського гуманізму, в основу якої покладена теза про загальне благо як критерій всіх моральних оцінок. З цим пов’язаний інтерес до однієї з найбільш складних проблем - проблеми свободи волі, що передбачає відповідальність людини за власну долю і за свої вчинки, яку вона несе не тільки перед Богом у потойбічному світі, а й тут, на Землі - перед собою та суспільством. Було поставлено питання про міру і можливість свободи людини у межах природної необхідності.

Поиск по сайту: